Останнє бажання

3

— Одне зрозуміло,— пробурчав відьмак, оглянувши поглядом конопельні джунглі, що розкинулися перед ними.— Цей дідько не дурень.

— З чого такий висновок?— поцікавився Жовтець.— З того, що він сидить у непрохідній хащі? Будь-якому зайцю розуму вистачить.

— Справа в особливих властивостях конопель. Таке велике поле випромінює потужну антимагічну ауру. Більшість заклинань тут безсилі. А он там, бачиш, жердини? Хміль. Флюїди шишок хмелю діють так само. Б’юсь об заклад, це не випадковість. Цей тип вловлює ауру й знає, що тут він у безпеці.

Жовтець відкашлявся, підтяг штани.

— Цікаво,— сказав він, почухавши чоло під шапочкою,— як ти візьмешся до роботи, Геральте? Ніколи ще не бачив тебе у ділі. Думаю, тобі дещо відомо про лов дідьків. Я намагаюся пригадати прадавні балади. Була одна про диявола й бабу, непристойна, але кумедна. Розумієш, баба…

— Відчепись ти зі своєю бабою, Жовтцю.

— Як хочеш. Я тільки думав допомогти, нічого більше. А до старих байок треба ставитися шанобливо, у них — мудрість поколінь. Є, наприклад, балада про хлопця на ім’я Дуринда, який…

— Припини. Настав час братися за діло. Заробляти на їжу й матрац.

— Що ти збираєшся робити?

— Понишпорю трохи в коноплях.

— Оригінально,— фиркнув трубадур.— Хоч і не дуже.

— Ну а як би почав ти?

— Інтелігентно,— набундючився Жовтець.— Спритно. З облави, наприклад. Вигнав би дідька із заростей, а в чистім полі наздогнав би його на коні й заарканив. Що скажеш?

— Дуже оригінальна ідея. Як знати, може, і вдалося б її здійснити, якщо б ти побажав взяти участь, тому що для такої операції потрібні щонайменше двоє. Але поки втримаємося. Для початку я хочу розібратися, що являє собою цей чорт. А виходить, треба понишпорити у коноплях.

— Агов,— бард тільки тепер помітив,— а де твій меч?

— А навіщо він? Я теж знаю баладу про дідьків. Ні баба, ні хлопець на ім’я Дуринда мечами не користувалися.

— Гм… — Жовтець озирнувся.— Що, лізти в саму середину?

— Тобі не обов'язково. Можеш вертатися в село й чекати на мене там.

— Е, ні,— заперечив поет.— Пропустити таку оказію? Я теж хочу побачити дідька, переконатися, чи дійсно він такий страшний, як його малюють. Я запитав, чи обов'язково продиратися крізь коноплі, якщо є стежка.

— Вірно,— Геральт прикрив очі рукою.— Є. Скористаємося.

— А якщо це дідькова стежка?

— Тим краще. Не доведеться багато ходити.

— Знаєш, Геральте,— тлумачив бард, ідучи за відьмаком по вузькій, звивистій стежці в коноплях,— я завжди думав, що «чорт» — просто така метафора, придумана, щоб було чим лаятися. «Чорти побрали», «Чорт із ним», «Чорт зна що» і так далі. Так ми говоримо простою мовою. Низушки, бачачи гостей, що наближаються, говорять: «Знову когось дідько приніс». Краснолюди, коли в них щось не виходить, голосять: «Duwel hoael», а кепський товар називають «Duweisheyss». А в Старшій Мові є така приказка: «A d'yeabl aep arse», вибач за сучасний акцент, що означає…

— Я знаю, що це означає. Перестань базікати, Жовтцю.

Жовтець замовк, зняв прикрашену пером чаплі шапочку, помахав нею й витер зіпріле чоло. У заростях конопель стояла важка, волога, задушлива спека, яку ще більше підсилював висячий у повітрі аромат квітучих трав і бур'янів. Стежка злегка вильнула й відразу за поворотом закінчилася невеликою витоптаною галявинкою.

— Глянь-но!— вигукнув Жовтець.

У самому центрі галявинки лежав великий плоский камінь, на ньому — кілька глиняних мисочок. Між мисочками стояла сальна свічка, що майже повністю догоріла. Геральт бачив зерна кукурудзи й бобів, а також інші кісточки й насіння, що приліпилися до коржів розплавленого жиру.

— Так я й думав,— пробурчав він.— Йому приносять жертви.

— І вірно,— сказав поет, указуючи на недогарок.— І ставлять чортові свічку. Але годують його, як видно, зернятками, немов чижика якого. Ну й хлів! Усе липке від меду й дьогтю. Що…

Подальші слова барда заглушило голосне бекання. У коноплях щось застрибало й затупотіло, а потім із плутанини рослин вилізла найдивніша істота, яку Геральту доводилося бачити.

В істоти були вирячені очі, козячі роги й борода, і зросту в ній було ледь більше сажню. Губи, рухливі, розсічені й м'які, теж наводили на думку про козу, що жує. Нижню частину його тіла по самі роздвоєні копитця вкривало довге, густе, темно-руде волосся. Крім того, у нього був довгий хвіст, що закінчувався китичкою, яким воно енергійно розмахувало.

— Ук! Ук!— гукнуло чудовисько, переступаючи копитцями.— Ну чого треба? Геть! Геть! На роги візьму! Ук, ук!

— Тобі що, козел, колись по заду піддали?— не витримав Жовтець.

— Ук! Ук! Е-е-е!— мекнув козеріг. Важко було сказати, що це: підтвердження, заперечення або просте бекання мистецтва заради.

— Замовкни, Жовтцю,— пробурчав відьмак.— Ні слова більше.

— Е-е-е!— люто забулькала істота, при цьому верхня губа в неї широко розійшлася, показуючи жовті кінські зуби.— Ук! Ук! Ук! Е-е-е!

— Запросто!— кивнув Жовтець.— Шарманка й дзвінок — твої. Коли підеш додому, можеш прихопити.

— Перестань, побий тебе,— прошипів Геральт.— Ти все псуєш. Прибережи для себе дурні жартики…

— Жартики!!!— гаркнув козеріг і підстрибнув.— Жартики, бе-е-е, бе-е-е! Нові жартівники з'явилися, га? Кульки залізні принесли? Я вам покажу кульки залізні, сучі діти, ук, ук, ук! Пожартувати приспічило, бе-е-е? Нате свої жарти! Нате свої кульки! Нате!

Істота підстрибнула й різко змахнула рукою. Жовтець завив і сів на стежку, схопившись за чоло. Істота мекнула, замахнулася знову. Повз вухо Геральта щось просвистіло.

— Нате ваші кульки! Бе-е-е!

Залізна кулька діаметром з дюйм вдарила відьмака по плечу, інша ударила Жовтця по коліну. Поет брудно вилаявся й кинувся бігти. Геральт, не чекаючи більше, стрибнув слідом, а кульки свистіли у нього над головою.

— Ук! Ук! Бе-е-е!— підстрибуючи, кричав козеріг.— Я вам покажу кульки! Жартівники засрані!

У повітрі просвистіла чергова кулька. Жовтець вилаявся ще бридкіше й схопився за сідницю. Геральт стрибнув убік, у коноплі, але не ухилився від снаряду, який поцілив йому в лопатку. Належало визнати, чорт кидався досить влучно й, здавалося, володів невичерпним запасом кульок. Відьмак, кружляючи між рослин, знову почув торжествуюче бекання й відразу свист нової кульки, лайку й тупіт. Це Жовтець дряпав стежкою.

А потім настала тиша.