Останнє бажання

1

На галявині у всеозброєнні, без шолома, у відкинутому на плече карміновому плащі ордену стояв Фальвік. Поруч, схрестивши руки на грудях,— щільний бородатий краснолюд у лисячій шубі, кольчузі й шоломі з бармицею із залізних кілець.

Тайлес, без обладунків, у короткому стьобаному камзолі, повільно проходжувався, час від часу помахуючи оголеним мечем.

Відьмак озирнувся, зупинив коня. Навколо поблискували напівлати і пласкі каски озброєних піками солдат, що оточували галявину.

— Холера,— пробурчав Геральт.— Можна було сподіватися.

Жовтець розвернув коня, тихо вилаявся, побачивши пикинерів, що відрізали їм відступ.

— У чому справа, Геральте?

— Ні в чому. Тримай рот на замку й не встрявай. Я спробую як-небудь відбрехатися.

— Я питаю, у чому справа? Знову пригода?

— Заткнися.

— Дурна була думка з'їздити в місто,— простогнав трубадур, поглядаючи на виступаючі над лісом недалекі башточки храму.— Треба було сидіти в Неннеке й не висовувати носа…

— Я ж сказав, заткнися. От побачиш, все з'ясується.

— Не схоже.

Жовтець був правий. Не схоже було. Тайлес, розмахуючи мечем, продовжував походжати, не дивлячись на них. Солдати, спершись на піки, дивилися тужно й байдуже, з мінами професіоналів, у яких убивство не викликає посиленого виділення адреналіну.

Геральт і Жовтець злізли з коней. Фальвік і краснолюд повільно підійшли.

— Ви образили шляхетного Тайлеса, відьмаче,— сказав граф без передмов і необхідних вітань.— А Тайлес, як ви, імовірно, пам'ятаєте, кинув вам рукавичку. На території храму не годилося наполягати, тому ми почекали, доки ви визирнете з-під спідниці служительки. Тайлес чекає. Ви повинні битися.

— Повинен?

— Повинні.

— А вам не здається, пане Фальвік,— криво посміхнувся Геральт,— що шляхетний Тайлес виявляє мені занадто багато честі? Я не мав задоволення бути посвяченим у лицарі, а що до народження, то вже краще не згадувати про обставини, що його супроводжували. Боюся, навряд я гідний того, щоб… Як це говориться, Жовтцю?

— Недостатньо гідний того, щоб дати сатисфакцію й зійтися на арені,— продекламував поет, роздмухуючи щоки.— Лицарський кодекс говорить…

— Капітул ордена керується власним кодексом,— перервав Фальвік.— Якщо б лицаря ордена викликали ви, він міг би відмовити вам у сатисфакції або ні, залежно від свого бажання. Однак інша справа: лицар викликає вас, а тим самим піднімає до свого рівня, зрозуміло, винятково на час, необхідний для того, щоб змити образу. Ви не можете відмовитися. Відмова тимчасово зрівнятися з ним у гідності робить вас негідним.

— Досить логічно,— сказав Жовтець, скорчивши чисто мавпячу гримасу.— Схоже, ви вивчали філософів, шляхетний лицарю.

— Не лізь,— Геральт підняв голову, глянув в очі Фальвіку.— Закінчуйте, лицарю. Я хотів би знати, до чого ви хилите. Що відбудеться, якщо я раптом виявлюся… негідним?

— Що відбудеться?— Фальвік єхидно посміхнувся.— А те відбудеться, що я накажу повісити тебе на гілляці, негіднику.

— Спокійніше,— раптом хрипло проговорив краснолюд.— Без нервів, пане граф. І без образ, гаразд?

— Не вчи мене манерам, Кранмере,— процідив лицар.— І пам'ятай, князь віддав тобі накази, які ти повинен виконувати скрупульозно.

— Це ви не учіть мене, графе,— краснолюд поклав руку на засунуту за пояс двосічну сокиру.— Я знаю, як виконувати накази, обійдуся без повчань. Пане Геральт, дозвольте. Я Денніс Кранмер, капітан варти князя Гереварда.

Відьмак манірно поклонився, дивлячись краснолюду в очі, ясно-сірі, що відливали сталлю під палевими кущистими бровами.

— Задовольніть бажання Тайлеса, пане відьмак,— спокійно продовжував Денніс Кранмер.— Так буде краще. Мета — не вбити, а лише обеззброїти супротивника. Прийміть виклик і дозвольте йому вас обеззброїти.

— Вибачте, що зробити? Не зрозумів.

— Лицар Тайлес — улюбленець князя,— сказав Фальвік, зловісно посміхаючись.— Якщо ти, вилупку, торкнешся його в ході двобою мечем, будеш покараний. Капітан Кранмер заарештує тебе й доставить перед ясні очі його високості. Для покарання. Такий наказ.

Краснолюд навіть не глянув на лицаря, він не відривав від Геральта своїх холодних сталевих очей. Відьмак слабко, але досить презирливо посміхнувся.

— Якщо я вірно зрозумів,— сказав він,— я повинен погодитися на двобій, тому що, якщо відмовлюся, мене повісять. Якщо ж буду битися, то повинен дозволити супротивникові мене скалічити, бо якщо раню його я, то мене колесують. Суцільно радісні перспективи. А може, полегшити вам справу? Вдаритися головою об стовбур сосни й самому себе… роззброїти? Вас це влаштує?

— Без жартів,— прошипів Фальвік.— Не погіршуй свого становища. Ти образив орден, бурлако, і повинен бути покараний, сподіваюся, дійшло? А юному Тайлесу потрібна слава переможця відьмака, тому Капітул вирішив надати йому таку можливість. Інакше б ти вже висів. Даси себе перемогти — збережеш своє погане життя. Нам не потрібен твій труп, ми хочемо, щоб Тайлес залишив мітку на твоїй шкірі. А твоя шкіра, шкіра мутанта, заростає швидко. Ну, давай. Вирішуй, вибору в тебе немає.

— Ви так думаєте, пане граф?— Геральт посміхнувся ще бридкіше, оглянувся, пройшовся по солдатах оцінюючим поглядом.— А я думаю, є.

— Так, це правда,— визнав Денніс Кранмер.— Є. Але тоді проллється кров, багато крові. Як у Блавікені. Ви цього прагнете? Ви хочете обтяжити совість кров'ю й смертю? Тому що вибір, про який ви думаєте, пане Геральт, це кров і смерть.

— Аргументуєте чарівно, навіть захоплююче,— поглузував Жовтець.— Людину, на яку напали в лісі, ви намагаєтеся взяти на гуманізм, звертаєтеся до її вищих почуттів. Просите, як я розумію, не проливати кров розбійників, що напали на нього? Має змилуватися над бандитами, бо вони, бідні, мають дружин, дітей, а хто й матір? А чи не здається вам, пане Кранмер, що рано про це турбуватися? Бо я дивлюся ваших пікінерів і бачу, як тремтять у них коліна при одній тільки думці про бійку з Геральтом з Ривії, відьмаком, який управляється з упирями голими руками. Тут не проллється ні краплі крові, ніхто нітрохи не постраждає. За винятком тих, хто зламає ноги, утікаючи в місто.

— Я,— спокійно проговорив краснолюд і молодцювато задер бороду,— не можу сказати нічого поганого про свої коліна. Дотепер я не тікав ні від кого й звичок не зміню. Я не одружений, про дітей нічого не знаю, та й мати, малознайому мені жінку, волів би не втягувати в цю історію. Але дані мені накази виконую. Як завжди, скрупульозно. Не звертаючись ні до яких почуттів, ні до вищих, ні до нижчих, прошу вас, пане Геральт з Ривії, ухвалити рішення. Я погоджуся з кожним і поведуся відповідно.

Вони дивилися один одному в очі, краснолюд і відьмак.

— Ну добре,— сказав нарешті Геральт.— Давайте кінчати. Шкода втрачати день.

— Значить, згоден,— Фальвік підняв голову, очі в нього заблищали.— Згоден на двобій зі шляхетним Тайлесом з Дорндалю?

— Так.

— Прекрасно. Приготуйтеся.

— Я готовий.— Геральт натягнув рукавичку.— Не будемо втрачати часу. Жовтцю, зберігай спокій. Ти до цього взагалі не маєш ніякого відношення. Правда, пане Кранмер?

— Абсолютно,— твердо сказав краснолюд і подивився на Фальвіка.— Абсолютно, пане Геральт. Як би там не було, це стосується тільки вас.

Відьмак витягнув меч через спину.

— Ні,— сказав Фальвік, дістаючи свій.— Своєю бритвою ти битися не будеш. Візьми мій.

Геральт знизав плечима. Взяв зброю графа й махнув нею для проби.

— Важкий,— відзначив він холодно.— З таким же успіхом можна битися заступами.

— У Тайлеса такий самий. Шанси рівні.

— Який же ви дотепний, пане Фальвік. Неймовірно!

Солдати оточили галявину рідким ланцюгом. Тайлес і відьмак стали один навпроти одного.

— Пане Тайлес? Як щодо вибачень?

Лицарик сціпив зуби, заклав ліву руку за спину, завмер у позиції фехтувальника.

— Ні?— посміхнувся Геральт.— Не послухаєтеся голосу розуму? Шкода.

Тайлес присів, стрибнув, напав блискавично, без попередження. Відьмак навіть не подумав парирувати, відхилився від плаского удару швидким півобертом. Лицарик широко розмахнувся, клинок знову розсік повітря. Геральт спритним піруетом вийшов з-під вістря, м'яко відскочив, зробив короткий фінт і вибив Тайлеса з ритму. Тайлес вилаявся, рубонув широко, справа, на мить заточився, спробував відновити рівновагу, ніяково й високо заслонившись мечем. Відьмак ударив зі швидкістю й силою блискавки, саднув прямо, викинув руку на всю довжину. Важка зброя із дзенькотом зіштовхнулася із клинком Тайлеса так, що той сильно вдарив лицаря по обличчю. Тайлес завив, упав на коліна й торкнувся чолом трави. Фальвік підбіг до нього. Геральт уткнув меч у землю й відвернувся.

— Варто!— викрикнув Фальвік.— Взяти його!

— Стояти! Ні з місця!— крикнув Денніс Кранмер, кладучи руку на сокиру.

Солдати завмерли.

— Ні, графе,— повільно сказав краснолюд.— Я завжди виконую накази… скрупульозно. Відьмак не доторкнувся до лицаря Тайлеса. Хлопчисько вдарився об власну сталь. Йому не пощастило.

— У нього поранене обличчя! Він спотворений на все життя!

— Шкіра зростається,— Денніс Кранмер уп'явся у відьмака сталевими очима й оголив у посмішці зуби.— А рубець? Шрами для лицаря — почесна пам'ять, привід для слави й хвали, яких так бажав йому Капітул. Лицар без шраму — пшик, не лицар. Запитайте його, графе, переконайтеся, що він радий.

Тайлес звивався на землі, плювався кров'ю, стогнав і вив, зовсім не скидаючись на обрадуваного.

— Кранмере!— гаркнув Фальвік, вириваючи свій меч із землі.— Ти пошкодуєш про це, клянуся!

Краснолюд відвернувся, повільно витяг з-за поясу сокиру, відкашлявся й соковито поплював у праву руку.

— Ох, пане граф,— проскрипів він.— Не кляніться марно. Терпіти не можу клятвопорушників, а князь Геревард дав мені право карати таких з ходу. Я пропущу ваші дурні слова повз вуха. Але не повторюйте їх, переконливо прошу.

— Відьмаче,— Фальвік, задихаючись від люті, повернувся до Геральта,— забирайся з Елландеру. Негайно. Незволікаючи!

— Я рідко коли погоджуюся з ним,— буркнув Денніс, підходячи до відьмака й віддаючи йому меч,— але в цьому випадку він правий. Їдьте звідси якомога швидше.

— Приймаємо вашу пораду,— Геральт перекинув ремінь через плече.— Але спочатку… Мені треба дещо сказати шляхетному графові. Пане Фальвік!

Лицар Білої Троянди нервово заморгав, витер руки об плащ.

— Повернімося на хвильку до кодексу вашого Капітулу,— продовжував відьмак, намагаючись не посміхатися.— Дуже мене цікавить одне дільце. Якщо б, припустимо, я відчув себе незадоволеним й ображеним вашою поведінкою у всій цій афері і якщо б, припустимо, викликав вас на бій тут, зараз, на місці, як би ви зробили? Визнали б мене досить… гідним того, щоб схрестити зі мною клинки? Або відмовилися б, знаючи, що в такому випадку я визнав би вас негідним навіть того, щоб на вас плюнути, відшмагати по морді й дати стусана під зад на очах кнехтів? Га? Графе Фальвік, будьте настільки люб'язні, задовольніть мою цікавість?

Фальвік сполотнів, відступив на крок, оглянувся. Солдати уникали його поглядів, Денніс Кранмер скривився, висолопив язик й плюнув на солідну відстань.

— Мовчите,— продовжував Геральт,— але я чую у вашому мовчанні голос розуму, пане Фальвік. Ви задовольнили мою цікавість, а тепер я задовольню вашу. Якщо вас цікавить, що буде, коли орден побажає яким-небудь чином досадити матері Неннеке або її жрицям і послушницям, або ж занадто вже грубо обійдеться з капітаном Кранмером, то знайте, графе, я відшукаю вас і, не подивившись ні на який кодекс, випущу з вас кров, як з поросяти.

Лицар сполотнів ще сильніше.

— Не забувайте про мою обіцянку, пане Фальвік. Ходімо, Жовтцю. Нам пора. Бувай, Деннісе.

— Успіху, Геральте,— широко посміхнувся краснолюд.— Бувай! Радий нашій зустрічі, сподіваюся, не останній.

— Взаємно, Деннісе. Тоді до зустрічі.

Вони навмисне повільно, не оглядаючись, від'їхали. На рись перейшли тільки коли сховалися в лісі.

— Геральте,— раптом проговорив поет,— думаю, ми не поїдемо прямо на південь? Думаю, треба обійти стороною Елландер і володіння Гереварда. Га? Або ти маєш намір продовжувати спектакль?

— Ні, Жовтцю, не маю наміру. Поїдемо лісами, потім звернемо на Купецький тракт. Пам'ятай, при Неннеке про сьогоднішню бійку ні слова. Ні слівця.

— Сподіваюся, ми рушимо відразу ж?

— Негайно.