По струні. vol.1 Початок піднесення

XII

Чорний Ворон стояв біля вікна та все дивився на тих людей, які ходять там, внизу. У всіх були свої справи, свої думки, свої переживання. И мало вони для них зараз якесь значення? Аж ніяк. Вони їм не потрібні, а засіли в головах лише для того, щоб там не було пусто. Вони йдуть собі, цілковито переконані в своїй правоті щодо життя на один день (про завтра ніхто й не замислювався) чи щодо свого пустого існування, головним принципом якого була обіцянка ніколи не підніматися вище запропонованої їм висоти. Хлопець просто дивився на них згори вниз й думав про те, чого вони не досягнуть, та про те, які ж вони все таки обмежені. Хм. Тоді глянув на небо: вперше воно показалось йому занадто похмурим, занадто скупим, що ховає за своїми густими хмарами світлий сонячний промінь, а він міг би перевернути світ, зачарувати і ввести в солодку оману. Йому зв’язали руки, тому й ховається, щоб одного разу перетерлась мотузка, вітер розірвав важку завісу і він зміг урочисто ступив на землю.

Блиснув вогонь із запальнички. В його руці порожня пачка сигарет і це, мабуть, вперше, коли він прочитав на ній ще щось окрім назви. Просто раптом стало цікаво, що пишуть на таких пачках і чи має це хоч якийсь смисловий зміст. Та байдуже! Він зараз не в тому стані, щоб засвоювати непотрібну інформацію. Рука стислася в кулак і випустила зім’яте на підлогу.

Що ж він зараз відчуває? Радіти йому чи плакати? Як не зіпсувати все одним махом? Що далі робити? Йому досі здається, що це всього лише сон. Ні, не тільки цей день – все його життя. В голові прокрутились усі прожиті моменти у зворотному напрямі, аж до того, коли почав щось усвідомлювати. Тоді він малим видерся на щось високе. Здається, на дах якогось кабаку чи що. І чому його туди занесло? Ах, точно! Він же щойно щось звідти вкрав. Хліб, сир, майонез... Він вкрав бутерброд. Але його дурненька голівка не могла нічого кращого придумати, ніж подертися вгору по драбині. Минулої ночі пройшов дощ і шифер став слизьким. Так, він посковзнувся, так, він впав, так, він скотився і знову впав, тільки уже з триметрової висоти. Прийшов в себе на самоті, без бутерброда, лежачим в калюжі. Над ним небо в хмарах. Знову капає. І тоді він щось зрозумів – правду, суть цього світу і що тепер йому прийдеться підстроювати під нього своє життя. А вже в такому молодому віці він не звик тіснити себе в рамки – така його натура, такий у нього характер, таким він уродився. Зараз він думає, що, можливо, тоді його повіки не піднялись, що досі він не жив, а просто спав, увесь цей час бачив сон, якого приймав за реальність. Тепер він прокинувся. Доброго ранку! Але ні. Доброго дня! Хто ти? Ким була твоя мати? Чим займався твій батько? Чи є в тебе брат? А може сестра? А може і брат, і сестра? Яких ще родичів маєш? Не знаєш? А що ти знаєш?

Ні-чо-го...

Парубок повернувся спиною до вікна й обдивився кімнату. Христина спала в ліжку, не помітивши, коли він встав. Її волосся локонами розляглося на плечі, на подушці і закрило частинку лиця. Він підійшов ближче, тихо ступаючи, немов боячись випадково розвіяти її сон. Як же йому хотілося прямо зараз плюнути на все й розцілувати її всю чи повернутися назад, під ковдру, щоб потім вона притулилася до нього носом і він чув би її дихання, яке лоскотало б йому груди. Хіба він сміє будити її? Втім, він боявся це робити: а раптом все розвіється, раптом вона скаже, що це була всього-на-всього мить слабкості, що вона просто була в розпачі і що він її просто втішив... дуже добре втішив. Просто в неї давно не було сексу і вона скучила за чоловічим тілом. Тілесна примха. А він був поруч. А він також скучив за ласками. А він... він просто захмелів... від її запаху. Збожеволів... Вона ж була тут, в його руках, належала йому, була його власністю – він просто не встояв. Надто сильна спокуса.

Чорний Ворон підійшов до ліжка, обережно підняв край матрацу. Там він знайшов гроші, невдало заховані Максимом. Перерахував. Відділив певну суму, положив у різні кишені.

Довго не наважувався піти: хотілось затриматись ще на хвилиночку й просто посидіти поруч. Часу було байдуже щодо нього, тому він, не соромлячись, підштовхував його, пливучи своїм руслом. Юнак затримався трішки біля дверей і, не оглядаючись, опинився на іншій стороні. В коридорі було пусто і лише його кроки відлунювались в обох кінцях. Вулиця зустріла шумом проїжджих мимо машин та ледь чутними розмовами перехожих. Завівши двигун, поїхав він в ледь знайомому напрямку і лише перед непомітною крамницею, де продавалися непотрібні речі, зупинився. Всередині його зустрів той самий чоловік у тюрбані, який вже зачекався на нього. Коли хлопець увійшов, то той відразу розвеселився, навіть зняв сердиту маску зі свого обличчя.

Довго возишся, – сказав продавець. – Я вже було подумав, що ти забув.

Але ж я прийшов, – коротко відповів Чорний Ворон.

Приніс?

Парубок дістав гроші, уважно перерахував їх, переконуючись, чи ту пачку він витягнув, при цьому очі продавця жадно слідили за хрусткими купюрами, а коли юнак просунув йому його частку – вони аж засвітилися. Він швидко вихопив їх, щоб Чорний Ворон раптом не передумав.

Тепер вже можеш виставить його на вітрину, – мовив хлопець. – Не думаю, що ми ще раз колись зустрінемось.

Згодний, – погодився з ним продавець, перевіряючи кожну купюру на справжність. – От тільки нема мені чого виставляти.

Як це? – не зрозумів Чорний Ворон.

Та продав я його! Якийсь чоловік відвалив за нього такі гроші, що я за все своє життя стільки ніколи не бачив.

Давно?

Прямо перед тобою, хоч я і не розумію, яке це має значення.

,,Справді, чого це я питаю? Головне, що дзеркала тут немає і вона його, сподіваюсь, вже ніколи не побачить.”

Цікаво, кому знадобився цей непотріб?

Ти ж, нібито, також ним цікавився.

В мене свої інтереси. До того ж, протилежні.

Ладно, проїхали. Тим паче, що обличчя я не запам’ятав. Шикарні лаковані туфлі – це все, що вклалося в моїй голові

Мені на це начхати.

Хлопець пішов до дверей. На порозі зупинився, на четверть розвернувся і спитав:

Цигарок не продаєш?

Продавець покачав головою. Чорний Ворон вийшов.

...Перед цим вона не спала всю ніч. Не дивно, що це було легко – заснути в його обіймах. Напруга знята, настрій хороший, на душі стало легше. Хоч і холодно самій у ліжку.

Христина перевертається на спину. Болять і сльозяться очі, проте це проходить вже за кілька хвилин. На тумбочці стоїть годинник – вона проспала чотири години. О Боже, чотири години! Як же вона ненавидить спати вдень.

Деякий час вона почувається як сонливий борсучок, що тільки-но виліз зі своєї нірки. Цього цілком достатньо, аби на повному автоматі одягтися й піти до ванної. Вмившись холодною водою, дівчина поволі повернулась у реальність. Повернулась до кімнати, але нікого там не побачила. Відразу ж відчула себе самотньою і покинутою.

Вийшла з номера й спустилася в низ, до холу. Декілька людей розсілись по різних кутках: хтось курив у відчинене вікно, хтось на когось чекав, хтось або пізно обідав, або рано вечеряв. Жодного знайомого обличчя. Вона пішла в сторону туалету. Перед самими дверима по її шкірі пробігли мурашки...

Коли Емона вийшла за цигарками, вона не знала, чим це скінчиться. Курячи за поворотом, вона не помічала перехожих, машин, очей, що так пильно за нею стежать – нарешті вона курить СВОЇ сигарети. Можна викурити за раз дві, три, а то й півпачки – вони її й належать тільки їй.

Йдучи вулицею, їй чомусь здавалося, що за нею стежать. Обернулась – хіба що той дядечко якось скуто виглядає. Про всяк випадок звернула в перевулок, зробила круг й вийшла на ту саму вилицю – дядечко весь час слідував за нею. Тут явно щось не те... Вона пришвидшила крок. Будучи в страху, вона забігла в готель прямісінько до туалету й закрилася в кабінці. Емона сподівалася, що це їй тільки здалося й що цей дядечко не зайде сюди.

Вона чула як двері замкнулись на замок. Хтось по черзі вривався в усі кабінки, залишаючись при цьому незадоволеним. Кожен стук збігався з ударом її серця і з кожним ударом наближалась мить, коли відкриються дверцята її кабінки й почнеться гвалтування.

Він стояв перед нею, тримав в одній руці ніж, а іншою розстібав свій пасок.

Роздягайся! – наказав він. – І навіть не здумай кричати.

...Молоде свіже тіло лежить на холодній підлозі вбиральні. Розтерзана шкіра, кров на кахлях й раковині, завернуті очі, сперма на стегнах, злипле від усієї цієї кров’яної маси волосся... Спершу не віриться, що це людина, що зовсім недавно вона була живою і що таке могло статися в туалеті пристойного готелю. Це перше відчуття. З другим відчуваєш огиду й блювотний рефлекс. Якби Христина побула там зайву хвилину, її б точно вирвало. Третє – відчуття страху й думки про недалеке місце перебування збоченця. На цій стадії Христина не змогла нічого кращого придумати, як втекти. Ні закричати, ні повідомити про вбивство – спрацював інстинкт самозбереження. Вона не розуміла куди біжить, не розуміла навіщо. Просто боялась зупинитись, щоб її не наздогнало усвідомлення того, що щойно вона бачила. Вона не хотіла знати, що вона бачила.

Хтось перехоплює її біля виходу. Дівчина намагається вирватись, не глянувши ні разу на свого перехоплювача. У ній розвинулась четверта стадія – страх того, що хтось перекладе на тебе злочин.

Тихо-тихо, – шептав знайомий голос, пригортаючи до себе. – Це ж я. Куди ти так біжиш?

Я... Там... Там таке... Емона... її там...

Помітивши, як на них витріщаються, Чорний Ворон відвів її на вулицю подалі від допитливих очей.

А тепер розповідай: що сталось?

Емона... вона... мертва...

Йому хотілося розпитати що да як, та побачивши, що вона майже в стані шоку, не став нічого говорити. Він посадив її в фургон, а сам запалив сигарету. Докуривши її, дістав нову. Завів двигун і вони поїхали. Курив по дорозі.

Тим часом вона помалу заспокоювалась. До неї навіть почало повертатися уміння мислити адекватно. Стадія п’ята – затишшя й умиротворення.

Перед очима мелькали вулиці, будинки, перехожі і дуже скоро промелькнуло усе місто. Потім почались дерева й дорога, над якою нависала курява.

Куди ми їдемо? – раптом спитала Христина.

Заглянь у бардачок.

Вона дістала сьогоднішню газету.

На третій сторінці.

На третій сторінці писалось про деякого чоловіка на ім’я Секос, який живе усамітненим життям біля одного з кладовищ і заодно являється сторожем останнього притулку мерців. У цій статті він заявляє, що місць залишається замало, а значить більше покійників на своєму кладовищі він не прийматиме. Якщо ж комусь вдасться когось там закопати, він негайно ж вириє могилу і скине гроб з пагорбу. Там і далі ще щось розповідалось про нього, але Христина не стала дочитуватись.

І що?

Він може нам допомогти.

З чого ти взяв?

Самітник, живе по сусідству з померлими, земля не його, а думає, що має на неї якісь права – ненормальний. При такому описі, він має бути причетним до чогось паранормального.

А якщо ні?

Сумніваюсь.

Христина ще раз глянула на статтю.

Де ти її взяв?

Купив. Стояв за сигаретами, а переді мною хтось читав газету. От і зачитався. Потім схотів таки дочитати те, що почав, а після відкрив цю сторінку...

Невеликий пагорб – фургон підскочив.

І все-таки: в чому він має нам допомогти?

Ага! Він чекав цього запитання.

Для того, щоб не мучити себе ідіотськими здогадами щодо її почуттів, він надумав поставити для неї пастку, такий собі капкан-перевікагрунту: якщо вона відчуває до нього хоч що-небудь, то не купиться на приманку й залишиться з ним, якщо ж вона байдужа – нехай повертається додому. В цьому і крився весь підступ.

Просто я подумав: ти так засмутилась, що ми прозівали дзеркало і що тепер ти змушена тут залишитись, – він намагався говорити якомога природні, щоб не викрити своїх намірів. – І я вирішив, що раз так, то, можливо, зможу тобі чимось зарадити, привізши до цього чоловіка...

...який міг би знати, як повернути мене назад.

Саме так.

Вирішальний момент. Одне її слово і він або поверне, або поїде далі. Про всяк випадок міцніше стиснув кермо.

,,Значить, ти хочеш мене позбутися? Покористувався і все? На смітник? Не очікувала, що ти так зі мною поведешся... Що ж, твоя воля.”

Добре.

Він не вірив своїм вухам, думав, що слух раптом став підводити його. Обережно глянув на неї, щоб вона цього не помітила: таки так, вона налаштована рішуче. Чорний Ворон ще дужче здавив кермо, ніби готуючись вистрибнути з машини на повному ходу. Невже це дійсно правда?

Христина положила назад газету, склала руки і дивилася вбік. Вони мовчали.

Скоро показалось кладовище. За ним стояв самотній будиночок. Двигун замовк. Вітер колихав крона дерев. Збиралось на дощ.

У вигляді понурого ховрашка він вийшов з машини. Вона вийшла з таким самим виглядом, проте він не звернув на це уваги. „Якщо після цього всього ти все одно хочеш піти, то тобі дійсно краще піти.”

Чорний Ворон постукав у двері – жодного поруху. Постукав сильніше – знову тиша.

Може, його немає вдома? – припустила Христина.

Йому нікуди піти.

Хлопець бив дерев’яні двері ногами (в ньому зібралось забагато злості). Сова, открывай! Медведь пришел!

Хто там? – нарешті почувся голос третьої особи.

Не ворог.

Скільки вас там?

Двоє.

За чим прийшли?

Побалакати.

Про що?

Досить ламати комедію, – у Чорного Ворона почали здавати нерви. – Відкривай давай, а то двері виламаємо.

Двері-то трухлявенькі.

Не треба мені погрожувати! – голос ставав дедалі голоснішим.

Чорний Ворон вирішив піти іншим методом: просунути попід дверима купюру.

Ха! – саркастично й несмішливо глузував голос. – І де я тут у лісі глухому витрачу ці гроші? Може, зайцю подарую?

Роби що хочеш.

Вони мені не потрібні. Забирай!

Хлопець забрав купюру назад.

А тепер і ви забирайтеся звідси!

Але нам конче потрібно з вами поговорити, – просила Христина, помітно фальшивлячи.

І чому це я потрібен вам вірити? Де впевненість в тому, що ви прийшли не по мою душу? Так знайте: я віддам її тільки Богу!

Якого чорта нам здалась твоя жалюгідна туша?! – Чорний Ворон почав помалу переходити на грубощі.

Не кричіть на мене! Тим паче, що це не додає вам довіри.

Хлопець зітхнув і потягнувся за цигарками. Коли підносив запальничку до сигарети, раптом зупинився.

Слухай, Секосе, а ти куриш?

Це провокація?

Це питання.

Ну курю. Час від часу. І що?

Рідко?

Менше, ніж хотілось би.

Так значить, ти не встоїш перед спокусою затягнутись пару раз?

Ти до чого хилиш?

Клацнула запальничка.

Тримай.

Сигаретний дим прокрався крізь щілини, залоскотав носові волосинки, зігрів горлянку приємним теплом, розчинився серед бронхів...

Двері трішечки привідкрились, настільки трішечки, що у той проміжок могла пролізти тільки цигарка. Чорний Ворон протягнув туди сигарету й не встиг зчутись, як вона зникла між його пальцями.

З хвилину мовчання.

Ну як? – попитав він.

Ка-а-а-а-й-й-фФФ...

Експеримент вдався.

Чорт з вами!

Двері прочинились дужче і вони змогли зайти.

В цьому будинку було всього лише дві кімнати, зате величезні. Одна була майже повністю заставлена книжками і тільки одна стіна була скляною зі такими ж дверима – таким чином можна легко потрапити відразу в сад (якщо ті пагорбки з хрестами можна так назвати). Посередині – широкий дерев’яний стіл з двома кріслами (цікаво, чому з двома?). Кілька стільців по кутках. Драбина, звісно, що дотягуватись до верхніх стелажів книжок. Камін для медитативних вечорів. Біля каміну пуховий килимок (на жаль, іншого не знайшлось). Настільна лампа, кілька цікавих ваз (чиста підробка), кілька дрібничок, канделябр (проводки тут немає), ну і, власне, все. Хоч і так вже непогано.

Другої кімнати вони не бачили.

Секос сів за стіл і там мовчки насолоджувався курінням. Це був не показний чоловік середнього зросту, з надмірною вагою, залисинами, в мішкуватому побляклому одязі темних відтінків та у маленьких круглих окулярах з тонкою оправою. На вигляд йому було близько п’ятдесяти.

Ви сідайте-сідайте – запропонував Секос. – Не люблю, коли отак стовбичать у дверях.

Чорний Ворон принципово дозволив Христині сісти в крісло. Собі ж підставив стілець, сів в нього, склавши руки на спинку.

Можна подумати, сюди навідується стільки людей, що вже почали з’являтися деякі претензії.

Чесно кажучи, буває. Я втік сюди, щоб ніхто мені не заважав, а вийшло навпаки – у всіх раптом з’явились термінові питання по моїй частині. От тепер преться сюди всяка сволота! При таких обставинах починаєш думати про самогубство.

Сподіваюсь, не скоро?

Ну, раз ви вже тут, то ладно, потерплю, – висмоктавши з сигарети останні соки, Секос погасив бичок об край столу. – Чого бажаєте?

Нас цікавить подорожі між світами.

Ого! М-да-а, таких пропозицій ще не поступало... Навіть не знаю з чого почати.

Почніть з початку.

А краще з кінця.

Почну з головного: навіщо вам це?

Комусь конче потрібно додому...

Судячи по тому, з яким тоном та відчайдушністю Чорний Ворон промовив ці слова, Секос відразу зрозумів, що він мав на увазі Христину.

Ви серйозно?

Секос навіть привстав зі свого крісла, щоб краще роздивитися дівчину.

Ну, і як там?

Нормально.

А конкретніше?

У кожного в будинку є свій власний чубатий бігунець, на вулицях на кожному кроці стоять унітази, а уряд цілодобово веде за нами нагляд з камер на каструлях.

Хм, я собі уявляв це трохи інакше... Та й біс з ним! – Секос знову сів у крісло, задумався. – Перше, що спадає на думку, так це є одне вже містичне й загадкове дзеркало...

Ні, це ми вже проходили. Давай щось інше.

Інше... інше... Нє, ну правда, це найдієвіший спосіб зазирнути за завісу... Знаєте, є ж така матерія, чимось схожа на сітку проти комарів, що розділяє світи. З виду наче тонка, проте дуже міцна.. Дзеркало ідеально її розрізає, роблячи прохід... Чесно, за допомогою дзеркала буде надійніше. А то бувало так, що люди буквально губилися в цьому проході, так і не дійшовши до виходу.

Це ви до чого?

Про те, що, можливо, і вдасться повернутись, проте не факт, що туди, звідки прийшли... Це якщо звернутися до альтернативних методів. Просто те дзеркало спеціально створене для цього, тому, виражатимусь зрозуміліше, телепортація пройде без пригод і негативних наслідків. В іншому разі є ризик заплутатись у темній матерії.

Христина глянула на Чорного Ворона, щоб той допоміг їй, підтримав, заспокоїв... Проте він тупо втупився в одну точку й не зміг відповісти поглядом. Від цього вона відчула себе геть самотньою...

...Та я спробую знайти щось підходяще. Можете приїхати завтра вранці, а ще краще пообідні.

І яка ціна?

Я вже казав, що не приймаю грошей.

І все ж, що ти за це хочеш?

Секос покрутив між пальцями бичок (попільнички у нього не було), про себе порахувавши до десяти.

Пачку сигарет, – він підняв бичок угору. – Таких же.

Чорний Ворон потягнувся рукою до цигарок і кинув їх йому на стіл.

Я небагато викурив. Можеш користуватись.

Секос сховав пачку до шухляди.

Що ж, побачимось завтра.

Так, щодо цього, – Чорний Ворон не хотів закінчувати розмову. – Справа в тому, що нам абсолютно ніде зупинитись...

Сто-о-о-п! Я дуже добре знаю, до чого тут хилиться... Кажу зразу: ні! Ні, і не просіть!

По-моєму, – втрутилась Христина, – не варто так відразу нам відмовляти. Все-таки мало що...

Я вам от що скажу: якщо я відмовляю, значить є причини. Мені байдуже, будь ви бомжами, де ви збираєтесь заночувати. Я вас в себе не залишу, бо не варто залишатись тут на ніч.

Чому?

Інформація конфіденційна. Попросту кажучи, менше знаєш...

Раз так, то нам дійсно варто піти й пошукати собі що-небудь у місті.

Правильний вибір.

Чесно, він дуже боявся залишатися з нею на самоті. Не тому, що вона навіювала на нього страх, який відчуває дитина, заглядаючи вночі під ліжко. Він уже не знав, як себе із нею поводити, які слова потрібно говорити і чи взагалі це зараз доречно. ,,Ця дівчина колись зведе мене в могилу.”

Проїхали кладовище.

Вже починало вечоріти й гілля, що звисало над прокладеною дорогою, виглядало дедалі моторошніше.

,,Так ось ти як? Ти таки цього хочеш? Гаразд... гаразд... я не буду тобі заважати... Якщо нічого не змінилось, якщо ти не можеш глянути на мене іншими очима (глянь, будь ласка! Тільки глянь), якщо ти нічого в мені не бачиш... мою істерику, моє божевілля й мою задишку, то... Мабуть, ми правильно робимо: потрібно розійтися тихо, без слів й натяку на це. Поки ще не пізно, поки я остаточно не втратив здоровий глузд і вміння мислити. Проживу якось без тебе. Раніше ж жив і нічого. Проживу... Дякую вже за те, що ти в мене була... майже... майже моя... майже належала мені... майже... Може, це й на краще...”

Поворот ліворуч.

,,А що я можу вдіяти? Ти свій вибір зробила...”

Змійка.

,,Я не зможу тебе відпустити! Не зможу, не зможу, не зможу! Я боюся завтрашнього дня, коли ми знову сюди приїдемо і... Я не зможу глянути тобі в очі... та й зараз не можу. Невже тобі ні трохи не шкода часу, проведеного зі мною? Я не зацікавив тебе? Ти не вловлюєш мій настрій? Не передбачаєш мої фрази, хай навіть трохи вульгарні? Ти відчувала мене, ти дихала зі мною в унісон, тобі подобався мій голос, коли я говорив, ти хотіла, аби я зробив це і я зробив, лиш тому, що наші бажання співпали – я це знаю, чудово знаю і ти це знаєш... Якщо для тебе нічого не помінялось, значить все було дарма. Тобі краще піти... Іди... іди... в свій світ... в свої двері... додому... до біса...”

Раптом на дорогу вискочив якийсь звірок. Їжак, чи щось типу того. Чорний Ворон миттю натиснув на гальма й мало не вдарився головою об кермо. Хоч він і хотів...

Саме це і потрібно було йому: зупинитись, просто зупинитись, не йти далі, не робити нічого – лише зупинитись. Якийсь поштовх, щоб вибити з голови увесь дур. Він мало не задавив живе створіння – цього достатньо, аби змусити задуматись. Заплющує очі: запах волосся, гладкість шкіри, м’якість губ, ніжність дотику, спазми в животі – фа мінор дієс…В нього ще є час, о Боже, є ще час! І ще не все втрачено.

Мабуть...

Христю, давай поговорим? – він розплющив очі. – Точніше, ти краще послухай мене і постарайся не перебивати... Мені є що сказати.

Чорний Ворон не бачив як вона кивнула (він взагалі на неї не дивився), але відчув, що вона згодна. Перед ним далечінь – той безкінечний кінець дороги, який злився у маленьку цяточку, майже непомітну для людського ока. Він передчував, що голос може не послухатися його й видати хвилювання, тому не поспішав. Він потихеньку заспокоював себе, розтягуючи кожну секунду до розмірів години. Христина мовчки сиділа і чекала, не зводячи з нього очей.

Знаєш... – несміливо почав він говорити. – Чи не знаєш... Здогадуєшся, або ж навіть не замислювалась... що я... а ти... і от ми...

Він тяжко зітхнув, на що, як йому здалося, витратилось багато зусиль. Його очі піднялись вгору, глядячи в небо, ніби просячи в нього допомоги чи хоча б додати йому сил та сміливості, щоб пережити цю нелегку хвилину. Та, не дочекавшись цього, вони знову опустилися вниз, ще нижче.

Я рідко довіряю людям. Спостерігаю за ними, але просто не можу, не можу довіритися їм... таким. Я зробив виключення для Сопляка (ти здогадуєшся чому), для Кульгавого (не питай хто це – це моя особиста драма), для ще декого (мені важко називати його ім’я – це вже трагедія), ну і для... інакше не говорив би зараз тут з тобою.

,,Чорт з ним! Буду рвати!”

Одним словом, якщо ти вважаєш те, що відбулося між нами, просто сексом, який нічого не вартий – будь ласка. Як ти, так і я. Твоє право. Хочеш почути мою думку? Я втратив здоровий глузд... через тебе. Як давно? Я божеволів поступово, стадіями, можна вважати, заразившись нашою першою зустріччю... Не скажу, що відразу, та ти вже тоді так вплинула на мене... Тихо й непомітно... Якби ти не повернулась, хворий вилікував би себе сам завдяки проведеній раніше профілактиці під назвою ,,Кладовище моїх мрій”.

,,Якось складно я сказав... Ну нехай!”

Ти не повіриш, але мені було боляче... боляче і зараз. Я сам себе мучив, сам змушував себе страждати. І через що? Що не міг розповісти тобі про це раніше? Було ж стільки підходящих моментів... Та, мабуть, я тоді не зміг би чітко висловитись про свої почуття. Зрештою, я й сам нічого не розумів. Хоч, скоріше за все, боявся розуміти... Тобі казати такі речі буде легше: ти для цього створена. Від мене ж ніхто не чекає. Та й не вмію я говорити на такі теми. Ну, не романтик я! Принаймні я так не вважаю.

,,Ні, не правда, – подумала вона. – Ти ніколи не помічаєш, який же ти все таки романтик!”

Так от, якщо ти потребуєш моєї допомоги, то я завжди до твоїх послуг. Якщо ні і я тобі заважаю, не проганяй мене – я сам піду. Я все розумію... Просто я не такий, який тобі потрібен...

Серце калатало, подих передавлювало, щось вхопило його за горло й давило сильно та повільно. Він це сказав, він зізнався – пропадать так пропадати. Тепер він слабкий, безпомічний – вперше за все життя, яке він вважав нікчемним. І воно в її руках.

Можеш говорити.

Серце знову здригнулося, взялось холодом, а вона все мовчала.

Він боявся повернутись, боявся її лиця. Яким воно буде? Суворим? Розгубленим? Глузливим? Злим? Він тихо сидів і також мочав. По його пальцям пройшов холод і вони затремтіли. Це край, це кордон, через який йому не слід було переступати – прірва. Політ в нього вже був, залишається фатальне приземлення...

Раптом він відчув тепло. Біля скроні. М’які губи цілували його в скроні. Він думав, що марення, а тому намагався не ворушитись, аби не впасти в реальність. Потім гаряча долоня на щоці. Хлопець взяв її руку – вона справжня і цілунки її справжні. Значить, це не сон, не галюцинація, не сліпота – це і є та сама реальність, яку він уникав і якій вірити не хотів. Невже увесь цей час він поклонявся самообману? Вибрав для себе найгірший варіант і зациклився на ньому? І не помітив її погляду, тієї ніжності в голосі, вічних пошуків побути з ним наодинці хоча б кілька хвилин...

Ну чому ти постійно створюєш собі проблеми?

Він знову лежав на хірургічному столі.

Ну що ж? Зараз ми дослідимо печінку.

Ти ж п’єш, правда? Навіщо вона тобі? Все одно пропаде...

Що ви тут робите?! – кричав третій голос. – Геть звідси!!!

Тупіт ніг, хлопання дверей. Дотик рук турботливого хірурга-професіонала.

Ой-йо-йо-й, що ж вони тут натворили... Нічого, зараз ми наведем порядок...

Він відчував, як до нього повертається життя.

І що нам тепер робити?

Ти про що? – він трохи задумався перед цим, тому й не вловив настрою сказаної фрази.

Про Секоса.

Та чорт з ним, хай живе чоловік!

Так він же тепер буде всю ніч не спати: шукатиме для нас альтернативу дзеркалу... Я не хочу тебе кидати.

Хм... Тоді давай так: знайде щось – я піду з тобою, тим паче що мені тут вже добряче надоїло; не знайде – залишаємось тут. Отже, ми залишаємось у виграші.

А ти не боїшся проходити через це?

Не думаю, що це буде смертельно. До того ж, ти будеш поряд... Підстрахуєш новачка в разі чого.

Ладно, хай буде так...

Ну от. А поки що давай заїдемо в місто й купимо пляшку вина.

Хочеш напитися?

Ні, я хочу споїти тебе: завжди мріяв побачити тебе п’яною.

І скористатися ситуацією?

Якщо ти будеш наполягати.

Нічний Індлес був прекрасним: освітлені ліхтарями дороги, темні романтичні алеї, вивіски, що мигтять кольоровими лампочками. Свіже повітря манило на вечірню прогулянку. Передчуття пригод та веселощів надає сил й відганяє сон. І можна до ранку цілуватися за поворотом...

Він повертається з пляшкою.

Ти казав, що купиш вина.

Вина не було і я взяв шампанське. Ти не проти?

Вона всміхнулась і ввімкнула радіо. Вистрелив корок й з горличка потекла біла піна.

Нам є що святкувати? – між іншим спитав Чорний Ворон.

Ну... Нехай це буде новий день для серйозних починань у житті кожної дрібної комашки з цього світу.

Хитро.

Він дав їй першій зробити ковток.

Улігшись вдвох на сидінні, вони мовчки слухали музику, час від часу промиваючи горло невеликими порціями шипучки. Рукою він обіймав її за талію, а погляд його спрямований кудись вгору.

Слухай, – раптом сказав він.

Вона прислухалась.

Це ж та група, з якою я репетирував в підвалі. Пам’ятаєш?

Як вони пробились на радіо?

Де вони взяли гроші на розкрутку – оце питання!

Це з тобою?

Ні, вони записувались без мене.

А ти не жалкуєш, що пішов?

Старий репертуар – я б ніколи не зіграв краще. Будеш? – він підняв пляшку.

Ні.

Він зробив ще ковток й відставив шампанське. Там залишилась рівно половина.

Чорний Ворон почав підспівувати. Христина підхопила за ним:

Ти ж начебто не любиш співати.

Знаєш, коли я вип’ю, то й на баяні зіграю, хоч я й без поняття, як та штука працює.

Зверху почав крапати дощ. Кілька крапель пробирались крізь тріщину й падали на їхні обличчя. З кожним разом їх ставало більше. ,,Тепер я розумію, чому фургон був накритий клейонкою.”

Через дорогу знаходився готель. Вони втекли туди від дощу. В цей час почався сильний ливень і вони за декілька секунд добряче змокли.

На рецепшині сиділа огрядна дамочка, Її макіяж нагадував прелюдію шоу трансвеститів, її хімічна завивка була схожа на лігво вужів. Чекаючи закінчення зміни, вона акуратно підточувала свої довгі нафарбовані червоним лаком нігтики. Цікаво, для кого вона старається?

Вони підійшли до неї з передчуттям важкої розмови.

Вам чого?

Ми б хотіли зняти номер.

На одну ніч, – додала Христина.

Так. Це можливо?

Ні – різко відрізала дамочка. – Все зайнято. Місць немає.

А може все таки щось є?.. – Чорний Ворон перейшов на підступний тон – тихий ніжний баритон. – Не потрібно ніяких люксів! Ми згодні навіть на комірку.

Юначе, я сказала ,,ні”, значить ,,ні”.

Юначе, чому б вам не звернутися прямісінько до адміністратора готелю, а не мучити бідну жіночку?

Вони негайно ж оглянулись: на відстані чотирьох метрів від них стояла дуже поважна молода особа жіночої статі в досить облягаючому костюмчику лише з натяком на діловитість.

Якби юнак знав, хто тут адміністратор... – пробубнів Чорний Ворон. Він знає ту дівчину.

Ну що ти стоїш, мов нерідний?

А я й не рідний тобі.

Якби був рідним, все було б значно простіше.

Христина почувала себе глядачем в ляльковому театрі: дві розмальовані під людей шкарпетки спочатку не поспішаючи говорять, немов боячись когось налякати, потім розбалакуються й вже жваво торохтять між собою.

Ти по роботі чи просто так?

Просто так.

А детальніше?

Я завжди ненавидів у тобі твою допитливість.

А я обожнювала діставати тебе нею.

Поки я не витримував і не починав зривати з тебе...

А я з тебе...

І це був єдиний спосіб змусити тебе відчепитися від мене.

Ну чому ж ви не берете бейсбольні палиці й не б’єте себе по пиці, як ви любите це робити в класичному розумінні ляльок театру? Що це за грайливий лепет? Що за щебетання? Так не цікаво! Чуєте? Вистава паршива!

Перестань лицемірити.

А то що?

А то я можу не дати вам кімнату.

Які ми сьогодні злі! Може, для нас почався критичний період?

Ти досі підкалуєш цим дівчат? Дорослий хлопець, а дитячі замашки...

Правда в очі коле?

Ну гаразд. Ходімо, обговоримо все як слід – по-дорослому.

Я спробую, хоч нічого не гарантую.

Вони пройшли до її кабінету. Христина слідувала за ними, хоч їй здавалося, що її тут ніхто не помічає. Як круто повернувся світ!

Та її не пустили. Ця дівчина захлопнула двері прямісінько у неї перед носом. Вертихвістка... Тьху!

Христина присіла в крісло прямо напроти цих дверей. Побачим, що буде далі.

А кабінет не змінився, – відмітив Чорний Ворон. – То й же стіл, ті ж крісла, колір стін...

Чому ж? Власниця інша.

І власниця та ж, просто на інших правах.

Ти нестерпний.

А ти не знала?

Ці твої розмови...

Це докір?

Комплімент.

Он як? Раніше затуляла мені рота, а тепер просиш поговорити.

Коли це було?

Коли я захотів тебе в комірчині під сходами.

Пам’ятаєш... і не забув.

Ні, забув...

Вони сиділи один проти одного, як двоє давно знайомих. Вона дивилася на нього, шукаючи зміни, які сталися за той час, коли вони не бачились. Він відчував, як її носочок повільно повз вгору по нозі, намірившись зробити йому масаж простати.

Христина сиділа під дверима, як та покірна дика тварина, яку приручили і тепер не знає, що їй робити: бігти в ліс чи сидіти на повідку. Вона втупилася в одну точку і не хотіла нічого думати – ні, ні,ні. Не треба... Над головою цокає годинник. Повільно, протяжно. Тисне згори. В кінці коридору стоїть вікно, а за вікном іде дощ. Вона чує, як краплі вдаряються об скло. Чуються чиїсь кроки. Тупіт наближається. До неї підходить постать, мало не перечіплюючись на рівному місці.

З-здрас-стьє-е, – висилює з себе.

Не встигає Христина щось відповісти, як постять проходить мимо. Вона підіймається по сходах, майже падає, але встигає схопитися за перила, і далі в тому ж настрої продовжує підійматись. Христина стуляє рота.

Тепер вона знову сама.

Чому так довго? Дівчина припадає вухом до дверей – нічого не чутно. Або мовчать, аби тихо говорять. Мабуть не хочуть, аби їх почули. Хм...

Вона сідає в крісло навпроти, розслаблюється, кладе ногу на ногу і просто чекає. Дверна ручка не ворушиться, годинник цокає. ,,Що ти від мене хочеш? – подумки звертається вона до нього. – Я нічого не можу зробити. Так, мене не пустили – ну і нехай! Витримаю. І не дивись отак на мене – все одно я не заплачу.”

...І двері відчиняються. Спершу вийшла вона, гордо тримаючи голову, не помічаючи Христини, наче її тут і не має. За нею відразу вийшов Чорний Ворон. Не дивиться в очі – приховує щось. Підходить... Невже так і не гляне? Та ні, кивнув головою. І це все?

Підіймаються сходами. Вона йшла попереду, ніби навмисно, щоб він дивився на її ноги, та ще й виляючи стегнами по своїй жіночій сутності. Крім неї же, стерви, нема на що більш дивитися!

Вона взяла на себе честь відімкнути двері. Христина збоку спостерігала за її рухами. Ключ не хотів з першого разу повертатись – туга замкова щілина. Чорний Ворон підійшов їй допомогти. Хм, навіщо їй ці жіночі хитрощі, коли вона вже його спокусила? Чи вона просто дражниться перед нею? Грає на почуттях?

Тепер можете залишитися тут на цілу ніч, – сказала дівчина, віддаючи Чорному Ворону ключі. – І дякую за допомогу.

Дрібниці.

Тоді побачимось завтра.

Якщо ти нікуди не втечеш.

Дівчина пішла, залишивши їх удвох перед відчиненою кімнатою.

Вона була досить великою, щоб умістити в себе з десяток людей. Якщо дивитися від дверей, то біля протилежної стіни стояв чималий диван, який дивився на телевізор, який розташувався на невеликому столику. З лівої сторони було вікно – не дуже велике, не дуже маленьке, в загальному, нормальне вікно з напівпрозорими шторами. Від вікна, ближче до центру кімнати, стояв столик, від якого відбивалося світло маленької люстри. Далі був ще маленький коридор, що вів до дверей ванної, а у кімнаті не було так нудно, то на стінах висіли незрозумілі звичайному глядачеві картини.

Квартирка, звісно, не дуже, – промовив він, оглядаючи все навколо. – Могла б щось краще знайти для старого знайомого.

Треба було краще просити, – з прохолодою сказала Христина.

Вона повільною ходою пройшлася по кімнаті й зупинилась перед вікном: Зараз було б непогано сфокусувати свою увагу на чомусь нейтральному.

Ну, це нічого, – Чорний Ворон тихенько обійняв її ззаду. – Тут, – продовжував він пошепки, – є все, що потрібно: тихий затишок, м’яке ліжко та двері на замку. Ніхто нас не турбуватиме, а якщо хто й посміє, то ми зробимо вигляд, що нас немає, і не будемо відкривати, – хлопець хотів поцілувати Христину, та тільки-но він схилився, як вона відвернулась. – Та якщо вже не хочеш, – мовив він далі, не придаючи цьому великого значення, – то нічого, я тебе розумію. По-моєму ми й так занадто поквапились... нам не завадило б і трішки пригальмувати. Правда ж?

Відповіді він не почув: Христина мовчала, понуривши поглядом кудись вдалечінь і, як Чорному Ворону здалося, взагалі не чула його слів.

Христь, щось не так?

Все так.

Тоді чому ти так себе поводиш?

Я? Зі мною все гаразд.

Щось не...

Дай закурити.

Він цього не очікував.

Що?

Я сказала ,,дай закурити”.

Я чув. Навіщо?

Дай.

Ні.

Давай же! – вона підвищила голос.

Не буду!

Не кричи на мене.

Вибач, – він стих.

Його руки розімкнулись і вона змогла піти і сісти на ліжко, залишивши його біля вікна.

Ти на мене сердишся? – спитав він обережно, не обертаючись.

А ти як думаєш?

,,Що ж я такого зробив?”

Може, спробуємо все обговорити?

Пробуй.

Він розвернувся до неї лицем – вона сиділа на краю ліжка, поклавши ногу на ногу, обпираючись ліктем об коліно та схиливши голову на зігнутий кулак. Від того, як вона дивилася на нього, він відчув себе маленьким хлопчиком, якого поставили в куток колінами на гречку за те, що неправильно дихнув в її присутності.

Христю, я не знаю, що мені робити.

Нічим не можу допомогти.

Він підходить ближче, боячись кожного свого кроку.

Не стій наді мною: мене це дратує.

Він опустився на ліжко поруч з нею. ,,Не думає відсовуватись – може, ще не все втрачено?”

В кімнаті було тихо. Лиш невпинно цокав годинник на стіні. Дощ трохи заспокоївся, тільки моросило. Страшно порушити цей порядок.

Тепер вона сиділа і ламала руки. Він думав, щоб таке сказати, аби не зробити ще гірше. Він знав, що сама вона нізащо не почне розмову.

Я хочу, щоб ти пішов.

Він помітив, як тремтіли її пальці, коли вона це говорила. Він не вірив, що все може так скінчиться, так розбитися вщент, що він і не встигне відчути, як це чудово бути з нею.

Ти дійсно цього хочеш?

Так.

Всередині нього щось тріснуло і тепер різало внутрішні органи.

Гаразд, – видихнув він, – я обіцяю, що піду. Я можу більше ніколи не попадатись тобі на очі. Ти вже доросла дівчинка і зможеш про себе подбати. Скажи тільки: чому?

Ні.

Почекай, як же я піду, не знаючи за що? Так неправильно.

Тепер ти будеш розказувати мені про правильність?

Христю!

Хіба ти не розумієш, що мені важко про це говорити?

А я взагалі не знаю, про що говорити.

Знаєш.

Тоді не розумію.

Розумієш.

Досить, – його нерви не витримували натиску. – Я нікуди не піду, поки ти мені все не поясниш. Не хвилюйся, я почекаю, поки ти зберешся з думками.

За цей час дощ остаточно стих. Чутно, як важкі краплі скочуються з шиферу й голосно розбиваються об асфальт. Вони, мов сльози, розтеклись по всьому вікні, деякі з них навіть пробились крізь щілини й залили підвіконня. Ставало дедалі прохолодніше й темніше. З вулиці чулось, як хтось іде попід будівлею і в нього хлюпають підошви. В такі хвилини цей звук особливо дратував. Проїхала машина – вибух матів на півкварталу. Зараз тому чоловікові не заздрив жоден, хто сидів у теплій комірці своїх домівок, зігріваючись штучним теплом обігрівача. Подув вітер. З листків скотились останній краплини дощу. Новий потік матів. Всі, хто чув це, відразу виказали свій захват від розвитку культури в країні.

Лиш в одному вікні досі ніхто не вмикав світла. Там жила тишина, що лякала до глибини душі.

Давно ти з тією дівчиною знайомий?

Та вже близько... Стоп. А чому ти раптом про це заговорила?

Ну-у...

Ну-ну.

Він підсунувся ближче.

Невже ти подумала...

Яка різниця, що я подумала, головне, що зробив ти.

„Значить, вона мене ревнує!.. – майже з радістю думав він. – І, виходить, я їй потрібен. Вона не хоче мене ні з ким ділити, хоче, щоб я належав тільки їй. Яка насолода знати це!” Він обережно обняв Христину, приговорюючи:

Звідки тільки в тебе беруться такі думки? Як могло шампанське настільки скрутити тобі голову, щоб звинуватити мене мало не в усіх смертних гріха?

Ти знущаєшся?

Аж ніяк. Ти просто...

Що?

Випила.

То я не вмію пити?

Не в цьому справа?

А в чому?

Не заводься знову.

А ти не говори, що мені робити!

Вона відштовхнула його від себе. Потім закрила лице рукою: її очі налились сльозами і вона більше не могла себе стримувати.

,,От і розумій після цього жіночу логіку.”

Іди, прошу тебе, – говорила вона крізь схлипування. – Залиш мене саму.

Христю, ти не права і ти повинна це визнати. Скажи, що помилилась, і все. Тут немає нічого страшного.

Гаразд, якщо ти не хочеш, я піду сама.

Вона хотіла вибігти з будинку, покинути усе і, найголовніше, опинитися подалі від нього. Та Чорний Ворон не дав їй залишити кімнати, схопивши її вже біля самого порога. Він міцно-міцно притиснув до себе, не зважаючи на всі її відбої. Вона ж мало не роздирала його: виривалась, била в груди, намагалася кусатись. Він терпів. Потім вона стихла. Лише плакати не зупинялась. Від сліз її в хлопця промокла вже вся сорочка. Слухаючи її скиглення, йому також кортіло заплакати разом з нею, але поки що в нього якось виходило стримуватись. Мабуть, півгодини, а то й більше, вони отак простояли в напівтемряві, слухаючи, як важкі краплі щойно розпочатого заново дощу стукають у вікно, просячись погрітись. А так була тиша.

Христь... – казав хлопець стиха. – Ми ж обоє мріяли про це. Ми перебороли страх і сором... разом... Нам же так добре, коли ми поруч... У нас попереду ще багато таких миттєвостей. Невже ти хочеш зруйнувати все?

Не хочу... Це ти руйнуєш...

Христь... не треба... Христь, чуєш? Не треба... прошу тебе…

Або підеш ти, або піду я.

Не жени мене, Христю... Я ні в чому не винен, я нічого поганого не зробив. Повір же ти мені нарешті!.. Чому ти така вперта? Христь, не роби боляче нам обом. Будь ласка, не роби...

Іди... – наполягала вона на своєму. – Відпусти мене і йди...

І він відпустив. Вона стояла смирно, намагаючись не дивитись на нього прямо. Стоячи спиною до дверей, він прочинив їх однією рукою.

Провокація?

Чорний Ворон не відводив від неї погляду: хотів знайти в заплаканих дівочих очах хоча б краплиночку бажання не випускати його від себе, визнання, що все наговорене є брехнею, не більше. Та, як видно, сподівання були марними. Єдине, що він міг зробити, так це поцілувати її, неначе в перший і в останній раз, щоб залишити по собі згадку і присмак на губах. Тоді юнак сховав руки в кишені, розвернувся та пішов, не обертаючись і не зачинивши за собою дверей.

Перед очима маячили східці, стіна, поворот на 90˚, знову східці – він всього цього не помічав, дивився кудись в себе, йшов по інерції... Здавалося, він ослаб. Ось зараз ноги підкосяться і він полетить вниз, заб’ється, скрутить собі м’язи, його схопить параліч, він втратить свідомість, впаде в кому, можливо, помре... А якщо і не помре, цьому можна легко посприяти. Хоча ні: вона знайде його під сходами, блідого й холодного, подумає, що зробив це через неї – вона винитиме себе і плакатиме, плакатиме і винитиме... але він цього не хоче.

Він слабне з кожною сходинкою. Стіна. Чому вона його не тримає? Лють, лють переповнює його – він б’є її кулаком. Удар, удар, ще удар... поки не зчісує шкіру до крові. Опускається на підлогу. Ще один ряд сходів і він вже на першому поверсі. Тут темно, прохолодно, у вікно достукується дощ. Він сам. Дивиться нагору – а раптом там з’явиться її силует, вона побачить його, злякається, підбіжить, обніме, почує його дихання, назве його дурнем і залишиться з ним. Або ж він зараз на залишках сил підніметься до неї, застигне на порозі, а вона стоятиме там же, так і не зрушивши з місця – він впаде до її ніг, заплаче... Але цього не буде. Ні того, ні того. Чому? Бо так комусь потрібно. Сам він не в силі вирішувати: не від нього залежить.

Чорний Ворон підіймається, виходить на вулицю – зверху на нього ллє дощ. Він застібає куртку, оглядається – куди ж йому піти? Стояти не можна, інакше дощ на нього розізлиться. Оглядається по сторонам. Куди йти, куди?.. Чорт забирай, та куди хочеш! Він вільний, перед ним простір, а простір – не дорога, тут можна пройтися як завгодно, навіть спиною вперед. Та й яка йому різниця? Що туди, що сюди – кінець один. А дощ підганяє... і він вирішує – направо. Навколо нікого. Мабуть, сидять в своїх домівках, в затишку, в теплі. А йому також хочеться тепла і ласки! Та що з того? Єдиною, хто міг би йому це дати, була Христина, але вона його вигнала, він їй не потрібен... Куди йому йти? Прямо...

Чи все ж повернутись? А смисл? Його вже довгенько не було, вона не чекає. Вона ненавидить його, а він її любить. Незважаючи на обставини, він так її любить. Сильно-сильно... Можливо, вона також його любить, просто зараз надто збентежена ненавистю. Через деякий час вона випустить пар, охолоне, сяде, все обдумає і все зрозуміє. Не виключено, що захоче йому про це розповісти. Та де ж він? А він... не повернеться.

І все таки йому її шкода, так шкода, що не хотілося випускати з рук, перестати гладити по голівці, а лиш приймати її сльози, ледве здержуючи свої, слухати її нерозбірливі слова, цілувати в чоло, здригатися з кожним схлипуванням і намагатися дихати рівно, коли припинялася істерика і вона просто приймала його обійми. Мабуть, йому не варто було йти, не можна було залишати її саму, віч-на-віч зі своїм сумлінням, аби воно її остаточно не доконало. Треба було б відразу заперти двері на ключ. Тим часом вона б зачинилася у ванній, а він сидів би під дверима і дослухався, чи вона ще жива, і говорив би, щоб вона чула його голос. Коли він засне на порозі, вона вийде в коридор, витягне в нього ключі, відімкне двері, але не піде: в неї не вистачить сил покинути його, совість їй не дозволить. А йому дозволила. І зараз вона лає його за те, що він її послухався. Хм!..

Дощ іде, дощ капає, його рідке тіло стікає з шиферу. Чому ж ти плачеш, небо? Для чого ти дозволило супроводжувати гостя вулиці своїми гіркими сльозам? Невже ти не розумієш, що на душі і так тоскно, що цим ти робиш тільки гірше? Звісно, ні. Тобі ніколи не пізнати тонкості внутрішнього світу людей, які, на відміну від тебе, можуть відчувати. Ти ж знаєш лише три погоди: сонце, хмари і дощ (чи сніг, як нову форму дощу). Ти можеш або плакати, або ні, але ти не розумієш, чому плачеш, просто не можеш цього зрозуміти. І не можеш сміятись. Чому? Бо в тебе немає губ, що розтягуються у грайливій посмішці. Немає навіть очей, де спалахує блиск надії. І ти плачеш, плачеш, плачеш...

Чорний Ворон зупиняється. Перед його очима пивниця – місце, де зневірені втрачають залишки проникливого розуму, ясної думки, куди потрапляють їхні душі перед тим, як відправитись в пекло. Сюди вони скидають свій бруд і набираються чужого, сюди вони приходять, не розгледівши усіх перспектив життя й навмисно добивають його зайвою чаркою. Тут їх дім, тут їхнє місце в житті, тут вони існують, не живуть, бо живуть тут лише щури під барною стійкою.

На голову капав дощ, в душі холод, в роті сухо і йому більше нікуди піти. До того ж так хотілось випити дешевого коньяку...