По струні. vol.1 Початок піднесення

XIII

Накрите нічною завісою, місто стояло в спокої. Навіть дощ змовчав. Було тихо, неначе в гробу, так тихо, що аж моторошно ставало від цієї роз’їдаючої тиші і хоч кричи – ніхто не почує.

В кімнаті морок. Двері відчинені: вона не насмілилася їх зачинити. Дівчина сиділа на підвіконні, притулившись лобом до холодного скла. Невідомо навіщо вона вдивлялася крізь застилі на вікні краплинки, вивчала кожен сантиметр чорного вбрання вулиці, яке воно одягало кожної ночі, дивилась по сторонам і здригалась, коли випадково проходив якийсь п’яничка, що заблукав, чи пробігав заклопотаний пес у своїх собачих справах. Кожна тінь змушувала її серце битися в судомі, а потім мозок заспокоював його, повідомляючи, що то не він. Її дихання було рівним, врівноваженим, спокійним, хоч і готове у будь-яку мить зірватися й жадібно ковтати повітря. Очі втомлено вдивлялися в темряву, не піддаючись власті сну.

На стіні цокав годинник. Христина подумки рахувала години, які накручувались на стрілках годинника.

Раз, два...

Що з нею тоді сталося? Як вона могла послухати своє самолюбство, а не слова єдиної дорогої людини у всьому світі? Яка ж вона дурна. А якщо він не повернеться? Що тоді з нею буде?

Раз, два, три...

Пізно плакати, люба, надто пізно. Треба було раніше думати, перш ніж переходити до рішучих дій. А тепер з’їдає совість... Звісно, усе твоє життя було однією грою і лише ти грала за правилами. І ось тобі на язика капнули солодкого меду, а ти відразу вкусила лимон. Ні, люба, так не можна. Зрозумій нарешті, що не все є таким, як тобі здається. Ти могла б вдарити набридливого однокласника портфелем, коли тому заманулося заглянути під твою спідничку, але ні – ти просто втекла. Чому? Ти розгубилася і це здавалося найвірнішим виходом. Ну, гаразд, тоді ти була маленькою і ще до кінця не розуміла, як потрібно поводитись у подібних ситуаціях. А коли тобі запропонувати сказати пару слів на випускному вечорі, ти ввічливо відмовилась, хоча слід було перебороти свій страх виступати на людях і показати всім, що ти сильна, хай навіть боягузка, але уміло це приховуєш. В крайньому разі могла б ненароком розплакатись – всі б розчулились і пробачили твою неспроможність вимовити останнє слово. Так ні! Хтось стояв над тобою, шепчучи на вушко, що потрібно робити, а ти робила, сліпо робила. Що ж цього разу він тобі сказав? Зробити з маленького камінчика метеорит? Вітаю, з цим ти впоралась. Тільки кому від цього краще?

Чотири... Він не прийде.

Христина злізла з підвіконня й підійшла до дверей. Рука взялась за ручку і вже не могла поворухнутись. Його рука також тут була... Більше не буде. І його також не буде не буде. Відбитки пальців на дерев’яній ручці, покритої лаком, – єдине, що їй від нього залишилося. Боже, сумно то як! Друга рука поспішила на допомогу іншій – двері захлопнулись, ключ повернуто. От і все: скінчилась казка. Вона прилягла на ліжко, підібгавши під себе ноги. Очі так само дивились перед собою, тільки цього разу крізь темряву. Часом кліпали, але то через втому. Тихо... Та ось за вікном загудів мотор і проїхала машина. Христина підхопилась, вслухаючись ще потім кілька хвилин в тишу. Лягла на спину. Над нею стеля з гіллям тріщин, нерівною штукатуркою та плямами розмазаних нутрощів вбитих мух та комарів... а вона цього не бачить, дивиться крізь стелю. Тільки зараз відчула холод у кімнаті. Шкіра взялась дрібними пухирцями, захололи пальці, губи затремтіли, вимовляючи: „П’ять...”

На коридорі почулось човгання, але вона вже на таке не зважала. Можливо, повернулись з гулянки господарі сусідньої кімнати. Звучали також мати, п’яні воплі, стишене шипіння. Навіть гуркіт, ніби щось упало. Судячи з лексики, упав один із тих п’яниць. Давай його підіймати, обтрушувати. Потім начебто стихло. З іншого боку, не було дзвякоту ключів – значить, досі в коридорі. Раптом в двері почали гупати ногою.

Агов! – кричав могутній голос. – Є хто живий? Чи всі повиздихали? Та тихо ти! Хоч би раз замовк би протягом усієї дороги. Агов, є хто вдома?

І знову гуркіт дверей.

Христина встала, навшпиньки підійшла й, прислухаючись, принишкла одним вухом. Як знову застукали, тепер уже кулаками, і вона відсахнулась.

Мене хтось чує чи ні?

Увімкнулось світло, яке відразу врізалось в очі. Клацнув замок, відрились двері. На порозі стояло троє, причому двоє по боках тримали під руки третього, який схилив голову і вперто вдивлявся в підлогу.

Твоє? – запитав один із них.

Дівчина глянула на того, хто був посередині, і за кучерями волосся впізнала Чорного Ворона.

Майже.

Чорт забирай!.. – більш-менш виразно мовив Чорний Ворон, а далі нерозбірливо пішла сувора лайка.

Забирайте, – потягнули його під руки двоє інших.

Без рук! – закричав той. – Я сам... І я не настільки п’яний, щоб бути таким безпорадним. Буз рук я сказав!

Його відпустили, але, мабуть, занадто швидко – він захитався і почав падати вперед, проте своєчасно виставив руку, щоб опертися нею об стіну.

Тепер це твоя проблема, – мовили чоловіки, розвертаючись.

Ось тепер як! – кричав у слід Чорний Ворон. – Пригощай вас випивкою, а ви кидаєте, мов ганчірку якусь там! Чи тут... Я ж не просив мене сюди приводити! Що дарма я весь час про це кричав?! – він ковтнув слину і пробурмотів до себе: – На біса я адресу сказав?

Він коротко й невимушено зітхнув. Потім повернувся до дверей, намагаючись переступити через поріг.

Тобі допомогти? – запитала Христина, приближуючись до нього.

Не треба, – зупинив він її простягнутою рукою. – Впораюсь сам.

Їй довелось лише спостерігати за тим, як він, спираючись об стіну, проходив в кімнату, стараючись не спіткнутись на рівній підлозі. Вона лише зачинила за ним. А він уже знайшов міні-бар і до того ж встиг там все обнишпорити.

Чому не прийшов раніше? – спокійно спитала Христина, спираючись об дверну ручку.

Не тобі визначати, скільки я маю пити... Що?

Можна було й не з’являтися о десять на шосту ранку, а постукати раніше хоча б на годину.

Знущаєшся?

Ні.

А! Ось воно – вино. Кольору щойно вичавленого вишневого соку, – він відкрив пляшку і пив прямо з горла. – М-м-м... Христова кров... Напій богів... А там, в тому гадючникові не знайшлося і краплі вина капнути на язик хорошому хлопцеві. Довелось вдовольнятися коньяком.

Христина мовчки пройшлася кімнатою і присіла на бильце крісла.

Тебе не хвилює те, що я так багато сьогодні п’ю?

Хвилює, – так само спокійно відповіла вона.

Тоді чому ти нічого не скажеш? – він ще хильнув вина.

Ти жахливо п’яний.

Ха! Це я і сам знаю, – відставив пляшку і склав руки перед грудьми. – А як щодо невеликого скандальчику?

Це потрібно?

Ну...

Ти його хочеш?

Чорний Ворон не знав, що відповісти.

Лягай спати.

Ні, ні, почекай. Все таки я хочу з цим розібратися... Ой, де я так штани заляпав? А нехай... Значить, дарма я напивався? Безкорисливо...

А ти можеш і з користю?

Та, мабуть, – він знову взяв до рук пляшку і зробив кілька ковточків. – Я ж дурний.

Нічого ти не дурний!

Ні, дурний! – почав він підвищувати голос. – Дурний, бо молодий. Я холодний, але в мені тече гаряча кров! І я не думаю, а керуюсь тваринним інстинктом! Віриш? Тільки чесно.

Якщо чесно – вірю.

Я не сумнівався, – ще один ковток вина. – Ти завжди мені вірила. Кожному слову. Навіть тоді, коли я брехав.

А ти брехав? – Христина підхопилась з місця – Як часто?

Постійно!

Наприклад? – вона підійшла ближче.

Хоч би й зараз: я сказав, що пив коньяк, а по-справжньому – мартіні.

Брешеш?

Так! Ненавиджу мартіні, – Чорний Ворон приклав край горла пляшки до уст. – Ти надто добре мене знаєш. Хоча і недостатньо.

Що це означає?

Він вкотре відпив, витер губи, а потім кинув пляшку на підлогу – вона розбилась, шматки скла розлетілись в різні боки, краплі недопитого вина попали йому на брюки, перемішались з вуличним брудом.

Знала, що я так зроблю?

Христина мовчала, втупившись в підлогу, де лежали осколки.

Ходи-но сюди.

Вона зробила крок.

Ближче! – він потягнув її за руку. – Ось так. Чуєш, як смердить з рота? Звісно чуєш: інакше не підверталась, – двома пальцями він повернув її голову і змусив дивитися собі в вічі. – Знаєш, звідки він узявся? Скільки випив не пам’ятаю, але я потратив майже всі гроші, які в мене були. Трохи приберіг на бензин – добре, що згадав. А знаєш, чому я це зробив? Через тебе. Я труїв себе алкоголем через тебе! Так, ти права, якщо думаєш, що моє життя без тебе було б нікчемним. Та я не хочу постійно підкорюватись твоїм примхам. Хочеш мене приручити – тільки спробуй! – його рука повільно передавлювала кисть. – Я більше не граю. Якщо тобі схочеться погратися, шукай нову жертву, заманюй, проникай в душу, а потім знущайся собі на здоров’я! Тобі ж це так подобається...

Вона дала йому ляпас. Вона ляснула його по щоці, бо він перейшов за всі межі, бо він брехав і знав про це, і продовжував брехати. Навіщо це йому? Господи, що з ним робить алкоголь! Він відпустив руку і вона змогла відступити на крок назад. Потім чомусь почали навертатись сльози. Вона прикрила собі рота і дихала в долоню, намагаючись скоріше заспокоїтись. А хлопець все мовчав. Навіть не рухався. Лиш подумав, що дарма розбив пляшку.

Ну, чого ти ревеш? – нарешті вимовив він, підіймаючи на неї очі. – Це ж мені боляче, а не тобі.

Вона продовжувала мовчати.

Я тебе образив, – помалу продовжував він, – сказав не те, що треба... Намагався цим помститися тобі – дурень, – додав шепотом: – Я не можу.

Христина прибрала руку з лиця, спрямувавши на нього погляд.

Правильно зробила, що дала мені ляпас – давно пора. Спиртне вбило мені в голову чорт знає що... Будь я тверезим, до такого не опустився б. Я тебе не сильно налякав?

Христина покрутила головою.

Смілива!.. – в голосі майже прозвучав захват. – А я боягуз, принаймні щодо таких речей. Це вперше я стикнувся з цим і я не знаю, що мені робити. Тому й веду себе так.

Кілька хвилин він стояв задумливо, перебираючи в голові усі події, немов хотів знайти щось на свій захист, але алкоголь майже все постирав, залишивши в пам’яті тільки нещодавнє, що також ледь пригадувалось.

Хочеш відвертості?

Вона обережно кивнула.

Я одержимий, – він підняв голову вгору, і ніби кричав сусідам зверху: – Чуєте? Одержимий! Цілком і повністю! – потім тихо та таким тоном, наче ось-ось розсміється. – У мене сказ... Мене треба пристрелити... як собаку. Іншого не заслуговую, – його погляд впав на Христину. – Ти... ти це зробиш? Пристрелиш? Виконаєш моє останнє бажання – смерть від твоєї руки?

Чорний Ворон невідривно дивився на неї.

Не зробиш, бо не зможеш. Що ж? Я б також не зміг. Не переживай... Хоча, якщо я остаточно оскаженію, натисни на курок. Будь ласка... Це буде єдиним виходом.

Вона не розуміла, до чого він веде.

Сприймаю це за згоду. Я вірю в тебе, завжди вірив. І довіряв. Знаєш...

Він замовк. Тільки зараз він побачив ліжко, тепле, м’яке ліжко – те, що йому потрібно. Він не хотів спати ні в прокуреному гадючнику, ні на холодному асфальті, ні на лавці, прикрившись щотижневою газетою. О ні! Він прийшов сюди заради ліжка, він його і отримає. Юнак обережно зробив перший крок, потім другий, третій... Він йшов помалу, не поспішаючи. Христині довелось навіть відступити, аби дати йому дорогу. Отак, ще трішечки, він вже близько. Він уже бачить, як впаде на пухкий матрац, як закутається в ковдру, мов метелик в кокон, і відключиться. Ще зовсім трішечки. На жаль, його ноги підводять його, зачіплюються об килим, підкошуються. Він впав на підлогу. Пробує підвестись, але не виходить. Та йому байдуже. Коли Христина до нього підійшла, він вже спав. Ні, вона його там не залишить. Перетягла його на ліжко. Повозилась, звісно, трохи, але все таки перетягла. А він і не помітив. Ткнувся носом в подушку і, хай би там що, він не підніметься, не посміє відкрити око. Вона постояла над ним кілька секунд. На мить їй все це здалося смішним – він, його поведінка, її реакція... Це блеф, звичайний блеф з розкриттям карт у кінці. Сьогодні він розкрив частину, а коли виспиться, розкриє іншу. Христина якнайзручніше розмістилась в кріслі – вона почекає.

Тихо стукав годинник, тихо клацали стрілки. Наближалась дванадцята – годинник биттям сповіщав всіх про полудень. Чорний Ворон відкрив очі. Світло пройшло крізь зіниці. Закрив лице руками. Годинник продовжував тарабанити. Він намацав подушку і, не дивлячись, кинув її в сторону шуму. Попав, не попав, але щось розбилось. Так голосно... Здавалось, судини, що проходять біля скронь, всі полопались від такого тріску. Краще б він слухав годинника.

Знову заснув.

Прокинувся через пару годин. Голова в тумані, в роті пересохло. Хочеться чогось випити. Бажано тридцятиградусної. Де ж її тільки взяти? Та ніяк не думалось. В такому разі краще цього не робити. Перевернувся на бік, побачив Христину в кріслі. Про неї також. А ще про минулу ніч і, найголовніше, що йому робити далі. Йому байдуже, його ніщо не хвилює. Ніщо й нічого...

Він провалявся як ганчірка близько півгодини. Тоді почало скручувати м’язи. Чорний Ворон перевертався на інший бік, на спину, на живіт, повертався до першої пози і так по колу. Коли все це набридло, він просто сів на край ліжка, обхопив голову руками, стараючись не забивати мізки зайвим.

Зрештою, він встав на ноги і більш-менш дійшов до дверей ванної. Шукав своє відображення в дзеркалі, а коли, вмившись, побачив його, прикрив скло розкритою долонею і опустив голову. Його нудило. Страшенно нудило. Він зігнувся над унітазом, глибоко дихав і чекав, коли він нарешті виблює. Часом дихання ставало тривожним, підходило до горла, але все якось проходило. Ковток слини і далі по новому кругу. А одного разу не пройшло... Коли він випрямився і підійшов до раковини, щоб похлистати, мов собака, води з крану, його раптом вирвало. Потім ще... Одним протяжним рухом витер рота об рукав. На язиці залишився неприємний присмак. Відкрутив кран, пустив воду, помив руки, ополоснув рота – ні, все ж залишився. Перерив шухляди, знайшов тюбик недовикористаної зубної пасти. Щітки не було. Закинув голову, видавив пасту, пальцем розтер її по зубах, набрав в рот води, знову ополоснув – уже краще. Про всяк випадок взяв рушник, витер ним зуби – набагато краще.

Ще б не завадило і освіжитись. Чорний Ворон обернувся і побачив душ. Годиться. Він скидав з себе одяг і кидав його прямо на підлогу. Пустив спочатку холодну воду – мало не закричав, проте встиг вчасно закусити собі кулака. Коли його шкіра звикла, пустив і гарячу. Він стояв під струменем води, не сміючи поворухнутись – так легше повертати здатність думати. По порядку згадував вчорашній день: як вийшов під дощ, як зайшов до пивниці, як пив, як говорив з барменом та іншими пияками, як пив разом з ними, як його тягли по нічній вулиці, як підвели до дверей, як... Стоп! Що ж він наговорив Христині! Диво, що його не вигнали. Ще щось? Так, він пам’ятає, що вона хотіла заплакати, ляпас, розбита пляшка... Що він накоїв! Як йому тепер дивитися їй в очі, коли вона бачила його такого, в цілковитому прояві найгіршої риси – гордості? Він знову постраждав від неї.

По стіні поповз маленький рудий тарганчик. Чорний Ворон помітив його вусики та кругле, продовгувате черевце. Тицьнув у нього пальцем. Тарган звалився, впав у ванну і його за течією понесло у каналізацію. Пропливаючи, він пройшов біля ноги хлопця, який спостерігав за ним.

Час вилізати.

Він взяв чистий рушник і обкрутив його навколо стегон. Іншим рушником підсушив волосся. Опустив кришку унітазу. Сів. Що тепер робити? Їй не можна показуватись. Ліпше непомітно втекти. Може, через вікно? Четвертий поверх, пожежна драбина на тій стороні... Клас! Лишається тихо пройти до вхідних дверей і вийти. Головне тихо. Ну, що ж? Шкіра суха – можна одягатися. А от волосся нехай ще підсохне. Думав за цей час трохи покурити, проте згадав, що віддав сигарети Секосу. Єх! Тому він просто оглядав ванну кімнату. Своїм виглядом вона нічим не відрізнялася від інших: та сама плитка, та сама мильниця, раковина, той ковбик, дзеркало, стаканчик для зубних щіток... Нема на що дивиться. А скільки часу проводять тут люди? В цій маленькій, тісненькій кімнатці... Ні, ні, ні. Зараз не той час, щоб ця хмільна голова роздумувала над простими речами, шукаючи в цьому глибокий смисл. Хай іншим разом, коли провітриться.

Провів рукою по волоссю – та ну його! Якщо він застудиться, значить така його доля. Ручка повертається. Двері обережно прикриваються, не доходячи до хлопка. Його кроки тихі. Входить в кімнату, дивиться прямо, нічого більше не помічає, окрім ключа у дверній щілині. Повільно йде до нього. Більше нічого навколо себе не помічає.

Вже йдеш? – дівочий голос змушує його завмерти на місці.

Ось вона – страшна іронія похмілля!

Хіба в мене є вибір? – досі не сміє повернути голову.

Завжди є.

Вона встає з крісла. Він чує кожен її крок, що ступає по підлозі, що відлунюється всередині нього. Чорний Ворон на мить затримує дихання і вслухається, як оскаженіло б’ється його серце, наче в передчутті смерті. Він боїться? Можливо. Чого боїться? Цієї невідомості, бо він не знає, що далі буде, до чого готуватися. От навіщо вона йде до нього? Що вона хоче? Зараз він почувається якимсь прокаженим псом, який готовий ось-ось зірватися і рвати на шматки все, що трапиться на його шляху. Достатньо одного невірного руху. І вона зробила це: взяла його за руку. От тільки чомусь стихло бажання розтерзати все до бісової матері. Христю, що ти зі мною робиш?

Залишайся.

Він нерішуче підвів на неї очі.

Христю, розумієш... не все так просто. Вчора я думав про тебе і про нас... і, мабуть, воно того не варте.

Ні, не може витримати: надто неспокійно в нього на душі. Він втуплюється в підлогу.

Все через ту сварку. Тоді вперше щось стало між нами. А було ж так... чудово, прекрасно – я б так це назвав – та щось раптом сталося... Тут я моя вина, я визнаю. Та що там! Вся провина належить мені, адже, після того, як я промучився сумнівами, намагаючись зрозуміти свої почуття, вгадати твої, і, коли, плюнувши на все, зробив відчайдушний крок, а потім відчув, що ти моя, тоді всередині... як краще сказати?.. всередині... стало якось легко, я міг вільно дихати і... в моїй душі була така небачена досі радість, що я і не подумав... не догледів... Мені дуже не хотілося тебе засмучувати. Я б усе віддав, аби цього ніколи не було.

Чому ти не сказав цього раніше?

Ти б не слухала.

Але зараз, зараз я тебе слухаю.

Зараз уже запізно.

Не роби завчасних висновків.

Ні, Христю! – Він охопив її плечі руками і вони дивилися одне одному у вічі. – Христю, ти маєш зрозуміти, що чим швидше ми це усвідомим, тим легше нам буде... розтатись.

Ти дійсно так вважаєш?

Так.

Тоді чому ти ввесь тремтиш?

Вона не зводила погляду з його очей і знала, що він і сам не вірить в свої слова – говорить не душа, а розум, але в розуму не буває правильних думок. Ні, ні, ні, не буває. І він не зможе встояти, він їй підкориться. Обов’язково.

Його руки опускаються. Христина знову хапає їх, тільки цього разу кладе одну на його плече і впирається підборіддям. Він відвертається.

...Христю, один день, пройшов всього один день, навіть менше, а ми вже посварились. Про що говорить такий початок? Ми ще не готові бути разом... Або ж і не повинні.

Маячня...

А ти, ти готова до того, що я після кожної невдачі напиватимусь і такий приходитиму до тебе... Я ж можу тебе скривдити.

Але ж ти приходитимеш.

Вона знімає руку з плеча і кладе на його зап’ясток, де нижче вже тримала його інша.

Ну, а якщо не приходитиму? Якщо я напиватимусь настільки, що не зможу навіть тримати голови? Невже ти хочеш відтягувати мене силоміць?

Чому ти думаєш, що будеш стільки пити? В тебе ж буду я. Тобі цього замало?

Це забагато. Я такого не заслужив. Тобі, можливо, цього не зрозуміти, бо ти не знаєш про мене всього. За своє коротке життя я наробив багато дурниць. Деякі з них не пробачають.

Я можу тобі пробачити...

Цим ти совість мою не очистиш.

Байдуже. Мені потрібна не твоя совість, а ти. Чому не можеш просто змиритись? – треться щокою об плече. – Тільки ти...

Невже тебе не хвилюють мої вади?

Що ти таке кажеш? Ти хороший, хоч і не ідеал – це мені в тобі подобається.

Це ти зараз так думаєш. А що ти скажеш років через десять?

Скажу, що правильно вчинила, не давши тобі сьогодні піти.

Він не знав, що йому робити. Христина вже, видно, не сердиться на нього і тепер намагається втримати його – він і сам не проти. Проте над ним все ще щось стояло, що не давало вчинити так, як він насправді хоче. А як би хотілось плюнути на все, підкоритись їй, хай навіть це неправильно, та байдуже! Хіба можна бажати іншого? Жити на пташиних правах у жінки, яка пожаліє його й надасть рівноправ’я. Він спатиме на килимку біля крісла без покривала, як той дворовий пес, вона кликатиме його до ліжка, а він прикидатиметься, що не чує, і тоді ляже з ним на підлозі – куди ти, туди і я. Коли у домі щось ламатиметься, він старатиметься швидко це полагодити і з часом він помітить, що деякі речі постійно знаходяться у стані несправності, причому завжди там, де вона – я хочу, щоб ти був поруч. Існуватимуть правила, які він сам собі придумав, але вони занадто багато від нього вимагатимуть, і мимоволі доведеться їх порушувати, а значить карати себе ночівлею на вулиці, навіть якщо йде сніг чи дощ, вона ж приноситиме йому теплу вовняну ковдру, покладе на його плечі й обніме – я розділю твою вину. Так, вона не дозволить йому принижуватись. „Але, але, але... – говорить хтось над його головою. – Ти знаєш, що повинен зробити.”

Я не впевнений.

В чому?

В усьому.

Я не розумію.

Він розірвав їхні руки і відступив назад.

Пробач...

Та все ж не йшов, хоча й збирався. Стояв і дивився на неї. Недовго. Потім опустив очі. Почав поглядати в бік дверей, навіть підступив до них на крок. А вона не пустила – впала до його ніг. Чорний Ворон заціпенів, не міг зрушити з місця: ніхто ніколи для нього такого не робив. Вона обхопила його коліна, говорила, що не може без нього, що він їй потрібен, що... що... Далі він не слухав. Та й навіщо? Вже було сказане те, що він хотів почути. В ньому вона потребується, саме в ньому, – а це означає, що жив недарма. І всередині наче все перевернулось. Боже мій! Зараз у його ногах лежить жінка, так, жінка, а не дитина, як він думав раніше, цілком сформована жінка, впевнена в собі і в своїх силах, яка бореться за своє щастя, щастя з ним, яка прикипіла до нього всім серцем та душею, і без якої він не може жити. Навіщо йому шукати щось, коли вже в його руках є те, чого він понад усе хотів – честь чогось важити в чийомусь житті. Нарешті пошуки закінчились.

Чорний Ворон розчепив їй руки, і хоч вони міцно вчепились в нього, але тільки-но його пальці до них доторкнулись, як вони легко піддались. Він став на коліна, опустився на п’ятки – зрівнявся з нею. Христина дивилась на нього почервонілими очима, готовими пустити першу сльозу, чекаючи лише на привід, на підходящий для цього момент. Рука погладила по голівці, губи поцілували в чоло, а вона все ще готова розплакатись. Така зворушлива... Він бере її голову і тихо кладе на груди. Вона міцно обіймає його, з відчуттям, що якщо відпустить, то кудись провалиться під землю. Байдуже, що внизу ще три поверхи і підвал. Він же лише посміхається. Легко й невимушено. І ця посмішка не схожа на ті, що викликані гумором, фантастичними планами на майбутнє чи хитрим замислом. Ця просто є, живе на вустах, ховається за рожевою губою, щоб одного разу пробігтися босими ногами по її контурам. Ледь помітна, солодка, спокуслива й сором’язлива. Але суть криється в очах: тільки там запалюється блиск і помирає остання мить очікування на диво, й тільки там б’ється, мов в клітці, іскра, що є безпосередньо початком всіх усміхнень та їх печаткою на лиці. Для нього це вперше: просто раніше не було приводу.