Останнє бажання

5

Кобила пряла вухами, фиркала, рила копитами землю, не хотіла йти. Геральт не став заспокоювати її Знаком, зіскочив із сідла, перекинув поводи через голову коня. На спині у нього був уже не старий меч у піхвах зі шкіри ящера, а блискуча гарна зброя із хрестовою гардою й витонченим, добре відбалансованим руків'ям, що закінчувалося кульовим ефесом з білого металу.

Цього разу ворота перед ним не розкрилися, тому що були й без того розкриті, як він залишив їх, їдучи.

Він почув спів. Не розумів слів, не міг навіть розібрати мови. Так це й не треба було — відьмак знав, відчував і розумів саму природу, сутність співу — тихого, пронизуючого, що розливався по жилах хвилею нудотного, позбавляючого свободи дії жаху.

Спів різко обірвався, і тут він побачив її.

Вона пригорнулася до спини дельфіна у висохлому фонтані, охопивши замшілий камінь маленькими руками, такими білими, що вони здавалися прозорими. З-під бурі сплутаного чорного волосся на нього блискали величезні, широко розкриті очі кольору антрациту.

Геральт повільно наближався м'якими, пружинистими кроками, обходячи фонтан півколом з боку паркану, повз кущ блакитних троянд. Істота, що приліпилася до хребта дельфіна, повертала слідом за ним мініатюрне личко, на якому читалася невимовна туга, повна такої чарівності, що змушувала його постійно чути спів, хоча маленькі бліді губи не ворушилися.

Відьмак зупинився за десять кроків. Меч, повільно виповзаючи із чорних, покритих емаллю піхов, блиснув над його головою.

— Це срібло,— сказав він.— Клинок срібний.

Бліде личко не здригнулося, антрацитові очі не змінили виразу.

— Ти така схожа на русалку,— спокійно продовжував відьмак,— що можеш обдурити кого завгодно. Тим більше що ти рідкісна пташка, чорноволоса. Але коні не помиляються. Таких, як ти, вони розпізнають інстинктивно й безпомилково. Хто ти? Думаю, муля або альп. Звичайний вампір не вийшов би на сонце.

Кутки білогубого ротика здригнулися й злегка піднялися.

— Тебе привабив Нівеллен у своєму вигляді, вірно? Сни, про які він говорив,— твоя робота? Здогадуюся, що це були за сни, і співчуваю йому.

Чорноволоса не поворухнулася.

— Ти любиш пташок,— продовжував відьмак.— Однак це не заважає тобі перегризати горлянки людям? Га? Подумати тільки, ти й Нівеллен! Гарна б вийшла парочка, виродок і вампіриха, господарі лісового замку. Відразу б підкорили собі всю околицю. Ти, що вічно жадаєш крові, і він, твій захисник, убивця на замовлення, сліпе знаряддя. Але спочатку йому треба було стати справжнім чудовиськом, а не людиною в масці чудовиська.

Величезні чорні очі прищулилися.

— Що з ним, чорноволоса? Ти співала, а отже, насмокталася крові. Вдалася до останнього засобу — значить, не зуміла скорити його розум. Я правий?

Чорна голівка легенько, майже непомітно, кивнула, а куточки губ піднялися ще вище. Вираз маленького личка став химерним.

— Тепер, мабуть, вважаєш себе господаркою будинку?

Кивок, цього разу більш явний.

— Так ти — муля?

Повільний негативний рух голови. Почулося шипіння, яке могло виходити тільки із блідих губ, що жахливо усміхалися, хоча відьмак і не помітив, щоб вони поворухнулися.

— Альп?

Той самий рух.

Відьмак позадкував, міцніше стис руків'я меча.

— Виходить, ти…

Куточки губ стали підніматись вище, все вище, губи розкрилися…

— Брукса!— крикнув відьмак, кидаючись до фонтана.

Крізь білі губи блиснули гострі ікла. Брукса підстрибнула, вигнула спину, немов леопард, і звизгнула. Звукова хвиля тараном ударила у відьмака, збиваючи подих, ламаючи ребра, голками болі встромлюючись у вуха й мозок. Відскочивши назад, він ще встигнув схрестити кисті рук у Знак Геліотроп. Чари трохи пом'якшили удар спиною об паркан, але в очах однаково стемніло, а залишки повітря зі стогоном вирвалися з легенів.

На спині дельфіна, у кам'яному колі висохлого фонтана, там, де щойно сиділа витончена дівчина в білому платті, розплющилося іскристе тіло, величезного чорного нетопира, що роззявляв довгасту вузьку пащу, заповнену рядами голкоподібних сніжно-білих зубів. Розгорнулися перетинчасті крила, беззвучно захлопали, і істота кинулася на відьмака, немов стріла, пущена з арбалета. Геральт, відчуваючи в роті залізний присмак крові, викинув уперед руку з пальцями, розчепіреними у формі знака «Квен», і викрикнув заклинання. Нетопир, сичачи, різко повернув, з реготом здійнявся в повітря й відразу прямовисно спікірував прямо на шию відьмака. Геральт відстрибнув, рубанув мечем, але промазав. Нетопир повільно, граціозно, підкрутивши одне крило, розвернувся, обійшов його й знову напав, роззявляючи зубасту пащу безокої морди. Геральт чекав, схопивши обома руками меч і витягнувши його у бік нападаючого. В останній момент стрибнув — не вбік, а вперед, рубанувши з розмаху, так що завило повітря. І знову промахнувся. Це було так неочікувано, що він вибився з ритму й ухилився із секундною затримкою. У ту ж мить пазурі бестії вчепились йому в щоку, а оксамитове вологе крило взялося хльостати по шиї. Відьмак розвернувся на місці, переніс вагу тіла на праву ногу, різко вдарив назад… і втретє не дістав фантастично прудкого звіра.

Нетопир замахав крилами, злетів, помчав до фонтану. У той момент, коли криві пазурі заскреготали по каменях облицювання, моторошна слинява паща вже розпливалася, змінювалася, зникала, хоча бліді губки, що проявлялися на її місці, усе ще не прикривали вбивчих іклів.

Брукса пронизливо, модулюючи голос, зверещала, уп'ялася на відьмака ненавидячими очима й знову зверещала.

Удар хвилі був настільки сильний, що переборов Знак. В очах Геральта закрутилися чорні й червоні кола, у скронях і тімені заломило. Крізь біль, що висвердлювала вуха, він почув голоси, стогони й крики, звуки флейти й гобоя, гул вихору. Шкіра на обличчі заніміла. Трясучи головою, він упав на одне коліно.

Чорний нетопир беззвучно плив до нього, роззявляючи в польоті зубасту пащу. Геральт, хоч і ошелешений хвилею вереску, зреагував автоматично. Підхопився, блискавично підлаштовуючи ритм рухів до швидкості польоту чудовиська, зробив три кроки вперед, вольт і півоберт, і відразу ж після цього швидкий, як думка, удар. Вістря не зустріло опору. Майже не зустріло. Він почув крик, але цього разу — крик болю, викликаний дотиком срібла.

Брукса, виючи, прилипла до спини дельфіна. Трохи вище лівої груді на білому платті розпливалася червона пляма під подряпиною не більше мізинця завдовжки. Відьмак заскреготав зубами — удар, який повинен був розчикрижити бестію, обернувся всього лиш подряпиною.

— Репетуй, вампірихо,— буркнув він, отираючи кров із щоки.— Верещи. Витрачай сили. І тоді вже я зрубаю твою чарівну голівку!

«Ти. Ослабнеш першим. Чаклун. Уб'ю.»

Губи не поворухнулися, але відьмак чітко чув слова, вони звучали у нього в мозку, глухо дзенькаючи, немов з-під води.

— Подивимося,— процідив він і, нахилившись, подався до фонтану.

«Уб'ю. Уб'ю. Уб'ю.»

— Побачимо!

— Вереєно!!!

Нівеллен, схиливши голову, обома руками вчепившись у дверну коробку, виповз із будинку. Погойдуючись, рушив до фонтана, непевно розмахуючи лабетами. Поли куртки були заляпані кров'ю.

— Вереєно!— знову гаркнув він.

Брукса різко повернула голову. Геральт, занісши меч для удару, стрибнув до неї, але вона зреагувала набагато швидше. Різкий крик — і чергова хвиля збила відьмака з ніг. Він звалився горілиць, поповз по гравію доріжки. Брукса вигнулася, зготувалася для стрибка, ікла в неї заблищали розбійницькими стилетами. Нівеллен, розкинувши лабети, як ведмідь, намагався її схопити, але вона гаркнула йому прямо в морду, відкинувши на кілька саженів до дерев'яних риштувань біля стіни, які відразу з диким тріском зламалися, поховавши його під купою дощок.

Геральт, уже підхопившись, мчав півколом, обходячи двір, намагаючись відволікти увагу брукси від Нівеллена. Брукса, шарудячи білим платтям, неслася прямо на нього, легко, як метелик, ледь торкаючись землі. Вона вже не волала й не намагалася трансформуватися. Відьмак знав, що вона стомилася. Але знав і те, що навіть стомлена, вона, як і раніше, смертельно небезпечна. За спиною Геральта Нівеллен, ревучи, ворочався під дошками.

Геральт відскочив уліво, завертів мечем, дезорієнтуючи бруксу. Вона рушила до нього, біла, страшна, розпатлана. Він недооцінив її — вона знову заверещала. Він не встиг створити Знак, відлетів назад, вдарився спиною об стіну, біль у хребті пронизала відьмака, паралізувала руки, підсікла коліна. Він упав рачки. Брукса, співоче виючи, стрибнула до нього.

— Вереєно!!!— гаркнув Нівеллен.

Вона обернулася. І тоді Нівеллен з розмаху встромив їй між грудей обламаний гострий кінець триметрової жердини. Вона не крикнула. Тільки зітхнула. Відьмак, чуючи цей звук, затремтів.

Так вони й стояли — Нівеллен на широко розставлених ногах, що обома руками тримав жердину, кінець якої він затис під пахвою, і брукса, немов білий метелик на шпильці, на іншому кінці жердини, що теж ухопилася за неї обома руками.

Брукса розпачливо охнула й раптом сильно нажала на жердину. Геральт побачив, як на її спині, на білому платті, розцвіла червона пляма, з якої в потоці крові мерзотно й страшно вилазив обламаний гострий кінець. Нівеллен крикнув, зробив крок назад, потім другий і почав швидко задкувати, але не відпускав жердини, тягнучи за собою пробиту навиліт бруксу. Ще крок — і він уперся спиною в стіну. Кінець жердини, який він тримав під пахвою, скрипнув о цеглини.

Брукса повільно, якось навіть ніжно, пересунула маленькі долоні уздовж жердини, витягнула руки на всю довжину, сильно вхопилася за жердину й нажала знову. Уже майже метр закривавленого дерева стирчав у неї зі спини. Очі були широко розкриті, голова відкинута назад. Подихи стали частішими, ритмічнішими, переходячи в стогін.

Геральт устав, але, зачарований тим, що бачив, як і раніше не міг ні на що зважитися. І тут почув слова, що гули усередині черепа, немов під склепінням холодного й мокрого підвалу.

«Мій. Або нічий. Люблю тебе. Люблю.»

Знову страшний, переривчастий подих, що захлинався кров'ю. Брукса рвонулася, пересунулася уздовж жердини, простягнула руки. Нівеллен відчайдушно заричав, не відпускаючи жердини, намагаючись відсунути бруксу якнайдалі. Марно. Вона ще більше перемістилася вперед, схопила його за голову. Він пронизливо завив, замотав кошлатою головою. Брукса підтяглася ще ближче, схилила голову до горла Нівеллена. Ікла блиснули сліпучою білизною.

Геральт стрибнув. Стрибнув, як вивільнена пружина. Кожний рух, кожний крок, які належало тепер зробити, були його натурою, були завчені, невідворотні, автоматичні й смертельно вірні. Три швидкі кроки. Третій, як сотні подібних кроків до того, скінчився на лівій нозі могутнім, рішучим рухом. Поворот тулуба, різкий, з розмаху удар. Він побачив її очі. Ніщо вже не могло змінитися. Почув її голос. Марно. Він крикнув, щоб заглушити слово, яке вона повторювала. Марно. Він рубонув.

Рубонув упевнено, як сотні разів до того, серединою леза, і відразу, не зменшуючи ритму, зробив четвертий крок і півоберт. Клинок, що наприкінці півоберту вже звільнився, рушив слідом за ним, блискаючи, захоплюючи за собою шлейф червоних крапель. Волосся кольору воронового крила захвилювалося, розвіваючись, пливло в повітрі, пливло, пливло, пливло …

Голова впала на гравій.

Чудовиськ усе менше?

А я? Хто такий я?

Хто кричить? Птахи?

Жінка в кожусі й блакитному платті?

Троянда з Назаїру?

Як тихо!

Як порожньо. Яка порожнеча…

У мені.

Нівеллен, згорнувшись клубком, здригаючись від спазмів й тремтячи, лежав біля стіни будинку в кропиві, обхопивши голову руками.

— Підведися,— сказав відьмак.

Молодий, гарний, міцно складений чоловік з білою шкірою, що лежав біля стіни, підняв голову, озирнувся незрячим поглядом. Протер очі пальцями. Глянув на свої руки. Обмацав обличчя. Тихо застогнав, запхав палець до рота, довго водив ним по яснах. Знову схопився за обличчя й знову застогнав, торкнувшись чотирьох кривавих розпухлих смуг на щоках. Охнув, потім засміявся.

— Геральте! Як це? Як це… Геральте!

— Встань, Нівеллене. Встань і йди. У мене у в’юках ліки, вони потрібні нам обом.

— Я вже… не… Не маю? Геральте? Як це?

Відьмак допоміг йому підвестися, намагаючись не дивитися на маленькі, білі, немов прозорі руки, стиснуті на жердині, що стирчала між маленькими грудками, обліпленими мокрою червоною тканиною. Нівеллен застогнав знову.

— Вереєна…

— Не дивися. Ходімо.

Вони перетнули двір, пройшли повз кущ блакитних троянд, підтримуючи один одного. Нівеллен не переставав обмацувати обличчя вільною рукою.

— Неймовірно, Геральте. Через стільки років! Невже це можливо?

— У кожній казці є зерно правди,— тихо сказав відьмак.— Любов і кров. У них могутня сила. Маги й учені не перший рік ламають собі над цим голови, але зрозуміли тільки одне…

— Що, Геральте, що?

— Любов повинна бути справжньою.