Коли Джулія увійшла до кімнати й сіла на стілець, який звільнила для неї Летиція Блеклок, вираз обличчя в неї був спокійний і стриманий, і це чомусь роздратувало Кредока. Вона подивилася на нього незворушним поглядом і стала чекати його запитань. Міс Блеклок тактовно вийшла з кімнати.
— Будь ласка, розкажіть мені про вчорашній вечір, міс Симонс.
— Учорашній вечір? — промурмотіла Джулія без будь-якого виразу в очах. — О, вчора ми поснули, як мертві. Такою, либонь, була наша реакція.
— Я маю на увазі вечір, починаючи з шостої години.
— А, розумію. До нас прийшло чимало занудних людей.
— Справді занудних?
Вона обдарувала його ще одним незворушним поглядом.
— Ви ж уже знаєте, хто тут був.
— Я ставлю вам запитання, міс Симонс, — люб'язно проказав Кредок.
— Пробачте мені. Це так нудно, коли тебе примушують щось повторювати. Навіщо вам… Ну, гаразд… Прийшли полковник і місіс Істербрук, міс Гінчкліф і міс Мерґатройд, місіс Светенгем та Едмунд Светенгем і місіс Гармон, дружина вікарія. Вони прийшли в такому порядку, як я назвала. А якщо ви хочете знати, що вони казали, то всі вони по черзі казали одне й те саме: «Я бачу, ви увімкнули центральне опалення» і «Які чудові хризантеми!»
Кредок закусив губу, щоб не засміятися. Вона зображувала їх досконало.
— Винятком була місіс Гармон. Вона мила жіночка. Увійшла сюди в капелюшку, який чудом не зсунувся з її голови, та з незав’язаними шнурками й відразу запитала, коли відбудеться вбивство. Її слова всіх збентежили, бо всі вони прикидалися, ніби зайшли випадково.
Тітка Леті сухо відповіла їй, що відбудеться воно дуже скоро. А тоді задзвонили дзиґарі, і коли стих останній звук, світло погасло, двері відчинилися, і чоловік у масці сказав: «Руки вгору, хлопці» чи щось таке. Усе відбувалося наче в поганому фільмі. Справді сцена була безглуздою. А потім він двічі вистрелив у тітку Леті, і відчуття чогось безглуздого зникло.
— Де був кожен, коли це сталося?
— Коли погасло світло? Усі просто стояли тут, у вітальні. Місіс Гармон сиділа на канапі, Гінч (тобто міс Гінчкліф) стояла перед каміном у чоловічій позі.
— Ви були в цій кімнаті чи в тій, що далі?
— Переважно, думаю, я була в цій кімнаті. Патрик пішов до іншої, щоб узяти херес Думаю, полковник Істербрук пішов за ним, але цілковитої певності в мене нема. Ми просто, як я сказала, стояли та сиділи то там, то там.
— А де були ви?
— Думаю, я була біля вікна. Тітка Леті пішла взяти сигарети.
— На столі, біля арки?
— Так — а тоді світло погасло, і почався поганий фільм.
— У того чоловіка був потужний ліхтар. Як він ним користувався?
— Він спрямував його на нас. Усім засліпило очі. Неможливо було не кліпати повіками.
— Я хочу, щоб ви відповіли на це запитання точно, міс Симонс Чи він тримав ліхтар нерухомо, чи водив ним туди-сюди?
Джулія поміркувала. Тепер вигляд у неї вже не був такий знуджений.
— Він водив ним, — сказала вона повільно. — Як водять прожектором у танцювальній залі. Світло вдарило мені в обличчя, але потім ковзнуло далі по кімнаті, і пролунали постріли. Два постріли.
— А потім?
— Він рвучко обернувся — і Міці завила, наче сирена, невідомо звідки, а тоді пролунав ще один постріл. Потім двері зачинилися (вони зачинилися повільно, з тонким і якимсь, знаєте, моторошним скрипінням), і ми всі опинилися в темряві, не знаючи, що робити; бідолашна Банні верещала, як недорізаний кріль, а Міці репетувала в їдальні так, ніби хтось приставив їй там ніж до горла.
— Ви думаєте, той чоловік сам у себе вистрелив чи, спіткнувшись, упав, і револьвер вистрелив сам по собі?
— Не маю найменшого уявлення. Усе відбувалося, ніби на сцені. Спочатку я вважала, то був чийсь дурний жарт — аж поки не побачила, як цебенить кров із вуха тітки Леті. Адже, якщо ти навіть хочеш вистрелити з револьвера, щоб надати сцені правдивості, то ти стрілятимеш над головами в людей, щоб ні в кого не влучити, чи не так?
— Та певно, що так. Ви думаєте, він бачив, у кого стріляє? Тобто я хочу запитати, чи міс Блеклок перебувала у світляному колі від ліхтаря?
— Не можу сказати. Я не дивилася на неї. Дивилася на того, хто стріляв.
— Я веду до того, чи думаєте ви, що той чоловік умисне стріляв у неї — в неї, а не в когось іншого?
Джулію, схоже, здивувало таке припущення.
— Ви хочете сказати, він цілився саме в тітку Леті? О ні, я так не думаю… Зрештою, якби він хотів пристрелити тітку Леті, то він міг би обрати для цього набагато кращу нагоду. Навіщо йому було збирати всіх тих друзів і сусідів, щоб тільки ускладнити собі справу. Він міг би вистрелити в неї, ховаючись за парканом, як це роблять у добрій старій Ірландії, у будь-який день тижня й відразу покінчити з цією справою.
Ці слова, подумав Кредок, були переконливою відповіддю на припущення Дори Баннер про те, що зловмисник напав саме на Летицію Блеклок.
Він сказав, зітхнувши:
— Дякую вам, міс Симонс. А зараз я піду й спробую поговорити з Міці.
— Стережіться її пазурів, — застерегла його Джулія. — Вона татарка!
Кредок, у супроводі Флетчера, знайшов Міці на кухні. Вона розкачувала тісто й подивилася на нього з підозрою, коли він увійшов.
Її чорне волосся нависало над очима; вигляд у неї був похмурий, а яскраво-червоний джемпер та світло-зелена спідниця, які були на ній, не відповідали нездоровому кольору її обличчя.
— Чого ви приходити на мою кухню, містер? Ви ж із поліції, чи не так? Мене завжди, завжди переслідують — порятунку нема! Мені треба було б уже звикнути. Кажуть, ніби в Англії у вас усе по-іншому, але це не так! Ви прийшов мене мучити, примусити, щоб я говорити, але я нічого вам не скажу. Можете відривати мені нігті, припалювати шкіру сірниками — та ви й на гірше здатні. Але я нічого не казати, ви мене чуєте? Я нічого вам не казати — не казати нічого. Можете послати мене назад, до мого концентраційного табору — мені байдуже.
Кредок подивився на неї замисленим поглядом, обираючи найкращу стратегію для атаки. Нарешті зітхнув і сказав:
— Ну, гаразд, тоді вдягайте капелюшок і пальто.
— Навіщо? — запитала збита з пантелику Міці.
— Надівайте свій капелюшок, вдягайте пальто й ходіть зі мною. У мене тут немає апарата, яким я зриваю нігті, та й інші знаряддя тортур я залишив у себе на дільниці. Туди ми вас і поведемо. Ти наготував наручники, Флетчере?
— Сер! — сказав сержант Флетчер голосом, у якому звучало глибоке схвалення.
— Але я не хочу туди йти! — заверещала Міці, відступаючи від нього.
— У такому разі відповідайте на коректні запитання коректно. Можете покликати свого адвоката, якщо хочете.
— Адвоката? Я не любити адвокатів. Я не хотіти адвоката.
Вона відклала качалку, витерла руки шматиною полотна й сіла на стілець.
— Що ви хотіти знати? — запитала вона похмуро.
— Щоб ви мені розповіли про те, що тут було вчора ввечері.
— Ви дуже добре знати, що тут було.
— Я хочу почути вашу розповідь.
— Я хотіла покинути цей дім. Вона вам про це казати? Я хотіла піти, коли побачила в газеті те оголошення про вбивство. Я хотіти піти. Вона мене не відпустити. Вона сувора жінка — і зовсім не симпатична. Вона примусити мене залишитися. Але я знати — знати, що відбудеться. Я знати, що мене вб'ють.
— Але ж вас не вбили, чи не так?
— Ні, — неохоче погодилася Міці.
— Тоді розкажіть нам, що ж там сталося.
— Я хвилюватися. О, я дуже хвилюватися. Весь вечір. Люди ходити туди-сюди. Одного разу мені здалося, що хтось проникнути в хол, — але то лише місіс Геймс увійти крізь бічні двері (щоб не бруднити парадні сходи, каже вона. Дуже їй вони потрібні!) Він нацистка, цей жінка з її світлим волоссям та синіми очима, такий погордливий, він дивитися на мене й думати, що я… я сміття.
— Дідько з нею, з місіс Геймс.
— Хто вона такий, вона думає? Чи має вона університетську освіту, таку, яку мати я? Чи мати вона диплом з економіки? Ні, вона лише колупатися в саду й за це їй платити. Вона викопувати та корчувати траву й за це їй платити щосуботи. Хто вона такий, щоб називати себе леді?
— Дідько з нею, з місіс Геймс, я сказав. Розповідайте далі.
— Я брати херес, склянки та печиво, яке я так гарно спекла, й нести до вітальні. Потім дзвоник, і я відчиняти двері. Знову й знову я відчиняти двері. Це принизливо — але я їх відчиняти. А потім повертаюся до їдальні, починаю чистити срібло і думаю, що мені тут буде зручно, бо коли хтось приходити вбивати мене, у мене тут лежати великий ніж, дуже гострий.
— Ви збіса передбачливі.
— А потім раптом чути постріли. Я думати: «Почалося». Я бігти через їдальню — там інші двері, не відчиняються. Я стояти хвилину і слухати, а тоді лунати ще один постріл і щось гупати, там, у холі, і я обертати ручку дверей, але вона замкнена ззовні. Я спіймана там, наче миша в пастці. І я божеволіти від страху. Я верещати та верещати і гупати у двері. І нарешті — нарешті — вони обертати ключ у дверях і випускати мене звідти. І тоді я приносити свічки, багато, багато свічок — потім світло, і я бачити кров — кров! Ох, Gott in Himme[1], я бачити кров! То не вперше переді мною кров. Мій маленький братик — я бачу, як його вбивати в мене на очах, — я бачити кров на вулицях — люди падати постріляні, вмирати — я…
— Годі, — сказав інспектор Кредок. — Дякую вам.
— А тепер, — драматичним тоном заявила Міці, — ведіть мене до в'язниці!
— Не сьогодні, — відповів Кредок.
Коли Кредок і Флетчер перейшли хол і підступили до парадних дверей, вони відчинилися, і вродливий молодик мало не зіштовхнувся з ними.
— Та це ж копи, нехай мене чорти візьмуть! — вигукнув молодик.
— Містер Патрик Симонс?
— Ваша правда, інспекторе. Адже ви інспектор чи не так, а ваш колега — сержант?
— Ви вгадали, містере Симонс. Можна мені поговорити з вами?
— Я невинний, інспекторе. Присягаюся вам, я невинний.
— Облиште, містере Симонс, годі вам клеїти дурня. Мені треба ще побачитися з багатьма людьми, і я не можу марнувати час. Що то за кімната? Можна нам увійти туди?
— Це так званий кабінет, але ніхто ним не користується.
— Ви ж нібито навчаєтеся? — запитав Кредок.
— Я не зміг зосередитися на математиці, а тому повернувся додому.
Приступаючи до допиту за всією формою, інспектор Кредок попросив молодика назвати своє прізвище, вік, відношення до військової служби.
— А зараз, містере Симонс, опишіть мені, будь ласка, що тут сталося минулої ночі?
— Ми забили жирне теля, інспекторе. Тобто Міці приготувала смачне печиво, тітка Леті відкоркувала нову пляшку хересу…
Кредок урвав його.
— Нову пляшку? А була й надпита?
— Так. Наполовину повна. Але тітці Леті вона не сподобалася.
— Вона хвилювалася?
— Та не дуже. Вона жінка вельми розважлива і розумна. Але стара Банні не давала їй спокою — вона пророкувала лихо цілий день.
— Отже, міс Банні дуже боялася?
— О, так, вона тремтіла від солодкого жаху.
— Отже, вона сприйняла оголошення всерйоз?
— Воно навіяло їй справжній жах.
— Міс Блеклок подумала була, коли вперше прочитала оголошення, що ви маєте якийсь стосунок до нього. Чому вона так подумала?
— О, мене звинувачують за все, що тут діється.
— Ви не мали до цього ніякого стосунку, чи не так, Симонсе?
— Звичайно ж, ні.
— Ви коли-небудь бачили Руді Шерца або чули про нього?
— Не бачив і не чув ніколи в житті.
— А все ж таки ви могли б пожартувати в такий спосіб?
— Хто вам таке сказав? Тільки тому, що я одного разу підклав у ліжко Банні яблучний пиріг, а Міці послав поштівку, повідомивши, що гестапо вийшло на її слід…
— Розкажіть мені своїми словами, що ж було вчора ввечері.
— Я щойно увійшов до меншої з кімнат вітальні, щоб узяти трунки, коли — опля, світло погасло. Я обернувся й побачив суб'єкта, який стояв у дверях і наказував: «Руки вгору!», почулися зойки та вереск, і саме в ту мить, коли я подумав: «А чи не стрибнути мені на нього?» — він стріляє двічі з револьвера, потім падає, ліхтар випадає в нього з рук, і ми знову в темряві, а полковник Істербрук починає викрикувати накази своїм казарменим голосом. «Чому, в біса, не загорається моя запальничка? — кричить він. — Та вона й не загориться, адже це один із клятущих сучасних винаходів».
— Вам не здалося, що нападник цілився в міс Блеклок і тільки в неї?
— Звідки я можу знати? Мені здається, він пальнув зі свого револьвера, либонь, просто для розваги, а тоді зрозумів, що зайшов надто далеко.
— І вистрелив у себе?
— Можливо. Коли я побачив його обличчя, він був схожий на блідого малого злодія, який наробив непередбаченої шкоди.
— І ви певні, що ніколи не бачили його раніш?
— Ніколи.
— Дякую вам, містере Симонс. Мені треба допитати інших людей, які були тут учора ввечері. Як ви гадаєте, у якому порядку це ліпше зробити?
— Наша Філіпа — місіс Геймс — працює в «Даяс-Холі». Ворота цієї садиби поруч із нашими ворітьми. Після цього найближчими будуть Светенгеми. Кожен вам покаже їхній дім.