Останнє бажання

2

Вежа, складена із гладко обтесаних ґранітних блоків, увінчана кам'яними зубцями, виглядала цілком імпозантно, піднімаючись над побитими дахами будинків і напіврозваленими покрівлями халуп.

— Бачу, обновив,— сказав Геральт.— Чарами, чи вас на роботи зігнав?

— В основному чарами.

— Який він, цей ваш Іріон?

— Цілком нормальний. Людям допомагає. Але пустельник, мовчун. Майже не вилазить із вежі.

На дверях, прикрашених розетою і інкрустованих світлим деревом, висіла величезна стукалка у формі плоскої лупатої риб'ячої голови, що тримала в зубастій пащі латунне кільце. Кальдемейн, видно, знайомий з дією механізму, підійшов, відкашлявся й проговорив:

— Вітає війт Кальдемейн, що з'явився до метра Іріона в справі. З ним вітає також відьмак Геральт з Ривії, що також явився у справі.

Довгий час нічого не відбувалося, нарешті риб'яча голова, поворухнувши зубастими щелепами, випустила хмару пари.

— Метр Іріон не приймає. Ідіть, добрі…

— Я не добра людина,— голосно перервав Геральт.— Я відьмак. А он там, на ослові, лежить кікімора, яку я вбив неподалік від містечка. Будь-який чарівник-резидент зобов'язаний піклуватися про безпеку району. Метру Іріону ні до чого робити мені честь бесідою, і він не зобов'язаний мене приймати, коли така його воля. Але кікмору нехай огляне й зробить відповідні висновки. Носикамене, розкрий кікімору й звали її тут, біля самих дверей.

— Геральте,— тихо сказав війт.— Ти-то поїдеш, а мені тут доведеться…

— Ходімо, Кальдемейне. Носикамене, вийми палець із носа й роби що велять.

— Зараз,— проговорила стукалка зовсім іншим голосом.— Геральте, це справді ти?

Відьмак тихо вилаявся.

— Ну, зануда! Так, справді я. Ну й що з того, що це справді я?

— Підійди ближче до дверей,— вимовила стукалка, випускаючи хмарину пари.— Один. Я тебе впущу.

— А як з кікіморою?

— Побий її грім. Я хочу поговорити з тобою, Геральте. Тільки з тобою. Вибачте, війте.

— Та чого вже там, метре Іріоне,— махнув рукою Кальдемейн.— Бувай, Геральте. Побачимося пізніше. Носикамене! Потвору до гнойової ями!

— Слухаюся!

Відьмак підійшов до інкрустованих дверей, вони злегка відкрилися, рівно настільки, щоб він міг протиснутися, і відразу закрилися, залишивши його в повній темряві.

— Егей!— крикнув він, не приховуючи роздратування.

— Готово,— відповів дивно знайомий голос…

Враження було настільки несподіваним, що відьмак похитнувся й витягнув руки в пошуках опори. Опори не було.

Сад цвів білим і рожевим, повітря було напоєне ароматом дощу. Небо перетинала багатобарвна веселка, зв'язуючи крони дерев з далеким блакитнуватим ланцюгом гір. Будиночок посередині саду, маленький і скромний, потопав у мальвах. Геральт глянув під ноги й побачив, що стоїть до коліна в тим’яні.

— Ну, йди ж, Геральте,— пролунав голос.— Я в будинку.

Він увійшов у сад. Ліворуч помітив рух, оглянувся. Світловолоса дівчина, зовсім нага, йшла уздовж кущів, несучи кошик, повний яблук. Відьмак урочисто заприсягся самому собі більше нічому не дивуватися.

— Нарешті. Вітаю тебе, відьмаче.

— Стрегоборе!— здивувався Геральт, хоч і вирішив не дивуватися.

Відьмакові зустрічалися в житті розбійники із зовнішністю міських радників, радники, схожі на старців, що вимолювали милостиню, блудниці, що виглядали принцесами, принцеси, що виглядали як тільні корови, і королі з манерами розбійників. Стрегобор же завжди виглядав так, як за всіма канонами і уявленнями повинен виглядати чарівник. Він був високий, худий, згорблений, у нього були буйні кущисті брови й довгий гачкуватий ніс. До того ж він носив чорний, спадаючий до землі балахон із широченними рукавами, а в руці тримав довжелезний ціпок із кришталевою кулькою на кінці. Жоден зі знайомих Геральту чарівників не виглядав так, як Стрегобор. І — що найдивніше — Стрегобор справді був чарівником.

Вони присіли на терасці, оточеній мальвами, вмостившись у плетених вербових кріслах біля столика зі стільницею з білого мармуру. Нага блондинка з кошиком яблук підійшла, посміхнулася й знову подалася в сад, погойдуючи стегнами.

— Теж ілюзія?— запитав Геральт, заглядаючись на принади, що колихалися.

— Теж. Як і все тут. Але, дорогий мій, це ілюзія вищого класу. Квіти пахнуть, яблука можеш покуштувати, бджола може тебе вжалити, а її,— чарівник указав на блондинку,— ти можеш…

— Можливо, пізніше…

— І вірно. Що поробляєш тут, Геральте? Як і раніше трудишся, за гроші винищуючи представників вимираючих видів? Що одержав за кікімору? Напевно — нічого, інакше б не прийшов сюди. Подумати тільки, є люди, що не вірять у Призначення. Хіба що знав про мене. Знав?

— Не знав. Уже якщо я десь не очікував тебе зустріти, то саме тут. Якщо мені пам'ять не зраджує, раніше ти жив у Ковирі, у такій же вежі.

— Багато чого змінилося з тих пір.

— Хоча б твоє ім'я. Тепер ти начебто б звешся метром Іріоном?

— Так звали будівельника цієї вежі, він помер років двадцять тому. Я вирішив, що його треба якось ушанувати, ну й зайняв його обитель. Я отут сиджу за резидента. Більшість городян живуть дарами моря, а, як тобі відомо, моя спеціальність — крім ілюзій, зрозуміло,— це погода. Часом шторм угамую, часом викличу, то західним вітром прижену ближче до берега косяк мерлангів або вугрів. Жити можна. Тобто,— додав він смутно,— можна б жити.

— Чому «можна б»? І навіщо ти змінив ім'я?

— У Призначення маса облич. Моє прекрасне зовні й огидне всередині. Воно простягнуло до мене свої закривавлені пазурі…

— Ти нітрохи не змінився, Стрегоборе,— поморщився Геральт.— Плетеш дурниці й при цьому корчиш розумні й багатозначні міни. Не можеш говорити нормально?

— Можу,— зітхнув чорнокнижник.— Якщо це зробить тобі приємність, можу. Я дістався сюди, утікши від моторошної істоти, яка зібралася мене прикінчити. Втеча нічого не дала, вона мене знайшла. Цілком ймовірно, спробує вбити завтра, у крайньому випадку — післязавтра.

— Та-а-ак,— безпристрасно простягнув відьмак.— Тепер розумію.

— Щось мені здається, моя можлива смерть не надто тебе хвилює.

— Стрегоборе,— сказав Геральт.— Такий світ. Подорожуючи, бачиш багато чого. Двоє б'ються через межу посеред поля, яке завтра стопчуть коні дружин двох тутешні графів, що жадають знищити один одного. Уздовж доріг на деревах талапаються повішеники, у лісах розбійники перерізають горлянки купцям. У містах раз у раз натикаєшся на трупи в стічних канавах. У палацах штрикають один одного стилетами, а на бенкетах раз у раз хто-небудь валиться під стіл, синій від отрути. Я звик. То з якого дива мене повинна хвилювати смерть, що комусь загрожує, до того ж, котра загрожує не мені, а тобі?

— До того ж, котра загрожує мені,— посміхнувшись, повторив Стрегобор.— А я ж бо вважав тебе другом. Сподівався на твою допомогу.

— Наша остання зустріч,— сказав Геральт,— мала місце при дворі короля Іди в Ковирі. Я прийшов отримати плату за знищення амфісбени, яка тероризувала всю округу. Тоді ти й твій побратим Завіст навперебій обзивали мене шарлатаном, бездумною машиною для вбивств і, якщо мені пам'ять не зраджує, трупоїдом. У результаті Іди не тільки не заплатив мені ні шелонга, але ще велів за дванадцять годин забратися з Ковиру, а оскільки клепсидра в нього була зіпсована, я ледь-ледь устиг. А тепер ти кажеш, що розраховуєш на мою допомогу. Кажеш, що тебе переслідує чудовисько. Чого ти боїшся, Стрегоборе? Якщо воно на тебе нападе, скажи йому, що обожнюєш чудовиськ, оберігаєш їх і стежиш за тим, щоб жоден трупоїдський відьмак не порушив їхнього спокою. Ну а вже якщо й після цього чудовисько розпатрає тебе й зжере, виходить, воно навдивовижу невдячне чудовисько.

Чаклун, відвернувшись, мовчав. Геральт розсміявся.

— Не надувайся як жаба, чаклуне. Кажи, що тобі загрожує. Подивимося, що можна зробити.

— Ти чув про Прокляття Чорного Сонця?

— А як же. Чув. Тільки під назвою Манії Божевільного Ельтибальда. Так звали мага, який улаштував бузу, у результаті якої перебили або ув’язнили у вежі кілька десятків високошляхетних дівиць. Навіть королівської крові. Нібито вони були одержимі дияволом, прокляті, зіпсовані Чорним Сонцем, як на вашому пихатому жаргоні ви охрестили звичайнісіньке сонячне затемнення.

— Ельтибальд, який зовсім не був божевільним, розшифрував написи на менгірах дауків, на надгробних плитах в некрополях вожгорів, проаналізував легенди й міфи детолаків. Ніяких сумнівів бути не могло. Чорне Сонце повинне було передвіщати швидке повернення Ліліт, шанованої на Сході під ім’ям Нійя, і загибель людства. Дорогу для Ліліт повинні були прокласти «шістдесят дів у золотих коронах, які кров'ю заповнять русла рік».

— Маячня,— сказав відьмак.— До того ж неримована. Усі пристойні пророцтва бувають у віршах. Усім відомо, що мав на увазі Ельтибальд і Рада Чарівників. Ви скористалися верзінням божевільного, щоб зміцнити свою владу, зруйнувати союзи, не допустити родинних зв'язків, улаштувати плутанину в династіях — словом, як слід посмикати за мотузочки, підв'язані до маріонеток у коронах. А ти мені мізки пудриш якимсь пророкуваннями, яких посоромився б навіть кривий старий на ярмарку.

— Можна скептично ставитися до теорії Ельтибальда, до інтерпретацій провісників. Але не можна заперечувати того факту, що в дівчат, що народилися після затемнення, спостерігаються жахливі мутації.

— Чому ж не можна? Я чув щось діаметрально протилежне.

— Я був присутній на розтині однієї з них,— сказав чарівник.— Геральте, те, що ми виявили усередині черепа й спинного мозку, неможливо було однозначно визначити. Якась червона губка. Внутрішні органі зміщені, перемішані, деяких взагалі немає. Усе покрите рухливими війками, синьо-рожевими клаптиками. Серце із шістьома камерами. Дві практично атрофовані, але все ж. Що ти на це скажеш?

— Я бачив людей, у яких замість рук орлині пазурі, людей з вовчими іклами. Людей з додатковими суглобами, додатковими органами й додатковими чуттями. Усе це були результати вашої метушні з магією.

— Кажеш, бачив різні мутації?— підняв голову чорнокнижник.— А скількох з них ти вколошкав за гроші у відповідності зі своїм відьмацьким покликанням? Га? Бо можна мати вовчі ікла й обмежитися тим, що їх показуєш дівкам у хліву, а можна мати вовчу натуру й нападати на дітей. Саме так було з породженими після затемнення дівчатками, у яких проявилася непоясненна схильність до жорстокості, агресивність, бурхливі вибухи гніву й надмірний темперамент.

— У будь-якої баби при бажанні можна відшукати подібне,— посміхнувся Геральт.— Що ти плетеш? Випитуєш, скільки мутантів я вбив, а чому тебе не цікавить, скількох я розчаклував, звільнив від пристріту? Я, відьмак, якого ви зневажаєте. А що зробили ви, могутні чорнокнижники?

— Застосували вищу магію. Нашу й священницьку, в різних храмах. Усі випробування минулися смертю дівчат.

— Це погано говорить про вас, а не про дівчат. Отже, перші трупи. Наскільки я розумію, розтинали тільки їх?

— Не тільки. Не дивися на мене так, сам прекрасно знаєш, що були ще трупи. Спочатку вирішили було ліквідувати всіх. Але потім передумали… Тих же, котрих все ж… забирали, розтинали. Одну піддали вівісекції.

— І ви, сучі діти, ще насмілюєтеся критикувати відьмаків? Ех, Стрегоборе, Стрегоборе, прийде день, люди порозумніють і візьмуться за вас.

— Не думаю, щоб це трапилося дуже скоро,— кисло зауважив чарівник.— Не забувай, ми діяли, захищаючи людей. Мутантки залили б кров'ю цілі країни.

— Так стверджуєте ви, чаклуни, позадиравши носи вище свого німба непогрішності. Коли вже про це зайшла мова, ти, імовірно, не станеш стверджувати, що нібито, полюючи на так званих мутантів, ви жодного разу не помилилися?

— Гаразд,— сказав Стрегобор після довгого мовчання.— Буду відвертий, хоча у власних інтересах і не варто було б. Помилялися, і до того ж не раз. Розділити їх по групах виявилося досить важкою справою. Тому ми перестали їх… убивати, а стали ізолювати.

— Ну так, ваші знамениті вежі,— фиркнув відьмак.

— Так, наші вежі. Однак це була чергова помилка. Ми недооцінили їх, і багато утекли. Серед принців, особливо тих, що молодші, яким нічого було робити, а ще менше — втрачати, поширилася якась ідіотська мода звільняти ув'язнених красунь. На щастя, більшість звернула собі шиї.

— Наскільки мені відомо, ув'язнені у вежах дівчата швидко вмирали. Поговорюють, не без вашої допомоги.

— Брехня. Однак дійсно вони швидко поринали в апатію, відмовлялися від їжі… Що цікаво, незадовго до смерті в них проявлявся дар яснобачення. Черговий доказ мутації.

— Що не доказ, то усе менш переконливий. Може, є й інші?

— Є. Приміром, Сільвена, хазяйка в Нароці, до якої нам не вдалося навіть наблизитися, так швидко вона взяла владу у свої руки. Зараз там кояться моторошні речі. Фіалка, дочка Евермира, утекла з вежі, скориставшись шнурком, сплетеним з кісок, і давно тероризує Північний Вельгад. Берніку з Тальгару звільнив дурень-принц. Його ж і засліпили і тепер він сидить у ямі, а найпомітніший елемент пейзажу в Тальгарі — шибениця. Є й ще приклади.

— Отож бо, що є,— сказав відьмак.— У Ямурлаці, наприклад, править дідок Абрад, у нього золотуха, жодного зуба, народився він, вважай, років за сто до затемнення, а не засне, доки кого-небудь не обезголовлять у його присутності. Вирізав усіх родичів й перебив половину країни в стані, як це говориться, неосудності. Помітні й сліди надмірного темпераменту, замолоду в нього, здається, прізвисько було Абрад Задериспідничка. Ех, Стрегоборе, хороше було б, якщо б жорстокість владик можна було пояснити мутацією або закляттями…

— Послухай, Геральте…

— І не подумаю. Ти не переконаєш мене у своїй правоті й тим більше в тому, що Ельтибальд не був божевільним розбійником. Повернімося до чудовиська, яке тобі нібито загрожує. Я вислухав тебе й повинен сказати: розказана тобою історія мені не подобається. Але я дослухаю її до кінця.

— Не перебиваючи єхидними зауваженнями?

— Обіцяти не можу.

— Ну що ж,— Стрегобор засунув руки в рукави балахону,— тим більше це займе часу. Отже, історія почалася в Крейдені, маленькому північному князівстві. Дружиною Фредефалька, що княжив у Крейдені, була Аридея, розумна, освічена жінка. У роду в неї були безліч послідовників мистецтва чорнокнижників, і, імовірно, у спадщину їй дістався досить рідкісний і могутній артефакт, Дзеркало Нехалени. Як відомо, Дзеркалами Нехалени в основному користувалися пророки і ясновидці, бо вони безпомилково, хоч і плутано, пророкували майбутнє. Аридея досить часто зверталася до Дзеркала…

— Зі звичайним, як я думаю, питанням,— перервав Геральт,— «Хто на світі всіх миліший?» Наскільки мені відомо, Дзеркала Нехалени поділяються на улесливі й розбиті.

— Помиляєшся. Аридею більше цікавила доля країни. А відповідаючи на її питання, Дзеркало передбачило болісну смерть її самої й безлічі її підданих від руки або з вини дочки Фредефалька від першого шлюбу. Аридея постаралася, щоб звістка ця дійшла до Ради, а Рада послала в Крейден мене. Думаю, не треба додавати, що доня Фредефалька народилася незабаром після затемнення. Я якийсь час спостерігав за дівчиськом. І доки спостерігав, вона встигла замучити канарку, двох щенят і ручкою гребеня виколоти око служниці. Я провів кілька тестів за допомогою заклинань, більшість їх підтвердила, що дівчисько було мутантом. Я доповів про це Аридеї, тому що Фредефальк світу поза донею не бачив. Аридея, як я сказав, була жінкою недурною…

— Ясно,— знову перервав Геральт,— і треба думати, не надто любила падчірку. Воліла, аби трон успадковували її власні діти. Про подальше можна здогадатися. Схоже, там не виявилося нікого, хто міг би звернути доні шию. Та принагідно й тобі на додачу.

Стрегобор зітхнув, здійняв очі догори, тобто до неба, на якому, як і раніше, багатобарвно й барвисто переливалася веселка.

— Я був за те, щоб її тільки ізолювати, але княгиня вирішила інакше. Найняла єгеря-бандита й відіслала з ним маля в ліс. Пізніше ми знайшли його в заростях. Він лежав без штанів, так що хід подій відновити було неважко. Вона встромила йому шпильку в мозок через вухо, імовірно, коли його увага була поглинена зовсім іншим.

— Якщо ти думаєш, що мені його шкода,— буркнув Геральт,— то помиляєшся.

— Ми влаштували облаву,— продовжував Стрегобор,— але дівчисько як крізь землю провалилося. А мені довелося терміново ретируватися із Крейдену, тому що Фредефальк почав щось підозрювати. Лише через чотири роки я одержав звістку від Аридеї. Вона вистежила дівку, та жила в Магакамі із сімома гномами зараз, яких переконала, що набагато вигідніше оббирати купців на дорогах, ніж запилювати собі легені в шахті. Її всюди називали Сорокопудкою, тому що пійманих вона любила живцем насаджувати на гострі коли. Аридея кілька разів наймала вбивць, але жоден не повернувся. А потім уже важко було знайти бажаючих, слух про дівку пройшов усюди. Мечем навчилася працювати так, що мало який мужик міг з нею зрівнятися. Мене знову викликали, я крадькома явився в Крейден і тут довідався, що Аридею отруїли. Усі вважали, що це робота самого Фредефалька, який вигледів собі наложницю молодшу й гарячішу, але я думаю, без Ренфрі тут не обійшлося.

— Ренфрі?

— Так звали Сорокопудку. Я стверджую, що Аридею отруїла вона. Князь Фредефальк незабаром загинув при дивних обставинах на полюванні, а старший син Аридеї пропав безвісти. Звичайно, і це теж була робота дівчиська. Я кажу «дівчисько», а їй на той час стукнуло вже сімнадцять. І вона непогано підросла.

— На той час,— продовжував чаклун після недовгого мовчання,— вона і її гноми вже нагнали страху на весь Махакам. Але одного разу вони з якогось приводу посперечалися, не знаю, чи то через поділ здобичі, чи то через черговість ночі на тижні, важливо, що в хід пішли ножі. Сімка гномів не пережила різанини. Вийшла сухою з води тільки Сорокопудка. Вона одна. Але тоді я вже був у Махакамі. Ми зустрілися віч-на-віч, вона миттєво впізнала мене й відразу докумекала, яка була моя роль тоді в Крейдені. Запевняю тебе, Геральте, я ледь встиг виговорити заклинання, а руки тряслися в мене страшно, коли ця дика кішка кинулася на мене, розмахуючи мечем. Я ув’язнив її у витончену брилу гірського кришталю, шість ліктів на дев'ять. Коли вона поринула в летаргію, я кинув брилу в гном’ячу шахту й завалив ствол.

— Халтурна робота,— прокоментував Геральт.— Легко розчаклувати. Не можна було спопелити, чи що? Адже у вас стільки винятково милих заклинань.

— Не в мене. Не моя спеціальність. Але ти правий, я схалтурив. Віднайшовся якийсь ідіот-королевич, який витратив безліч грошей на контрзаклинання, розчаклував її й із тріумфом привіз до себе додому, у якесь брудне королівство на сході. Його батько, старий розбійник, виявився розумнішим. Відстьобав синочка, а Сорокопудку вирішив випитати про скарби, які та награбувала разом із гномами й хитромудро сховала. Помилка татуся полягала в тому, що коли її, нагу, розпластали на лаві в ката, у того в помічниках ходив старший син короля. Якось так вийшло, що ранком той же старший син, котрий до того часу вже осиротів і втратив геть усю рідню, сидів на троні, а Сорокопудка зайняла місце першої фаворитки.

— Значить, не потвора.

— Справа смаку. Довго їй у фаворитках ходити не довелося. До першого палацового, гучно кажучи, перевороту, бо палац той більше скидався на корівник. Незабаром виявилося, що вона не забула про мене. У Ковирі організувала на мене три замахи з-за рогу. Я вирішив не ризикувати й перечекати в Понтарі. Вона знову знайшла мене. Тоді я втік в Ангрен, але вона й тут мене відшукала. Не знаю, як це в неї виходить, сліди я замітав добре. Напевно, властивість її мутації.

— А чого ж ти знов-то її в кришталь не вклав? Муки совісті?

— Ні. Таких не було. Однак виявилося, що вона набула імунітету проти магії.

— Неможливо!

— Можливо. Достатньо роздобути відповідний артефакт або ауру. Це, знову ж, могло бути наслідком її прогресуючої мутації. Я втік з Ангрену й сховався тут, на Лукомор'ї, у Блавікені. Рік прожив спокійно, але вона знову мене винюхала.

— Звідки знаєш? Вона вже тут?

— Так. Я бачив її в кристалі,— чарівник підняв паличку.— Вона не одна, керує бандою, а виходить, замислила щось серйозне. Геральте, більше мені бігти нікуди, я не знаю такого місця, де б можна було укритися. Так. Те, що ти прибув сюди саме зараз, не випадковість. Це Призначення. Доля. Фатум.

Відьмак підняв брови.

— Що ти маєш на увазі?

— Я думаю, це ясно. Ти вб'єш її.

— Я не найманий убивця, Стрегоборе.

— Згоден, ти не вбивця.

— За гроші я винищую чудовиськ. Бестій, що загрожують людям. Опудал і страховиськ, створених чарами й заклинаннями таких типів, як ти. Але не людей.

— Вона не людина. Вона — чудовисько, мутантка, проклятий вилупок. Ти привіз кікімору. Сорокопудка гірша за кікімору. Та вбиває від голоду, а Сорокопудка — заради задоволення. Убий її, і я заплачу стільки, скільки ти побажаєш. У межах розумного, звичайно.

— Я вже сказав: історії про мутацію й прокляття Ліліт я вважаю дурницею. У дівчини є причини поквитатися з тобою, я в це втручатися не стану. Звернися до війта, до міської варти. Ти — міський чарівник, на твоєму боці тутешній закон.

— Чхати я хотів на закон, на війта й на його допомогу!— вибухнув Стрегобор.— Не потрібен мені захист, я хочу, щоб ти її вбив! У цю вежу не ввійде ніхто, у ній я в цілковитій безпеці. Але що мені з того, не можу ж я сидіти в ній до кінця днів своїх! Сорокопудка не відмовиться від свого, поки жива, я знаю. Ну й що, накажеш мені хиріти в цій вежі й чекати, коли прийде смерть?

— Дівчата сиділи… Знаєш що, чаклуне? Треба було дати полювати на дівчат іншим чарівникам, більш могутнім, і передбачити наслідки.

— Я прошу тебе, Геральте.

— Ні, Стрегоборе.

Чорнокнижник мовчав. Несправжнє сонце на несправжньому небі анітрошки не зрушилося до зеніту, але відьмак знав, що в Блавікені вже смеркне. Він відчув голод.

— Геральте,— сказав Стрегобор,— коли ми слухали Ельтибальда, у багатьох з нас виникали сумніви. Але ми вирішили вибрати менше зло. Тепер я прошу тебе про те саме.

— Зло — це зло, Стрегоборе,— серйозно сказав відьмак, встаючи.— Менше, більше, середнє — усе єдине, пропорції умовні, а границі розмиті. Я не святий пустельник, не тільки саме добро творив у житті. Але якщо доводиться вибирати між одним злом і іншим, я волію не вибирати взагалі. Мені пора. Побачимося завтра.

— Можливо,— сказав чаклун.— Якщо встигнеш.