Останнє бажання

7

— О боги, Геральте,— Жовтець перестав перебирати струни, пригорнув лютню, торкнувся її щокою.— Це дерево співає саме! Його струни живуть! Який дивний звук. Холера, за таку лютенку кілька стусанів і трохи страху — дуже низька ціна. Я дозволив би бити себе з ранку до вечора, якщо б знав, що отримаю. Геральте! Ти взагалі мене слухаєш?

— Важко вас не чути,— Геральт відірвався від книги, глянув на дідька, який увесь час заядло пищав на якійсь дивній дудці, виготовленій зі шматочків очерету різної довжини.— Та чую я вас, уся округа вас чує.

— Duwelsheyss, а не округа,— Торкве відклав дудку.— Пустир, і все тут. Глушина. Ех, шкода мені моїх конопель.

— Конопель йому шкода!— засміявся Жовтець, обережно підкручуючи вкриті майстерним різьбленням колки лютні.— Треба було сидіти в кущі, як миша під мітлою, а не лякати дівок, руйнувати дамби й споганювати колодязі. Думаю, тепер ти будеш обережнішим і припиниш свої фокуси, га, Торкве?

— Я люблю фокуси,— повідомив дідько, вищірившись.— І життя собі, без них не уявляю. Але хай вам, обіцяю, що на нових землях буду обережнішим. Буду… відколювати більш продумані номери.

Ніч була хмарна й вітряна, вітер валив очерет, шумів у кущах, у яких вони розбили бівуак. Жовтець підкинув у багаття хмизу, Торкве вертівся на підстилці, відмахуючись хвостом від комарів. В озері плеснулася риба.

— Нашу поїздку на край світу я опишу в баладі,— повідомив Жовтець.— І тебе в ній теж не забуду, Торкве.

— Не думай, що це тобі так легко зійде з рук,— буркнув дідько.— Я тоді теж напишу баладу й не забуду тебе, та так не забуду, що ти дванадцять років не зможеш з'являтися в пристойному товаристві. Тоді побачиш. Геральте?

— Га?

— Ти вичитав щось цікаве в книзі, яку обманом вивудив у безграмотних селян?

— Егеж.

— То прочитай і нам, доки ще вогонь не згас.

— Так, так,— задзвенів Жовтець на лютні Торув’єлі.— Почитай, Геральте.

Відьмак сперся на лікоть, підсунув книгу ближче до вогню.

— «Побачити її можна,— почав він,— літньою порою, із днів травня і червня до днів костриць, але найчастіше це трапляється у свято Серпа, яке прадавні називали „Ламмас“. Являється вона у вигляді Діви Світловолосої, у квітах уся, і все живе слідує за нею й горнеться до неї, однаково, чи трави, чи звір. Тому й ім'я в неї Живія. Прадавні кличуть її „Данамебі“ і особливо шанують. Навіть бородані, хоч вони й усередині гір, не серед полів знаходяться, поважають її й іменують „Bloëmenmagde“.

— Данамебі,— буркнув Жовтець.— Dana Meabdh, Діва Полів.

— «Куди Живія ступить, там земля цвіте й родить і буйно плодиться звірина всяка, така в ній сила. Люди всякі жертви їй приносять із урожаю, у надії незгасимій, що до них, а не в чужі краї Живія навідається. Тому що кажуть також, що осяде нарешті Живія серед того люду, котрий вище інших піднесеться, але все це так, порожні словеса. Тому правду мудреці кажуть, що Живія землю тільки любить і те, що росте на ній і живе, однак без різниці, чи травичка то дрібна, чи хробак найтихіший, а люди всякі для неї значать не більш, ніж найменша билина, тому що й вони підуть коли-небудь, а нові після них, інші прийдуть племена. А Живія вічно є, була й буде, завжди, до кінця часів».

— До кінця часів!— проспівав трубадур і бренькнув на лютні. Торкве приєднався високою треллю на своїй очеретяній пищалці.— Дякую тобі, Діво Полів! За врожай, за квіти й Діл Блатанна й за шкуру нижчепідписаного, яку ти врятувала від стріл. Знаєте, що я вам скажу?

Він перестав грати, обійняв лютню, немов дитину, і похмурнів.

— Мабуть, не стану я згадувати в баладі ні ельфів, ні труднощі, з якими їм доводиться боротися. А то ще знайдуться охочі до гір… Навіщо прискорювати…

Трубадур замовк.

— Докінчи,— гірко сказав Торкве.— Ти хотів сказати: прискорювати те, що неминуче. Неминуче.

— Не будемо про це,— перервав Геральт.— Навіщо? Слова не потрібні. Беріть приклад з Ліліє.

— Вона розмовляла з ельфом телепатично,— буркнув бард.— Я відчував. Правда, Геральте? Адже ж ти сприймаєш такий зв'язок. Ти зрозумів, про що… Що вона передавала ельфам?

— Дещо.

— Про що вона говорила?

— Про надію. Про те, що все оновлюється й не перестає оновлюватися.

— І все?

— Цього було достатньо.

— Гм… Геральте? Ліліє живе в селі, серед людей. Не чи думаєш ти, що…

— Що так і залишиться серед них? Тут, у Долині Квітів? Можливо. Якщо…

— Якщо що?

— Якщо люди виявляться того гідні. Якщо край світу залишиться краєм світу. Якщо ми будемо поважати межу. Ну, досить базікати, хлопці. Спати пора.

— Вірно. Північ близько, багаття вгасає. А я посиджу ще, у мене завжди рими краще підбираються біля багаття, що догоряє. А для моєї балади потрібна назва. Гарна назва.

— Може, «Край світу»?

— Банально,— фиркнув поет.— Навіть якщо це дійсно край, потрібно його назвати інакше. Метафорично. Думаю, ти знаєш, що таке метафора, Геральте? Гм… Треба подумати… «Там, де…» От холера. «Там, де…»

— Надобраніч,— сказав дідько.