По струні. vol.1 Початок піднесення

VIII

Чув про Мішку?

Чув. Шкода, а непоганим хлопцем був.

Що правда, то правда.

Роботящий.

І не пив ніколи.

І допомагав усім чим міг.

І дівчата його любили.

І через таку дурницю...

Мовчанка.

А в мене якраз ворота перекосились... Хто мені тепер допоможе?

Може, Віталик, як приїде, чимось...

Та що він там може?

Ну, він же в тебе, начебто, хлопчина міцний і, здається, не дурний.

Це тут він розумніший за нас з тобою разом, а там, у городі, чисто тобі присцята муха!

І що він там?

Та нічого! Обкрутила його там одна „женщина”, старша від нього на п’ятнадцять років, от він і ходить за нею, як миленький.

А, може, вона з ним награється-награється та й кине?

Авжеж. Уже догралися.

До чого?

До пуза. Він же, дурненький, не подумав, що від цього діти народжуються.

А якщо він і не знав?

Знав, прекрасно він там знав. Не знав тільки, як його обійти. От, влупив би там йому хтось лопатою межи очі, зразу б мізки прочистились! А так...

Ну, що ж, приймайте тепер невістку.

Прийдеться. Ох, як же я цього не схвалюю... Я ж йому відразу казав, щоб не вівся. Послухався? Та де там! Ще й гроші у мене просив, щоб повести її там кудись. Проїхав якось і прямо з порогу: „Пап, дай денег – і навчився він там по-їхньому говорити. Фу, вульгарщина! – пап, ну дай! Мне надо, для очень важного дела.” А я йому: „Сходиш зі мною на свиноферму, повичищаєш там за свинями хоч один день і дам я тобі твої заслужені гроші. Ні? Ну йди до біса!”

Отак і сказав?

А як з ними іще? Вони ж звикли, щоб їм пожуй і в рота поклади.

Ото ж! Повтікали всі в місто, сидять там за своїми комп’ютерами, а ми тут потом і кров’ю обливаємось.

І ніяк не дійде до них, що життя їхнє неможливо без економіки, а економіка – це ми, це село. Не генодифікований продукт, а сільське господарство!

А вони беруть і паскудять усе. От, наприклад, у вас курі несуться?

Не хочуть.

І в мене теж. Одне-два, відсили три яєчка на тиждень – де ви таке бачили? Хоч бувало, що й зовсім нічого не несли. Неначе всесвітній бойкот задумали.

А ще кажуть, що дурні.

Звісно, дурні, інакше неслись би собі смирненько і кожен день нове яєчко. Безсовісні – от хто вони! Так і знайте, схожу я якось на базар, куплю цілий лоток яєць, понесу в курятник і нехай їм стане соромно!

Стій! Подивись-но он туди – ти це бачиш?

Вона повільно відкрила очі. Навколо лежало багато безсвідомих тіл, побите скло, криваве місиво... Все злилося, нічого не розібрати. Христина ще не усвідомлювала до кінця де вона і що з нею сталось. Було лише суцільне безпам’ятство й дивний трепет всередині – страх.

Затерпла рука. Вона спробувала нею поворухнути, проте відчула, що щось не пускає – чиїсь обійми міцно тримали її, сковуючи рухи. Якось вона вислизнула, не задумуючись навіть як. Глибокий вдих на повні груди й затримка повітря. Чорний Ворон лежав поруч у повній відключці. На чолі засохла кров. Губи сухі, порепані й дуже бліді. Христина провела рукою по лицю, ляснула разок – не реагує. Положила голову на груди – начебто дихає. Слабко якось...

Він кашлянув, облизав пересохлі губи. Христина спочатку глянула вгору на його підборіддя, вуха та ніздрі, потім подумала, що йому, мабуть, важко дихати й припіднялась. Він також опустив очі донизу й споглядав її широко розкриті зіниці й привідкритий рот, слідкував поглядом її рухи, коли вона забрала голову з його грудної клітини. Кілька секунд вони мовчки витріщались один на одного, вивчали вирази лиць, вдивлялись у найдрібніші зморшки, які тільки можуть бути у їхньому віці. Ніхто з них поки що не усвідомив, що відбулося.

Жодної подряпинки.

Він живий!

Ні однієї.

Він потягнувся пальцями руки до її лиця, щоб їхніми подушечками відчути шкіру.

Ні, таки жодної.

В тебе також.

На якийсь час він завмер, ніби передчував агонію, а потім відсахнув руку, як від вогню.

Вони ніяк не могли відірвати свій погляд від погляду іншого.

Агов! – знадвору почулись голоси. – Тут є хто-небудь живий?

Невже тепер хтось увірветься до них? Порушить їхній спокій? Перерве їхній мовчазний діалог?

Головне сидіти тихо: може, подумають, що ніхто живим не залишився, і пройдуть далі?

Допоможіть... – простогнала Емона.

...Їх знайшли двоє чоловіків. Витягли всіх трьох звідти на світ божий, на зелену галявинку, оточену сторожами-кленами, порізану стежками-шрамами, обсипану рохлями-пеньками... З-поміж усіх пасажирів маршрутки та одного водія вижили тільки вони втрьох (дивне спів падіння, не правда?), при відносно незначних тілесних пошкодженнях: кілька подряпин, синців і один вивих Емониної ноги, який легко вставляється на місце.

Чоловіки виявились мешканцями села Сеньківці, ходили через ліс на пастовень, щоб передати пастухам обідній пай та воду, а заразом і зібрати трохи хмизу по дорозі. А тут таке сталось...

А до села недалеко?

Два кілометра звідси, – відповідали чоловіки.

Чого ж тоді пастовень так далеко?

Так трава ж тут в самий раз! Коли корівки пасуться на цій землі, вони дають таке смачне молоко, що як скуштуєш, то аж губи облизуєш! Якраз на продаж.

Зрозуміло. Тільки боюсь, що ми скільки не пройдемо.

На жаль, ми нічим зарадити не зможем.

А є інше село, ближче за Сеньківці?

Звісно, є таке. Отавське, називається. Можете попросити там когось пустити вас переночувати.

Звідти можна якось виїхати до міста?

Так, раз в місяць проїжджає маршрутка, збирає багацько люду по найближчих селах і везе їх аж до Спітінга. От тільки навряд чи ви туди зможете залізти: стільки сельчан збирається, що нікуди й плюнути.

А частіше вона не ходить?

Зарплату видають раз в місяць, от і маршрутка раз в місяць ходить. Видавали б зарплатню кожного дня – сьогодні були б уже в Спітінгу!

Хоч є й інший варіант, – втрутився інший. – Попрохати, щоб вас відвезли на машині. Це якщо, ясна річ, непогано заплатити.

Гроші не є для нас проблемою. Хто це може бути і де його знайти?

Єсть один чолов’яга, який зможе вас доставити. Фамілія його Ковальський. Про його місце проживання можете спитатись у односельчан. В Отавському Ковальського знає кожна собака.

Так воно і справді виявилось. Перший же випадковий перехожий показав їм дорогу до дому Ковальських, мало не рвучись провести їх особисто. Будинок з особливими ознаками вони знайшли відразу – єдина двоповерхівка на все село!

Видихнувши повітря, Чорний Ворон постукав у двері. Їм відчинила не зовсім стара жіночка в самому розквіті.

Вам чого? – прямо запитала вона.

Ми б хотіли бачити Ковальського. Він вдома?

Ні.

І різко закрила двері.

Тоді ми почекаємо його, – крикнув хлопець прямо у вічко.

Не маю нічого проти, – почулось з того боку.

Та все ж їм ніхто не відкрив.

Вони повсідались на порозі. Сонце світило їм просто в обличчя. Доводилось дивитися вниз, щоб не засліпило. День був теплим, чудовим. Довкола двору бігала дітлашня, водила кругами м’яча. Неподалік сірої масті кіт вилизував свою худющу задню лапу. В промежинах між двома хатами навпроти було видно город, на якому сапала огірки зігнута старенька. Якийсь парубок носив їй воду й поливав поряд кавуни. Перед очима пролетів метелик. Він сів поруч, майже на руку Емоні. Коли вона поворухнула пальцями, метелик злетів і пурхнув у повітрі. Під ногами, мов сніг, лежить тополиний пух. Пахло свіжістю...

Через півгодини двері знову відчинились і жіночка принесла їм підніс із печивом та березовим соком. Пригостивши їх, вона копнула ногою кота, який вже лизав під хвостом, і сіла поруч. Вони жадібно жували печиво й спрагло пили сік.

То у якій справі ви нагрянули до мого чоловіка?

Ми б хотіли, щоб він відвіз нас до міста.

А з якої радості він повинен це робити?

Ми йому заплатимо.

Так як же він це зробить, якщо машина вже три місяці не їздить?

Вони втрьох вирячились на неї.

Ходімо, я вам покажу.

Авто було так собі.

Чорний Ворон відкрив капот, щоб оглянути його. Йому за плече заглядала Емона.

В основному, все не так вже й погано, – мовила вона.

Думаєш?

Угу. Тут підтягнуть, тут почистить, те-се – до вечора буде їздить.

Хіба ти в цьому розумієшся?

А що тут розуміти? Дитячий садок та й годі!

П’ять тисяч! – вставила господарка.

По руках! – згодився Чорний Ворон.

Їй було байдуже, що скаже на це чоловік, коли прийде додому. ,,Ти вже зовсім з глузду з’їхала? – кричатиме він. – Ти що це, жінко, чоловіче добро розпродаєш? Хто тобі дав право? Ще й так дешево... Яка з тебе баба базарна, коли ти й торгуватися не вмієш? Сором, ганьба!” – ,,А ти, чоловіче, покосив у дворі? – відказуватиме вона йому. – Знаєш, які там страшні зарості? Пройти не можна! Що ні? Так не вказуй мені, що робити. Краще займися хазяйством, а вже потім ціну набивай.” Та зараз це не має значення. В її руках гроші і її просто розпирає від радощі. Вона навіть не відразу почула, що до неї звертаються.

Думаю, що ми виїдемо звідси уже завтра, – мовив Чорний Ворон. – Можна у вас тут доти переночувати?

Взагалі-то ні. Ми з чоловіком будемо проти, та й не знаю я, де вас усіх розмістити.

Що ж нам тепер на вулиці ночувати?

Це не моя справа. Хоча, якщо вам буде інтересно, в кінці вулиці пустує покинута хата.

А вона в хорошому стані?

В нормальному. Для ночівлі на один день згодиться.

В якому, ви говорите, вона стороні?

Знайдете. В крайньому разі спитаєте в перехожих.

Дякую, – вимовив він із сарказмом.

Бензину залишалося на півбака. До найближчої бензоколонки цього повинно вистачити, а щоб не витрачати його дарма, їм довелося котити машину. Чорний Ворон штовхав спереду, вертячи кермо з опущеного вікна. Дівчата штовхали ззаду.

Дорога була повною горбів. Йдучи на гірку підтримувати машину було особливо важко, спускаючись вниз важко було услідити, аби вона не скотилась. Сонце починало припікати. При таких умовах неможливо було йти.

Вирішили зупинитись й перепочити. Заразом і спитають в он тієї тітоньки з сапкою про покинену хату.

Не підкажете, – почала Емона, – де стоїть та хата, що в ній вже ніхто не живе.

А вам навіщо?

Треба, – сухо відповів Чорний Ворон.

Тоді я вам нічого не скажу.

Може не будемо один одному псувати настрій в такий прекрасний день? – Емона йшла на перекір.

Ух які ви! – тітонька переклала сапу на інше плече. – Звертаєте туди, – показує рукою, – йдете до перехрестя, з правого боку передостання хата з побитими воротами.

„А відразу не можна було сказати?”

Ой лишенько!

Вони оглянулись – а машина вже поїхала сама по собі вниз із гірки. „Сука блять!” Чорний Ворон відразу ж кинувся за нею. Він не пригадував, коли востаннє так швидко біг. Взагалі не пам’ятав – значить, не було такого. Землі не відчувалось. Було враження, що він не біжить, а летить над нею. Страх надавав відчуття польоту. страх втрати, можливо, останнього шансу поїхати звідси.

Він хапає машину за задній бампер, проте дуже скоро розуміє, що й сам не може зупинитись, не те що цілий транспортний засіб! Дівчата виявляються поруч й хапають його – рух припинено. Всі втрьох сідають на багажник, щоб віддихатись від несподіваного перебігу подій. Він вперше пожалкував, що багато курить.

І аж потім помітили, який на вулиці зчинився галас. Наскільки вони зрозуміли, якийсь мужичок вирішив навістити сусіда навпроти, ну і пішов через дорогу не дивлячись. Аж тут на нього накочується машина. Мужик перелякався не на жарт і з переляку побіг назад у свій двір. По дорозі перечепився об щось, впав і покотився по двору. Його закинуло у погріб, звідки він ще зовсім недавно діставав останній слоїк яблучного соку. Поки падав, встиг розбити собі голову та вивернути руку. На шум позбігалися всі сусіди з околиці. Мужика то витягли й почали направлятися до місцевого дохтора, і вони, наша славетна трійця, нібито тут ні до чого (подумаєш, нещасний випадок. Мужик сам винен!), проте якось косо гляділи на них місцеві жителі.

Йдемо звідси.

І покотили далі свою таратайку.

Та-а-ак, значить пружинка стяглась. Нічого, підтягнем. Подай-но...

Тобі треба – сам бери.

Не поводься як мала дитина.

Ха! Ти подивись краще на повітроочисник. Та він же ввесь в пилюці!

Хм... Чесно кажучи, я здивований, що миші тут ще проводи не пообгризали.

А з карданним валом хоч все в порядку?

Звідки я знаю?

Справді. Краще перевірити.

Перевіряй.

А чого це я?

А що я? Я от, до речі, зараз тут дещо підправлю...

Не лізь!

Ай, йоб твою мать!!!

Ну, і хто тебе просив?

Та хто ж знав?

Я знала.

Що розумна? От сама тепер і розбирайся!

Христина сиділа в стороні, в самому забитому кутку, подалі від них. Вона нічого не тямила в автомобілях і не розуміла жодного їхнього слова. Вони сперечаються, бігають кругом машини, вимазують по лікті руки в мазуті – вона почувалася чужою в цьому вирі соляркових пристрастей.

Ніхто й не помітив, як вона пішла.

Машину вони загнали в гараж. В ньому лежали деякі запчастини від мотоциклу, кілька забутих попередніми власниками інструментів – є чим працювати. Гараж стояв біля непобіленої хати з вибитими шибками, перекошеними вхідними дверима та нерівно викладеним шифером. Ця хата своїм виглядом чимось нагадувала музей покинутих замислів. Всередині збереглось небагато речей: лівий босоніжок, кривий ціпок, подране крісло, ікона в кутку, екран від телевізора, старий альбом з підгорілими краями, пуста коробка сірників, ніжка стільця, саморобні ролики – і це не рахуючи пилу, обсипаної ґрунтовки та відходи життєдіяльності мишей. Христина взяла обгорілий альбом і обережно сіла в крісло. Вона дивилася на каламутні світлини ще з тих часів, коли захід ще не почав впливати на свідомість слов’ян. Багато фотографій було зроблено біля пасіки – мабуть, колишні мешканці цього будинку любили займатися бджільництвом. Гортає далі. Одне велике колективне фото, на якому розмістилась уся сім’я, починаючи від найменших і закінчуючи довгожителями. Раніше в цих стінах було галасливо, гуло зовсім як в їхніх улюблених вуликах; під ногами бігала дітвора, на кухні після трудового дня трактористи сьорбали компот, приготовлений спітнілими господарками, на лавці біля порогу один парубок розповідав щось дівчині, яка в той час гладила кота. Зараз тут пусто й тихо – почуваєшся мов у морзі. Час забрав усе, навіть їхні душі, які мали б ходити між стінами й вигукувати свої земні імена. Жодного тремтіння в кістках.

Далі фотографії настільки затерлись, що важко було розібрати навіть кількість сфотографованих. Вона кидає альбом на підлогу. Вдихає глибше – жодного домішка тривог, ридання та гнилої плоті у цьому свіжому повітрі. Гайдамака-вітер витіснив звідси запах смерті. Молодець.

Відкриває очі після аналізу кімнатної атмосфери і відразу ж натрапляє ними на ікону. Свята Марія схилила голову й сумно дивиться на робочий народ. В її погляді безнадія й страх. Вона мало не плаче. Пригортає до серця маленького Ісуса, а він ще такий молодий, а вже все про всіх знає. І він розчарований. І коли отак довго дивитися на цю ікону, становиться не по собі – Христина це відчула.

Вона виходить назад у двір. За хатою знаходить кілька розбитих вуликів. Більше ніхто не дбає за бджілками, тому вони розлетілись або ж також повмирали. Лихо прийшло і до їхньої монархії.

Взагалі, сумно на душі. Щоб якось розвіяти цей нежданий сум, їй закортіло прогулятися вулицями села. Нічого видатного вона, звісно, не очікувала побачити – просто походити, подумати, розвіятись... Зрештою, це виявилось досить таки цікавим заняттям йти по сільській дорозі, минаючи перехрестя, затишні дворики, місцевий гастроном, маленький парк. Частинка світу, що розвивається незалежно від зовнішніх чинників. Зупинилась на хвилинку подивитись на плитку з каменю, на якій викарбувалась майже священна дата – 150 років з дня заснування села Отавського як такого. Більше тут нема на що дивитись, а отже нема про що згадувати.

Сіла на бровку поблизу сільської ради. По праву руку та сама будівля, де вирішують (чи тільки роблять вигляд що вирішують) складні й не дуже питання. По ліву – вже десять років як покинута стройка. Напроти бар ,,Яблунька” – дешево й сердито. Мимоволі починаєш думати, що не спроста ці три об’єкти знаходяться на відстані двох кроків одне від одного. Принаймні, двоє з них точно, а третій як результат.

Можна?

Біля неї звідкілясь взявся хлопець, який, за мірками односельчан, уже задовбався вислуховувати докори стосовно свого парубкування – молодий, проте непогано було б уже починати заводити сім’ю. Чи якось так...

Перш ніж вона встигла що-небудь відповісти, він примостився поруч і підпалив папіроску.

Я тобі не заважаю? – він відразу звернувся до неї на ,,ти” – було якось ніяково.

Ні.

Він простягнув їй засушений тютюн, що був закрученим у шматок газети.

Я не курю.

Правильно. Куріння – це прямий шлях до раку легенів, а там і до смерті недалеко.

Тоді навіщо куриш? – він викликав у неї недовіру і, щоб приховати цей факт, також перейшла на ,,ти”.

Мені втрачати нічого.

,,Ха-ха. Як банально!”

Все ще може змінитись.

Так... Можливо.

Він замовк. Лице в нього було таке, ніби в нього зараз брали інтерв’ю і він, щоб показати всю свою освіченість, ретельно розмірковував над кожною відповіддю. Вона підтримувала цю мовчанку.

Дзеркало?

Що? – не зрозуміла Христина. – Яке дзеркало?

Через яке ти сюди потрапила.

Чіткий, влучний і правильний удар, що ставить у ступор й ошелешує своєю прямотою.

Я також звідти, – він простягнув їй руку. – Максим, – представився.

Дівчина не потиснула руки й він сховав її до кишені.

То хто у вас там зараз Президент? – запитав Максим, що не мовчати.

Ти ЦЕ хочеш знати?

Так. Я тут уже п’ять років, за цей час багато чого могло змінитись. Ну, так хто там?

Як ти дізнався?

Інтуїція.

І все?

Так. А ти хотіла почути щось інше?

Та ні... Просто я... А-а... Тобі щось потрібно?

Максим помахав головою.

Тоді який сенс?

Правду кажучи, ніякий. Просто чудово знати, що ти тут не один такий.

Христина зітхнула.

Правда.

А ті двоє, що з тобою сюди прийшли, вони також...

Ні.

А вони знають?

Тільки один.

І що?

Нічого. Просто знає і мовчить.

Угу – відповів він, неначе погоджується з чимось беззаперечним.

Вони просто сидять.

Можливо, ми завтра поїдемо, – безтурботно сказала Христина, як до давнього знайомого.

Що з того?

Хочеш повернутись?

Куди?

Туди.

Вона намагається говорити загадками, ніби їх підслуховують, та все ж він її розуміє.

Ти серйозно?

Вона кивнула.

Ти знаєш, де дзеркало?

Так.

І ти хочеш мені допомогти?

Ні.

???

Ти ж зацікавлений? А мені не буде нудно... в дорозі.

Він легенько усміхається.

Можна я візьму деякі речі?

Будь ласка.

Ходімо, тут недалеко.

Поспішати їй нікуди, у Максима цього надто простацьке лице, нічого поганого він не задумує (здається), а значить немає причин відмовити. Про всяк випадок вона буде готова до всього.

Сподіваюсь, я не сильно тебе налякав? По-дурному якось вийшло. Просто я вмію відчувати людей. Розумієш про що я? От йшов я, бачу, дівчина сидить. Ну і що, що сидить? Та щось всередині підказувало мені, що не можна отак пройти мимо, треба підійти. А про що говорити? Тоді в моїй голові прокрутились моменти із мого колишнього життя, ну до того, як я потрапив сюди. Тієї ж миті я зрозумів, що щось тут не чисто, що після стількох років мовчання варто хоч раз заговорити про це, хай навіть із незнайомкою. Так простіше. І я не помилився.

І часто з тобою таке трапляється?

Розмови з незнайомцями?

Ні, ці передчуття.

Частіше, ніж хотілось би. От, наприклад, прийде якийсь мужичок до мене вусики сунички попросити, а я думаю, ну навіщо тобі ці вусики? Все одно ягід не скуштуєш. Потім, звісно, стрепенувся, сплюнув, постукав по дереву, щоб не наврочити бува, а то мало що може статися. Завжди боявся наврочити, тим паче іншим людям. І знаєш що? У того мужичка інсульт стався. Ні, не помер, живий. У поліклініці зараз лежить. Думаю, коли його звідти випишуть, суничці ці або кури поклюють, або сонце попалить. А я ж нічого поганого не бажав. Просто виринула інформація, от і все.

Так значить, ти передчуваєш щось недобре?

В основному. Хоч трапляються винятки. Вийшов я якось на вулицю. Світить сонечко, повітря тепле й вологе, край загорожі зеленіють перші паростки трави. Ну, думаю, чудовий день. Що тут ще додати? Зустрівся я того ж дня з одним чоловічком. Натрій мій був настільки піднесеним, настільки гарним, що я не втримався й поділився враженнями з цим чоловічком. Ну, розпирало мене від весни! Він зі мною погодився й сказав, що шкода тільки що немає корівки чи кози як мінімум, бо вже можна помаленьку виводити пасти. А я ляпнув, не подумавши, що нічого страшного буде в тебе коза. Він не повірив, сказав, що грошей немає й найближчим часом не намічається. Трохи незручно було. Чоловік хороший, а проблем вистачає, ще й я нагадав про неприємності. Розійшлися. Проходить два тижні, а в нього в дворі козенятко прив’язане пасеться. Я в нього питаю, мовляв, хто до тебе водить козеня пасти. Я він каже, що це його. Знайшов на днях загублену заначку, що на чорний день беріг і забув, де її сховав. Місяць шукав і не міг найти. А тут прямо перед носом лежить... Ну, от так і буває, скажеш щось навмання, а воно і правдою виявляється. Скажеш, співпадіння? Ні, доля.

Судячи по тому, як він з нею розмовляє, він дуже любить побазікати, при чому байдуже про що, аби було з ким. Це її трішки заспокоювало, бо ж набагато страшніше, коли поруч замкнений в собі мовчун, ніж таке трендло.

Тим часом вони вже дійшли до його дому – невеликої землянки з крихітним сарайчиком на самому краю села. Всередині землянки була всього лише одна кімната: мазана піч, односпальне скрипуче ліжко, стіл, дві лавки, миска поруч з умивальником, набір-мінімум кухонного приладдя (тільки саме найнеобхідніше, без розкоші), ткані килими на дерев’яній підлозі, списані сторінки невдалої макулатури, відерце з водою і кружкою поруч, корзинка з картоплею, саморобна мишоловка в кутку (баночка, підперта п’ятаком, під якою лежить шматок сала), віник з совком, балон з газом для приготування їжі (щоб не таскати дрова кожного разу) – звісно, не царські хороми, проте є де розвернутись. Чисто, прибрано, затишно.

Не подумай, ніби я когось чекав. Просто люблю порядок. Привичка ще з дитинства – нічого не можу з цим зробити.

Нічого, – байдуже сказала вона, оглядаючи мотлох на полицях – збірка найефектніших примірників з чорного ринку.

Де ж той рюкзак? Знаєш, інколи в цьому порядку практично неможливо нічого знайти. У бардаку, мабуть, легше: усе на видноті.

Угу.

„Походеньки на кладовище”, „Міцні історії за чаркою первака”, „Коти, свічки, ножі і все, що з ними пов’язано”, „Біблія по-чорному”, „Ази нумерології та астрології”, „Бачення потойбічного” – перелік декількох книжок невідомих авторів. Весело ж йому тут читається!

Ти захоплюєшся окультизмом? – спитала раптом Христина.

Є трохи. В основному вивчаю, хоч дещо із тих речей я особисто перевіряв.

Що саме?

Перетворення на жабу.

Не смішно.

Гаразд, давай без жартів. От, наприклад, недавно я спробував виростити кімнатну рослину без світла, води та удобреної землі. Тільки спеціальними приворотами та розігрітим у вогні церковної свічки ножем.

І як?

Подивись, там на підвіконні є накидка, а під нею вазон. Заглянь, тільки постарайся сильно не відкривати.

Христина обережно припідняла чорну непроникну накидку й краєм ока зиркнула туди – рослинка жива, квітуча, без видимих ознак чогось бракуючого.

Вражає.

Атож. Яскравий приклад сили думки й навіювання. Такому за раз не научишся – роки тренувань...

А що ти ще можеш?

Ну-у... – він задумався. – Я можу показати тобі один дуже простий фокус. Не думаю, що це тебе чимось здивує, проте це також плід контролю над собою.

Максим відкрив шухляду, дістав звідти свічку, захопив сірники й розклав це на столі. Почекав, поки вона підійде роздивитися все більш детально. Запалив свічку.

Мої дії дуже прості й передбачувані, – він водив долонею по полум’ї свічки. – Шкіра не обпікається, коли рука розслаблена, рухи швидкі і точні. Ти могла проробляти за своє життя так сотню разів. Проте ти б ніколи не наважилася б зупинити, – він більше не розмахував рукою, а затримав її, зрізавши полум’я навпіл, – бо тоді б ти відчула біль, відчуття опіку пробудило б твої нервові закінчення і вони б за одну наносекунду передали мозку інформацію про подразнення – ти б відсмикнула руку. Всі ці штучки з самонавіюванням просто б не спрацювали. Я ж не усвідомлюю болю. Моя сконцентрованість блокує перебіг інформації й вона просто не доходить до адресата, губиться по дорозі. І якщо в першому випадку організм не встигає зреагувати, то тут він просто не може це зробити. Це обман фізіології, протиріччя всім законам біології і не тільки. Ти можеш подумати, що це гіпноз. Та я стою тут поруч й розмовляю як цілком адекватно мисляча людина, без кодованих фраз та монотонного бубніння. Мій погляд може спрямовуватись на стелю, двері, вікна, перескакувати на тебе й на твоє взуття. Загіпнотизований же зациклюється на одній точці. Значить, моя свідомість увімкнена й працює в звичайному режимі. Просто не пропускає зайву інформацію. Ось так.

Він показує долоню – на ній жодних слідів наслідку експерименту.

Це дуже просто, коли ти володієш собою й диктуєш подальші дії.

Про всяк випадок він взяв шматочок паперу й спалив його, щоб показати, що свічка звичайна й без всяких домішок.

І скільки часу потрібно, щоб такому навчитися?

Достатньо. Хоча існують люди, які можуть обійтися без медитацій. Вони народжуються з такою патологією – не звертати уваги не біль. Це психічне. Вони вразливі до іншого: зради, самотності, забуття, презирства, зверхності, розчарування, розбиття сердець – до болю морального, а не фізичного. У важкі хвилини вони можуть запросто загнати собі під шкіру скло, загасити об себе недопалок чи то пак порізати ноги. Зараз дуже модним стало підвішування тіла на рибальські гачки – це є також одним із проявів хвороби. Тінейджерський варіант, так би мовити.

Мазохісти?

Щось на кшталт цього. Їхня проблема в тому, що вони позбавлені тепла, що вони не можуть знайти нікого, хто б дав їм це тепло. Людські комплекси.

Він трохи відволікся, глянувши на свою зібрану торбину.

Я, мабуть, забагато усього понакладав. Потрібно половину прибрати.

Так значить, всі вони самогубці? – спитала вона, поки він ще не відійшов від столу.

Це тільки на перший погляд. По-справжньому вони абсолютно не схильні до суїциду: надто люблять життя.

Тоді навіщо?

Я ж тобі вже говорив, що це психічне, що їм чогось не вистачає і таким чином вони намагаються заповнити порожнечу. Просто спробуй їх зрозуміти.

Христина замислилась над цим.

Максим дмухнув і загасив свічку.

Емона сиділа на килимку й пила з пляшки вино.

Звідки ти це взяла? – спитав Чорний Ворон.

Під крісло закотилось.

Ану дай-но.

Хлопець взяв й трішки відпив.

Непогано, – сказав він, розсмакувавши його підсолоджений смак.

Знаєш, – вона взяла в нього вино, – коли отак сидіти й дивитися на ту ікону в кутку, то здається, що вона приймає суворі риси. Така гримаса!

Він скоса глянув на те місце, де висіла ікона – дійсно, щось в цьому було. Хоч і не дуже... Потім, глянувши на Емону, він відібрав в неї пляшку.

З тебе досить.

Пішов пити у двір.

,,Мене дратують люди. З кожним днем дедалі більше. Я намагаюся дратувати їх у відповідь, граючись словами, уникаючи відповіді і взагалі поводячи себе так, ніби всі вони – плебеї. Можливо, я здаюся дурним. Та я не дурний. Мене просто все дістало. Що конкретно? Я не можу навести приклади. Все дістало – і на цьому кінець. Хоча це я, мабуть, і сам не знаю, чого хочу. Я заплутався, в голові клубок різносортних думок. Часом мені здається, що світ навмисно дурить мене, кидає зі сторони в сторону, і все задля того, щоб я визнав його велич. Ха! Як йому поклонятись, якщо він принижується задля однієї нікчемної людинки? Мерзенний, дріб’язковий світ. Не розумію, чим я так виділився? Всі розуміють, а я – ні. Або ж боюся розуміти. На перший погляд нічого складного, але ж... щось тут все-таки є.”

Він допиває вміст пляшки й закидає її в зарості кропиви. Лягає на лавку, закурює.

,,Ну от, я закриваю очі і знову це бачу: вогні від фар, мов світлячки, бігають по темній дорозі, один поштовх і щось пішло не так. Ми з’їхали з траси і, здається, перевернулись кілька разів. Я злякався. Не за себе, звісно, себе мені не шкода. Христя... Вона така тендітна, така безпорадна. Я не хотів, щоб вона розбилась. Прихилив, захистив чим тільки міг. Її серце калатало – моє також. Тривожний збуджений подих. Вона обхватила мою шию руками, вона боялася за мене! Її волосся пахне дощем. І цей запах, ЇЇ запах, що виходив з кожної клітини її шкіри, одурманив мене. На мить я забув де знаходжусь, хто я є і як мене звати – це неначе провалитись в темряву. Були тільки я й вона. Мені цього цілком достатньо. Коли все стихло, я не наважився розімкнути руки. Вона тремтіла, гаряче дихала в моє праве вухо. Було якось... млосно? Відчуття, що лоскоче внутрішні органи. Приємно, хоч і незвично. Тоді я не встиг про це подумати, бо майже відразу відключився.”

Емона виходить на ганок.

Як там наш божок? – питає Чорний Ворон.

Уже не кривляється.

Набридло?

Втомився.

Він протягує їй сигарету.

Я прийшла не за цим.

А за чим?

За тим, що і ти – просто подумати.

І над чим же ти думаєш?

Ні над чим конкретно. Я дивлюся в один бік і думаю про одне, дивлюся в інший – про друге. Особливо не зупиняюсь ні на чому.

З тобою так часто?

Ні. Але разом з тим рідко трапляються теми, над якими можна довго пороздумувати. Таке воно життя.

Що ти знаєш про життя? Тобі ще жити й жити.

Тобі, до речі, також.

Я прожив більше за тебе.

Ненабагато.

І все таки більше.

І що це міняє?

Та по суті нічого. Просто я, на відміну від тебе, вже наговорився і більше говорити не хочу.

А жити тобі також не хочеться?

Я вже й не знаю. Якби ти спитала про це раніше, я б однозначно відповів, що ліпше смерть, ніж таке життя. А зараз... я не проти кинутися в річку, але якщо мені трапиться соломинка, я обов’язково за нею ухоплюсь.

І чому ти змінив думку?

Час пливе – міняються смаки й уподобання. Я ніколи не думав, що відмовлюсь від музики, й не вірив, що повернусь у неї. Константа є лише в математиці – в житті її не існує.

Дай я сяду.

Він підвівся.

От я зараз говорю до тебе, але в очі тобі не дивлюсь, ти слухаєш мене і, як я, також не дивишся на мене. А чому? Все тому, що я боюся зайвий раз заглядати у вічі і сам це ненавиджу. Ти поводиш себе так само як і я, підсвідомо намагаючись помститися мені, але часом, коли я бовкну якусь дурницю, повертаєш голову і кілька секунд розглядаєш мій профіль. Потім знову повертаєшся в стан ігнору. Мені, так же як і тобі, інколи важливо зазирнути людям в очі: дізнатися, чи вони брешуть, або ж поглянути на їхню реакцію після моїх слів. Рідко бувало, щоб я говорив і заразом дивився комусь в вічі. Мабуть, лише тоді, коли намагався викрити їх. Вони починали нервувати, а мені було гидко. Тому я так рідко заглядаю в людську душу.

До чого це?

Ні до чого. Це так, щоб не мовчати.

Хіба обов’язково щось говорити?

Не знаю... Так прийнято.

Ногою він перегрібав землю, волочачи її з боку в бік

Ти віриш в Бога? – запитав він раптом під час мовчанки.

Вона глянула на небосхил, де червонілась червона смужка заходу.

Так.

А я ні.

Дарма: він в тебе вірить.

Чому ти так думаєш?

Мені це важливо, завдяки цьому я можу заснути.

Віра заради віри?

Щось на кшталт цього.

Думаєш після цього тебе чекає життя в раю?

Сумніваюсь.

Тоді сенс існування Бога?

Емона зітхнула.

Я не кажу, що він існує, я кажу, що вірю в нього.

Хіба не одне і теж?

Ні.

Доведи.

Тобі, як атеїсту, потрібні факти.

Просто обгрунтуй свою думку.

Обгрунтувати... Тобі подобається Христина?

Це не в тему.

Значить, подобається. А тепер скажи чому?

Не знаю.

Ось так.

,,Обвела мене як хлопчика. Вау...”

Потім він зрозумів, що випив забагато рідини.

Та чорт з вами усіма!..

Хлопець зайшов за хату, розстебнув блискавку на своїх штанах – нарешті зумів розслабитись. Ця мить завжди є найприємнішою з усіх можливих блаженств. Він відчував, як м’язи розслаблюються, думки свіжішають, а сечовий мішок звільняє місце для нових подвигів – чудове відчуття! Зараз він пишається тим, що народився хлопчиком.

Назад він повертається цілком задоволеним собою. Із здивуванням помічає, що вже темніє. Повітря таке свіже, легше дихається...

Першою він побачив Христину. Ніколи б не подумав, що так радітиме їй. Поруч помічає Емону. Вигляд у неї невдоволений, хоч йому на це байдуже. А от постать невідомого юнака не на жарт насторожує його.

Привіт, – відразу торохтить він. – Я Максим.

І протягує руку. Чорний Ворон робить йому знак, щоб зачекав, а сам відходить з Христиною вбік.

Ну і як це розуміти? – питає він в неї.

Мені з ним по дорозі.

І що?

Ти не розумієш: МЕНІ з ним...

Чорний Ворон оглядається на Максима.

Невже він... – йому перехоплює подих.

Так.

Звідти?!

Вона киває.

„Як? Невже я більше не єдиний, з ким ти можеш поговорити про свій світ? Навіщо ти його знайшла, привела сюди? Що мені тепер робити?”

Він почувався розбитим.

Піди привітайся – людина ж чекає.

Він все таки потис йому руку. Радувало одне – він не помив руки.