РОЗДІЛ СЬОМИЙ ІНШІ СВІДКИ

І

«Даяс-Хол», безперечно, зазнав чималих ушкоджень під час війни. Повзучий пирій із радісною готовністю застеляв ділянки землі, де раніше росла спаржа, про що свідчили кілька хирлявих пучечків спаржі, які пробивалися крізь суцільне покривало бур'яну то там, то там. Жовтозілля, берізка та інші вороги саду росли повсюди бурхливо й нестримно.

Невеличка ділянка саду під вікнами кухні, щоправда, була доведена до певного ладу, і там Кредок натрапив на замисленого старого чоловіка, що стояв, спираючись на лопату.

— Вам, либонь, потрібна місіс Геймс? Я не в змозі підказати вам, де ви зможете її знайти. Вона жінка надзвичайно вперта й робить тільки те, що їй заманеться. Не хоче слухати жодних порад. Я б залюбки щось міг би підказати їй — але яка з цього користь, коли ці молоді жінки нікого не слухають. Гадають, їм усе відомо, бо вони, бачте, надягли штани та всілися на трактор. Але тут ідеться про те, як треба доглядати сад. А це складна наука, і за день її не вивчиш. Тут потрібен справжній садівник, ось що я вам скажу.

— Та він же начебто є, — сказав Кредок.

Старий сприйняв це зауваження як образливий натяк.

— А ви огляньтеся навколо себе, містере, хіба багато можу я зробити з ділянкою, що має таку велику площу? Раніше тут працювали троє чоловіків і хлопець. І людей тут треба не менше. Небагато знайдеться чоловіків, які були б спроможні робити те, що роблю я. Іноді я повертаюся звідси лише о восьмій годині вечора. Лише о восьмій.

— А чим ви собі присвічуєте? Олійною лампою?

— Природно, я говорив не про цю пору року. Я говорив про літо.

— Он як, — сказав Кредок. — Мені треба все ж таки знайти місіс Геймс.

Сільський дід виявив зацікавленість.

— А навіщо вона вам потрібна? Ви з поліції, так? Вона потрапила в якусь халепу чи йдеться про те, що сталося вчора увечері в «Літл-Педоксі»? Кажуть, туди вдерлося кілька чоловіків у масках, і вони нікого не випустили з кімнати, погрожуючи револьверами. До війни такого ніколи б не трапилось. То все дезертири. Відчайдушні люди, що шастають по околиці. Чому військові не покладуть цьому край?

— Я не знаю, — сказав Кредок. — То цей збройний наліт спричинив багато чуток?

— Атож, балачок тут було чимало. До чого ми дійшли й до чого ще дійдемо? Так сказав мені Нед Баркер. У нас тепер усе відбувається, яку кіно, сказав він. А Том Райлі запевняє, не буде нам добра, поки всякі волоцюги блукатимуть на волі. І то недарма, каже він, дівка, що готує їжу для міс Блеклок, має таку паскудну вдачу — вона до цього причетна, запевняє він. Вона комуністка або й гірше, каже він, нам такі люди тут не потрібні. А Марліна, та, що стоїть за стійкою бару, ви ж, певно, її знаєте, вона вважає, що, либонь, міс Блеклок має вдома якісь коштовності абощо. Але не те, про що ви зараз подумали, бо я переконаний, що ті перли в намисті, які міс Блеклок носить на шиї, вони фальшиві. А Марліна візьми та й бовкни: «А що, як ті перли справжні?», а Флорі (дочка старого Белемі) з нею не погоджується. «Нісенітниця, — каже вона, — то звичайнісінька біжутерія». Біжутерія — яку гарну назву вигадали вони для намиста з фальшивих перлів. А колись їх навіть називали римськими перлами або паризькими діамантами — моя жінка служила покоївкою в леді, і вона знає. Але ми-то знаємо, що то кульки зі звичайного скла, не більше. Я думаю, що й молода міс Симонс носить ту ж таки біжутерію — оті свої нібито золоті листочки, собачок і таке інше. Сьогодні нам нечасто щастить побачити шматок чистого золота — навіть обручки вони виготовляють із тієї бридкої сірої платини. То жебрацькі прикраси, так я вважаю, — хоч би яку захмарну ціну вони коштували.

Старий Еш замовк, щоб перевести дух, а тоді провадив:

— «Міс Блеклок не тримає багато грошей у домі, це я точно знаю», — сказав Джім Гаґінс, коли його про це запитали. А він повинен знати, бо його жінка служить у «Літл-Педоксі», і їй відомо про них усе, бо нюх у неї гострий.

— І що ж вона відчуває тим своїм гострим нюхом?

— Що Міці до цього причетна, ось у чому вона переконана. У тієї дівки справді клята вдача — а яка пиха! Нещодавно вона в обличчя назвала місіс Гаґінс наймичкою.

Кредок постояв хвилину, намагаючись подумки впорядкувати ті відомості, що їх почув від старого садівника. Це була цікава суміш тих сільських опіній, які панували в Чипінґ-Клеґорні, але він не побачив у ній нічого такого, що могло б допомогти йому в його завданні. Він відвернувся, і старий покликав його з певним роздратуванням у голосі.

— Мабуть, ви її знайдете у яблуневому саду. Вона молодша за мене, і їй легше зривати та струшувати з дерев яблука, ніж мені.

І справді, у яблуневому саду Кредок знайшов Філіпу Геймс. Перше, що він там побачив, були двоє гарненьких жіночих ніг у бриджах, що легко ковзали вниз по стовбуру дерева. Через мить Філіпа, з розчервонілим обличчям, з розкуйовдженим гілками волоссям, уже стояла на землі й дивилася на нього з подивом на обличчі.

«З неї вийшла б непогана Розалінда», — машинально подумав Кредок, бо детектив-інспектор Кредок був ентузіастом Шекспіра і грав роль меланхолійного Жака у виставі «Як вам це сподобається», зіграній для сирітського притулку.

Але вже через мить він змінив свій погляд. Філіпа Геймс була надто дерев'яною для Розалінди, її краса й безтурботність були суто англійськими, але англійськими для двадцятого сторіччя, а не шістнадцятого. Така собі неемоційність доброго виховання без жодної іскри лукавства.

— Доброго ранку, місіс Геймс Пробачте, якщо я вас налякав. Я детектив-інспектор Кредок із поліції Мідлширу. Я хотів би поговорити з вами.

— Про вчорашній вечір?.

— Так.

— Це забере багато часу? А де ми станемо розмовляти?

Вона із сумнівом розглянулася навколо.

Кредок показав на повалений стовбур дерева.

— Наша розмова буде неформальною, — сказав він із приязною усмішкою, — і я не хотів би відривати вас від вашої роботи надовше, ніж треба.

— Дякую вам.

— Це лише для протоколу. Коли ви повернулися з роботи вчора ввечері?

— О пів на шосту. Я затрималася хвилин на двадцять, щоб полити деякі рослини в теплиці.

— Крізь які двері ви увійшли в дім?

— Крізь бічні. Я скоротила шлях, пройшовши прямо від під'їзної дороги понад сарайчиком із качками та курником. У такий спосіб мені не треба робити круг та й парадний ґанок я не забрудню. У мене іноді налипає чимало багнюки на підошви.

— Ви завжди заходите в дім через ті двері?

— Так.

— Двері були незамкнені?

— Так, Протягом літа вони з ранку до вечора стоять розчинені навстіж. У цю пору року вони зачинені, але не замкнені. Ми всі виходимо й заходимо здебільшого через ті двері. Я замкнула їх, коли увійшла.

— Ви завжди так робите?

— Я так робила протягом останнього тижня. Бо тепер о шостій уже поночі. Міс Блеклок іноді виходить увечері замикати качок та курей, але вона часто виходить крізь двері з кухні.

— І ви цілком упевнені, що замкнули бічні двері вчора?

— Так, я цілком упевнена.

— Гаразд, місіс Геймс. І що ви зробили, коли увійшли?

— Скинула брудні чоботи, пішла нагору, прийняла ванну й перевдяглася. Потім зійшла вниз і побачила, що там уже почалося-щось подібне до вечірки. Доти я нічого не знала про те дивне оголошення в газеті.

— А зараз опишіть мені, будь ласка, що сталося, коли в дім удерся нападник.

— Світло раптом погасло…

— Де ви були?

— Біля каміна. Я шукала свою запальничку, думала, що залишила її десь там. Світло погасло — й усі захихотіли. Потім двері розчинилися, і той чоловік спрямував на нас потужний ліхтар, наставив револьвер і наказав підняти руки вгору.

— І ви виконали його наказ?

— Ні, не виконала. Думала, то був жарт, а я дуже стомилася й не вважала за потрібне підіймати руки.

— Вам та сцена здалася дуже нудною?

— Так, здалася. Але потім гримнули два постріли з револьвера, і я справді дуже злякалася. Ліхтар закрутився в повітрі, впав і погас, а потім заверещала Міці. Вереск був такий, ніби там кололи свиню.

— Світло ліхтаря засліпило вас?

— Ні, не дуже. Хоч воно було дуже сильне. Воно на мить освітило міс Баннер і, знаєте, вона була дуже схожа на привид — зовсім біле обличчя з роззявленим ротом, а очі такі вирячені, що, здавалося, зараз випадуть з очниць.

— Той чоловік рухав ліхтарем?

— О так, він водив ним по всій кімнаті.

— Так, ніби когось шукав абощо?

— Ні, не думаю.

— А що було далі, місіс Геймс?

Філіпа Геймс спохмурніла.

— Далі була паніка й колотнеча. Едмунд Светенгем та Патрик Симонс запалили свої запальнички і вийшли в хол, а ми вийшли за ними, і хтось відчинив двері до їдальні, — світло там не погасло, — й Едмунд Светенгем врізав Міці жахливого ляпаса, і вона перестала горлати, після цього вже було не так погано.

— Ви бачили тіло мертвого чоловіка?

— Так.

— Він був вам знайомий? Ви його бачили раніше?

— Ніколи.

— Як вам тоді здалося, то була смерть унаслідок нещасливого випадку чи він застрелився навмисно?

— Не маю найменшого уявлення.

— Ви там не були, коли він приходив у цей дім раніше?

— Ні. Він приходив, якщо не помиляюся, пізно вранці, і мене там уже не було. Мене немає вдома протягом цілого дня.

— Дякую вам, місіс Геймс І хочу запитати у вас іще одне. Ви володієте якимись цінними коштовностями? Перснями, браслетами, чимось подібним?

Філіпа похитала головою.

— Я маю лише шлюбну каблучку — та дві чи три брошки.

— І наскільки вам відомо, у домі якихось особливих цінностей не було?

— Ні. Трохи срібного посуду там є — але нічого надзвичайного.

— Дякую вам, місіс Геймс.


II

Коли Кредок повертався, ідучи через кухонний сад, він зустрівся віч-на-віч із дебелою червонопикою дамою, затягнутою в тугий корсет.

— Доброго ранку, — сказала вона з агресивним виглядом. — Чого вам тут треба?

— Місіс Лукас? Я детектив-інспектор Кредок.

— А, он хто ви такий. Прошу пробачення. Я не люблю, коли чужі люди заходять у мій сад і відривають від роботи моїх садівників. Але вам треба виконувати свій обов'язок, якщо я правильно розумію.

— Ви розумієте правильно.

— Дозвольте мені запитати, чи повториться те жахіття, яке довелося пережити вчора ввечері людям, що зібралися в домі міс Блеклок? Ми маємо зграю бандитів?

— Я хотів би вас заспокоїти, місіс Лукас Дякувати Богу, про банду там не йдеться.

— Сьогодні ми маємо надто багато грабунків. А поліція спить. — Кредок промовчав. — Сподіваюся, ви вже поговорили з Філіпою Геймс?

— Я повинен був вислухати її розповідь як свідка.

— А ви не могли б зачекати бодай до першої години? Було б справедливіше допитати в її час, а не в мій…

— Я повинен вчасно повернутися до управління.

— Сьогодні ніхто не може сподіватися на розуміння. Ані на можливість працювати спокійно. На роботу мають звичай запізнюватися на півгодини. З десятої до одинадцятої — перерва. Досить капнути кільком краплям дощу — й ніхто вже не працює. Коли ти комусь доручаєш викосити моріжок, щось неодмінно станеться з косаркою. А з роботи йдуть хвилин на п'ять або й десять раніше.

— Як я зрозумів із розповіді місіс Геймс, вона вчора пішла звідси о п'ятій двадцять замість п'ятої години.

— Може, і справді. Місіс Геймс, треба віддати їй належне, працює сумлінно, хоч і були такі дні, коли я виходила в сад і ніде не могла її знайти. Вона, звичайно, народилася леді, і я розумію, що треба якось допомогти цим бідолашним молодим вдовам війни. Але ж і наші інтереси треба брати до уваги. Шкільні канікули тривають довго, а їй надається право на додаткові вихідні на той час. Я їй намагалася пояснити, що сьогодні існують чудові літні табори, куди можна послати дітей і де ті зможуть гарно провести час, і їм там буде значно веселіше, аніж тинятися під ногами в батьків. Практично їм немає потреби приїздити додому на шкільні вакації.

— Але місіс Геймс не погодилася на вашу пропозицію?

— Вона вперта, як мул, та жінка. Це саме та пора, коли мені треба підстригати й розмічувати трав'яні тенісні корти мало не щодня. Старий Еш неспроможний провести пряму лінію. Але мої інтереси ніколи не беруться до уваги!

— Я думаю, місіс Геймс одержує в цей період меншу платню, ніж звичайно?

— Природно. А на що вона могла б сподіватися?

— Ні на що, звичайно ж, — сказав Кредок. — Доброго вам ранку, місіс Лукас.


III

— Це було жахливо, — сказала місіс Светенгем із радісним збудженням. — Жахливо, неймовірно жахливо, і я переконана, вони мусили б приділяти більше уваги оголошенням, які приймають до «Газети». Коли я його прочитала, воно здалося мені дуже дивним. Адже я сказала саме так, Едмунде?

— А ви пам'ятаєте, що робили, коли світло погасло, місіс Светенгем? — запитав інспектор.

— Як ви нагадали мені своїм запитанням мою стару няньку! «Де був Мойсей, коли погасло світло?» Правильною відповіддю, звичайно, було: «У темряві». Ось так і ми вчора. Ми стояли й думали, а що ж буде далі. І ви тільки уявіть собі, яке збудження опанувало нас, коли ми опинилися в непроникній пітьмі. І відчиняються двері — тьмяна постать із револьвером у руці, сліпуче світло у вічі і грізний голос: «Гаманець або життя!» О, я ще ніколи не переживала такої втіхи! Але вже через хвилину, звичайно, настав справжній жах. Справжні кулі просвистіли повз наші вуха! На війні, либонь, вони свистять так само.

— А де ви в той час стояли чи сиділи, місіс Светенгем?

— Дайте-но поміркувати, де ж я справді тоді була? Я розмовляла з тобою, Едмунде?

Не маю найменшого уявлення, мамо.

— А може, у ту хвилину я саме радила міс Гінчкліф давати курям риб’ячий жир із тріски в холодну погоду? Чи то я розмовляла з місіс Гармон, ні, вона тоді тільки-но увійшла. Думаю, я розмовляла тоді з полковником Істербруком і саме сказала йому про те, що дуже небезпечно мати в Англії наукову станцію з дослідження атомів. Її треба обладнати на одному з далеких островів на той випадок, якщо радіоактивність вирветься на волю.

— А ви не пам'ятаєте, сиділи ви чи стояли?

— А це має якусь вагу, інспекторе? Я була десь поблизу вікна або каміна, бо знаю, що перебувала зовсім поряд із дзиґарем, коли той задзвонив. То була хвилина такого збудження! Прагнення не проґавити ту мить, коли щось відбудеться.

— Ви сказали, що світло від ліхтаря засліплювало. Воно було спрямоване на вас?

— Воно світило прямо мені у вічі. Я нічого не могла бачити.

— Той чоловік тримав ліхтар нерухомо чи водив його від людини до людини?

— О, я не знаю. Що він там робив, Едмунде?

— Він досить повільно водив його над нами всіма, ніби хотів побачити, що всі ми робимо, на той випадок, якби комусь спало на думку кинутися на нього.

— А де саме в тій кімнаті були ви, містере Светенгем?

— Я розмовляв із Джулією Симонс. Ми обоє стояли в центрі кімнати — довгої кімнати.

— Чи всі перебували в цій кімнаті, а чи хтось був і в дальній кімнаті?

— Філіпа Геймс пройшла до тієї кімнати, я думаю. Вона була біля того далекого каміна. Я думаю, вона щось шукала.

— Чи маєте ви якесь уявлення про те, чому пролунав третій постріл — як акт самогубства чи внаслідок нещасливого випадку?

— Не знаю. Той чоловік обернувся якось дуже несподівано, а тоді зігнувся й упав, але та картина була вельми нечіткою. Ви повинні зрозуміти, що там було неможливо щось роздивитися. А потім та жінка-біженка почала верещати.

— Якщо я правильно зрозумів, то це ви відімкнули двері до їдальні й випустили її звідти?

— Так.

— Двері справді були замкнені ззовні? Едмунд подивився на нього з цікавістю.

— Звісно, були. Ви ж не думаєте…

— Я хочу тільки з'ясувати всі факти. Дякую вам, містере Светенгем.


IV

Інспектор Кредок мусив провести багато часу з полковником та місіс Істербрук. Йому довелося вислухати тривалу лекцію про психологічні аспекти цієї справи.

— Психологічний підхід — єдиний вартісний метод сьогодні, — сказав йому полковник. — Ти мусиш зрозуміти свого злочинця. Для чоловіка з моїм досвідом тут усе досить ясно. Навіщо було тому хлопцеві влаштовувати той напад? Психологія. Він хоче зробити собі рекламу — привернути до себе увагу людей. Його обминали, а може, і зневажали як чужоземця інші працівники в готелі «Спа». Можливо, його відкинула дівчина. Він хоче спрямувати на себе увагу. Хто сьогодні ідол кіно? Це — ґанґстер, чоловік крутий і брутальний. Якщо так, то й він буде чоловіком крутим і брутальним. Грабунок із застосуванням насильства. Маска? Револьвер? Але йому потрібна публіка — він повинен роздобути собі публіку. Але потім у вирішальну хвилину роль заводить його надто далеко — він уже не грабіжник. Він — убивця. Він стріляє — сліпо, навмання…

Інспектор Кредок радо вхопився за слово:

— Ви сказали «сліпо», полковнику Істербрук. А вам не спадало на думку, що він стріляв умисне, цілячись у певну людину — тобто в міс Блеклок?

— Ні, ні. Він просто зірвався, як я вже сказав, — зірвався сліпо і став стріляти навмання. І це примусило його отямитися. Його куля влучила в когось — то була тільки подряпина, але він цього не знав. Він раптово приходить до тями. Усе те, що він поки що тільки собі уявляв, виявилося реальним. Він стріляв у когось — і можливо, когось убив… Йому кінець. І, либонь, у стані сліпої паніки він спрямовує револьвер на себе.

Полковник Істербрук зробив паузу, прочистив горло й, цілком задоволений собою, сказав:

— Це ж очевидно, як білий день, це ж цілком очевидно.

— Як чудово, — сказала місіс Істербрук, — що ти точно знаєш, як усе сталося, Арчі.

Її голос аж потеплів від щирого захвату.

Інспектор Кредок теж був у захопленні від цієї блискучої теорії, однак не захотів так відразу визнати її слушність.

— А де саме ви були в кімнаті, полковнику Істербрук, коли почалася стрілянина?

— Я стояв зі своєю дружиною — у центрі, поруч зі столом, на якому стояли квіти.

— Я вхопилася за твою руку, правда ж, Арчі, коли це сталося? Була налякана до смерті. Я б цього не витримала, якби не твоя рука.

— Моя бідолашна кицю, — грайливо сказав полковник.


V

Інспектор знайшов міс Гінчкліф біля свинарника.

— Які це чудові створіння, свині, — сказала міс Гінчкліф, чухаючи зморщену рожеву спинку. — Цей кабанчик добре вгодований, чи не так? На Різдво матимемо смачний бекон. То що ви хочете довідатися від мене? Я вже сказала вашим людям учора ввечері, що не маю найменшого уявлення, хто був той чоловік. Ніколи не бачила, щоб він шастав у цій місцевості. Наша міс Моп каже, він прийшов сюди з Меденгем-Велса, він там служив в одному з великих готелів. Чому він не напав на когось у тому місті, якщо йому так хотілося? Не треба було тарабанитися так далеко.

На це Кредок не мав чим заперечити — і розпочав свій допит.

— Де ви були в ту мить, коли відбувся інцидент?

— Інцидент! Такі інциденти якщо й бувають, то лише на війні. Там я їх бачила — ще й не такі! То вас цікавить, де я була, коли розпочалася стрілянина? Це ви хочете знати?

— Так.

— Я стояла, прихилившись до каміна й покладаючи надії на Бога, що хтось незабаром дасть мені чогось випити, — відразу відповіла міс Гінчкліф.

— Ви думаєте, постріли були зроблені наосліп чи той, хто стріляв, ретельно цілився в якусь конкретну особу?

— Ви маєте на увазі Леті Блеклок? Звідки мені, у біса, знати? Надзвичайно важко буває зрозуміти, якими були ваші справжні відчуття або що сталося насправді, після того як усе закінчилося. Я знаю тільки, що світло погасло і що ліхтар закрутився над нами, засліпивши нас усіх, а потім гримнули постріли, і я собі подумала: «Якщо цей клятущий молодий бевзь Патрик Симонс грається із зарядженим револьвером, то він у когось влучить».

— Ви думали, то був Патрик Симонс?

— Це здавалося вельми ймовірним. Едмунд Светенгем — хлопець розумний, він пише книжки, і йому нема коли вдаватися до таких дурних витівок, а старий полковник Істербрук не знайшов би в цьому нічого кумедного. Але Патрик — хлопець дикий. Проте я ладна попросити в нього вибачення за таке припущення.

— А ваша подруга теж думала, що то був Патрик Симонс?

— Мерґатройд? Ви ліпше самі запитайте в неї про це. Проте не думаю, щоб ви чогось від неї домоглися. Вона на протилежному кінці саду. Я покличу її, якщо хочете.

Міс Гінчкліф підвищила свій і так могутній голос до справжнього реву:

— Гей, Мерґатройд!..

— Іду, — почувся у відповідь тоненький крик.

— Поквапся! Поліція… — проревіла міс Гінчкліф.

Міс Мерґатройд прибігла жвавим клусом, добряче засапавшись. Оборка спідниці в неї надірвалася, волосся вибилося з-під погано приладнаної сіточки, а її кругле добродушне обличчя сяяло.

— Ви зі Скотленд-Ярду? — запитала вона, відсапуючись. — У мене й на гадці не було, що ви прийдете. Бо інакше я б не виходила з дому.

— Нашу справу ще не передали до Скотленд-Ярду, міс Мерґатройд. Я інспектор Кредок із Мілчестера.

— Дуже приємно це чути, — недоречно бовкнула міс Мерґатройд. — Ви знайшли якісь ключі?

— Де ти була під час злочину, ось що йому треба знати, Мерґатройд, — сказала міс Гінчкліф.

Вона підморгнула Кредоку.

— Ой, лишенько, — видихнула міс Мерґатройд. — Розумію. Мені треба було підготуватися до цього запитання. Адже йдеться про моє алібі. Дайте-но хвилину подумати… атож, я була разом з усіма іншими.

— Біля мене тебе не було, — сказала міс Гінчкліф.

— Невже й справді, Гінч, мене з тобою не було? Атож, і справді не було, тепер я все пригадала. Я милувалася хризантемами. Хоч, сказати правду, ті квіти були досить-таки хирляві. А потім усе й сталося — хоч я й не зрозуміла до пуття, а що ж саме сталося, — тобто я не второпала, чи сталося щось, чи ні. Я й на мить не могла собі уявити, що то був справжній револьвер — але всім було так незатишно в темряві, а тут іще й той страхітливий вереск. Я все зрозуміла хибно, не так, як воно насправді було. Я думала, її вбивають, — це я про ту дівчину-біженку. Думала, їй перерізали горлянку десь там, у холі. Я не думала, що то він — тобто я навіть не знала, що там з'явився якийсь чоловік. Я лише почула голос, ви знаєте, і той голос наказав: «Підійміть руки вгору, будь ласка».

— Він наказав: «Усім руки вгору!» — поправила її міс Гінчкліф. — І ніякого «будь ласка» там не було.

— Так жахливо думати, що поки та дівчина не зарепетувала, я фактично тішилася тим, що відбувається. Лише перебувати в темряві було дуже незручно, і хтось наступив мені на мозолю. Я там мало не померла. Ви щось іще хочете довідатися від мене, інспекторе?

— Ні, — сказав інспектор Кредок, подивившись на міс Мерґатройд із великим сумнівом у погляді. — Не думаю, щоб із ваших свідчень була якась користь.

У її подруги вихопився регіт, схожий на гавкіт собаки.

— Він записав тебе на плівку, Мерґатройд.

— Але ж, Гінч, я докладала всіх зусиль, аби розповісти йому все, що знаю, — промовила міс Мерґатройд.

— Йому не те треба, — сказала міс Гінчкліф. Вона подивилася на інспектора.

— Якщо ви дотримуєтеся географічного принципу, то думаю, наступним місцем вашого візиту буде будинок вікарія. Можливо, ви там щось і роздобудете. Місіс Гармон буде наступною. Вона має вигляд украй неуважної — але іноді мені здається, що в неї є трохи мізків. Може, не так багато, але вони є.

Коли інспектор та сержант Флетчер пішли, Емі Мерґатройд сказала, намагаючись перевести дух:

— О, Гінч, я, певно, наговорила дурниць? Я була така схвильована і збуджена.

— Не переживай, — з усмішкою відповіла міс Гінчкліф. — Загалом, я сказала б, ти відповідала дуже добре.


VI

Інспектор Кредок оглянув велику обшарпану й занедбану кімнату з приємним відчуттям. Вона дуже нагадувала йому власний дім у Камберленді. Злинялі шпалери, великі обшарпані стільці, то там, то там розкидані квіти й книжки, спанієль у кошику. Місіс Гармон, з її неуважним виглядом, із безладом, що панував у домі, та з її приязним обличчям, також здалася йому жінкою симпатичною. Але вона відразу сказала йому цілком відверто:

— Я нічим не зможу допомогти вам. Бо я тоді заплющила очі. Терпіти не можу, коли мені світять просто в обличчя. А коли гримнули постріли, то я заплющила їх іще міцніше. І подумки побажала, щоб це вбивство було тихим. Я не люблю ані вилясків, ані гуркотнечі.

— Отже, ви нічого не бачили, — сказав інспектор, поглянувши на неї з усмішкою. — Але ж ви щось чули?

— О так, інспекторе, там було що чути. Двері, які відчинялися та зачинялися, люди, що базікали всілякі дурниці й важко дихали, і наша люба Міці, яка верещала так пронизливо, ніби з неї під високим тиском випускали пару, і бідолашна Банні, чиї зойки були схожі на зойки кроля, що потрапив до пастки. І всі штовхалися та падали, перечіпаючись одне об одного. Проте, коли найстрахітливіші звуки стихли, я розплющила очі. На той час усі вже були в холі, зі свічками в руках. А потім увімкнулося світло, і несподівано все стало таким, як і було, — тобто не зовсім таким, як і було, проте ми знову стали самими собою, а не людьми в темряві. Люди в темряві дуже відрізняються від звичайних людей, чи не так?

— Думаю, я розумію, що ви маєте на увазі, місіс Гармон.

Місіс Гармон усміхнулася йому.

— І тут я побачила і його, — сказала вона. — Чужоземець, чимось схожий на ласку, рожевий і ніби здивований, він лежав там мертвий, а його револьвер лежав поруч із ним. Мені здалося, — о, мені справді так здалося, — що та картина не мала глузду.

Вона не мала глузду і для інспектора теж. Ця історія вселяла йому тривогу.


Загрузка...