По струні. vol.1 Початок піднесення

VII

Десь в глибинах суворих шаф на самому дні стоять старі ботинки. В них зношена підошва, брудні розтягнуті шнурки, від них відірвалась якась заклепка чи розірвалась підстилка. Дивишся на них і думаєш: ну й навіщо вони мені? А поруч на видноті стоять куплені тиждень назад нові черевики, начищені, лаковані, блискучі і від них не пахне запітнілими ногами. Але вони натирають! І від кожного кроку хочеться кричати. Люди, допоможіть хто-небудь!!! В результаті ходиш з пластиром, що перекриває прохід кисню до шкіри і від того вона становиться тонкою, покривається пухирцями, маленькими ранками... Стоїш і дивишся на ботинки. Скільки вже їм? П’ять? Шість? Чи може вони залишились ще з минулого сторіччя? Вони вийшли з моди і навряд чи взагалі туди входили, вони кинуті й непотрібні, їхнє місце на смітнику. Чому вони досі тут? Береш і йдеш їх викидати, зупиняєшся, стоячи однією ногою на порозі, розумієш, що босий. Взуття знаходиться за два кроки, проте лінь розвертатися. Взуваєш старі ботинки. Йдеш по вулиці і не відчуваєш, що взутий. Раптом з’являються сили й хочеться бігти... за морозивом. Байдуже, що вони розвалюються на очах і промокають від найменшої калюжі – так навіть краще.

По цій же дорозі проїжджає автомобіль. З нього висаджуються троє незнайомців: двоє дівчат та один хлопець. Після того, як вони ступили на землю, де ще зовсім недавно ступали облізлі ботинки, автомобіль розвернувся й поїхав геть. А ті троє так і залишились стовбичити посеред дороги.

Ну? – Емона насмілилась першою заговорити. – Що тепер?

Нічого, – відказав Чорний Ворон без видимих ознак занепокоєності.

Як „нічого”? Він взагалі куди нас привіз?

Куди грошей вистачило, туди і привіз. От, сука, не міг уступить! Я впевнений, що живе він не бідно – такі носити туфлі! Ви ж бачили, які в нього шикарні лаковані туфлі?

Ти замість того, щоб обговорювати чуже взуття, краще скажи, що нам робити.

Чому це я повинен казати?

Хто у нас тут лідер?

Нічого не знаю, я – пішак.

Тим не менш ведеш себе як ферзь.

У тебе випадково місячні ще не почались?

Я зараз не втримаюсь і вдарю!

Я ти спробуй!

Може досить? – хотіла втрутитись Христина.

Її ніхто не чув.

Гаразд, якщо ти така розумна, вирішуй! А я пішов.

Ну й вирішу! – крикнула вона йому слід і рушила в протилежну сторону.

Всі покинули Христину...

Емона йшла невідомою вулицею невідомого їй міста. В голові крутилося безліч думок, які тільки можуть бути у роздратованого підлітка. Як це зазвичай буває, дуже скоро її жар став стухати, але із гордих міркувань повертатися вона не хотіла. Якщо вона їм потрібна, нехай шукають. А якщо ні... ну й нехай.

Навколо все пустувало. Аж не вірилось, що тут хтось може жити. Дівчині навіть кортіло перевірити один з будинків на наявність в ньому людей, проте її зупинив гавкіт пса. „Ага, собака прив’язаний, значить є кому прив’язувати, гавкає, значить служить, служить – кормлять, кормлять – бувають тут часто. Але ж куди вони всі заховались?” Вона нічого не розуміла.

Нарешті їй зустрілась жива душа. Вуличний бродяга-музикант першою зустрінутою тут людиною. Хоч, мабуть, він був трохи не в собі, бо ж навколо коробки з бубном над головою.

Для кого ти стараєшся? – спитала в нього Емона. – Немає ж нікого.

Він зупиняється й дивиться на неї своїми великими очима з-під патлів волосся. Потім вказує на неї й всміхається.

Я не рахуюсь.

Той здвинув плечима й продовжував далі своє дійство.

Зачекай, – вона взяла його за руку. – Сенс в тому, що ти робиш?

Він показав на коробку. Емона заглянула – туди приблизно наполовину насипано землі й вже маленькі зелені паростки здіймаються над нею.

Думаєш, від твоїх танців швидше виросте?

Він кивнув.

Шаманиш?

Клацнув пальцями.

Чому ти мовчиш? Німий?

Музика зробив рух рукою, ніби в нього спитали, як йому погода, а він відповів ,,так собі”.

Ти розучився говорити?

Він покрутив головою.

Не хочеш говорити?

Він задумався.

Скажи що-небудь.

Він усміхнувся й нічого не відповів.

Яка з тебе користь?

Емона вже збиралася йти, проте він зупинив її розкритою долонею й насупленими бровами. Музика простягнув до неї руку й витягнув сигарету з-за її вуха й віддав їй.

В мене немає запальнички.

Він взяв сигарету, дмухнув на неї й вона запалилась.

Оце вже на щось схоже, – сказала Емона, затягуючись. – То ти фокусник?

Він зітхнув.

Цирк поїхав, клоуни залишились...

Той відразу скривився, бо йому не подобаються подібні вислови.

Гаразд-гаразд... Я вже піду.

Він схопив її за руку, нахилився й прошепотів:

Дама пік.

Ти говориш! – викрикнула Емона.

Він швидко замахав руками, заперечуючи дійсний факт.

Ні, ні, ні, ти говориш, до того ж чудово.

Він перестав махати. Натомість приклав пальця до уст.

Я тут все одно нікого не знаю, тому не бійся, не скажу.

Він вдячно усміхнувся й знову взявся за бубен.

Бувай!

Він зупинився й показав, куди їй потрібно йти. Тільки-но вона хотіла запитати в нього, чому саме туди, він знову усміхнувся, наче вперше в своєму житті.

Коли, перейшовши на той бік дороги, Емона глянула на нього в останній раз, він тримав в руках табличку з написом:

„Все набагато простіше, ніж здається.”

Це, мабуть, вперше, коли він такий серйозний. ,,Ненормальний якийсь.”

Дійшовши до перехрестя, вона побачила Христину. ,,Звідки він знав?” Дівчина сиділа на лавці і невідривно спостерігала, як вантажники вносять до кузова машини всякий непотріб. Антиквар, а точніше його дешеві підробки. Вона підмітила, що ці речі ті самі, одного типажу, що й у крамниці Женьчиних батьків. ,,Сподіваюсь, вони не збанкрутували, як оці.” Довкола вантажників бігав смішний чоловічок у темно-зеленому тюрбані й безупинно нагадував, щоб вони обережно несли вантаж.

Акуратніше, – кричав він, – акуратніше, панове. Я вам зараз руки повідриваю! Хто ж так несе, га?

Поруч сідає Емона.

Прикольний дядько, – каже вона.

Якби не він, тут нінащо було б дивитись, – підхопила Христина. – Ти як мене знайшла?

Ніяк. Просто йшла собі та й все.

І де ви тільки навчилися так поводитися з реалітетом? – все ще горланив він. – Цій шафі дохрізна років! Та я вас розчленую, якщо побачу хоч одну подряпинку!

Хоч знаєш, – продовжувала Емона, – по дорозі мені зустрівся один тип. Мім, чи як там таких називають. Загалом, хворий на голову.

Ну чому відразу ,,хворий на голову”? Може, ти його просто неправильно зрозуміла.

Та все з ним зрозуміло і так. І от він...

Вам би тільки туалети драїть з такими ручищами!

Втім, не зважай, – Емона махнула рукою. – Мабуть, це я перегрілась на сонці.

Христина здвинула плечима.

Винесли дзеркало.

О Боже Мій! Це було те саме дзеркало чи, принаймні, копія того дзеркала, через яке вона тут. Вишня, римські (грецькі) боги… Блиск від поверхні пускав зайчики, засліплював очі. Прекрасне і недосяжне… Невже це дійсно ВОНО? А що, якщо вона тепер зможе повернутися додому? Потрібно дістати його: купити, виміняти, вкрасти. За будь-яку ціну при будь-яких обставинах, тільки отримати його.

Ви взагалі з ума зійшли?! Воно ж так поб’ється! Поставте його, АКУРАТНО поставте – дайте я його хоч обмотаю чимось.

Чоловік у тюрбані почав закутувати його в газету, скріплюючи сторінки банальним скотчем.

,,Ну, хай хоч так. Тим паче, що більше нема нічого. Надіюсь, ці ідіоти все-таки не розіб’ють його по дорозі.”

Христина зривається з місця.

Стій, ти куди? – кричить їй вслід Емона. – Куди ти пішла?

Вона не чує. Емона біжить за нею.

Продайте! – Христина стає перед чоловіком.

Той дивиться на неї спідлоба, як на закінчену дуру, й потирає спітнілу шию.

А у вас, дівчино, є гроші?

Наразі, проте будуть, я вам обіцяю.

Обіцянкою хліба не намажеш. Нема грошей – нема товару. Хлопці, грузимо!

Почекайте! Може, ми з вами якось домовимось?

Про що нам домовлятися? Ми от скоро поїдемо звідси, а ви без копійки в кишені не зможете нічого придбати.

А коли ви їдете?

Це вже важко сказати, – мовив він, розгинаючи спину. – Може через годину, а може через дві... Як загрузимось, так і поїдем.

Ви можете затриматись? Ненадовго.

Чоловік в тюрбані уважно розглянув наполегливу дівчину, немов обирав наложницю, почесав свою козячу борідку й пробубонів:

Не знаю... Це не від мене залежить... Начальство сказало... Хоч, мабуть, я зможу чимось вам зарадити... Давайте так: приходьте не пізніше шостої. І потім вже ми з вами все спокійно обсудимо.

Вантажники понесли коробку з написом: ,,Кришталь”.

Заради Бога, ставте В шафу, а не НА шафу!

Чоловік переключився на своє улюблене заняття.

Емона, що весь час стояла поруч і чула їхню розмову, струснула її за плече.

Що ти робиш? – спитала вона.

Розумієш, це дзеркало...

Що?

Воно МОЄ!

Твоє? Будь ласка – я глушу правого, ти – лівого, той з хусткою на голові і так злякається, тому просто втече – забирай своє дзеркало!

Ні, так неправильно.

Чому?

Бо я так не хочу!

Емона помітила в її очах проблиски божевілля. Такі очі бувають у людей, які складають кубик-рубик менш ніж за одну хвилину. Очі дикого звіра, що готовий у будь-яку мить накинутися на тебе й розірвати. Очі, від яких холоне кров й рвуться лімфатичні вузли.

Ну, якщо воно тобі настільки потрібне...

Дівчино, не менше трьох тисяч!

...діставай гроші де завгодно, а я йду звідси.

Розвернулась і пішла. Пішла вздовж вулиці, куди їй показував ненормальний мім. Христина невпевнено слідувала за нею.

Не йди за мною.

А за ким мені йти?

За ким хочеш. А можеш взагалі ні за ким: стій на місці і чекай, поки хрусткі купюри не посиплються на тебе з неба.

Емона сердилася – це відчувалось з її голосу.

Визнаю: я погарячкувала.

Вона зупинилась і Христина нарешті змогла її наздогнати.

Мені не слід було домовлятися про купівлю, якщо я не можу оплатити покупку...

Гаразд-гаразд, – зупинила її Емона. – Не треба продовжувати. Ненавиджу, коли починають так говорити.

Як?

Ти знаєш як. Я все прекрасно зрозуміла, мені не потрібно нічого доводити словами. Все, забули.

Вона знову рушила з місця.

Чого ти стоїш? – крикнула вона Христині. – Доганяй.

Дорога закінчилась тупиком. Йти більше нікуди, а перед ними чи не найбільша будівля в місті. Високі сталеві вікна, забиті дошками, завішані тряпками. Здавалося б, покинутий занедбаний дім, між стінами якого гуляє вітер та пищать пацюки. Та якщо прислухатись... грає музика. І музика ця долинає прямо з цього ось „замку Дракули”.

Ну, з Богом.

Стривай, – Христина призупинила Емону, яка вже хотіла зайти. – Навіщо нам туди йти?

Не хочеш, можеш стояти тут – я тебе не тримаю.

Чому Христина погодилась? Їй було лячно залишатися самій. Чому вони туди зайшли? Бо так вказав ненормальний з бубоном.

„Якщо ти думаєш, що все через тебе, ти помиляєшся! Я так роблю, бо я так хочу.”

Всередині все було, як в мурашнику: жило, рухалось, гуділо, шуршало, перекидалось, нашіптувалось, реготало, виносилось, вносилось, розливалось, злизувалось, блювалось, спорожнялось, перекидалось, курилось, накривалось, трусилось, боліло, знімалось, накладалось, притискалось, кусалось, крутилось, падало, розчавлювалось, сперечалось, харкалось – розважалось! Зайшовши сюди, починаєш розуміти, куди повтікали люди з вулиць, домів, парковок – всім хочеться веселитись! Звісно, адже тут так багато всього...

Вдаряються шари на більярдному столі, від чого палахкотять серця гравців: попаде чи не попаде? Одні кидають дротики й намагаються зберігати спокій, аби рука не здригнулась й не завадила їм попасти в ціль. Для когось танцювали й роздягались ще зовсім молоді дівчатка, яким тільки дай залізти в кишеню по гаманець. Інші кидали важкі кулі в надії, що хоч раз вона зіб’є хоч одну кеглю. Одну-однісіньку. Комусь набагато приємніше спостерігати, як двоє дужих неуків мало не роздирають один одного у боях без правил. Хтось ловив незбагненну пересічному благочестиву мить, коли лоскочеш бронхи димом кальяну. А можна було просто збирати по всіх закутках випивку, яку тобі всіляко пропонують, і допитися до чортиків.

Був тут навіть холодильник, що стояв посеред однієї із зал. Відкриваєш його, а там і заморожені котлети, і рибні консерви, і недопитий яблучно-морквяний та яблучно-виноградний соки, і майонез, і тушковані яйця, і сервелат, і шампіньйони, і покритий зеленувато-синюватими плямами сир (французький делікатес), і стопка горілки (чи то, може, самогону?), і вчорашній суп з фрикадельками, і надкушена палка копченої ковбаси, і... якийсь хлопець? Ось так прочиняєш дверцята холодильника – опля! – сидить хлопець в маєчці і навіть не трясеться.

А ти що тут робиш?

Гріюсь, – спокійно відповість той.

„Зрозуміло,” – думаєш. І зачиняєш холодильник.

Ну, всяке буває...

Був там і покерний стіл. Четверо ,,серйозних дядьків” ткнулись поглядами в свої п’ять карт, про щось зосереджено думали, чухали бороди, лоби й пітливі потилиці. П’ятим був Чорний Ворон. Питання зовсім не в тому, що він тут робить, а в тому, де він взяв гроші для ставки Анте. І взагалі, хто його сюди пустив?

Коли вони зайшли, гра вже йшла повним ходом. Двоє вже склали карти, втративши свою ставку, і тільки споглядали, кому дістануться їхні гроші. Один вже поклав карти на Бет й накрив зверху фішками. Чорний Ворон вдвох з тим останнім ще трохи поміркували і зробили те ж саме.

Прийшов час розкриватись.

Відкривають справа на ліво. У першого Three of Kind: король пік, король треф і король бубна. Інші дві карти не мають значення. Глядачі, яким не дозволено підступати до гравців ближче ніж на метр, оцінують розклад. Далі черга Чорного Ворона: вісім бубна, дев’ять треф, десять бубна, валет бубна, дама пік. Глядачі підтримують хлопця схвальними вигуками – перемога майже в його руках. Хіба що... І останнім відкрив той, хто перший поклав на Бет – у нього також Street: вісім чирва, дев’ять чирва, десять пік, валет треф і дама треф. Дві рівноцінні комбінації! Глядачі незадоволено мугичуть: вийшла нічия, ніхто не виграв, в крайньому випадку виграш пополам. Це не те, на що вони очікували. Всі розчаровані.

А може ну його? – звернувся до Чорного Ворона той, з ким у нього був Street. – Давай нічого ділити не будем, а просто зіграєм ще раз. Пацани, хто ще буде?

Ні, з мене досить.

Я й так добряче програв, тому, мабуть, ні.

Я також пас.

Всі погляди спрямувались на хлопця.

Ну? Граємо один на один? Переможець забирає все.

А Чорний Ворон дивився на Христину, прямо їй в очі. Спочатку він мало не злякався, коли натрапив на них, мало не втік, як хлопчисько, мало не розгубився, ніби його застали за чимось непристойним. Зараз дивився рівно, не відвертаючись. Що ж він там шукав? Підказки?.. А може підтримки?

Я не проти, – вимовив він. – Роздавай!

Емона не на жарт розхвилювалась. Більше навіть за всіх разом у всьому залі. Інтуїція їй підказувала, що добра з цього не буде.

Поки карти тасувались, вона скористалась моментом й підбігла до Чорного Ворона.

Ти що таке робиш?

Начебто нічого поганого. А що?

Вгомонися! Ти ж зараз усе програєш!

По-перше, не факт. По-друге, чому ти так думаєш?

Дама пік!

Ну?

В тебе була дама пік!

Ну-ну?

Що ,,ну-ну”? Дама пік – недобрий знак.

Відколи?

Не сперечайся! Забирай свою половину й ходімо звідси.

Вибач, але гра вже почалась. Тобі краще відійти – менше проблем буде.

Карти роздано.

Обоє повільно заглядають під сорочку, оцінюють комбінацію. Обмінюються неоднозначними поглядами. ,,Це блеф? Блеф?!” Гравець міняє одну карту. ,,Значить, таки блеф. Дражниться, зараза...”

Міняти будеш?

Як вирішу, так і буде, – відказав Чорний Ворон.

Ладно, не огризайся.

Я й не огризаюсь.

В минулих партіях ти був веселішим.

Тоді все було не так серйозно.

А зараз що?

Зараз ти хочеш заговорити мені зуби.

Хіба це заборонено?

Це покер.

І що?

Цим все сказано.

,,Чого він до мене так прискіпався? Можна подумати, я такий серйозний суперник. Хоч до цього мені непогано щастило.”

Гарні карти? – допитувався гравець.

А тобі що?

Нічого. Просто питаю...

,,Він надто впевнений в собі. Таке враження, ніби в нього там Full House, а то і цілий Flush Royal. Може, Емона права: не треба було мені погоджуватись на цю гру.”

Ти що, заснув там?

Ні. Я просто думаю.

Щось надумав?

Так. Міняю.

Чорний Ворон взяв собі дві карти. Гравець подвоїв Анте.

Відповіси?

Не підказуй мені, що потрібно робити: я й так це прекрасно знаю.

Хлопець докинув фішок у еліпс.

Задоволений?

Цілком.

,,Що ж я роблю? Я нервую, а він бачить мій страх. Потрібно взяти себе в руки й переконати його, що в мене як мінімум Street Flush. Може, попуститься.”

Чорний Ворон кладе карти на Бет й покриває всіма фішками, що в нього є.

Ти впевнений?

,,Що злякався? Га?”

Абсолютно.

,,Мені кінець-кінець-кінець. Він розгадав мій план (в мене надто тремтів голос). Кінець-кінець-кінець-кінець-КІНЕЦЬ-КІНЕЦЬ!!!!!!!!!!”

Гравець також ложить на Бет.

Ти перший.

Чому я?

Справа на ліво.

Це ще з якого боку поглянути.

Чорний Ворон відкриває карти...

,,Момент істини!”

...Дев’ять треф, дев’ять бубна, дев’ять чирва, дев’ять пік, ну і трійка треф, що не так вже й важливо.

Four of kind! – хотів викрикнуть Чорний Ворон, проте вчасно себе стримав, тому промовив тихо, проте піднесено. – Тепер твоя черга.

В цей момент він чекав чого завгодно: глузливого насміху, переможного жесту, трішки каяття для обману, після чого послідували б радісні крики глядачів (не в його користь), відчуття спустошеності, ніби тебе півгодини били носаками в живіт...

Емона затуляє обличчя руками.

...Що завгодно, тільки не...

Гравець підводить свій нахмурений погляд, піднімає карти...

,,Зрештою, я непогано провів час.”

...кидає об стіл і йде геть.

,,Я виграв?”

Емона підбігає, радіє, белькоче, цілує...

,,Я виграв!”

Сучий ти сину: крутився-крутився, а викрутився!

Вони вдвох стрибають, як ненормальні...

Я знаю-знаю...

...як малі діти...

Була ж дама пік! Дама пік! Клянуся, сама дама...

Та засунь ти в жопу свою даму пік!

...бісилися, мов ті подружки після двох років з дня випускного. Аж закрутилось у голові.

Парубок зайшов до переодягальні й замкнув за собою двері. Розлігся на лавці між двох шафок і старався ні про що не думати. На стіні висів плакат із зображення боксера на прізвисько Кобра, поруч на цвяху повішені боксерські рукавички.

...Кожного разу, перед тим, як вийти на ринг, бійці просили про перемогу у плаката й цілували рукавички. Цей ритуал допомагав тим, хто щиро вірив у потойбіччя та у свої сили. Переможцю дістається пояс і, звісно, герпес...

Стук у двері.

Хто там?

Це я.

Чорний Ворон підвівся, повернув ключ і сів назад на лавку. Увійшла Христина.

Вітаю.

Дякую, – відповів він без настрою.

Як ти себе почуваєш?

Нейтрально.

Може, розкажеш?

Тільки якщо тобі захочеться слухати. Сядеш?

Вона сіла поруч.

Ти сильно переживала? Ну тоді, коли той мало не розкрив карти.

Звісно.

А я мало не збожеволів. Так нервував, що голова й досі болить.

Ми залишити тебе, щоб ти відпочив?

Ні, ти мені не заважаєш. До того ж, мені буде корисно комусь про це розповісти.

,,Якщо тобі це так важливо.”

Ти не уявляєш собі, як я почувався, коли все залежало від мого вибору. Якби я не поміняв карти, то... Одна справа грати в дурня на цигарки, і зовсім інша грати в покер на гроші. Це надто важка для мене гра. Дякувати Богу, я в неї рідко граю.

Наскільки рідко?

Це був другий раз.

Христина дивилася на нього круглими від подиву очима. Він же тільки мельком глянув на неї, потім зловтішно відвернувся назад.

Як ,,другий раз”? – перепитала вона.

Я просто ризикнув.

Ти хоч всі правила знав?

Приблизно. Зорієнтувався на місці.

І тобі не страшно було сідати за стіл з досвідченішими гравцями?

А хто тобі сказав, що вони досвідченіші? – він хотів схитрувати, проте не зміг. – Та жартую я, жартую. Дядечки, звісно, серйозно налаштовані і в цьому їхня найголовніша помилка. Я ж, випадковий перехожий, який випадково знайшов фішку для початкової ставки, випадково приєднався до них, нічим не переймався й просто грав для задоволення – ось ключ до успіху. Мене ніщо не турбувало й не змушувало переживати. Навіть якби я програв, ми б нічого не втратили.

І скільки ти виграв?

Якщо я правильно все порахував, то сума вийшла не скромненькою – 20 270 чистою купюрою.

Ого.

Нормально. Якщо хочеш, можемо піти й примножити ці гроші.

Хіба ти ще не награвся?

Чоловіки ніколи не можуть награтися. Принаймні, поки не настане імпотенція.

Ми все ще говоримо про карти?

А ти хочеш поговорити про щось інше?

Він повертався до життя. На душі ставало спокійніше, трепет пальців вже пройшов. Знову він може говорити, діставати несподіваними запитаннями та різкими відмовками, знову повернувся азарт розмов та розкутість поведінки. Покерський дурман проходив. Язиком відчувалось піднебіння. Напруженість спадала і надходив спокій. Це все вона...

З носа пішла кров.

Чорт!..

Він задер голову.

Візьми, – Христина протягнула йому шматок тканини. Хлопець впізнав той марлевий шматочок, яким він перебинтовував її порізану руку.

Зберегла... – з іронією промовив він. – Як знала.

Чорний Ворон приліг на лавку. А вона припідняла його голову й поклала собі на коліна. ,,Тобі ж так зручніше?” – промовила вона самим поглядом. Він просто заплющив очі...

Він мало не здригнувся, коли її руки торкнулись до нього – вона співчутливо гладила його по голові. Він відчував її пальці. Ніжні... теплі... Ці пальці ковзали по його волоссю. Вона дихає... Він чув, як вона дихає, як набирає в себе повітря і помаленьку звільняє свої легені від нього. Він слухав, як між вдихом і видихом вона затримує подих і тримає довгі паузи, нібито цим зробить йому боляче. Вона дихала рівно, спокійно, наче боялася його налякати, або ж знала, що він її слухає. Голова була в тумані, він нічого не бачив, було тихо. Раз чи двічі він чув, як за дверима ходили, хтось щось комусь говорив. Звідси кроки здавались приглушеними, голос схожий на легке бубоніння – все проходило стороною. Тепер він знову міг чути тільки її. Чомусь уявилось озеро. Якби оце зараз зануритись під воду, довіритись воді, щоб в її тенетах відчути себе вільним, щоб ця вода несла його, підіймала на поверхню, огортала тіло, лоскотала шкіру... Здається, він щойно це відчув: її рука, яка лежала у нього на чолі, ніби випадково пройшлася по краю його обличчя. Вона гладила його обличчя?

Чи може йому лише здалося? Він відкриває очі – вона перед ним, не помічає, що він на неї дивиться. Він почувається безпорадним, з відчуттям, що вона тепер має над ним владу, маніпулює ним як хоче, але іронія в тому, що йому це подобається, що він не проти. Коли в нього зустріч зі смертю, вона дає йому жити, а коли повертається з поля бою, зализує його рани. Навіщо вона це робить? Ким він для неї є, якщо вона так про нього піклується? А він? Чому це так його хвилює? Що з того, що вона опускає очі вниз і дивиться на нього з розумінням – добрі, ласкаві очі, – а він вже малює в своїй голові, як вона нахиляється нижче і нижче до самих губ? обіймає за шию? пестить волосся? Він переводить погляд на стелю. Краще не думати про неї. Більше ніколи. Йому потрібно відволіктися. От тільки на що? Стеля чиста і рівна. Хоч би одна тріщинка була! Все вилетіло з голови... окрім неї. Раз так, тоді він думатиме ні про що. Він не думає, не думає, не думає... Боже, як стукає в нього серце! Наче в пустоту. Воно, як прокажене, зірвалось з ланцюга і намагається його розірвати. Безжалісне, самовдоволене серце! Що ти від мене хочеш? Чому так збісилось? Ні, я цього не зроблю. Ніколи! Ти чуєш? Ні-ко-ли! Ліпше вбий... Так, убий! Чого ти чекаєш?

Кров пройшла?

Так, – глянув він на марлю. – Вже майже пройшла.

Якщо хочеш, можеш підвестися.

Він все ще лежав.

Я більше так не буду.

Що не будеш?

Ризикувати. Я усвідомлюю, що це було лише раз й лише за збігом обставин. Ми чудом не застрягли тут у злиднях. Я знаю, як ти переживала, тому більше не гратиму в карти, принаймні на гроші. Я не змушуватиму тебе хвилюватися за мене. Якщо ти, звісно, не покинеш нашу ненормальну компанію.

А якщо мене не буде?

Будеш. Я і Емона – єдині хто в тебе є. Тобі більше нікуди подітися.

Так, в цьому світі. Але якщо я повернусь додому?

Як?

Він не вірив словам.

Як і сюди.

Маєш на увазі дзеркало?

Кивок.

Де ти його візьмеш?

Вона підняла погляд на шафки.

Тут недалеко є одна крамничка... вони сьогодні переїжджають... в Індлес... думаю, ми ще можемо встигнути... Я тому й пройшла, щоб сказати тобі...

От до чого це все? Вона прийшла підтримати, щоб кинути?! В його серце щойно вдарив ніж. А він майже повірив, що їй не байдуже до нього. От дурень! Чорний Ворон різко піднявся і нерухомо сів на лавці. Йому хотілось зіскочити з місця і закричати: „Ні, ти не покинеш мене! Я не дозволю, не відпущу, не дам грошей! Ти зістанешся зі мною...” Проте знав, що не зможе відмовити їй. Він обезсилений.

Розумію, гроші не мої і я не маю права ними розпоряджатися. Але спробуй увійти в моє положення: я сама, а моє життя залишилось там. Тим паче, мене тут ніщо не тримає.

Ще один ніж пронизав серце.

Для мене немає місця. Майбутнього також. А там, принаймні, я впевнена, що воно буде. Я не можу залишитись. Ніяк.

Гаразд, – він передбачав, що так скаже, – бери, скільки тобі потрібно.

Дякую.

Він став на ноги – на мить запаморочилось в голові. Мабуть, надто різко підскочив. Трохи колихнувся, проте встояв. Ледь пересилив себе і видихнув:

Ходімо?

У каси він розміняв свої виграні фішки. Робив це без задоволення, немовби пройшов сюди, щоб програти все, а натомість тільки примножив вкладення. Попросив касира ще раз уважно перерахувати гроші – йому потрібно потягти час. Хоч трішечки...

Христина йшла попереду. Її хода була твердою, впевненою як ніколи. Він помітив: її долоні були згорнуті в кулаки. Трохи нагадувало орігамі, от тільки замість паперу – пальці. Ноги й сідниці напружились. Спина ідеально рівна. Волосся підстрибує з кожним кроком, низ сукні коливається з максимально можливою амплітудою. Здається, вона не відчуває, як його погляд врізається їй прямо мі лопатками, в неї не складається враження, що хтось може стежити за нею, їй не кортить обернутись. Мимоволі, підсвідомо.

Вони підходять до того місця. Він відчуває, як тисне галстук. Намагається послабити його, аж поки не усвідомлює, що він не носить галстуки. Взагалі не носить.

Фура поїхала – вони не встигли. Залишилась лиш легкова машина, яку весь не було помітно за вантажівкою. Туди якраз направлявся чоловік в тюрбані.

Ми запізнились? – спитала Христина.

Її пальці розімкнулись й тепер стривожено тремтіли.

Як бачите.

А ви випадково дзеркальце не...

Їй не було сенсу закінчувати речення. Чоловік заперечливо похитав головою й сів у машину.

Куди ви хоч їдете?

В Індлес. Якщо воно вам так потрібне, їдьте туди й знайдіть мою крамничку.

Чоловік вже завів двигун і готовий був їхати, як несподівано до вікна підійшов Чорний Ворон. Він знав, що вона захоче поїхати до Індлесу і рано чи пізно попросить про це – питання часу. Вони щось там переговорили між собою настільки зниженим тоном, що ніхто із сторонніх не вловив жодного слова. Потім Чорний Ворон повернувся до дівчат, а той поїхав собі.

Про що ти з ним говорив? – ненав’язливо спитала Емона.

Да так, про дрібниці: як доїхати, де шукати, кого питати і так далі.

І сказав?

Так.

Все, можемо йти?

Звісно. Тільки куди?

Вони пішли на вокзал. Простояли у черзі півгодини, щоб їм сказали, що остання маршрутка на Бюріед поїхала годину тому. Наступна буде завтра о шостій ранку. У всіх, хто проїжджає мимо Бюріеда, вже давно забито – не варто й намагатися. До Індлеса звідти не відправляють. Вони пішли з вокзалу. Куди? Хтозна...

Втрьох повсідалися на бровку. Повз них проїжджали машини, але жодна не хотіла зупинятися. Вони виглядали самотніми й покинутими.

Може, щось будемо думати робити?

Що?

Скоро вечір, а їм немає навіть де переночувати. Може, повернутися на вокзал? Там хоча б є крісла...

Проїхала маршрутка з табличкою ,,Індлес” і зупинилась на заправці неподалік.

Думаєте, це доля?

Можна спробувати, – промовив Чорний Ворон й перший піднявся, щоб підійти до водія.

Водій же якраз оплачував бензин.

Якщо є рівно три, – почав хлопець ставити умови перед тим, як підійти до того, – чуєте, як мінімум три вільних місця, ми їдемо. Якщо два і менше – йдемо ночувати на вокзал.

Дівчатка кивнули і він сприйняв це як згоду.

...Місця знайшлися. Три, як він і казав. ,,Це таки дійсно доля.” Не поруч, звісно, а врозкид. Менш за все їм зараз хотілося сидіти разом.

Згодом вони зупинились на зупинці біля вокзалу одного з тутешніх міст, щоб відпочити від поїздки, походити, розім’яти м’язи... Він став неподалік від маршрутки, закурив. Всі інші важко походжали (що ніжки затерпли, так?), говорили, пили каву. А він димів і думав.

Що ж він робить? Йому не хочеться туди їхати, не хочеться владнати цю справу і, найголовніше, не хочеться її втрачати. Хто вона? Яка її роль у його житті? Звичка? А він хто, хто для неї? Як же це... Він відпускає її, дає піти. Чому? Бо вона так попросила, – а він і радий! Наче хлопчик на побігеньках: дурний, засліплений, покірний хлопчик. І коли вона тільки встигла начепити на нього ошийник й прив’язати на повідець? Тепер керує ним і без слів, одним поглядом, віддає команди, що для нього стали законом. Бо їй так треба. Та він і не проти, йому це подобається. Дуже...

До урни підходять ще двоє з цигарками між пальцями.

Може втечемо, поки не пізно? – заговорив один з них.

Ні, – помахав головою інший. – Грошей шкода.

Чхати на гроші!

Чого ти так завівся? Що тебе вже не влаштовує?

Компанія нуднувата. Той раз, коли ми їздили до Індлесу, було веселіше.

Той раз всі перед виїздом пообкурювалися так, що не могли згадати, куди їдуть. Так що мовчи – цей раз буде без пригод.

Це ти про ,,плутанину в кущиках”?

Так.

ЛІТАК НА ПОГОТОВІ!..

КАЛІБР НЕОБМЕЖЕНИЙ!!!

Потім пирскаються сміхом, ніби зараз, як і тоді, курять косяк.

А ти правий: тут дійсно нудно.

Звісно, якби ми взяли Хруща, поїздка була б зовсім інша.

Ми б тоді взагалі не доїхали б.

Судячи по їхніх обличчях, наступний істеричний напад сміху має ось-ось відбутися. Та чомусь вони глянули на Чорного Ворона й напад наперед запобіжено – той стояв в сторонці й дивився на них очима замкненого у клітку звіра. Перед тим як піти, він плюнув на палаючий кінчик своєї сигарети й кинув її в урну.

Став в загальну чергу й купив собі кави. Вона виявилася несмачною, проте зігріваючою.

...Хай іде. Якщо їй наплювати, то хай іде до чортової матері! Він не сумуватиме за нею. І взагалі не думатиме про неї. НІКОЛИ! Ніколи... Коли вона зникне з його життя, він питиме, питиме до того часу, поки алкоголь не зітре залишки її файлів з його бази-пам’яті. Він доведе себе до півсмерті. І все заради того, щоб прокинутися одного хмільного ранку й зрозуміти, що не може згадати, що відтепер цей період назавжди викинуто з голови. Він житиме далі. Поки знайомий біль у грудях не змусить скоїти суїцид...

Будеш допивати? Ні? Дякую.

Ще мить і Емона зникла з його очей. І залишки кави також...

Він сидів сам. Коло вікна. Дивився, як сонце заходить. Зараз йому хотілося побути одному, одному серед натовпу людей. І покричати. Просто покричати... Скоро поруч хтось сяде і він почне соромитись своїх думок. Хоча, зрештою, яка тому різниця? Думає про що хоче – його законне право. А той наближається. Він уже сідає... Чи, може, ВОНА?

Готовий продовжити подорож? – Христинин голос пробрався в його свідомість.

Він обернувся, глянув на неї (вона таки справжня), ніби запитував: що ти тут робиш?

А я помінялася місцями, – поквапилась вона відповісти. – До того ж, йому, видно, байдуже де і з ким сидіти.

А тобі?

Якийсь підступ ховався за цим питанням, чи не так?

Якщо є така можливість, чому б нею не скористатись?

Невже моя присутність настільки цінна?

Я б сказала безцінна.

Не знущайся.

Він відвернувся до вікна.

Чим тебе це не влаштовує?

А що тут може влаштовувати?

Ти просто відповідаєш питанням на питання.

Інакше відповіді не уникнеш.

Навіщо її уникати?

А ти просто підтримуєш розмову, хапаючись за кожне слово.

,,Він нестерпний!”

Що тут поганого?

Нічого. От тільки наші бажання розбігаються: ти хочеш розмовляти, я – ні.

З чого ти взяв, що я хочу розмовляти?

А чого ти хочеш від мене?.. Тільки не кажи, що сексу.

Вона вдарила його по нозі.

Ауч!.. Що я такого сказав?

Ще й питаєш...

А чом би й ні? Поки маршрутка стояла, можна було зайти за он той маленький кіоск з біжутерією, до якого б точно ніхто не підійшов. Думаю, сім... ні, шість хвилин нам би вистачило. Це якщо без всяких там пестощів, прелюдій... Тільки сам акт. Вставив-розрядив-пішов.

Хм...

Та я одним рухом довів би тебе до оргазму.

Та ну? І давно ти про це думаєш?

Це лише слова – не сприймай буквально.

То я тебе фізично не приваблюю?

Це звучало так, ніби вона питала в нього: ,,Хочеш мене трахнути?” Вона дійсно так сказала? Не прямо, звісно, та все ж. Скоріше за все, йому просто здалося.

Він (для виду) сковзнув поглядом по її тілу знизу вгору.

Просто я про це ніколи не думав.

І знову відвернувся до вікна.

Мелькали чорні тіні дерев, зливаючись з фарбами ночі. Колеса терлись об асфальт, тягнули все ту саму пісню. Світ заплющив очі, увімкнув автопілот і зробив вигляд, що його не існує. Хай тепер усім керує та, що заколисує сонце, що розкриває свої воронячі крила, затуляючи небо, і якій байдуже до всього, що відбувається в людських душах. Хай спокій ходить землею – тихі його кроки – хай веде за руку тишу. Такий закон, такий порядок.