Останнє бажання

5

— Уже година, як вона туди увійшла.— Хіреадан перевернув клепсидру, що стояла на столі.— Починаю хвилюватися. Невже з горлом Жовтця все настільки погано? Як думаєш, чи не заглянути до них?

— Вона явно не бажає цього,— Геральт насилу допив кубок із трав'яним настоєм. Він цінував і любив осілих ельфів за розум, витримку й специфічне почуття гумору, але їх смаків, що стосувалися їжі й напоїв, не розумів і не розділяв.— Я б не став заважати, Хіреадане. Магія потребує часу. Нехай на це піде навіть доба, аби тільки Жовтець видужав.

— Ну що ж, ти правий.

Із сусіднього приміщення доносився стукіт молотків, Еррділь жив у занедбаній корчмі, яку купив, сподіваючись її відремонтувати й в'їхати разом із дружиною, тихою й неговіркою ельфійкою. Лицар Вратимир, який після спільно проведеної в кордеґардії ночі пристав до компанії, добровільно запропонував Еррділю допомогу в ремонтних роботах. Разом із подружжям він узявся оновлювати буазері зразу ж, щойно пройшло сум'яття, викликане несподіваною й ефектною появою відьмака й Йєннефер, що вискочили зі стіни в блискові порталу.

— Якщо чесно,— почав Хіреадан,— не думав, що в тебе так вдало піде. Йєннефер не з тих, хто бажає надавати допомогу. Турботи ближніх не надто вже її хвилюють і турбують сон. Коротше кажучи, не чув, щоб вона коли-небудь кому-небудь чим-небудь допомогла безкорисливо. Цікаво, заради чого вона взялася допомагати тобі й Жовтцю?

— Ти не перебільшуєш?— посміхнувся відьмак.— Вона не справила на мене такого вже кепського враження. Вищість, вірно, любить показувати, але в порівнянні з іншими чаклунами, з усією їхньою нахабною зграєю, вона прямо-таки ходяча чарівність і доброзичливість.

Хіреадан посміхнувся.

— Твої слова звучать так,— сказав він,— буцім ти вважаєш, ніби скорпіон краще павука, бо в нього такий чарівний хвостик. Будь уважний, Геральте. Ти не перший, хто так про неї думає, не знаючи, що зі своєї краси й доброзичливості вона зробила зброю. Зброю, якою користується досить спритно й безпринципно. Що, зрозуміло, аж ніяк не применшує того факту, що вона напрочуд гарна жінка. Думаю, не заперечуєш?

Геральт швидко глянув на ельфа. Йому вже вдруге здалося, що він помічає на обличчі Хіреадана слід рум'янцю. Це здивувало його не менше, ніж слова. Чистокровні ельфи звичайно не захоплюються жінками людей. Навіть дуже гарними. Йєннефер же, хоч на свій манер і приваблива, красунею вважатися не могла.

Смаки смаками, але в дійсності мало хто називав чаклунок «красунями». Зрештою, усі вони походили з тих соціальних верств, у яких Призначенням доньок було винятково заміжжя. Хто подумає засуджувати дочку на роки кропіткого навчання й катування соматичними змінами, якщо її можна просто вдало видати заміж? Кому захочеться мати в рідні чаклунку? Незважаючи на повагу, якою користувалися маги, батьки чарівниць не отримували ніякої вигоди, тому що на той час, коли дівчина завершувала навчання, її переставало що-небудь зв'язувати з родиною, у розрахунок йшло тільки братство таких самих, як і вона. Тому чарівницями ставали, як правило, доньки з нульовими шансами на заміжжя.

На противагу жрицям і друїдкам, які неохоче брали на виховання некрасивих або потворних дівчат, чарівники приймали будь-яку, яка виявляла схильність. Якщо ж дитина проходила крізь сито перших років навчання, у справу вступала магія — така, що випрямляла й вирівнювала ноги, що виправляла неправильно зрощені кістки, що латала заячі губи, що згладжувала рубці, шрами й сліди перенесеної віспи.

Молода чарівниця ставала «привабливою», тому що того вимагав престиж професії. Результатом були псевдокрасиві жінки зі злими й холодними очима погануль. Погануль, нездатних забути про свою некрасиву зовнішність, прикриту магічною маскою, причому не для того, щоб їх ощасливити, а винятково заради згаданого престижу.

Ні, Геральт не розумів Хіреадана. Його очі, очі відьмака, помічали занадто багато деталей.

— Ні, Хіреадане,— відповів він на запитання.— Не заперечую. І дякую за попередження. Але зараз справа винятково в Жовтці. Він постраждав при мені, у моїй присутності. Я не зумів його вберегти, не зміг допомогти. Якщо б я знав, що це його вилікує, я сів би на скорпіона голим задом.

— Саме цього ти й повинен побоюватися найбільше,— загадково посміхнувся ельф.— Тому що Йєннефер знає про це й любить використовувати своє знання. Не довіряй їй, Геральте. Вона небезпечна.

Геральт не відповів.

Нагорі скрипнули двері. Йєннефер стояла на сходах, спершись на поручні.

— Відьмаче, можеш на хвилинку заглянути?

— Звичайно.

Чарівниця притулилася спиною до дверей однієї з більш-менш обставлених кімнат, у якій помістили бідолашного трубадура. Відьмак підійшов, мовчки глянув. Він бачив, що її ліве плече трохи вище, ніж праве. Ніс, трохи довгуватий. Губи, трохи вузькуваті. Підборіддя, скошене трохи більше, ніж варто було б. Брови, не дуже правильні. Очі…

Він бачив забагато деталей. Зовсім непотрібних.

— Що з Жовтцем?

— Ти сумніваєшся в моїх здібностях?

Він продовжував дивитися. У неї була фігура двадцятирічної дівчини, хоча її справжнього віку він волів не вгадувати. Рухалася вона із природньою, невимушеною грацією. Ні, неможливо було вгадати, якою вона була раніше, що в ній виправили. Він перестав про це думати, не було сенсу.

— Твій талановитий друг буде здоровий,— сказала вона.— Його вокальні здібності відновляться.

— Я вдячний тобі, Йєннефер.

— У тебе ще буде нагода це довести,— посміхнулася вона.

— До нього можна?

Вона трохи повагалася, дивлячись на нього з дивною посмішкою й постукуючи пальцями по дверній рамі.

— Звичайно. Заходь.

Медальйон на шиї відьмака почав різко, ритмічно тремтіти.

Посеред підлоги лежала скляна куля розміром з невеликий кавун, що світилася молочною білизною. Куля відзначала середину ретельно вимальованої дев’ятипроменевої зірки, що сягала променями кутів і стін кімнати. У зірку була вписана намальована червона пентаграма. Кінці пентаграми були позначені чорними свічками, укріпленими у свічниках дивної форми. Чорні свічки горіли також в узголів'ї постелі, на якій лежав укритий овечими шкурами Жовтець. Поет дихав спокійно, уже не стогнав і не хрипів, з його обличчя зійшла гримаса болю, тепер її змінила блаженна посмішка ідіота.

— Він спить,— сказала Йєннефер.— І бачить сон.

Геральт придивився до зображень, накреслених на підлозі. Відчувалася уміщена в них магія, але він знав, що це була магія дрімаюча, нерозбуджена. Вона була наче подих сплячого лева, але в ній відчувався й схований до часу левиний рик.

— Що це, Йєннефер?

— Пастка.

— На кого?

— Поки на тебе,— чарівниця повернула ключ у замку, покрутила його в руці. Ключ зник.

— Отже, мене піймали,— холодно сказав він.— І що далі? Почнеш замірятися на мою цноту?

— Не лести собі,— Йєннефер присіла на край ліжка. Жовтець, усе ще ідіотськи посміхаючись, тихо застогнав. Це, безсумнівно, був стогін блаженства.

— У чому справа, Йєннефер? Якщо це гра, я не знаю правил.

— Я говорила,— почала вона,— що завжди отримую те, чого хочу. Так уже сталося, що я захотіла мати те, чим володіє Жовтець. Я заберу це в нього, і ми розійдемося. Не бійся, я не заподію йому шкоди…

— Те, що ти влаштувала на підлозі,— перервав Геральт,— служить принадою для демонів. Там, де викликають демонів, завжди комусь заподіюють шкоду. Я не допущу цього.

— … у нього волосина з голови не впаде,— продовжувала чарівниця, не звертаючи ніякої уваги на його слова.— Голосок у нього стане ще гарнішим, і він буде дуже задоволений, навіть щасливий. Усі ми будемо щасливі. І розійдемося без жалю, але й без образи.

— Ах, Віргініє,— застогнав Жовтець, не відкриваючи очей.— Чарівні твої груди, ніжніші за лебединий пух… Віргініє…

— Здурів, чи що? Марить?

— Він бачить сон,— посміхнулася Йєннефер.— Його мрія збувається уві сні. Я прозондувала його мозок до самого дна. Не надто багато чого там виявилося. Трішки мотлоху, кілька бажань, безліч поезії. Але не в тому річ. Печатка, якою була запечатана пляшка із джином, Геральте. Я знаю, що вона не в трубадура, а в тебе. Попрошу віддати її мені.

— Навіщо вона тобі?

— Ну, як би тобі сказати?— чарівниця кокетливо посміхнулася.— Може, так: не твоя це справа, відьмаче. Така відповідь влаштує?

— Ні,— теж посміхнувся Геральт.— Не влаштує. Але не картай себе за це, Йєннефер. Мене нелегко задовольнити. Дотепер це вдавалося тільки особам більш, ніж середнього рівня.

— Шкода. Значить, так і зостанешся невдоволеним. Що зробиш? Прошу печатку. І не посміхайся так. Це не пасує ні до твоєї краси, ні до твоєї зачіски. Якщо ти ще не помітив, то знай, що саме зараз почала виконуватися подяка, якою ти мені зобов'язаний. Печатка — перший внесок за голос співуна.

— Дивлюся, ти розкидала ціну на багато внесків,— холодно проговорив він.— Добре. Цього можна було очікувати, і я очікував. Але нехай це буде чесна торгівля, Йєннефер. Я купив твою допомогу, і я заплачу.

Вона скривила губи в посмішці, але її фіалкові очі залишалися холодними.

— Вже в цьому, відьмаче, не сумнівайся.

— Я,— повторив він,— а не Жовтець. Я забираю його звідси в безпечне місце. Зробивши це, повернуся, виплачу другий внесок і наступні. Що ж стосується першого… — Він засунув руку до секретної кишеньки на поясі, дістав латунну печатку зі знаком зірки й ламаного хреста.— Будь ласка. Але не як перший внесок. Прийми це від відьмака як знак подяки за те, що хоч і з розрахунком, але ти поставилася до нього доброзичливіше, ніж це зробила б більшість твоєї братії. Прийми це як доказ доброї волі, покликаний переконати тебе, що, подбавши про безпеку друга, я повернуся сюди, щоб розплатитися. Я не помітив скорпіона у квітах, Йєннефер. І готовий розплачуватися за свою неуважність.

— Прекрасна промова,— чаклунка схрестила руки на грудях.— Зворушлива й патетична. Шкода тільки, марна. Жовтець мені потрібен і залишиться тут.

— Він уже одного разу зіткнувся з тим, кого ти маєш намір сюди притягти,— Геральт указав на зображення на підлозі.— Коли ти закінчиш і притягнеш сюди джина, то незалежно від твоїх обіцянок Жовтець постраждає, можливо, ще більше. Адже тебе цікавить та істота із пляшки, вірно? Ти маєш намір заволодіти ним, змусити служити собі? Не відповідай, я знаю, мені начхати на це. Роби що хочеш, притягни хоч десяток демонів. Але без Жовтця. Якщо ти підставиш Жовтця, це вже не буде чесною угодою, Йєннефер, і ти не маєш права за таку вимагати плати. Я не допущу…— він осікся.

— Мене цікавило, коли ж ти нарешті відчуєш,— хихикнула чарівниця.

Геральт напружився, зібрав всю свою волю, до болю стиснувши зуби. Не допомогло. Його немов паралізувало, він раптом перетворився в кам'яну статую, у вкопаний в землю стовп. Не міг ворухнути навіть пальцем у черевику.

— Я знала, що ти зумієш відбити чари, кинуті відкрито,— сказала Йєннефер.— Знала також, що, перш ніж почнеш що-небудь робити, ти постараєшся прихилити мене до себе красномовством. Ти базікав, а навислі над тобою чари діяли й потроху ламали тебе. Тепер ти можеш тільки говорити. Але тобі вже немає потреби мені подобатися. Я знаю, ти красномовний. І не треба продовжувати, це тільки знизить ефект!

— Хіреадан… — ледве проговорив він, усе ще намагаючись боротися з магічним паралічем.— Хіреадан зрозуміє, що ти щось замислюєш. Зрозуміє швидко, запідозрить у будь-який момент, тому що не довіряє тобі. Він не довіряв із самого початку…

Чарівниця повела рукою. Стіни кімнати затуманилися й набули одноманітної мутно-сірої барви. Зникли двері, зникли вікна, зникли навіть порохняві фіранки й засиджені мухами картинки на стінах.

— Ну й що, якщо Хіреадан зрозуміє?— зловісно поморщилася вона.— Поспішить на допомогу? Крізь мій бар'єр не пройде ніхто. Але, запевняю тебе, Хіреадан нікуди не побіжить, не зробить нічого мені на шкоду. Нічого. Він зачарований мною. Ні, справа не в чорнокнижництві, я не причаровувала його. Звичайна хімія організму. Він закохався в мене, дурень. Ти не знав? Він навіть хотів викликати Бо на двобій, уявляєш? Ельф, а ревнивий. Таке зустрічається рідко. Геральте, я не випадково вибрала цей будинок.

— Бо Берран, Хіреадан, Еррділь, Жовтець. Дійсно, ти йдеш до мети найпрямішим шляхом. Але мною, Йєннефер, не скористаєшся.

— Скористаюся, скористаюся,— чарівниця встала з ліжка, підійшла, старанно обходячи накреслені на підлозі знаки.— Я ж сказала, ти мені дещо винен за лікування поета. Так, дріб'язок, невелику послугу. Після того, що я зараз збираюся зробити, я відразу ж зникну з Ринди, а в мене в цьому містечку ще є деякі… неоплачені борги, назвемо це так. Деяким людям я тут дещо пообіцяла, а я завжди виконую обіцянки. Однак, оскільки сама я не встигну, ти виконаєш мої обіцянки за мене.

Він боровся, боровся щосили. Марно.

— Не смикайся, відьмаче,— єхидно посміхнулася вона.— Марно. У тебе сильна воля й гарна опірність магії, але зі мною й моїми заклинаннями ти помірятися не в змозі. І не ламай комедію. Не намагайся скорити мене демонстрацією своєї непохитної й гордої мужності. Ти тільки самому собі здаєшся непохитним і гордим. Заради друга ти зробив би все й без чарів, заплатив би будь-яку ціну, вилизав би мені туфлі. А може, і ще дещо, якщо б мені раптом заманулося повеселитися.

Він мовчав. Йєннефер стояла, посміхаючись і граючись пришпиленою до оксамитки обсидіановою зіркою, що іскрилася діамантами.

— Уже в спальні Бо,— продовжувала вона,— перекинувшись із тобою декількома словами, я зрозуміла, хто ти такий. І знала, якою монетою взяти з тебе плату. Розрахуватися за мене в Ринді міг би кожен, наприклад той же Хіреадан. Але зробиш це ти, тому що ти повинен мені заплатити. За вдавану зарозумілість, за холодний погляд, за саркастичний тон. За думку, начебто ти можеш стояти віч-на-віч із Йєннефер з Венгербергу, вважати її самозакоханою нахабою, розважливою відьмою й одночасно витріщатися на її намилені груди. Плати, Геральте з Ривії!

Вона схопила його обома руками за волосся й палко поцілувала в губи, уп’явшись в них, немов вампір. Медальйон на шиї засмикався. Геральту здалося, що ланцюжок коротшає й стискає горло, мов гаррота. У голові блиснуло, у вухах дико зашуміло. Фіалкові очі чарівниці зникли, і він поринув у пітьму…

Геральт стояв на колінах. Йєннефер зверталася до нього м'яким, ніжним голосом.

— Запам'ятав?

— Так, пані.

Це був його власний голос.

— То йди і виконай моє доручення.

— Слухаюся, пані.

— Можеш поцілувати мені руку.

— Дякую тобі, пані.

Він поповз до неї, не піднімаючись із колін. У голові гуділи десятки тисяч бджіл. Її рука розливала аромат бузку й аґрусу… Бузку й аґрусу… Спалах. Пітьма.

Балюстрада, сходи. Обличчя Хіреадана.

— Геральте! Що з тобою? Геральте, ти куди?

— Я повинен… — його власний голос.— Повинен іти…

— О боги! Гляньте на його очі!

Обличчя Вратимира, перекручене здивуванням. Обличчя Еррділя. І голос Хіреадана.

— Ні! Еррділю, ні! Не торкайся до нього й не намагайся затримати! З дороги, Еррділю! Геть з його дороги!

Запах бузку й аґрусу…

Двері. Спалах сонця. Спекотно. Задушливо. Запах бузку й аґрусу.

«Буде буря»,— подумав він. І це була його остання свідома думка.