Останнє бажання

4

Вона увійшла в той момент, коли Геральт, сидячи голим на маленькій табуретці, ополіскувався із цебра. Він кашлянув і скромно відвернувся.

— Не соромся,— сказала вона, кидаючи оберемок одягу на вішалку.— Я не втрачаю свідомості побачивши голого чоловіка. Трісс Мерігольд, моя подружка, каже, що якщо ти бачила одного, виходить, бачила всіх.

Він підвівся, обернувшись рушником навколо стегон.

— Чарівний рубець,— посміхнулася Йєннефер, побачивши його груди.— Що це було? Потрапив під пилку на лісопилці?

Він не відповів. Чарівниця продовжувала його розглядати, кокетливо нахиливши голову.

— Перший відьмак, якого мені вдалося розглянути зблизька, до того ж зовсім роздягненого. Ого-го!— вона нахилилася, прислухалася.— Як дивно б'ється твоє серце! Дуже повільний ритм. Ти можеш регулювати виділення адреналіну? Ах, вибач, професійна цікавість. Схоже, тебе дратують розмови про властивості твого організму. І ти звик ці властивості називати словами, яких я дуже не люблю, і при цьому впадаєш у патетичний сарказм, якого я не люблю ще більше.

Він не відповідав.

— Ну досить. Моя ванна холоне,— Йєннефер зробила такий рух, немов хотіла скинути халат, але завагалася.— Я буду купатися, ти будеш розповідати. Заощадимо час. Але… Не хочу тебе бентежити, до того ж ми майже незнайомі. Тому, дотримуючись правил пристойності…

— Я відвернуся,— непевно запропонував він.

— Ні. Я повинна бачити очі співрозмовника. У мене є краща ідея.

Він почув, як вона вимовила заклинання, відчув, як затремтів медальйон, і побачив чорний халат, що м'яко падав на підлогу. А потім почув плескіт води.

— Тепер я не бачу твоїх очей, Йєннефер,— сказав він,— шкода.

Невидима чарівниця, фиркнувши, заплескалася в бадді.

— Розповідай.

Геральт припинив боротьбу зі штанами, сів на табурет. Застібаючи пряжки черевиків, викладав пригоду біля ріки, скорочуючи до мінімуму опис боротьби із сомом. Йєннефер не видавалася людиною, що цікавиться рибальством.

Коли він дійшов до того місця, де істота-хмара вибралася із глечика, велика губка, що намилювала невидимість, завмерла.

— Так, так,— почув він.— Цікаво. Джин, замкнений у пляшці.

— Який там джин,— заперечив він.— Якийсь різновид пурпурної імли. Якийсь новий, невідомий її вид…

— Новий і невідомий вид заслуговує того, щоб його якось назвати,— вимовила невидима Йєннефер.— Джин — назва нітрохи не гірша за інші. Продовжуй, будь ласка.

Мило в бадді пінилося, поки він розповідав, вода хлюпалася через край. В один з моментів щось привернуло його увагу, він придивився й помітив контури й форми, виявлені милом, що покривало невидимість. Контури й форми так захопили його, що він онімів.

— Розповідай!— підстьобнув його голос, що пролунав із нічого поверх контурів і форм.— Що далі?

— Це все,— сказав він.— Я прогнав цього, як ти кажеш, джина…

— Яким чином?— черпак піднявся й вилив воду. Мило зникло, форми теж. Геральт зітхнув.

— Заклинанням.

— Яким?— Черпак знову вилив воду. Відьмак взявся стежити за діями черпака, тому що вода, хоч і ненадовго, теж дещо проявляла. Він повторив заклинання, заради безпеки заміняючи голосну «е» вдихом. Думав сподобатися чарівниці знанням цього принципу й сильно здивувався, почувши з бадді дикий регіт.

— Що тут смішного?

— Твоє заклинання… — рушник піднявся з вішалки й взявся витирати залишки контурів.— Трісс лусне від сміху, коли я їй розповім! Хто тебе навчив, відьмаче? Цьому… заклинанню?

— Одна жриця із храму Гулдри. Це таємна храмова мова…

— Кому таємна — тому таємна,— рушник хльоснув по краю бадді, вода хлюпнула на підлогу, сліди босих ступень позначили кроки чарівниці.— Ніяке це не заклинання, Геральте. І не раджу повторювати його в інших храмах.

— Якщо не заклинання, то що?— запитав він, спостерігаючи за тим, як дві чорні панчохи створюють із повітря одну чорну ніжку за іншою.

— Дотепний вислів,— трусики з оборками дуже цікаво щось охопили,— хоч і дещо нецензурний.

Біла блузка з великим жабо у формі квітки пурхнула вгору й створила форми. Як відьмак помітив, Йєннефер не користувалася ніякими штучками з китовим вусом, які так люблять жінки. Їй це було ні до чого.

— Який вислів?— запитав він.

— Давай не будемо про це.

Із кришталевої чотиригранної пляшки, що стояла на столику, вилетіла пробка. У лазні запахло бузком і аґрусом. Пробка описала кілька кіл і стрибнула на місце. Чарівниця застебнула манжети нижньої сорочки, натягнула плаття й матеріалізувалася.

— Застебни,— повернулася вона спиною, розчісуючи волосся черепашачим гребенем. У гребеня, як помітив Геральт, був довгий загострений кінець, який, у разі потреби, міг замінити кинджал.

Він навмисно повільними рухами, пряжка за пряжкою, застібав плаття, вдихаючи аромат її волосся, що чорним каскадом спадало до половини спини.

— Повернімось до твоєї «пляшкової» істоти,— сказала Йєннефер, одягаючи у вуха діамантові сережки.— Звичайно ж, не твоє смішне заклинання змусило його тікати. Швидше за все, він просто розрядив лють на твоєму дружку й полетів, оскільки це йому набридло.

— Правдоподібно,— тужно погодився Геральт.— Не думаю, щоб він полетів у Цидарис уколошкати Вальдо Маркса.

— Хто такий Вальдо Маркс?

— Трубадур, який вважає мого друга, теж поета й трубадура, нездарою, що потурає ницим смакам юрби.

Чарівниця повернулася, дивно блиснувши фіалковими очима.

— А твій друг встиг висловити бажання?

— Навіть два, і обидва страшно глупі. Чому ти запитуєш? Адже очевидна ж нісенітниця: здійснення бажань геніями, д'їні, духами лампи…

— Очевидна нісенітниця,— посміхнувшись, повторила Йєннефер.— Звичайно. Вигадка, дурна, безглузда казка, як і всі легенди, у яких добрі духи й ворожки виконують бажання. Такі казки придумують нещасні простачки, які навіть і не думають про те, щоб свої численні бажання й мрії здійснювати власними силами. Приємно знати, що ти не з їхнього числа, Геральте з Ривії. Тому ти близький мені за духом. Я, якщо чогось хочу, не мрію, а дію. І завжди домагаюся того, чого бажаю.

— Не сумніваюся. Ти готова?

— Готова,— чарівниці підтягла ремінці туфельок і встала.

Навіть на підборах вона була не занадто висока. Труснула волоссям, яке, незважаючи на активне розчісування, зберегло мальовничу, звивисту безладність.

— Є питання, Геральте. Печатка, яка закривала пляшку. Вона усе ще у твого друга?

Відьмак задумався. Печатка була не в Жовтця, а в нього, до того ж зараз. Але досвід вчив, що чарівникам не слід говорити занадто багато чого.

— Гм… Думаю, так,— забарившись, відповів він.— Так, мабуть, у нього. А що? Ця печатка така важлива?

— Дивне питання,— різко сказала вона,— для відьмака, фахівця з надприродних чудовиськ, якому варто було б знати, що така печатка досить серйозна, щоб до неї не доторкатися.

Він стиснув зуби. Удар був точним.

— Ну що ж,— проговорила Йєннефер трохи м'якше.— Видно, відьмакам, як простим смертним, властиво помилятися. Ну, можна йти. Де твій друг?

— Тут, у Ринді. У домі декого Еррділя. Ельфа.

— В Еррділя,— скривила вона губи, уважно подивившись на нього.— Знаю, де це. Думаю, там же перебуває і його брат, Хіреадан?

— Вірно. А що…

— Нічого,— перервала вона й, примруживши очі, підняла руки. Медальйон на шиї відьмака засмикався, рвонув ланцюжок.

На вологій стіні лазні розгорівся світний квадрат, що обрамляв фосфоруюче молочно-біле ніщо.

Відьмак тихо вилаявся. Він не любив порталів і переміщень із їхньою допомогою.

— Хіба обов'язково… — кашлянув він.— Тут недалеко…

— Я не можу ходити по вулицях,— відрізала вона.— Тут мене не люблять, можуть образити, закидати камінням, а то й чим-небудь гіршим. Кілька людей псують мені реноме, думаючи, що це мине їм безкарно. Не бійся, мої портали безпечні.

Геральт був свідком того, як одного разу крізь безпечний портал пролетіла половина людини. Другу так і не знайшли. Він знав кілька випадків, коли люди входили в портали, і про них більше ніхто ніколи й нічого не чув.

Чарівниця в черговий раз поправила волосся, пристебнула до пояса розшитий перлами мішечок. Мішечок здавався замалим, аби умістити що-небудь, крім жмені мідяків та губної помади, але Геральт знав, що це незвичайний мішечок.

— Обійми мене. Сильніше, я не порцелянова. В дорогу!

Медальйон завібрував, щось блиснуло, і Геральт поринув у чорне ніщо, у пронизуючий холод. Він нічого не бачив, не чув, не відчував. Холод був тим єдиним, що реєстрували органи чуттів.

Він хотів вилаятися, але не встиг.