Останнє бажання

6

Ківрил, затуливши очі долонею, подивився на сонце, що виповзало з-за дерев. На ринку починалося пожвавлення, погуркували візки та вози, перші перекупники вже заповнювали намети товаром. Стукав молоток, співав півень, голосно кричали чайки.

— Намічається чудовий день,— мовив Десятка задумливо. Ківрил косо глянув на нього, але змовчав.

— Як коні, Тавіку?— Запитав Ногорн, натягуючи рукавиці.

— Готові, осідлані. Ківриле, їх все ще мало на ринку.

— Буде більше.

— Треба б чого пожерти.

— Потім.

— Як же! Буде в тебе потім час. І бажання.

— Гляньте,— несподівано сказав Десятка.

З боку головної вулички наближався відьмак, обходив прилавки, прямуючи просто до них.

— Ага,— сказав Ківрил.— Ренфрі була права. Дай-но самостріл, Ногорне.

Він згорбився, натягнув тятиву, притримуючи ногою стремінце. Ретельно уклав стрілу в канавці. Відьмак йшов. Ківрил підняв арбалет.

— Ні кроку далі, відьмаче!

Геральт зупинився. Від групи його відділяло близько сорока кроків.

— Де Ренфрі?

Напівкровка скривив свою красиву фізіономію.

— Біля вежі. Робить чарівникові якусь пропозицію. Вона знала, що ти прийдеш. Веліла передати тобі дві речі.

— Говори.

— Перше — послання, яке звучить так: «Я є те, що я є. Обирай. Або я, або те, інше, менше». Начебто ти знаєш, у чім справа.

Відьмак кивнув, потім підняв руку, вхопив рукоять меча, що стирчала над правим плечем. Блиснув клинок, описавши коло над його головою. Він повільно попрямував у бік групи.

Ківрил бридко, зловісно засміявся.

— Ну-ну! Вона і це передбачала, відьмаче. А тому зараз ти отримаєш те друге, що вона веліла тобі передати. Прямо поміж очі.

Відьмак йшов. Напівельф підніс самостріл до обличчя. Стало дуже тихо.

Дзенькнула тятива. Відьмак махнув мечем, почувся протяжний дзвін металу по металу, стріла, крутячись, злетіла вгору, сухо вдарилася об дах, загуркотіла в стічній трубі. Відьмак йшов.

— Відбив…— охнув Десятка.— Відбив у польоті…

— До мене,— скомандував Ківрил.

Брязнули мечі, вихоплювані з піхов, група стулила плечі, ощетинилася вістрями.

Відьмак прискорив крок, його рухи, дивовижно плавні і м'які, перейшли в біг — не прямо, на групу, що ощетинилася мечами, а вбік, обходячи її по спіралі, що поступово звужувалася.

Тавік не витримав першим, рушив назустріч, скорочуючи відстань. За ним рвонули близнюки.

— Не розходитись!— Гаркнув Ківрил, вертячи головою і втративши відьмака з виду. Вилаявся, відскочив убік, бачачи, що група розпадається, кружляє між прилавками в божевільному хороводі.

Тавік був першим. Ще мить тому він гнався за відьмаком, тепер раптом побачив, що той промайнув у нього ліворуч, прямуючи в протилежний бік. Він задріботів ногами, щоб зупинитися, але відьмак пролетів поруч перш, ніж він встиг підняти меча. Тавік відчув сильний удар вище стегна. Розвернувся і почав падати. Уже опинившись на колінах, з подивом глянув на своє стегно і почав кричати.

На ринку закипіло від тікаючих перекупників, загуркотіли перекидувані прилавки, піднялися пил і крик. Тавік ще раз спробував підвестися на тремтячих руках і впав.

— Десятко, зліва!— гаркнув Ногорн, несучись півколом, щоб обійти відьмака ззаду.

Десятка швидко обернувся. Недостатньо швидко. Отримав раз по животу, витримав, розмахнувся для удару, тут же отримав знову — в шию під самим вухом. Напружившись, зробив чотири невпевнених кроки і впав на візок, повний риби. Візок покотився. Десятка зісковзнув на бруківку, срібну від луски.

Ківрил і Ногорн вдарили одночасно з двох сторін, ельф з розмаху зверху, Ногорн з присіду, низько, плоско. Обидва удари відьмак парирував, два металічних удари злилися в один. Ківрил відскочив, спіткнувся, втримався на ногах, схопившись за дерев'яні стовпці ларька. Ногорн кинувся і затулив його піднятим вверх мечем. Удар був настільки сильний, що його відкинуло назад, довелося підігнути коліна. Схоплюючись, він затулився рукою. Пізно. Отримав удар в обличчя симетрично старому шраму.

Ківрил, відштовхнувшись спиною від ларька, перескочив через падаючого Ногорна, налетів з півоберту, вдарив обома руками, не влучив, моментально відскочив. Удару він не відчув. Ноги під ним підкосилися, коли, захищаючись, він спробував перейти з фінтом до чергового випаду. Меч випав у нього з руки, розсіченої з внутрішньої сторони, вище ліктя. Він упав на коліна, затряс головою та так і завмер в червоній калюжі, серед розкиданих капусти, бубликів і риби.

На ринок вступила Ренфрі.

Вона йшла м'яким, котячим кроком, обходячи візки і прилавки. Натовп, що наче рій шершнів, гудів у вуличках і біля стін будинків, затих. Геральт стояв нерухомо, тримаючи меч в опущеній руці. Дівчина підійшла на десять кроків, зупинилася. Стало видно, що під каптанчиком у неї кольчуга, коротка, що ледь прикривала стегна.

— Ти вибрав,— сказала вона.— Ти впевнений, що вірно?

— Тут не буде другого Тридаму,— насилу сказав Геральт.

— І не було б. Стегобор висміяв мене. Сказав, що я можу перебити весь Блавікен і додати кілька найближчих сіл, але він все одно з вежі не вийде. Чого так дивишся? Так, я обдурила тебе. Я все життя обманювала, якщо це було необхідно, заради чого ж робити виняток для тебе?

— Іди, Ренфрі.

— Ні, Геральте,— розсміялася вона і швидко вихопила меч.

— Ренфрі.

— Ні, Геральте. Ти свій вибір зробив, тепер моя черга.

Одним ривком вона зірвала спідницю зі стегон, закрутила нею в повітрі, обмотуючи матеріал навколо лівого передпліччя. Геральт відступив, підняв руку, склавши пальці в Знак. Ренфрі знову засміялася, коротко, хрипко.

— Дарма, білоголовий. Це мене не бере. Тільки меч.

— Відійди, Ренфрі,— повторив він.— Відійди. Якщо ми схрестимо мечі, я … Я вже не зможу …

— Знаю,— сказала вона.— Але я … Я теж не можу інакше. Просто не можу. Ми є те, що ми є. Ти і я.

Вона рушила на нього погойдуючись, легким кроком. У правій руці, випрямленій і відведеній убік, поблискував меч, лівою вона волокла спідницю по землі. Геральт відступив на два кроки.

Вона стрибнула, махнула лівою рукою, спідниця злетіла в повітря, слідом за нею, заслонений матеріалом, блиснув меч. Короткий удар. Геральт відскочив, тканина його навіть не зачепила, а клинок Ренфрі ковзнув по його мечу, він машинально захистився серединою клинка, зв'язав обидва мечі коротким обертанням, намагаючись вибити у неї зброю. Це була помилка. Вона відбила його вістря і відразу на напівзігнутих, погойдуючи стегнами, вдарила, цілячись в обличчя. Геральт ледве встиг парирувати удар, відскочив від падаючої на нього тканини. Закружляв, уникаючи меча, що миготів у блискавичних ударах, знову відскочив. Вона налетіла на нього, кинула спідницю прямо в очі, вдарила зблизька з півоберту. Він відхилився, вивернувшись зовсім поруч з нею. Вона знала ці прийоми. Розвернулася одночасно з ним і, майже торкнувшись його, так що він відчув її дихання, проїхала йому лезом по грудях. Біль різонув його, але він не збив темпу. Розвернувся ще раз, в протилежний бік, відбив клинок, що летів до його скроні, зробив швидкий фінт і випад. Ренфрі відскочила, нахилилася для удару знизу. Геральт, присівши у випаді, блискавично рубонув її знизу, самим кінчиком меча, через відкрите стегно і пах.

Вона не крикнула. Упала на коліно і на бік, відпустила меч, вп'ялася обома руками в розсічене стегно. Кров поштовхами запульсувала між пальцями, струмочком стікаючи на прикрашений пояс, на лосині чоботи, на брудну бруківку. Натовп, втиснутий у вулички, заворушився і заволав.

Геральт сховав меч.

— Не йди,— простогнала вона, скручуючись у клубок.

Він не відповів.

— Мені … холодно …

Він не відповів. Ренфрі знову застогнала. Кров верткими цівками заповнювала ямки між каменями бруківки.

— Геральте… обійми мене.

Він не відповів.

Вона відвернулася і завмерла, притулившись щокою до каменів. Кинджал з дуже гострим лезом, який вона до того приховувала своїм тілом, вислизнув з її мертвіючих пальців.

Пройшла хвилина, що здалася вічністю. Відьмак підняв голову при звуці палиці Стрегобора, що стукала по бруківці. Чарівник швидко наближався, обходячи трупи стороною.

— Ну бійня!— засопів він.— Бачив, Геральте, усе бачив у кристалі…

— Неймовірно,— похитав він головою.— Сорокопудка мертва. Абсолютно.

Геральт не відповів.

— Ну, Геральте,— випростався чарівник,— іди за возом. Візьмемо її до вежі. Треба зробити розтин.

Він глянув на відьмака і, не дочекавшись відповіді, нахилився над тілом.

Хтось, незнайомий відьмаку, що сидів усередині нього, стиснув руків'я меча, швидко вихопив його з піхов. «Тільки торкнися її, чаклуне,— сказав той, кого відьмак не знав.— Тільки торкнися її, і твоя голова опиниться на бруківці».

— Ти що, Геральте, здурів? Та ти поранений, у шоці! Розтин — єдиний спосіб дізнатися…

— Не торкайся її!

Стрегобор, бачачи занесений над ним меч, відскочив, змахнув посохом.

— Добре!— крикнув він.— Як хочеш! Але ти так ніколи і не дізнаєшся! Ніколи не будеш впевнений! Ніколи, чуєш, відьмаче!

— Геть!

— Як хочеш,— маг повернувся, вдарив палицею в бруківку.— Я повертаюся в Ковир, ні на мить не затримаюсь в цій дірі. Пішли зі мною. Не залишайся тут. Ці люди нічого не знають, не розуміють, вони тільки бачили, як ти вбиваєш. А ти вбиваєш огидно, Геральте. Ну, пішли?

Геральт не відповів, навіть не глянув на нього. Прибрав меч. Стрегобор знизав плечима і швидко відійшов, ритмічно постукуючи палицею.

З натовпу полетів камінь, вдарився об бруківку. За ним просвистів другий, біля самого плеча Геральта. Відьмак, випроставшись, підняв обидві руки, виконав ними швидкий рух. Натовп зашумів, камені посипалися густіше, але Знак відкидав їх убік — вони пролітали повз ціль, котру оберігав невидимий, обтічний панцир.

— Годі!— Гаркнув Кальдемейн.— Кінчайте з цим, дідько …

Натовп загудів, як хвиля прибою, але каміння перестало літати. Відьмак стояв нерухомо.

Війт підійшов до нього.

— Це,— сказав він, широким жестом вказуючи нерухомі тіла, що валялися на площі,— все? Так воно виглядає — Менше Зло, яке ти вибрав? Ти зробив уже все, що вважав за потрібне?

— Так,— насилу, не відразу відповів Геральт.

— Твоя рана серйозна?

— Ні.

— У такому разі йди звідси.

— Добре,— сказав відьмак. Він ще хвилину постояв, уникаючи погляду війта. Потім повільно, дуже повільно повернувся.

— Геральте!

Відьмак озирнувся.

— Не повертайся сюди ніколи,— сказав Кальдемейн.— Ніколи.