Останнє бажання

6

Рот був повен піску. Коли Геральт спробував його виплюнути, то зрозумів, що лежить обличчям до землі. Коли захотів поворухнутися, зрозумів, що зв'язаний. Злегка підняв голову. Почув голоси.

Він лежав на землі біля стовбура сосни. Кроків за двадцять стояло кілька розсідланих коней. Він бачив їх крізь пір'ясту папороть, нечітко, але один з коней, безсумнівно, був гнідий Жовтця.

— Три мішки кукурудзи,— почув він.— Добре, Торкве. Дуже добре. Ти постарався.

— Це ще не все,— сказав мекаючий голос, який міг належати тільки дідькові сильвану.— Подивися на це, Галарре. Начебто б квасоля, але зовсім біла. І яка велика! А ось це називається рапс. Вони з нього олію роблять.

Геральт сильно замружився, потім знову відкрив очі. Ні, це був не сон. Дідько і Галарр, ким би він не був, користувалися Старшою Мовою ельфів. Але слова «кукурудза», «квасоля» і «рапс» були вимовлені загальною.

— А це що таке?— запитав той, кого звали Галарр.

— Лляне насіння. Льон, розумієш? Сорочки роблять із льону. Набагато дешевше, ніж із шовку, і носяться довше. Спосіб обробки, здається, досить складний, але я випитаю, що і як.

— Тільки б взявся цей твій льон, тільки б не пропав у нас, як ріпа,— поскаржився Галарр, як і раніше користуючись чудернацьким волапюком.— Постарайся роздобути нові саджанці ріпи, Торкве.

— Легко,— мекнув дідько.— Ніяких проблем, усе росте як на дріжджах. Доставлю, не бійся.

— І ще одне,— сказав Галарр.— Довідайся нарешті, у чому суть їхнього трипілля.

Відьмак обережно підняв голову й спробував повернутися.

— Геральте… — почув він шепіт.— Опам'ятався?

— Жовтцю,— теж пошепки відгукнувся він.— Де ми… Що з нами…

Жовтець тихо застогнав. Геральт не витримав, вилаявся, напружився й перевернувся на бік.

Посеред галявини стояв дідько, що носив, як він уже знав, дзвінке ім'я Торкве. Він був зайнятий навантаженням на коней мішків, кошиків і в’юків. Допомагав йому високий сухорлявий чоловік, який міг бути тільки Галарром. Той, почувши рух відьмака, повернувся. Його чорне волосся помітно відливало темно-синім. На кутастому обличчі горіли великі очі. Вуха загострювалися догори.

Галарр був ельфом. Ельфом з гір. Чистої крові Aen Seidhe — представник Старшого Народу.

Галарр не був єдиним ельфом у межах видимості. На краю галявини сиділо ще шестеро. Один був зайнятий тим, що потрошив в’юки Жовтця, інший тренькав на лютні трубадура. Інші, зібравшись навколо розв'язаного мішка, жадібно пожирали ріпу й сиру моркву.

— Yanadain, Toruviel,— сказав Галарр, рухом голови вказуючи на бранців.— Vedrai! Enn'le!

Торкве підскочив і мекнув.

— Ні, Галарре! Ні! Філавандрель заборонив! Ти забув?

— Ні, не забув,— Галарр перекинув два зв'язані мішки через спину коня.— Але треба перевірити, не чи ослабли петлі.

— Чого ви від нас хочете?— простогнав трубадур, доки один з ельфів, притиснувши його до землі коліном, перевіряв вузли.— Навіщо зв'язуєте? Що вам треба? Я — Жовтець, тру…

Геральт почув звук удару. Повернувся, викручуючи шию.

У ельфійки, що стояла над Жовтцем, теж були чорні очі й рясно спадаюче на плечі волосся кольору воронячого крила, тільки на скронях заплетене у дві тоненькі кіски. На ній була коротка шкіряна куртка, надягнута на вільну сорочку із зеленого сатину, і облягаючі шовкові штанці, заправлені в чоботи для верхової їзди. Стегна обмотані кольоровою хусткою.

— Que glosse?— запитала вона, дивлячись на відьмака й граючись руків’ям довгого кинджала, що висів на поясі.— Que l’en pavienn ell’ea?

— Nell’ea,— заперечив він.— T’en pavienn, Aen Seidhe.

— Чув?— повернулася ельфійка до товариша, високого сеїдхе, який, і не думаючи перевіряти вузли Геральта, з байдужою гримасою на витягнутому обличчі продовжував бриньчати на лютні Жовтця.— Ти чув, Ванадайне? Мавполюдин вміє говорити! До того ж нахабно!

Сеїдхе повів плечима. Пір'я, що прикрашало його куртку, зашелестіло.

— Ще один привід заткнути йому пельку, Торув’єль.

Ельфійка нахилилася над Геральтом. У неї були довгі вії, неприродно бліда шкіра, обвітрені губи, що потріскалися. Вона носила намисто з фігурних шматочків золотавої бронзи, нанизаних на ремінець, кілька разів обгорнений навколо шиї.

— Ану скажи що-небудь, мавполюдине,— прошипіла вона.— Подивимося, чого варта твоя звикла гавкати горлянка.

— Тобі що, привід потрібен?— відьмак із зусиллям перевернувся на спину, виплюнув пісок,— щоб ударити зв'язаного? А так, без приводу, не можеш? Я ж бачив, тобі це подобається. Ну, потіш себе.

Ельфійка випрямилася.

— На тобі я вже потішилася, коли в тебе були вільні руки,— сказала вона.— Це я пройшлася по тобі конем і дала по морді. Знай, що саме я прикінчу тебе, коли прийде час.

Він не відповів.

— Найохочіше я б штрикнула тебе кинджалом зараз, дивлячись в очі,— продовжувала ельфійка.— Але від тебе страшно тхне, людино. Я прикінчу тебе з лука.

— Воля твоя,— знизав плечима відьмак, наскільки це дозволяли пута.— Як хочеш, шляхетна Aen Seidhe. У зв'язаного й нерухомого ти мала б поцілити.

Ельфійка встала над ним, розставивши ноги, і нахилилася, блиснувши зубами.

— Мала б,— прошипіла вона.— І поцілю, куди захочу. Але будь певен, від першої стріли ти не здохнеш. І від другої теж. Постараюся зробити так, щоб ти відчував, що вмираєш.

— Не підходь так близько,— поморщився він, зображуючи відразу.— Від тебе по-звірячому тхне, Aen Seidhe.

Ельфійка відскочила, гойднулася й з розмаху штовхнула його в стегно. Геральт скорчився й скрутився, бачачи, куди вона збирається поцілити тепер. Це йому вдалося, він дістав по нозі, та так, що брязнули зуби. Високий ельф, що стояв поруч, акомпанував ударам різкими акордами на струнах лютні.

— Облиш його, Торув’єль,— мекнув дідько.— Збожеволіла? Галарре, вели їй припинити!

— Thaess!— скрикнула Торув’єль і штовхнула відьмака ще раз. Високий сеїдхе сильно рвонув струни, одна з протяжним стогоном лопнула.

— Досить! Досить, о боги!— нервово крикнув Жовтець, смикаючись у путах.— Навіщо ти знущаєшся з нього, дурна дівко! Дайте нам спокій! А ти дай спокій моїй лютні, чуєш?

Торув’єль повернулася до нього зі злою гримасою на потрісканих губах.

— Музикант!— проворчала вона.— Людина, а музикант! Лютняр! Треба ж!

Вона мовчки вихопила інструмент із рук високого ельфа й, з розмаху розбивши його об стовбур сосни, кинула обплутані струнами залишки Жовтцю на груди.

— На коров'ячому рогові тобі грати, дикуне, не на лютні!

Поет сполотнів, губи в нього затремтіли. Геральт, відчуваючи холодну лють, що здіймалася десь усередині, притягнув поглядом чорні очі Торув’єль.

— Чого витріщаєшся?— прошипіла ельфійка, нахиляючись.— Брудний мавполюдине! Хочеш, щоб я виколола твої гадючі баньки?

Намисто нависло над ним. Відьмак напружився, різко піднявся, схопив намисто зубами й сильно рвонув, підігнувши ноги й вивертаючись на бік. Торув’єль, втративши рівновагу, звалилася на нього. Геральт метався в узах, як викинута на берег риба. Він притис собою ельфійку, відкинув голову так, що хруснуло в шийних хребцях, і із усієї сили вдарив її чолом в обличчя. Торув’єль завила, захлинулася повітрям.

Його грубо стягли з неї, тягнучи за одяг і волосся. Підняли, хтось ударив, він відчув, як персні рвуть шкіру на вилиці, в очах затанцював і поплив ліс. Він побачив, як Торув’єль зводиться на коліна, побачив кров, що текла в неї з носа й рота. Ельфійка вихопила з піхов кинджал, згорбилася, але раптом розридалася, знітилася, схопилася за обличчя й опустила голову на коліна.

Високий ельф у прикрашеній строкатим пір'ям куртці взяв у неї з руки кинджал і підійшов до утримуваного іншими відьмака. Посміхнувся, піднімаючи клинок. Геральт бачив його крізь червоний туман, кров, що сочилася з розбитого об зуби Торув’єль чола, заливала йому очі.

— Ні!— мекнув Торкве, підскакуючи до ельфа й повисаючи в нього на руці.— Не вбивай! Ні!

— Voe’rle, Vanadain,— пролунав раптом звучний голос.— Quess aen? Caelm, evellienn! Galarr!

Геральт повернув голову, наскільки це дозволяла п'ятірня, що вчепилася йому у волосся.

На галявинку виїхав сніжно-білий, довгогривий кінь. Грива, м'яка навіть на вигляд, здавалася шовковистою, як жіноче волосся. Шевелюра сидячого в багатому сідлі вершника була того ж кольору. Волосся було перехоплене на чолі пов'язкою, всіяною смарагдами.

Торкве, помекуючи, підскочив до коня, схопив його за стремено й засипав білоголового ельфа потоком слів. Сеїдхе, перервавши його владним жестом, зістрибнув із сідла. Наблизився до Торув’єль, обережно відняв від її обличчя закривавлену хустку. Торув’єль несамовито охнула. Сеїдхе покрутив головою, повернувся до відьмака, підійшов ближче. Його чорні палаючі очі, що горіли на блідому обличчі немов зірки, були обведені синіми колами, начебто він кілька ночей підряд не знав сну.

— Кусаєшся навіть зв'язаний,— сказав він без акценту, тихо, загальною мовою.— Як василіск. Я зроблю з цього висновки.

— Торув’єль сама почала,— замекав дідько.— Вона штовхнула його, зв'язаного, немов божевільна…

Ельф жестом велів йому замовкнути. За його коротким наказом інші сеїдхе перетягли відьмака до сосни й прив'язали ременями до стовбура. Потім усі присіли поруч із лежачою Торув’єль, заслонивши її. Геральт чув, як вона раптом скрикнула, смикаючись у їхніх руках.

— Я цього не хотів,— сказав дідько, що усе ще стояв поруч із ними.— Не хотів, людино. Я не знав, що вони з'являться саме тоді, коли ми… Коли тебе оглушили, а твого друга зв'язали мотузкою, я просив, щоб вас залишили там, у хмелі. Але…

— Вони не могли залишити свідків,— пробурчав відьмак.

— Може, нас не вб'ють?— простогнав Жовтець.— Може, нас не…

Торкве мовчав, чмихаючи м'яким носом.

— От холера,— знову застогнав поет.— Уб'ють? У чому справа, Геральте? Свідками чого ми були?

— Наш козлорогий друг виконує в Долині Квітів особливу місію. Вірно, Торкве? За дорученням ельфів він краде насіння, саджанці, розсаду, вивуджує сільськогосподарські знання… Що ще, чорте?

— Що вдасться,— мекнув Торкве.— Усе, що вони схочуть. А ти скажи мені, чого вони не хочуть? Вони голодують у горах, особливо взимку. А про землеробство поняття не мають. Поки вони приручать тварин або птахів, поки що-небудь виростять на своїх ділянках… У них немає на це часу, людино.

— Чхав я на їхній час. Що я їм зробив? Особисто я?— простогнав Жовтець.— Що поганого зробив їм я?

— Подумай гарненько,— сказав білоголовий ельф, що якраз беззвучно підійшов,— і, може, сам собі відповіш.

— Він просто мстить за всі несправедливості, які ельфи зазнавали від людей,— криво посміхнувся відьмак.— Йому однаково, кому мстити. Не дай обдурити себе шляхетною зовнішністю й вишуканою мовою, Жовтцю. Він нічим не відрізняється від тієї чорноокої, яка била нас ногами. Йому треба на комусь розрядити свою безсилу ненависть.

Ельф підняв зламану лютню Жовтця. Якийсь час розглядав покручений інструмент, потім відкинув його в кущі.

— Якщо б я хотів дати волю ненависті або бажанню помститися,— сказав він, граючись рукавичками з м'якої білої шкіри,— я напав би на долину вночі, спалив селища й вирізав жителів. Дитяча забава, вони навіть не виставляють охорони. Вони не бачать і не чують нас, коли ходять у ліс. Хіба може бути щось простіше, легше, ніж швидка тиха стріла, пущена з-за дерев? Але ми не полюємо на вас. Це ти, людино з дивними очами, улаштував полювання на нашого друга, сильвана Торкве.

— А, та що там,— мекнув дідько,— яке там полювання. Ми трохи пограли…

— Це ви, люди, ненавидите всіх, хто відрізняється від вас хоча б тільки формою вух,— спокійно продовжував ельф, не звертаючи уваги на козерога.— Тому відібрали в нас землю, вигнали з будинків, витіснили в дикі гори. Зайняли нашу Dol Blathanna, Долину Квітів. Я — Filavandrel aen Fidhail зі Срібних Веж, з роду Feleaorn’ів з Білих Кораблів. Тепер, вигнаний і відтиснутий на край світу, я просто Філавандрель із Краю Світу.

— Світ великий,— буркнув відьмак.— Можемо поміститися. Місця вистачить.

— Світ великий,— повторив ельф.— Це вірно, людино. Але ви змінили цей світ. Спочатку змінювали його силою, чинили з ним так, як з усім, що траплялось вам під руку. Тепер, схоже, світ почав пристосовуватися до вас. Схилився перед вами. Підкорився вам.

Геральт не відповідав.

— Торкве сказав правду,— продовжував Філавандрель.— Так, ми голодуємо. Так, нам загрожує загибель. Сонце світить інакше, повітря — інше, вода — уже не та, якою була. Те, що ми колись їли, чим користувалися, гине, вироджується, хиріє, пропадає. Ми ніколи не займалися землеробством, ніколи, на відміну від вас, людей, не роздирали землю мотиками й сохами. Вам земля платить криваву данину. Нас вона обдаровувала. Ви вириваєте в землі її багатства силою. Для нас земля родила й цвіла, тому що любила нас. Що ж, жодна любов не триває вічно. Але ми хочемо вижити.

— Замість того щоб красти зерно, його можна купити. Скільки треба. У вас безліч того, що дуже цінують люди. Ви могли б торгувати.

Філавандрель гидливо поморщився.

— З вами? Ніколи.

Геральт насупився, розриваючи запечену на щоці кров.

— Ідіть ви до чорта разом з вашою нахабністю й презирством. Не бажаючи співіснувати, ви самі прирікаєте себе на загибель. Співіснувати, домовитися — от ваш єдиний шанс.

Філавандрель сильно нахилився вперед, очі в нього блиснули.

— Співіснувати на ваших умовах?— запитав він інакшим, але усе ще спокійним голосом.— Визнати вашу перевагу? Співіснувати як раби? Парії? Співіснувати з вами, залишаючись за межами стін, якими ви відгороджуєтеся від нас у своїх містах? Співмешкати із вашими жінками і йти за це на шибеницю? І бачити, що відбувається з дітьми, що з'явилися на світ в результаті такого співжиття? Чому ти уникаєш мого погляду, дивна людино? Як тобі вдається співіснувати із ближніми, від яких ти, до речі, трохи відрізняєшся?

— Намагаюся помаленьку,— подивився йому в очі відьмак.— Справляюся. Тому що повинен. Тому що іншого виходу в мене немає. Тому що зміг придушити в собі пиху й зазнайство, які хоч і дають мені захист від «інакшості», але захист жалюгідний. Тому що я зрозумів, що сонце світить інакше, що щось змінюється, але не я є віссю цих змін. Сонце світить інакше й буде світити, і безглуздо кидатися на нього з мотикою. Треба визнавати факти, ельфе, треба цьому навчитися.

— Саме цього ви й домагаєтеся, вірно?— Філавандрель обтер піт, що виступив на блідому чолі над білястими бровами.— Саме це ви прагнете нав'язати іншим? Переконати всіх, що от вона прийшла, ваша година, ваша, людська, епоха, що те, як ви чините з іншими расами, настільки ж природно, як сходи й заходи сонця? Що всі зобов'язані із цим погодитися, змиритися? І ти ще звинувачуєш мене в пихатості? А що ж тоді проповідуєш ти? Чому ви, люди, не зрозумієте нарешті, що ваше панування над світом не більш природнє, ніж у вошей, що розплодилися в кожусі? З тим же успіхом ти міг би запропонувати мені співіснувати з вошами, з такою ж увагою я слухав би вошей, якщо б в обмін на визнання їх верховенства ми погодилися на спільне користування кожухом…

— Знаєш що, ельфе, не витрачай дарма свій дорогоцінний час на суперечки з такою бридкою комахою, як я,— сказав відьмак, ледь стримуючи лють.— Мене дивує, як сильно тобі хочеться в такій воші, як я, розбудити почуття провини й каяття. Ти жалюгідний, Філавандрелю. Ти розгарячився, ти жадаєш помсти й усвідомлюєш власне безсилля. Ну давай, штрикни мене мечем. Відіграйся на мені за всю людську расу. Побачиш, як тобі полегшає. А для початку удар мене по яйцях або по зубах, як це зробила твоя Торув’єль.

— Торув’єль хвора,— сказав Філавандрель, відвернувшись.

— Знаю я цю хворобу і її ознаки,— Геральт сплюнув через плече.— Те, що я запропонував, повинно допомогти.

— І вірно, безглузда розмова,— Філавандрель підвівся.— Шкода, але ми змушені вас убити. Помста тут ні до чого, це чисто практичне рішення. Торкве продовжить виконувати своє завдання, і ніхто не повинен підозрювати, для кого він це робить. Ми не в змозі воювати з вами, а на торгівлі й обміні ошукати себе не дамо. Ми не настільки наївні, щоб не знати, чиїми авангардами є ваші купці. Хто за ними йде. І якого роду співіснування приносить.

— Слухай, ельфе,— тихо проговорив поет, що мовчав дотепер.— У мене є друзі. Люди, які дадуть за нас викуп. Якщо хочеш, то і їжею. У будь-якому вигляді. Подумай про це. Адже украдене насіння вас не врятує…

— Їх уже ніщо не врятує,— перервав його Геральт.— Не плазуй перед ними, Жовтцю, не канюч. Це безглуздо й гідно жалю.

— Для того, хто живе коротко,— посміхнувся Філавандрель, але посмішка вийшла вимученою,— ти виявляєш разюче презирство до смерті, людино.

— Двом смертям не бувати, однієї не минути,— спокійно сказав відьмак.— Філософія якраз для воші, вірно? А твоє довголіття? Шкода мені тебе, Філавандрелю.

— Це чому ж?— підняв брови ельф.

— Ви жалюгідно смішні зі своїми украденими мішечками насіння на в'ючних конях, із жменькою зерна, з тими крихтами, за рахунок яких маєте намір вижити. І з вашою місією, яка служить тільки тому, щоб відволікти ваші думки від близької загибелі. Адже ти-то знаєш, що це вже кінець. Ніщо не зійде й не вродиться на плоскогір'ях, ніщо вас уже не врятує. Але ви — довговічні, ви будете жити довго, дуже довго у власноручно й зарозуміло вибраній ізоляції, усе більш слабкі, нечисленні, усе більш озлоблені. І ти знаєш, що відбудеться, Філавандрелю. Знаєш, що тоді зневірені молодики з очами столітніх старців і відцвілі, бездітні й хворі, як Торув’єль, дівчата поведуть у долини тих, хто ще зможе утримати в руках меч і лук. Ви спуститеся у квітучі долини назустріч смерті, бажаючи вмерти гідно, у бою, а не в постелях, на які повалять вас анемія, туберкульоз і цинга. І тоді, довгожителю Aen Seidhe, ти згадаєш про мене. Згадаєш, що мені було тебе шкода. І зрозумієш, що я був правий.

— Час покаже, хто був правий,— тихо проговорив ельф.— І в цьому перевага довголіття. У мене є можливість переконатися особисто. Хоча б завдяки украденим жменям зерна. У тебе такої можливості не буде. Зараз ти вмреш.

— Пощади хоча б його,— Геральт указав на Жовтця порухом голови.— Ні, не з патетичного милосердя, а з міркувань глузду. Про мене ніхто не згадає, але за нього захочуть помститися.

— Ти невірно оцінюєш мій розум,— сказав ельф.— Якщо він виживе завдяки тобі, він, безсумнівно, відчує себе зобов'язаним помститися за тебе.

— Можеш бути певен!— вибухнув Жовтець, блідий як смерть.— Можеш бути певен, сучий сину! Убий мене теж, тому що, клянуся, інакше я підніму проти тебе увесь світ. Ти побачиш, на що здатні воші з кожуха! Ми переб'ємо вас, навіть якщо для цього доведеться зрівняти із землею ваші гори! Можеш бути певен!

— Ну й дурний же ти, Жовтцю!— зітхнув відьмак.

— Двом смертям не бувати, однієї не минути,— гордо сказав поет, причому ефект трохи зіпсували зуби, що стукали, як кастаньєти.

— Це вирішує справу,— Філавандрель вийняв рукавички з-за поясу і натягнув їх.— Настав час завершувати цей прикрий епізод.

За його коротким наказом ельфи з луками вишикувалися навпроти. Зробили вони це швидко: явно вже давно очікували наказу. Один, як помітив відьмака, усе ще жував ріпу. Торув’єль, у якої рот і ніс були хрест-навхрест закриті смужками тканини й берестом, устала поруч із лучниками. Але без лука.

— Зав'язати вам очі?— запитав Філавандрель.

— Відійди,— буркнув відьмак.— Іди ти в…

— A d’yeabl aep arse,— докінчив Жовтець, стукаючи зубами.

— Е, ні!— раптом мекнув дідько, підбігаючи й заслоняючи собою засуджених.— Вам що, розум відбило? Філавандрелю! Ми так не домовлялися! Ти повинен був вивезти їх у гори, потримати де-небудь у печерах, поки ми не закінчимо тут…

— Торкве,— сказав ельф,— не можу. Я не можу ризикувати. Ти ж бачив, що він, зв'язаний, зробив з Торув’єль? Я не можу ризикувати.

— Мені начхати, що ти можеш, а чого ні! Що ви собі придумали? Думаєте, я дозволю вам скоїти вбивство? Тут, на моїй землі? Тут, поруч із моїм селищем? Ви, прокляті дурні! Забирайтеся звідси разом зі своїми луками, інакше на роги підніму, ук, ук!!!

— Торкве,— Філавандрель витер руки об пояс,— те, що ми збираємося зробити,— необхідність.

— Duwelsheyss, а не необхідність!

— Відійди вбік, Торкве!

Козеріг потряс вухами, мекнув ще голосніше, витріщив очі й зігнув лікоть популярним у краснолюдів образливим жестом.

— Нікого ви тут убивати не станете! Сідайте на коней і забирайтеся в гори, за перевали! А якщо ні, то вам доведеться вбити й мене!

— Ну розсуди,— повільно проговорив біловолосий ельф.— Якщо ми залишимо їх живими, люди довідаються про тебе, про те, що ти робиш. Вони піймають тебе й замучать. Ти їх знаєш.

— Знаю,— буркнув дідько, усе ще заслоняючи собою Геральта й Жовтця.— Виходить, що я знаю їх краще, ніж ви! І не знаю, слово честі, кого слід триматися. Шкодую, що зійшовся з вами, Філавандрелю!

— Ти сам цього хотів,— холодно сказав ельф, подаючи знак лучникам.— Ти сам хотів, Торкве.

Ельфи витягнули стріли із сагайдаків.

— Відійди, Торкве,— сказав Геральт, стискуючи зуби.— Це безглуздо. Відійди убік.

Дідько, не рухаючись, показав йому краснолюдский же жест.

— Я чую музику… — раптом заплакав Жовтець.

— Таке буває,— сказав відьмак, дивлячись на наконечники стріл.— Не бери в голову. Не соромно подуріти від страху.

Обличчя Філавандреля змінилося, скорчилося в дивну гримасу. Біловолосий сеїдхе різко повернувся, щось крикнув лучникам, коротко, уривчасто. Ті опустили зброю.

На галявину вийшла Ліліє.

Це вже не було худе сільське дівчисько в грубій полотняній сорочці. По вкриваючій галявину траві йшла — ні, не йшла — пливла до них Королева, сяюча, золотокоса, вогненноока Королева Полів, прикрашена гірляндами квітів, колосся, трав, від якої перехоплювало подих. Біля її лівої ноги тупцювало на неслухняних ніжках оленя, біля правої шелестів великий їжак.

— Dana Meabdh,— шанобливо вимовив ФІлавандрель. Потім нахилив голову й опустився на одне коліно.

Схилили коліна й інші ельфи, повільно, ніби неохоче, один за одним, низько й шанобливо схиляючи голови. Останньою, хто опустився на коліна, була Торув’єль.

— Hael, Dana Meabdh,— повторив Філавандрель.

Ліліє не відповіла. Вона зупинилася за кілька кроків від ельфа, повела блакитним поглядом по Жовтцю й Геральту. Торкве, хоч і він теж зігнувся в поклоні, відразу взявся розв'язувати вузли. Ніхто із сеїдхе не поворухнувся.

Ліліє продовжувала стояти перед Філавандрелем. Вона не вимовила ні слова, не видала ні звуку, але відьмак бачив, як змінюються обличчя ельфів, відчув обволікаючу їх ауру й не сумнівався, що між цією парою відбувається обмін думками. Дідько раптом потягнув його за рукав.

— Твій друг,— тихо промекав він,— призволив зомліти. Саме час. Що робити?

— Дай йому кілька разів по пиці.

— Із задоволенням.

Філавандрель піднявся з колін. За його наказом ельфи миттєво кинулися сідлати коней.

— Ходімо з нами, Дана Меабдх,— сказав біловолосий ельф.— Ти нам потрібна. Не залишай нас, Споконвічна. Не позбавляй нас своєї милості. Ми загинемо без неї.

Ліліє повільно похитала головою, указала на схід, у бік гір. Ельф вклонився, смикаючи в руках прикрашені віжки свого білогривого коня.

Підійшов Жовтець, блідий і мовчазний, підтримуваний дідьком. Ліліє глянула на нього, посміхнулася. Подивилася в очі відьмакові, дивилася довго. Не вимовила ні слова. Слова були не потрібні.

Більшість ельфів уже були в сідлах, коли підійшли Філавандрель і Торув’єль. Геральт подивився в чорні очі ельфійки, що горіли над бинтами.

— Торув’єль … — почав він. І не докінчив.

Ельфійка кивнула, зняла з луки сідла лютню, прекрасний інструмент із легкого, майстерно інкрустованого дерева з витонченим, різьбленим грифом і мовки вручила Жовтцю. Поет прийняв інструмент, поклонився. Теж мовчки, але його очі говорили багато про що.

— Вибачай, дивна людино,— тихо сказав Філавандрель Геральту.— Ти правий. Слова не потрібні. Вони нічого не змінять.

Геральт мовчав.

— Після довгих роздумів,— додав сеїдхе,— я дійшов висновку, що ти був правий. Коли пошкодував нас. Тому до побачення. До швидкого побачення. У той день, коли ми спустимося з гір у долину, щоб умирати з гідністю. Тоді ми будемо шукати тебе, я й Торув’єль. Не підведи нас.

Вони довго мовчали, дивлячись один на одного. Потім відьмак відповів коротко й просто:

— Я постараюся.