Останнє бажання

Голос розуму – 5

— Геральте! Агов! Ти тут?

Геральт відірвався від пожовклих шорсткуватих сторінок «Історії світу» Родеріка де Новембра — цікавого, хоч і дещо суперечливого твору, який вивчав із учорашнього дня.

— Я тут. У чому справа, Неннеке? Я тобі потрібен?

— До тебе гість.

— Знову? Хто цього разу? Дюк Геревард власною персоною?

— Ні. Цього разу Жовтець, твій дружок, шалапут, трутень і ледар, жрець мистецтва, сяюча зірка балад й любовних віршів. Як завжди, осяяний славою, надутий, немов свинячий міхур, і пропахлий пивом. Хочеш його бачити?

— Звичайно. Це ж мій друг.

Неннеке, зітхнувши, знизала плечима.

— Не розумію такої дружби. Він — повна тобі протилежність.

— Протилежності сходяться.

— Ясно. Он, гляньте, йде,— указала вона порухом голови.— Твій великий поет.

— Він дійсно великий поет, Неннеке. Думаю, не станеш стверджувати, начебто не чула його балад.

— Чула,— поморщилася жриця.— А як же. Ну що ж, я в цьому не розбираюся, можливо, саме уміння нітрохи не вагаючись перескакувати із хвилюючої лірики на непристойне свинство і є талантом. Ну добре. Вибач, я змушена піти. Мені не хочеться слухати ні його віршів, ні вульгарних жартів. Я сьогодні не в гуморі.

З коридору донісся заливистий сміх, тринькання лютні, і на порозі бібліотеки постав Жовтець у лиловій куртці з товстого сукна з мереживними манжетами, у шапочці набакир. Побачивши Неннеке, трубадур перебільшено шанобливо поклонився, метучи по підлозі приколотим до шапочки пером чаплі.

— Моя найглибша шана, вельмишановна матір,— ідіотськи запищав він.— Хвала Великій Мелітеле й жрицям її, вмістилищам чесноти й мудрості…

— Перестань блазнювати, Жовтцю,— фиркнула Неннеке.— І не називай мене матір'ю. При одній думці, що ти міг би бути моїм сином, мене охоплює жах.

Вона повернулася й вийшла, шарудячи довгим платтям. Жовтець, кривлячи мавпячі гримаси, зобразив уклін.

— Ну нітрохи не змінилася,— сказав він добродушно.— Як і раніше не сприймає жартів. Розлютилася на мене за те, що, приїхавши, я трохи побалакав з воротаркою, цією чарівненькою блондиночкою з довгими віями, дівочою косою аж до зграбної попки, не вщипнути яку було б грішно. Ну я й ущипнув, а Неннеке, яка в цей момент саме підійшла… Та що там. Здоров будь, Геральте.

— Вітаю, Жовтцю. Як довідався, що я тут?

Поет випрямився, підтяг штани.

— Я був у Визимі. Почув про упирицю, довідався, що ти був поранений. Здогадався, куди ти міг податися на лікування. Бачу, ти вже здоровий?

— Правильно бачиш. Але спробуй пояснити це Неннеке. Сідай, побалакаємо.

Жовтець присів, заглянув у книгу, що лежала на пюпітрі, і посміхнувся.

— Історія? Родерік де Новембр? Читав, читав. Коли вчився в Оксенфуртській академії, історія посідала друге місце в списку моїх улюблених предметів.

— А перше?

— Географія,— серйозно сказав поет.— Атлас світу був великий, і за ним легше було сховати пухир з горілкою.

Геральт сухо засміявся, устав, зняв із книжкової полиці «Таємниці магії й алхімії» Луніні й Тірсса й витяг на світ божий заховану за солідним томом пузату, обплетену соломою посудину.

— Ого,— явно повеселів поет.— Мудрість і натхнення, як бачу, як і раніше укриваються у книгозборах. Це я люблю. На сливі, мабуть? Так, це алхімія, вже точно. От він — філософський камінь, воїстину гідний вивчення. Твоє здоров'я, брате. О-ох, міцна, зараза.

— Що привело тебе сюди?— Геральт взяв у поета сулію, ковтнув і закашлявся, мотаючи забинтованою шиєю.— Куди прямуєш?

— А нікуди. Тобто, міг би й туди, куди й ти. Супроводжувати тебе. Довго маєш намір тут відсиджуватися?

— Недовго. Місцевий дюк дав зрозуміти, що я небажаний гість у його володіннях.

— Геревард?— Жовтець знав усіх королів, князів, владик і сеньйорів від Яруги до Драконячих гір.— Начхай на нього. Він не зважиться зіпсувати відносини з Неннеке, з богинею Мелітеле. Народ пустив би його господарство з димом.

— Мені ні до чого зайві клопоти. А сиджу я тут і без того досить довго. Поїду на південь, Жовтцю. Далеко на південь. Тут мені роботи не знайти. Цивілізація! Набіса їм відьмак? Коли я запитую про яку-небудь роботу, на мене дивляться як на дивину.

— Що ти плетеш? Яка там цивілізація? Я переправився через Буйну тиждень тому і наслухався в тутешніх місцях всякої всячини. Схоже, є тут і водяні, і в'юни, і химери, і летюги. Взагалі, зараза усіляка. Роботи — по вуха.

— Всячину-то і я чув. Половина або придумана, або перебільшена. Ні, Жовтцю. Світ змінився. Щось закінчується.

Поет відпив із пляшки, прищулився, важко зітхнув.

— Знову починаєш сльози лити над своєю сумною відьмацькою долею? Та ще й філософствуєш? Помічаю пагубні наслідки не того, яке потрібне, читання. Тому як до думки про мінливий світ прийшов навіть цей старий шкарбун, Родерік де Новембр. Мінливість світу в принципі єдина ідейка в його трактаті, з якою можна погодитися беззастережно. Але ідейка, скажу я, не настільки нова, щоб пригощати нею мене й при цьому вдавати із себе мислителя, що, повір, тобі зовсім не личить.

Замість відповіді Геральт теж відпив із пляшки.

— Звичайно ж,— знову зітхнув Жовтець.— Світ змінюється, сонце заходить, а горілка закінчується. Як думаєш, що закінчується ще? Ти згадував про закінчення, філософе.

— От тобі кілька прикладів,— сказав Геральт, трохи помовчавши.— За останні два місяці, проведених на цьому березі Буйної. Одного разу під'їжджаю, дивлюся — міст. Під мостом сидить троль, з кожного перехожого й проїжджого вимагає мито. Тому, хто відмовляється, переламує ногу, а то й дві. Ну йду до солтиса — скільки дасте, запитую, за цього троля. Солтис від здивування аж рот роззявив. Тобто як, запитує, а хто буде міст лагодити, коли троля не стане? Троль піклується про міст, регулярно лагодить, у поті чола, солідно, на совість. Бач, дешевше, виходить, відвалювати йому мито. Добре. Їду далі, дивлюся — вилохвіст. Невеликий такий, аршинів з п'ять від носа до хвоста. Летить, тягне в пазурах вівцю. Я — у село: скільки, запитую, заплатите за гада? Мужики на коліна, ні, кричать, це улюблений дракон молодшої дочки нашого барона, якщо в нього з живота хоч одна лусочка впаде, барон село спалить, а з нас шкіру здере. Їду далі, а їсти усе більше хочеться. Випитую про роботу, вірно, є, але яка? Тому піймай русалку, цьому німфу, третьому отаку духобабу… Украй збожеволіли, по селах дівок повно, аж ні, подавай їм нелюдей. Інший просить, щоб я прикінчив скорпіонницю й приніс кістку з її лапи, бо ж, якщо її розмолоти й додати в юшку, то, начебто, потенція підсилюється.

— От оце-от якраз балачки,— вставив Жовтець.— Пробував. Не підсилює нічогісінько, а юшка стає наче відвар з онучі. Але якщо люди вірять і готові платити…

— Не стану я вбивати скорпіонниць. І інших нешкідливих істот.

— Виходить, будеш ходити з порожнім черевом. Хіба що зміниш роботу.

— На яку?

— А не однаково, на яку? Іди у священики. Був би зовсім непоганим зі своїми принципами, зі своєю мораллю, зі своїм знанням людської натури й узагалі всього сущого. Те, що ти не віриш ні в яких богів, не проблема. Я мало знаю священиків, які вірять. Стань священиком і кінчай проливати над собою сльози.

— Я не проливаю. Констатую.

Жовтець заклав ногу на ногу й з цікавістю став розглядати стерту підошву.

— Ти, Геральте, нагадуєш мені старого рибалку, який під кінець життя з'ясував, що риба пахне, а від води тягне холодом і ломить у костях. Будь послідовним. Балачками і скигленням тут не допоможеш. Якщо б я побачив, що потреба в поезії закінчується, повісив би лютню на цвях і зайнявся садом. Троянди б вирощував.

— Дурниця. На таку самопожертву ти не здатний.

— Ну що ж,— погодився поет, продовжуючи вивчати підошву.— Може, ти й правий. Але в нас трохи різні професії. Попит на поезію й звуки лютні ніколи не зникне. З тобою справи гірші. Ви, відьмаки, самі себе позбавляєте роботи. Повільно, але вірно. Чим краще й ретельніше працюєте, тем менше у вас залишається роботи. Адже ваша мета, резон існування — світ без чудовиськ, світ спокійний і безпечний. Тобто світ, у якому відьмаки не потрібні. Парадокс, вірно?

— Вірно.

— Давним-давно, коли ще жили єдинороги, існувала велика група дівчат, які зберігали невинність, щоб мати можливість їх ловити. Пам'ятаєш? А щуролови із сопілками? Люди прямо-таки билися за них. А прикінчили пацюків алхіміки, придумавши сильнодіючі отрути, до того ж допомогли приручені кішки, білі тхори й ласки. Звірина виявилася дешевшою, приємнішою й не сьорбала стільки пива. Примічаєш аналогію?

— Примічаю.

— То скористайся чужим досвідом. Незаймані, що займалися єдинорогами, миттєво перестали бути такими, щойно втратили роботу. Деякі, прагнучи надолужити роки утримання, згодом стали широко відомі технікою й запалом. Щуролови… Ну цих краще не наслідуй, усі вони, як один, спилися й відбули до праотців. Схоже, тепер настала черга відьмаків. Ти читаєш Родеріка де Новембра? Там, якщо мені пам'ять не зраджує, згадуються відьмаки, ті, перші, що почали колесити по країні років триста тому, коли селяни виходили на жнива озброєними юрбами, села оточували потрійним частоколом, купецькі каравани нагадували колони найманців, а на захисних валах нечисленних городищ день і ніч стояли готові до стрілянини катапульти. Тому що ми, люди, були тут незваними гостями. Тутешніми землями володіли дракони, мантихори, грифони й амфісбени, вампіри, перевертні й упирі, потвори, химери й летюги. І землю доводилося відбирати в них клаптиками, кожну долинку, кожен перевал, кожен бір і кожну галявину. І вдалося це не без неоціненної допомоги відьмаків. Але ці часи, Геральте, минули безповоротно. Барон не дозволяє забити вилохвоста, тому що це, імовірно, останній драконід у радіусі тисячі верст і вже викликає не страх, а співчуття й ностальгію за минулим часом. Троль під мостом зжився з людьми, він уже не чудовисько, яким лякають дітей, а релікт і місцева визначна пам'ятка, до того ж корисна. А химери, мантихори, амфісбени? Сидять у хащах і неприступних горах…

— Виходить, я був правий. Щось закінчується. Подобається тобі це чи ні, але щось закінчується.

— Не подобається мені, що ти викладаєш прописні істини. Не подобається міна, з якою ти це робиш. Що з тобою коїться? Не впізнаю тебе, Геральте. Ех, зараза, їдьмо скоріше на південь, у ті дикі краї. От прикінчиш пару-трійку чудовиськ — і кінець твоїй нудьзі. А чудовиськ там, начебто, чимало. Кажуть, тільки-но якій старій бабці життя обридне, так іде вона, сердешна, сама-самісінька за хмизом у ліс, не прихопивши із собою рогатини. Результат гарантований. Ти повинен осісти там назавжди.

— Може, і повинен. Але не осісти.

— Чому? Там відьмакові легше заробити.

— Заробити легше,— Геральт відпив із пляшки,— так витратити важче. До того ж там їдять ячну кашу й просо, у пива присмак чогось незрозумілого й комарі гризуть.

Жовтець розреготався на все горло, обіпершись потилицею на оправлені в шкіру корінці книг на полиці.

— Просо й комарі! Це нагадує мені наш перший спільний похід на край світу. Пам'ятаєш? Ми познайомилися на гулянці в Гулеті, і ти вмовив мене…

— Це ти мене вмовив. Тобі самому довелося накивати п’ятами з Гулети, бо у дівчини, яку ти трахнув під настилом для музикантів, виявилося четверо кремезних братів. Тебе шукали по всьому місту, грозили виваляти в соломі й ошурках. Тому ти до мене тоді й пристав.

— А ти ледь, було, з чобіт не вискочив від радості, що знайшов попутника. До того ти в дорозі міг побалакати хіба що з кобилою. Але нехай ти правий, було як кажеш. Я дійсно тоді змушений був зникнути на якийсь час, а Долина Квітів здавалася мені найбільш підходящим місцем. Адже вважалося, що це край населеного світу, форпост цивілізації, найбільш висунутий пункт на межі двох світів… Пам'ятаєш?

— Пам'ятаю, Жовтцю, пам'ятаю.