Оголошено вбивство

РОЗДІЛ ДРУГИЙ СНІДАНОК У «ЛІТЛ-ПЕДОКСІ»

У «Літл-Педоксі» також снідали.

Міс Блеклок, жінка років шістдесяти, власниця будинку, сиділа за столом на чільному місці. На ній був простий сільський костюм із твідової тканини, до якого абсолютно не личило намисто з великих фальшивих перлин, що охоплювало її шию. Вона читала статтю Лейна Норкота в «Дейлі-Мейл». Джулія Симонс ліниво переглядала «Телеграф». Патрик Симонс розв'язував кросворд, надрукований у «Таймс». Міс Дора Баннер зі щирим ентузіазмом приділила всю свою увагу місцевій газеті.

Міс Блеклок стиха засміялася, Патрик промурмотів: «Прийнятний, а не пристойний — ось де я помилився».

Аж раптом від Дори Баннер долинув звук, вельми схожий на кудкудакання наполоханої курки.

— Леті, Леті, ти бачила? Що б це могло означати?

— У чому річ, Доро?

— Якесь дуже дивне оголошення. Тут написано, що в «Літл-Педоксі» — саме тут, а не десь-інде — сьогодні надвечір буде скоєне вбивство. Що за нісенітниця?

— Дай-но подивитися…

Дора Баннер слухняно тицьнула газету в простягнуту руку міс Блеклок, тремтячим пальцем показуючи на дивне оголошення.

— Ось воно, Леті, ти тільки глянь.

Летиція Блеклок подивилася на вказані рядки. Її брови смикнулися вгору. Вона окинула швидким і пильним поглядом усіх, хто сидів за столом. Потім прочитала оголошення вголос:

— Патрику, це твої штучки?

Її позначений доскіпливим роздратуванням погляд зупинився на вродливому й безтурботному обличчі молодика, що сидів на протилежному кінці столу.

Молодик рішуче запротестував:

— Звичайно, ні, тітко Леті. Звідки ви взяли, що я причетний до того дивного оголошення?

— Бо воно цілком у твоєму стилі, — похмуро кинула міс Блеклок. — Мені здалося, що таким могло бути твоє уявлення про жарт.

— Про жарт? Та нічого подібного.

— А як ти, Джуліє, це не твоя витівка?

— Звичайно, ні, — відповіла Джулія зі знудженим виразом обличчя.

— А чи, бува, не місіс Геймс… — І Дора Баннер подивилася на порожнє місце, де щойно сиділа за сніданком якась особа.

— О ні, не думаю, що наша Філіпа може спробувати насмішити когось, — сказав Патрик. — Вона надто серйозна жінка.

— Але в чому тут жарт? — запитала Джулія, позіхаючи. — Що ця нісенітниця могла б означати?

Міс Блеклок повільно промовила:

— Якась дурна містифікація абощо.

— Але чому? — вигукнула Дора Баннер. — Яка її мета? Цей жарт здається мені дуже дурним. І в нього поганий смак.

її відвислі щоки обурено загойдалися, а короткозорі очі спалахнули обуренням.

Міс Блеклок усміхнулася їй.

— Не треба так перейматися, Банні, — сказала вона. — Хтось має вельми ідіотське уявлення про гумор, і мені хотілося б знати, хто.

— Тут сказано, що вбивство буде скоєно сьогодні, — зазначила Дора Баннер. — Сьогодні о пів на сьому вечора. Що станеться, як ви гадаєте?

— До нас прийде смерть! — сказав Патрик похмурим і моторошним голосом. — Солодка смерть.

— Не верзи дурниць, Патрику, — сказала Летиція Блеклок, коли міс Баннер нажахано зойкнула.

— Я мав на увазі лише той особливий торт, який готує Міці, — сказав Патрик тоном вибачення. — Хіба ви не знаєте, що ми називаємо його «Солодкою смертю»?

Міс Блеклок неуважно посміхнулася.

— Але все ж таки, що ти думаєш, Леті… — ніяк не хотіла заспокоїтися міс Баннер.

Подруга урвала її голосом, який звучав із веселою безтурботністю:

— Одне я знаю напевне, — заявила вона. — О пів на сьому сюди зійдеться півсела, що тремтітиме від цікавості. Я повинна перевірити, чи ми маємо бодай якісь запаси хересу в домі.

— Ти стурбована, Леті, хіба ні?

Міс Блеклок стрепенулася. Вона. сиділа за своїм письмовим столом, неуважно малюючи рибок на промокальному папері. Вона додивилася на стривожене обличчя своєї давньої приятельки.

Вона не знала, що їй сказати Дорі Баннер. Вона знала тільки те, що треба якось заспокоїти Банні. Хвилини зо дві вона мовчала, обмірковуючи ситуацію.

Вона й Дора Баннер ходили разом до школи. Дора була тоді гарненькою, світловолосою, синьоокою і досить дурною дівчинкою. Те, що вона була дурна, мало важило, бо її веселість, завжди піднесений настрій і врода робили з неї вельми приємну подругу. Вона мала б одружитися — так думала тоді Летиція — з якимсь приємним військовим або сільським адвокатом. Вона була наділена стількома позитивними якостями — приязною вдачею, благочестям, відданістю. Проте життя виявилося немилосердним до Дори Баннер. Їй довелося самій заробляти собі на хліб. Усе, за що вона бралася, вона робила вельми сумлінно, але нічого в неї не виходило.

Подруги втратили одна одну з виду. Але півроку тому міс Блеклок одержала від неї листа, розгубленого, патетичного листа. Здоров'я Дори дуже погіршилося. Вона мешкала в одній кімнаті, намагаючись прожити на свою пенсію зі старості. Намагалася щось заробити собі шиттям, проте її покручені ревматизмом пальці погано згиналися. Вона згадала про те, як вони дружили у школі, — відтоді життя розлучило їх, але чи не могла б шкільна подруга бодай трохи зарадити у її нинішній скруті?

І міс Блеклок піддалася несподіваному спалаху співчуття. Бідолашна Дора, бідолашна гарненька й пухкенька Дора. Вона поїхала й забрала Дору з її комірчини, поселила у своєму будинку, переконавши саму себе в тому, що хатня робота стає надто тяжкою для неї. «Я потребую, щоб хтось допомагав мені в домі». Лікар сказав, що терпіти їй доведеться недовго, але іноді міс Блеклок здавалося, що бідолашна старенька Дора стала для неї надто тяжким випробуванням. Вона все плутала, дратувала темпераментну домашню робітницю-чужоземку, постійно помилялася з підрахунком білизни, губила чеки та листи — й іноді доводила міс Блеклок, що була жінкою компетентною і практичною, мало не до сказу. Бідолашна й непутяща старенька Дора, така віддана, так хоче допомогти й так пишається з того, що хтось потребує її допомоги, — а проте покластися на неї ні в чому не можна.

Вона різко відповіла:

— Не треба, Доро. Я ж тебе просила…

— Ой, пробач, — сказала міс Баннер із виразом провини на обличчі. — Я знаю. Забула. Але ж ти справді стурбована, хіба ні?

— Стурбована? Ні. Якщо й стурбована, — поправилася вона, то зовсім з іншої причини. Адже ти маєш на увазі те ідіотське повідомлення в «Газеті»?

— Так. Навіть якщо це жарт, то він здається мені дуже злісним і недобрим.

— Злісним і недобрим?

— Атож. Я бачу в такому жарті багато злості. Тобто це не такий жарт, який може розвеселити людину й поліпшити її настрій.

Міс Блеклок подивилася на подругу. Лагідні очі, довгий упертий рот, злегка кирпатий ніс. Бідолашна Дора, така схиблена, з таким неймовірним безладом у голові, з таким бажанням бути корисною — і тут така проблема. Люба й метушлива стара ідіотка — а проте зуміла зберегти в собі відчуття вартісного й невартісного, доброго і злого.

— Думаю, ти маєш слушність, Доро, — сказала міс Блеклок. — Це лихий жарт.

— Мені він дуже й дуже не до вподоби, — сказала Дора Баннер із несподіваною твердістю в голосі. — Він лякає мене. — І несподівано додала: — І він лякає тебе, Летиціє.

— Дурниці, — бадьорим голосом заперечила міс Блеклок.

— Він небезпечний. Я переконана в цьому. Він наче одна з тих бомб, що їх надсилають людям поштою в запакованих бандеролях.

— Люба моя, ідеться лише про якогось бовдура, що хоче показати себе великим жартівником.

— Але в цьому нема нічого кумедного.

А й справді, у цьому не було нічого кумедного… Думки міс Блеклок відбивалися в неї на обличчі, і Дора переможно вигукнула:

— Ось бачиш! Ти теж так думаєш!

— Але ж, Доро, люба…

Вона не докінчила фразу. Двері рвучко відчинилися, і до кімнати забігла схвильована молода. жінка, чиї добре розвинені груди збуджено здіймалися й опускалися під обтислою кофтиною джерсі. На ній була широка спідниця з тугим поясом, а чорні коси з масним відтінком були укладені вінцем навколо голови. Чорні очі метали іскри.

— Мені могти говорити до вас чи ні? — запитала вона, перевівши дух.

Міс Блеклок зітхнула.

— Авжеж, Міці, у чому річ?

Іноді їй здавалося, що ліпше б вона сама робила всю домашню роботу й готувала на кухні, аніж терпіти постійні нервові зриви жінки-біженки, яку вона найняла.

— Я сказати вам відразу — адже так у вас заведено чи ні? Я вас попереджати, що йти від вас — і негайно!

— З якої причини? Хтось тебе образив?

— Так, я ображений! — вигукнула Міці з драматичним трагізмом у голосі. — Я не хочу бути мертвий. Навіть тут, у Європі, я змушений утікати. Моя родина всі мертвий — усі вони вбитий — мій мати, мій малий брат, мій любий малий небога — усі вони вбитий. Але я втікати — я ховатися. Я втікати до Англії. Я працювати. Я робити те, чого ніколи не робила б на моя батьківщина. Я…

— Знаю, — сердито відказала міс Блеклок. Вона вже багато разів чула цей приспів, що був постійно на устах Міці. — Але чому ти хочеш піти від мене тепер?

— Бо вони знову прийти і вбити мене.

— Хто?

— Мій вороги. Нацисти. А може, тепер це більшовики. Вони знайти, що я тут. Вони хотіти вбити мене. Я прочитати про це в газеті.

— Ти маєш на увазі нашу «Газету»?

— Ось тут про це написано, ось тут. — Міці показала «Газету», яку досі тримала за спиною. — Ось бачите, тут написано «вбивство». У «Літл-Педоксі». Це ж тут, хіба ні? Сьогодні ввечері, о пів на сьому. Ой! Я не хотіти, щоб мене вбивати, ні, я не хотіти.

— Але чому ти думаєш, що оголошення стосується тебе? Ми переконані, що це жарт.

— Жарт? Убивати людина — не жарт.

— Ні, звичайно, ні. Але ж, моя люба дитино, якби хтось хотів тебе вбити, він не став би повідомляти про це в газеті, хіба не так?

— Ви думати, не став би? — Міці дещо розгубилася. — То ви думати, вони не мати наміру вбивати? А може, вони хотіти вбити вас, міс Блеклок?

— Не думаю, щоб комусь закортіло вбити мене, — безтурботно відказала міс Блеклок. — А крім того, Міці, я не бачу, навіщо комусь знадобилося вбити тебе. Зрештою, з якої причини тебе вбивати?

— Бо вони лихий люди… Дуже поганий люди. Я вже вам розповідати, що мій матір, мій маленького брата, мій така люба небога…

— Так, так, — погодилася міс Блеклок, вправно зупинивши потік слів, що лився з уст її хатньої робітниці. — Але я справді не можу повірити, що хтось хоче вбити, Міці, саме тебе. Звісно, якщо ти твердо вирішила мене покинути й прийшла про це попередити, то я не можу зупинити тебе. А проте ти вчиниш велику дурницю, якщо підеш від мене.

І вона твердим голосом додала, скориставшись із миттєвої розгубленості Міці:

— Будь ласка, приготуй на обід м'ясо, яке надіслав різник. Воно здалося мені надто жорстким.

— Я зготувати з нього гуляш, за особливим рецептом.

— Гаразд, нехай буде гуляш. І я думаю, що з того дуже твердого сиру, який ми маємо, можна буде зробити сирну соломку. Я думаю, сьогодні ввечері до нас прийде чимало гостей, які захочуть чогось випити.

— Сьогодні ввечері? Коли саме сьогодні ввечері?

— О пів на сьому.

— Але ж це той час, про який говориться в газеті. То чого вони прийти саме тоді? Чого вони прийти?

— Вони прийдуть на похорон, — сказала міс Блеклок, підморгуючи. — Отже, до роботи, Міці, я не маю часу базікати з тобою. Зачини за собою двері, — твердим голосом додала вона.

А коли двері зачинилися за розгубленою Міці, вона сказала:

— Принаймні цю дівчину вдалося на певний час заспокоїти.

— Ти така практична, Леті, — промовила міс Баннер зі щирим захватом у голосі.