По струні. vol.1 Початок піднесення

ІІI

...Пройшов цілий тиждень, а Христина все ще не могла звикнути до нових порядків: вона ніколи не виїжджала за межі рідного міста й знала про світ тільки з книжок, аж раптом опинилася хтозна-де в такому похмурому місті, що страшно становиться від усіх тутешніх жителів. Вона не намагалася з кимсь подружитися чи просто поговорити, маючи краплину надії знайти людину зі схожою долею, щоб їй не було самотньо – вона знала, що не знайде, знала, що її надія марна. „А може це сон? – не одноразово думала Христина. – Може, я впала в кому і все – кожна деталь, кожне нове обличчя – є наслідком моєї уяви, але вона в мене не така потужна, щоб уявити щось подібне, а отже, це не може виявитися сном”. Потім вона оглядалась навколо себе, переконуючись у реальності всіх речей, які її оточують. І знову страшно.

Однак не могла погодитись, що тут їй зовсім нічого не подобалось. Єдиною втіхою були вечори, які влаштовував Чорний Ворон (хоча, не зовсім влаштовував, бо він всього-на-всього робив тільки те, що хотів робити). Кожен день у будь-який час після роботи він міг прийти на кухню, закинути ноги на стіл, забуваючи про гостинність та хоч якусь вихованість, і поринав на кілька годин у свій казковий світ музики, де вистачало місці лише для нього одного. Грати у такому положенні було вельми незручно, тому зазвичай виходила якась нісенітниця, яку він називав „розминкою”. Вже через кілька хвилин він підводився й задумливо ходив по кімнаті. В такі моменти його очі дивилися кудись в себе, а думки були далеко за межами свідомості, причому руки жили своїм власним життям і не припиняли доторкуватись до струн, виводячи правильні мелодії. Втомившись стояти, він сідав на підвіконня, попередньо визирнувши на вулицю, хоча він рідко когось бачив за вікном.

Чорний Ворон нікого не помічав навколо себе і не підводив очей, навіть коли відчував на собі прикутий до нього погляд. Христині подобалось спостерігати за ним: він здавався їй цікавим, хоча тоді він мало говорив, та трохи дивакуватим хлопцем, бо раніше вона не зустрічала жодної людини, схожої на нього. Він був серйозним, але дуже любив насміхатися (звісно, внутрішньо) зі Сопляка, ставлячи його у незручне становище.

Як от...

Часом вони грали в дурня на цигарки. В Чорного Ворона їх було не так багато, як у Сопляка, й тоді він виставляв свою запальничку, яка, по його міркам, могла виступати в якості трьох пачок. Після цього він, зазвичай, вигравав: запальничка для нього надто багато значила. Він навіть її ніколи не міняв: згасне – віднесе куди треба, там її заправлять, а доти вони вдвох з Сопляком переходили на сірники (це була єдина запальничка в цьому домі!). Та інколи йому йшла погана карта – довелось йти на хитрощі. Отже, в них обох по одній карті. Сопляк задоволено мугикає, бо ж у нього в руках туз. Чорний Ворон нервово закусив нижню губу, дивлячись то на карту, то на нього. Він чекав його ходу. Сопляк переможно кладе свого туза, відкидається на стільці й легенько затискує вказівного пальця між зубами. На очах у Чорного Ворона жах: його запальничка, його чудова запальничка! іншої не треба: йому потрібна саме ця! що він робитиме без неї? Він підіймає очі, дивиться на Сопляка і з криком „ха!” кладе зверху свою карту. „Почему „ха”?” – питає Сопляк. „Бо я виграв!” – „Как ты можешь выиграть, когда у меня туз, а у тебя шестерка?” – „Ну, і що?” – „Шестерка же младше туза!” – „Хто сказав?” – „Правила!” – „Так заглянь у свої правила і побачиш, що туз там наймолодший!” – „Как это?” – „А так: валета б’є дама...” – „Это понятно.” – „...даму б’є король...” – „И это понятно.” – „короля б’є туз...” – „И это тоже понятно.” – „...а, виходячи з цього, туза б’є шестірка!” – „Почему?” – „Бо закривається круг! Бо не може такого бути, щоб якусь карту ніщо не било!” –„А-а-а...” – Сопляк задумався. Поки ж до нього дійде, що його надурили, Чорний Ворон забере свій виграш і тихенько втече. А ввечері, коли Сопляк почне розбиратися з ним по цьому питанню, збреше, що він не грав з ним в карти, а якщо і грав, значить то він ходив до Сопляка козирним тузом, а сам же Сопляк просто щось наплутав.

Рідко з ними була Емона: вона старалася якнайменше попадатися на очі, завжди приходячи пізно, і всього раз чи двічі сиділа з разом з усіма, та й то недовго. Сопляк ніколи не досиджував до кінця і, тільки-но його кликав сон, він з першим позіхом йшов до себе. Христина дочікувалась, коли Чорному Ворону набридне грати на гітарі, а доти була його вірною слухачкою. Її не приваблював рок і вона не шаленіла від металу, покладаючись на музичні смаки інших, яких підкорили r’n’b, попса та клубні композиції, тому вона не знала нічого про живу музику, а тим паче про тяжкий рок, але вона добровільно здалася в полон гітарним звукам, новим для неї і для її слуху. Дівчина була вражена його вмінням і тепер остаточно переконалася, що можна не мати великого віку, щоб підкорити собі слухачів своєю майстерністю, виробленою довгими роками, а достатньо лише цілком віддатися улюбленій справі, щоб за невеликий термін зачарувати весь світ. Це твердження вона не раз собі повторювала, прислухаючись до найменших коливань звуків. Та про що ж увесь час думав Чорний Ворон? Інколи він розповідав їй, не вдаючись до подробиць, що йому мучило в ті хвилини, коли він поринав у спогади, але частіше їхні розмови не мали нічого змістовного і були безглуздими, про такі неважливі речі, що не слід про них заводити й мови, проте вони отримували від них більше задоволення, ніж якби тема було більш продуманою. Їй подобалось проводити з ним час, досиджуватись до пізньої ночі, говорити з ним в перервах і слухати його музику: не мав нічого спільного з іншими людьми, він є чимось новим, відкриттям, особистістю, що не боїться відрізнятися і висловлювати свою думку, яка не співпадаю з думкою оточуючих – це притягує. Їй подобалось, коли Сопляк був з ними, як вони потім вдвох знущалися один над одним, а вона стежила за цим і ледве стримувала посмішку. А Емона просто тягала її повсюди з собою, показуючи, як можна прожити без копійки в кишені, ну і заразом роздивитися місто.

Вона помалу вчилася тут жити. Вона звикала до цієї компанії. Їй вже не страшно...

Чорний Ворон прокинувся від шуму. ,,Мабуть, це знову п’яні виходи Сопляка,” – подумав він. Виглянув у вікно – ще тільки-но почало світати. І чому тому не спиться в таку рань?

Хлопець спробував не зважати, але не зміг, хотів відволіктися, проте не було на що, накрився з головою – не допомогло, поклав зверху подушку – результат той самий. Вирішив в усьому розібратися. Відкриває двері, а там серед коридору стоїть абсолютно голий Сопляк з трусами на голові, наче на знак протесту, з гітарою в руках, струни якої він час від часу пощипував, зате постійно орав:

Та-а-ба-да-да-да-а-а... та-ба-да-а-а... и кам-ба-ла-а-а-ла-ла-а-а-а-а-а-а-а... Хэй! Таба-таба, туба-туба, таба-таба, хала-буда...

Чорний Ворон подивився на це скептично, при піднявши одну брову.

Як закінчиш, протреш гітару – не хочу після тебе її торкатися.

И не-е по-дуууу-ма-ю-у-у... – не виходив він із ролі.

Вдягни штани: тепер тут живуть дівчата.

А я не для тебя стараюсь. Ха! Размечтался.

Чорний Ворон тільки хмикнув і пішов до ванної. Сопляк послідував за ним, наспівуючи свою пісню. Він був готовий йти за ним до кінця, проте двері так необачно зачинились перед носом. Нічого, він постоїть під ними.

Орэ-орэ, ма-ка-лай в мо-ю жизнь не на-кла-дай, там-ба-ла-ка-ла-ба-дай-лай... Та ладно, Вороныско, не сцы!

Чорний Ворон ледве встояв на ногах.

Що ж мені отак і стояти серед туалеті зі спущеними штанами?

Тогда, желаю удачи! – і знову затягує пісню: – Не сцы, Вороныско, не сцы-ы, иначе поку-сают кло-пы-ы-ы... за яйца тво-и-и... и обор-вется ди-нас-ти-й-а, обор-вется ди-нас-ти-й-а, обор-вется ди-нас-ти-й-а-а-а..., которой и вовсе уж нет.

,,Сука, весь кайф обламав!”

А что, хорошая песня! Надо будет записать.

Натягує на себе труси, насвистуючи при цьому щойно придуману мелодію.

Виходить Емона.

Що ти тут казишся?

И й-а-а пою-у-у-у кру-тую песню-у свою-у-у... Оле! Уни-кум блю-у-у-узззззззззззз.

Заткни свого рота!

Чуть что, сразу не пой, заткнись, пошел вон... Может у меня душа поэта, может мне надо самоутверждаться, развивать себя морально, расти духовно...

Заткни рота.

Вот так всегда... – понурився він. – Никто меня не понимает...

Якби ти не поводив себе, як останній виродок, можливо, думка про тебе була б іншою.

Він задумався. Поки до нього доходила інформація, вона ввійшла в кухню, взяла собі пляшку пива і навіть встигла ним збадьоритися.

А мне нравится моя жизнь! – крикнув він через весь коридор.

Вона ніяк не відреагувала.

Чорний Ворон вийшов з ванної.

Ну как? Подрочил? Обошлось без происшествий?

Дякую, що так за мене переживаєш... Ти думаєш сьогодні на роботу йти?

Какая к черту работа... – Сопляк зиркнув одним оком на настінний годинник. – Вашу мать, я на работу опаздываю!

І зник за дверима. Зрозумівши, що то не його кімната, швидко шугонув в іншу.

Там ще залишилось? – звернувся Чорний Ворон до Емони, яка вже відкинулась на стільці, посьорбуючи з пляшки.

Так, ще дві-три бутилочки і, здається, одна баночка.

Заглянув в холодильник, оглянув його уважно, почухав потилицю.

М-да-аа... В домі живуть двічі більше людей, випивки купується ВТРИЧІ більше, а її все одно не вистачає.

Її ніколи не вистачає.

Так, але ж Христя не п’є і дякую їй за те, а все одно не сходиться.

Христина не п’є, тому я п’ю і за неї, і за себе.

Навіщо?

Для балансу.

Вилітає Сопляк.

На работу... на работу... быстро на работу...

Куди ти спішиш? – обізвався до нього Чорний Ворон. – Ти все одно грачуєш, так яка тобі різниця в скільки виходить? Ти ж сам собі платиш!

Вот именно! – розвернуся на порозі Сопляк, тицяючи на нього пальцем. – Я хочу подняться в своих очах! Быть строгим начальником и боятся самого себя.

А ще ти хріновий роботодавець і працівник-хабарник.

Да, я такой, – розніжився він. Потім зробив серйозний вигляд і мовив строгим голосом: – Ждите вечером.

І вийшов у двері.

Чорний Ворон пристально глянув на Емону.

Я також вже йду.

Відставила порожню пляшку на середину столу і пішла геть.

Він залишився сам.

Підібрав з підлоги гітару, хекнув на неї разок, протер низом своєї майки. Підпер нею стіну. ,,Нехай, вона ще вечором знадобиться.” Постояв, трішечки подумав-подумав і передумав: ,,Ні, хай краще постоїть у моїй кімнаті – мало що може трапитись.” І відніс гітару. Потім повернувся в кухню, дістав із холодильника ту єдину баночку пива зі смаком лайму. Ага, кілечка немає. Мабуть, Сопляк відірвав – в нього руки завжди не з того місця ростуть. ,,Если руки растут не с того места, значить это ноги, ” – отак би він спробував викрутитися жартом. На щастя, його тут немає. Чорний Ворон почав колупати баночку ножем.

А відкривачки хіба нема?

Почувши чийсь голос, він застиг на місці, наче його застукали на гарячому за чимось непристойним. Потихеньку повертає голову – у дверях стоять Христина. Х-у-у-у-х!..

Відкривачки тут зроду не водяться, – кинув він і повернувся до справи.

І як же ти їси консерви?

Я не їм консервів.

Але ж колись доведеться, якщо більш нічого не буде їсти.

От тоді й подумаю над цим.

А тоді вже пізно буде – ти помиратимеш з голоду.

Ну, тоді я не знаю, – розвів він руками.

А-ай!..

Лезо зачепило її руку. Він і не помітив, як вона підійшла ближче.

Дай гляну.

Він відкинув ножа і взяв в свої долоні Христинину руку. Поріз неглибокий. Лиш по краях розтерзаної шкіри тільки-но почала виступати кров.

В тебе є чим замазати рану?

Ні.

А хоча б якась аптечка є?

Споконвіку не мав.

Ну, а бинт?..

Він помахав головою.

Стій тут і нікуди не йди, я зараз.

Хлопець зірвався з ніг і розчинився десь в коридорі так швидко, що Христина не встигла помітити, в які двері він зайшов. Через хвилину він повернувся, несучи якийсь клаптик тканини, чимось схожий на марлю.

Це в мене залишилось ще з того разу, коли по п’яні перечепився через східці і роздер коліно з ліктем.

І сильно роздер?

Дурниці! Подай мені руку... Я тоді потягнув з собою Сопляка, так що йому також дісталося.

І ви потім вдвох сиділи й перев’язувались?

Майже. Спочатку глитнули спирту для бадьорості, а тоді вже перев’язувались.

Він намагався швидко перемотати порану руку, нібито від цього залежало Христинине життя. Вона помітила, як трясуться його пальці – він боїться зробити їй боляче. Коли він хотів затягнути вузол тугіше, то нахилився головою і взяв один кінець зубами, і вона відчула, як збуджено й нерівномірно він дихає. Здавалося, ще мить і він розплачеться замість неї – настільки переживав. Його аж шкода стало.

Ти ж... розумієш... – почав він виправдовуватись (щоправда, не знав як), міцно тримаючи її руку коло себе, – розумієш... я не хотів... я випадково... так вийшло... я ненавмисно...

Нічого-нічого, я все прекрасно розумію.

Ні не розумієш...

Вона дивилась на нього так, щоб він зрозумів, що все гаразд – він відпустив її.

Дай щось попити.

Візьми в холодильнику.

Христина, звісно, відкрила холодильник, але цілої пляшки брати не хотіла.

Це твоя стоїть надпита?

Моя. А що?

Я її візьму.

Ні, не треба!

Та було вже запізно: вона зробила ковток, але на смак то було не легке пиво, як написано на етикетці, а... вино?

Що це?

Хіба ти ще не зрозуміла?

Так, але... навіщо приховувати, що ти п’єш?

Чорний Ворон винувато зітхнув.

Просто крім мене й самоутверджених тіток більше ніхто не п’є вина. Я не хочу, щоб Сопляк знущався з мене через це.

А ти візьми і скажи йому про це. Не муч себе.

Цього йому не збагнути. Він його ніколи не куштував і не хоче навіть спробувати. По-бабському це якось, він би сказав.

А ти?

А я просто в захваті від вина. Це єдиний алкогольний напій, від якого я не п’янію... принаймні відразу.

Христина покрутила пляшечку в руках, заглядаючи крізь горлечко всередину.

Можеш допивати – в мене його вдосталь.

Дякую.

,,Хм...”

Коли захочеш, можеш звернутися до мене і я наллю тобі ще.

Нехай іншим разом.

Через кілька хвилин після того прибіг Сопляк.

Ти чого так рано? – зустрів його Чорний Ворон такими словами. – Невже вже встиг машину поламати?

Машинка бегает прекрасно и еще внуков твоих переживет! Слушай, ты сейчас упадешь.

Чорний Ворон миттю схватився за серце з криком:

Рятуйте, мені зле!..

На Христининих устах випливла легка посмішка.

Обличчя Сопляка перекосилось – сарказм доспів.

Хм, смешно...

Він зняв з себе куртку, яку поспіхом накинув на себе раніше, спокійненько почепив на вішалку, під виглядом скромної баришні сів на стілець, поправив зачіску (незважаючи на те, що волосся на його голові залишилось небагато), потім скромненько склав ручки на коліна – ну просто лялька!

Не тягни, – підганяв його Чорний Ворон. – Кажи, чого сюди прийшов.

Сопляк зіскочив, мов навіжений, хлопнув в долоні, розтираючи їх, як після морозу, і радісним голосом малої дитини запитав:

Ну, что? Поехали?

Куди?

Я разве тебе не сказал? Странно... – сам собі здивувався Сопляк, чешучи потилицю. – Ты же знаешь Неотесанного?

Знаю. У нього ще й група своя... По п’ятницям в клубі, що прямо під моїм офісом грають.

Вот именно! Где-то так на днях их гитарист куда-то там пошел, в компанию какую-то ввязался... Одним словом, оказался не в том месте не в той час – вот с ним там, – Сопляк притулив до скроні вказівний і середній пальці, відтопиривши великий, – быстро поговорили. И теперь им нужна замена, а я как раз мимо проезжал…

Далі не слід було і продовжувати: Чорний Ворон ще на початку розповіді здогадався, про що йому Сопляк хоче сказати, а слухав тільки для того, щоб підтвердити свої здогади. На його обличчі не було жодних ознак радості – кам’яне, як і раніше; але очі, очі його сяяли, немов налилися сльозами, і блистіли, наче від сліз, так, як блищать зорі на чорному полотні неба в ясну ніч.

Что встал? – сказав Сопляк наприкінці. – Собирайся!

Потім він вийшов, щось бормочучи про своє. Чорний Ворон же так швиденько схватив свою куртку, забувши навіть насварити Сопляка за те, що відразу нічого не сказав й відтягував час до останньої миті. Ще не просунувши до кінця руку в правий рукав, він звернувся до Христини:

Можеш сходити по гітару? Вона, здається, стоїть коло мого ліжка. Тільки дивись, щоб медіатор не просковзнув крізь струни.

Якщо йти прямо по коридору і, дійшовши до середини, звернути направо, то неважко зрозуміти, що за тими дверима знаходилась його кімната. Вона знала, що, судячи по обстановці кімнати, можна багато розповісти про характер її господаря, а якщо це кімната господаря будинку, то тим більше потрібно заглянути, адже по цьому господареві важко визначити його справжній характер: то він такий, то відразу міняється в лиці – і вже перед тобою зовсім інша людина. До того ж, їй так кортіло заглянути туди хоч один разочок...

Вона показалась їй дещо незвичною, хоча була такою ж похмурою, як і все навколо: стіни внизу пооббивані, де-не-де потріскані щілинами, а зверху їх прикривали з дивними, в чомусь страхітними людьми постери – більшість з них поблякли, затерлись, траплялися порвані, з відірваним низом чи зовсім розірвані навпіл висіли, проте двоє з них (на обох були зображені дівчата: одна сиділа на підлозі вузького коридору, опираючись ногами об стіну, курячи довгу тонку сигарету і, звісно, крім чобіток на високих підборах, на ній не було нічого, а от друга була вже абсолютно голою і вигиналася усією спиною, демонструючи своє красиве тіло), мабуть, тільки ці два плакати були найменш деформованими і, дивлячись на них, у Христини виникало лише одне питання: на яку із них він частіше мастурбує? ха-ха... отже, жодний куток не обминули павуки, поквапившись прикрасити їх павутинням, а коли зрозуміли, що їм тут ніколи не прижитися, повтікали, плетені домівки ж залишились; праворуч стояла шафа, яка ззовні виглядала новою, але дверцята в ній ледве трималися і, якби дунув легенький вітерець, вони б точно відпали; ліворуч мав своє місце стіл, закиданий усілякими паперами, папками та іншими нецікавими речами, що аж попадали на підлогу, склавши компанію порожнім або напівпорожнім пляшкам і пачкам сигарет; також там знаходився комод, головне завдання якого збирати на собі пил, проте ні в якому разі не змішувати його з тютюном, щоб підтримувати запаморочливий запах у кімнаті; вікна не затуляли штори, натомість були замазаними чорною фарбою, частина якої вже пообпадала, тому денне світло тут могло розгулятися тільки наполовину; на підвіконні вистроїлися в двоє рядів колекція дисків, але й тут їм не вистачило місця й зайві диски купою навалились на акуратно складені; якраз під цим підвіконням стояло широке, не застелене ліжко, а вже об нього спиралася гітара – найбільша його цінність, і хоча вона давно вже не нова, та інструмент був в гарному стані й струни блистіли на чорному фоні мов щойно куплені, а між ними затиснутий свіжо вирізаний з пластмасової картки медіатор; над ліжком уся стіна, починаючи від рівня підвіконня і майже до самої стелі, була обклеєна білетами з концертів, на які ходив Чорний Ворон – він зберіг усі до єдиного. Христина не могла не помітити цього, так як і напис, вишкрябаний ножем, що ховався між цими папірцями: „Гітара: якщо вона є – життя, якщо ж немає – смерть.” Безумовно, все в цій кімнаті показувало гості про захоплення музикою її господаря, та ці слова найточніше відзначали його ставлення не тільки до музики, а й до самого життя.

Вона бере гітару й швиденько йде. На порозі на неї вже чекає Чорний Ворон. Його простягнута рука не взяла інструменту – вона обняла її спину. Христина пішла з ним до машини. Хлопець посадив її на заднє сидіння, сам сів до Сопляка наперед. Усю дорогу він розпитував його про гурт, в чому суть ситуації та (найголовніше) які вони використовують акорди (прості, щоб не заморочуватись, чи складні, аби повикручуватись один перед одним), але Сопляк говорив якось заплутано, при цьому тихенько хихикаючи собі у комір. Потім сказав, що йому там все розкажуть, а зараз хай не випитує, тим паче, що він і сам толком нічого не знає. Проте це не зупинило Чорного Ворона і він продовжував вигадувати нові запитання, ще не кінчивши попередніх.

А Христина не могла вимовити і слова. Сиділа собі тихенько позаду них, слухала їхні перебиваючі один одного голоси. В її руках гітара, його гітара, та сама, на якій він вчився, з якою виступав і майже не розлучався. Дівчина уявляла собі, скільки існує спогадів, зв’язаних з нею. Лише вона знає про нього все. Христина гладить струни і думає, що він так само їх гладив, коли вперше взяв її до рук. Можливо, тоді він так само обдивлявся кожну дрібну деталь на цьому інструменті, як і вона зараз – як щось нове, непізнане, неосяжне. Скільки йому тоді було? Тринадцять? Дванадцять? Вона чомусь думала, що він грає все своє свідоме життя. Що тоді, для того юного хлопчика, важив цей вміло оброблений шмат дерева з неповноцінним дуетом металу? Яким був його перший акорд? Мабуть цей. Христина не знала, як він називається, але помітила, що його пальці часто знаходяться в такому положенні. Вона спробувала це повторити. Вийняла медіатор, положила поряд, взяла акорд. Пальчиком правої руки проводить по струнах – не звучить. Мабуть, потрібно дуже нажати, щоб звучала кожна струна. Ось так. Ще раз проводить пальчиком – зазвучало! на всю машину! Вона швидко притисла струни розкритою долонею, аби заспокоїти їх. Насторожилась. Здається, ніхто не помітив. Принаймні Сопляк: він так само щось доводив Чорному Ворону, запевняючи його в чомусь. А він... Він, здається, почув: замовк, прислухався. „Ля мінор...” – заворушились його губи. Він навіть хотів обернутись, але Сопляк його відволік. Христина ж повернула медіатор на місце, відклала гітару, тримаючи її на відстані однією рукою, щоб на поворотах вона не впала.

Нарешті вони приїхали. Христині не були знайомими ці місця, вона не знала, в якій частині міста вони знаходяться. Попереду була якась будівля, проте одні сходи в ній вели вниз, під землю. Вона опустилася разом з ними.

Раніше тут був ресторан. Хоча, скоріше, пивниця. Але то було давно. Кілька років двері були зачиненими, аж поки купка хлопців, музиканти-початківці, не зламали їх. Так утворилось місце для репетицій. І тепер тричі на тиждень тут збираються люди: одні грають, інші слухають. Та, чесно кажучи, слухачів може бути два-три од сили чотири, або ж взагалі нікого не бути. Не те, щоб музика в них погана – ні. Просто, не всі знать про це місце, а якщо і знають, то не кожному зручно сюди приходити. Саме тому вони раді новому концерту – і ті, і ті.

...Їхньою базою виявилась кімната, обставлена інструментами, підсилювачами, величезними колонками, кількома магнітофонами та ще багатьма різної техніки – через це вона здавалася такою маленькою. Чорний Ворон з усіма привітався за руку, тоді як Сопляк просто кивнув. Христина залишалась непоміченою. Збоку стояли дві лавки – одна трохи вище за іншу – мабуть, спеціально для вільних слухачів. Христина задерлася на верхню лавку, поставивши ноги на нижню – саме так і задумувалось з самого початку. Звідси було зручно спостерігати, що робиться там ,,внизу”: всі метушились навколо Чорного Ворона, він сам метушився навколо себе, йому підсовували якісь записи, підігрували спеціально для нього, щоб він зрозумів принцип гри. Це музиканти, що вийшли з андеграунду, вони не знали, як читати ноти, а тим паче, як їх записувати. Вони користувалися універсальною табулатурою, на худий кінець записували акордами, а все інше було справою слуху.

Серед усієї тієї метушні ввився Сопляк. Він явно був там зайвим, проте не знав, куди себе подіти. А всі пхали його, наступали на ноги, говорили, щоб не заважав, виганяли, посилали, але він нічого не розумів.

Нарешті він помітив ті дві лавки і підсів до Христини.

Ты только посмотри на него – да он едва сдерживается, чтобы не запрыгать! А ведь еще недавно не смел даже притронуться к струнам.

Через що він перестав грати? – зацікавилась Христина.

Этого я тебе сказать не могу: он может рассердиться. Знаешь, его это сильно задело. Он стал черствее и более закрытым. Сейчас – расцвел! Семь, целых семь лет держался в стороне от всяких музыкальных мероприятий, жил будто бы и не жил вовсе, аж жалко было не него смотреть. Та видела бы ты его мальчишкой! Проворный, бойкий, легкомысленный, однако очень зазнавался и был такой гордый, что, наверное, больше никто не имел столько гордости, как он. Да и смелости у него было не мало: не каждый малый рискнет попытаться войти в группу к взрослым. А Вороныско смог! За это я его потом уважать начал. Вот что мене всегда удивляло, так это то, как он сумел самостоятельно обучиться игре, ведь никто ему не помогал. Даже не подпевал себе никогда, хотя это помогло бы правильно уловить ритм, и не насвистывал тоже никогда. Но голос и него хорош: такой себе нежный баритон, что аж за душу берет! Если бы он раскрыл его, то этот голос мог бы любому скрутить голову. Говорить, нет у него вокальных данных. Врет! Врет, собака, врет! Боится, видимо. Не очень любит, когда на него долго смотрят, а на вокалиста, как ты понимаешь, смотрят в первую очередь. Он больше по игре, по музицированию. Вот, как и здесь, сядет в стороне од всех, головой покачает, побренчит и черт его знает, о чем он думает в этот момент! Да, пусть сразу не получается, пусть звучит не очень, но когда все соберутся, тогда ему становится легче и игра получается мелодичней. Хотя и сольные выступления вызывали фурор! Возьмет гитару, разомнется немножко, а потом как даст, что у любого челюсть отвиснет! Бывало как-то, только-только услышит мелодию, так сразу за гитару – опля! – и уже играет. Быстро учился, а главное все делал правильно. Талант у него. Жалко будет, если он опят его потеряет. Теперь тихо! – знизив він голос. – Расшевелились они как-то. Кажись, уже начинают репетицию... Вот сейчас послушаю одну песню и тогда змогу спокойно уйти, а то будет мне еще рассказывать, что я ему всю игру сбиваю – волны какие-то потусторонние посылаю!.. Знаю я его...

Тепер вся їхня увага була звернена на музикантів, які вже серйозно настроїлись на гру. Чорний Ворон, розім’явши пальці та кисті рук, приготувався і чекав своєї партії.

Нарешті заграли. Він вів чудово, але під кінець чомусь сфальшивив. Щось не те зі струнами. Не розуміючи у чому річ, хлопець почав оглядати гітару. Тоді Христина подумала, чи не зламала її часом? Так вона ж начебто акуратно з нею поводилась. А якщо дійсно щось зламалось? Чорний Ворон зверне все на неї. Вона настільки цього боялася, що трішки відсунулась, аби заховатись за спиною Сопляка. Може, не помітить, що вона тут? А Сопляк, як на зло, ще й крикнув:

Играть научись, бездарь!

Чорний Ворон підняв на нього важкий сердитий погляд і показав середнього пальця.

Мерзавец!.. – впівголоса обурився Сопляк.

А Чорний Ворон і далі продовжував оглядати гітару: перевірив, чи все на місці, чи підтягнуті струни. Потім він схилився над нею і прошептав: „Ну, люба моя, чого ти боїшся? Я ж тут, я з тобою. Нема нічого страшного. Грай же, серденько, грай, не бійся. Грай...” На кінець він навіть її поцілував, якраз там, де недавно Христина тримала руку, намагаючись взяти акорд. Дівчині здалося, що він цілує не гітару, а безпосередньо її руку – аж занадто на те було схоже; здалося, що вона відчула його губи на своїй шкірі. Цікаво, він спеціально так зробив чи це дійсно дієвий спосіб налаштувати інструмент на гру? Якщо вірним є друге твердження, то чому він відразу глянув на неї, а лиш потім і на всіх інших? Та він просто дражниться, хоче збити з пантелику. Хм, навіщо?..

Ще раз, – скомандував Неотесаний. – Три-чотири...

Далі все йшло майже ідеально.

Ну, все, хлопці! – у піднесеному дусі звернувся до всіх Неотесаний. – Наступного разу зустрічаємо в п’ятницю вранці, перед концертом. А ти, Чорний Ворон, – друг, молодець, виручив таки!

На це Чорний Ворон незграбно кивнув. Потім глянув у бік, – а де Сопляк? Втік, падлюка! І до кінця недосидів! Втім, за своє життя він вдосталь його наслухався... але хто відвезе їх додому? Невже доведеться йти пішки? Чорти б його...

...Вони вдвох вийшли на поверхню. Вийшли на поверхню... Хм, цікаво... Нібито вони, наче волохаті пацючки, жили в „надрах землі”, тобто в каналізації (просто так красивіше звучить), а тепер вийшли на світ божий, аби скуштувати свіже повітря. Ось так! Принаймні, він так думав. Та чомусь стало страшно. Бр-р-р... Що за порівняння? Геть з моєї голови!

Він віддав їй гітару, дістав пачку сигарет, зубами витягнув білу смужечку, закурив. Випустив хмарку диму, ейфорійно закидаючи голову. Навіть очі прикрив від задоволення.

Пішли.

І вони пішли вузькою вуличкою, по якій рідко коли проїжджає транспорт.

Мовчанка. Від неї обом було ніяково. Так наче вона зв’язала їх обох мотузкою до себе, але тримала по різні боки, щоб вони ніколи не пересіпнулись і не вбили її своїми словами...

Христина не витримала першою:

То ти взяв мене з собою, щоб я носила твою гітару?

Він затягнувся, ніби спеціально, щоб не відповідати відразу, а трішки почекати, аби обдумати все.

Можливо. – Той самий білий дим пройшов через його ніздрі. – Але в такому разі я міг би попросити про це будь-кого.

І чому обрав мене?

Одним легким рухом цигарка вислизнула з-під пальців, зробила сальто в повітрі, перш ніж вдаритись об асфальт.

Тобі ж сподобалось, – дещо підступно сказав він, дістаючи нову цигарку та одним оком поглядаючи в її сторону. – Правда? Чи я помиляюсь? Ну?

Правда, – погодилась вона.

А що ти скажеш, наприклад, про сьогоднішню репетицію? Як вона тобі?

В порівнянні з чим?

Та хоч би й з вечорами на кухні! То що? Соло чи оркестр?

Хм... Не знаю, що й сказати... В гурті, звісно, звучання набуває цілісності різних звуків, намов взяли кілька банок з фарбами і вилили їх в одну посудину, але вони не перемішались, утворюючи новий колір, а, наче, сплелись між собою, як пучок ниток... Це єдине і різне водночас.

Точно... – прошепотів він.

А соло – це одна тонка нитка, яка манить до себе вигинами, петлями... Це заплутана стежина – невідомо, що буде далі. Інтрига, іронія, ефект несподіваності та передбачуваності.

І... – обережно говорив він, боячись злякати чарівництво миті, – що тобі більше подобається?

Мені... і те, і те. А тобі?

Мабуть, також.

Як вона вгадала! А він би ніколи до такого не додумався: вважав, що не знайти тих слів, щоб описати його переживання. Та вона це зробила – він вражений.

А скажи, тоді, коли ми їхали в машині, ти торкалася струн?

Я... Чому ти питаєш?

Просто я тоді почув... і тепер хотів би дізнатись, чи не здалося мені.

А ти не будеш сердитись?

З якого дива?

Ну, як же... гітара ж потім... з нею ж щось сталося.

Та то я забув перевірити струни після Сопляка. Крутнув, напевно, щось, от і... Дрібниці! Це не серйозно. А ти що? Злякалася?

Трошки... Я лише тільки спробувала... Просто раніше мені так хотілося навчитися... Якось не співпало, хоча я дуже хотіла піти в музичну школу.

„Музична школа... – задумався він. – Хм, а в цьому щось є. От якби в Бюріеді відкрили музичну школу, років десять-п’ятнадцять назад, я першим би туди записався! Тільки першим! А потім би мене першого і вигнали – за поведінку. Бо ж нікому не сподобається, коли його повчатиме якийсь шмаркач тому, чому він присвятив життя... Ну і просто за хуліганство! ”

А як ти думаєш тепер?

Та що вже тепер?.. Я давно вже забула.

Часу в тебе вдосталь – можеш і згадати.

Кому воно потрібне? Хто захоче вчитиме просто так? За репетиторство вже мовчу...

І чому ж ти думаєш, що ніхто не вчитиме тебе безкоштовно?

Скажи, де тут вигода? Невже мені нададуть послугу тільки за гарні оченята, тим паче, якщо цим все й закінчиться? Ти робив би щось, що не приносить тобі користі?

Він хвилинку подумав.

Тоді давай я тебе навчу.

Без плати.

Я не візьму.

Без вимог.

Ти повинна сама до цього прийти.

Без обмеження часу.

Коли захочеш і скільки захочеш.

Гаразд.

Тільки не ний, коли не зможеш поворухнути пальцями.

Не буду.

Гаразд.

Це наче гра: вони говорять просто й таємничо, прямо, але залишається якась недоговореність. Наче прагнуть одного й того ж, проте бояться зізнатись. Інтрига в голосі, іронія в тональності, барвистість в відшліфованих фразах. Йому це подобалось дедалі більше – затягує, як наркотик. Вона не проти тримати в руках гітару – так наче його життя залежить від неї.

Попереду стояв кіоск швидкої їжі.

Хочеш чогось перекусити? – запитав Чорний Ворон і вона ствердно кивнула.

Він став біля віконця.

Один хот-дог, – він повернувся до Христини. – Ти що будеш? – не дочекавшись відповіді він знову підсунувся до віконця. – Ні, давайте нам два хот-доги. – Ти будеш з гірчицею? – Давайте обидва без гірчиці.

Потім вони сіли на лавку.

...Повикидавши непотрібні салфетки, ніхто не поспішав кудись іти. Він уважно сканував поглядом Христину, а вона не насмілювалась глянути в його сторону.

Ти мене боїшся? – відкрито спитав він.

Ні.

,,Бреше,” – подумав.

Підсунься ближче.

Навіщо?

Зараз побачиш.

Вона пересунулась з іншого кінця лавки – тепер між ними було всього три сантиметри.

Торкнись мене.

Він відчув її пальці на своїй руці.

Ти мене не зрозуміла. Торкнися мене там, де б тобі ніколи не прийшло в голову і за що тобі неодмінно стало б соромно.

Її рука перенеслась на його щоку. Вона була така гаряча і така ніжна! Йому навіть стало трохи ніяково, здалося, ніби мурашки пробіглися по його плечах, а потім по хребту опустилися на поясницю і там вже розчинились у невідомості.

Просто поклади руку на мої геніталії.

“Ти жартуєш?”

Вона заперечливо покачала головою.

Не бійся, я тебе не домагатимусь. Роби, як я кажу – нічого страшного не буде.

Вона забрала руку зі щоки. Він дивився на неї упереджено, щоби показати, що він не жартує. Її долоня повисла над його стегнами – вона все ніяк не наважувалась. Дівчина через кожні дві секунди піднімала погляд і дивилася на перевулок: чи не йде бува хто? І з кожними тими двома секундами її рука віддалялась на сантиметр. Їй все ще здавалось, що це був просто жарт. Тоді він вирішив їй допомогли й положив дівочу руку на потрібне місце, придавивши зверху своєю.

Ти хочеш, щоб я говорив з тобою щиро, начистоту, але ти не довіряєш мені, бо не знаєш мене, тому намагаєшся тримати себе в межах дозволеного, а внаслідок цього брешеш мені – я це ненавиджу. Звісно, я міг би розкріпачити тебе душевними розмовами про неважливі речі, після яких ми могли б довіряти одне одному і розповідати про все без табу. Та, погодься, тримаючи мене за яйця, – її зсудомило. ,,Гаразд, – подумав він, – при тобі виражатимусь культурніше.” – е-е... за інтимне місце, процес пришвидшується в кілька разів. Хоча, звісно, ефект був би більш яскравим, якби ти залізла рукою мені в штани. Якщо ти не проти...

Ні, дякую, – різко відмовилась вона.

Як знаєш. Так от, в такій незвичній ситуації ти розумієш, що гірше вже не буде, значить ти перестаєш мене боятися, значить ти довіряєш мені, а я, в свою чергу, можу довіритись тобі.

І щоб я не спитала, завжди відповідатимеш?

Відразу, чесно й відверто.

Міг би й відразу так сказати, без цього.

Тоді було б не цікаво, – він забирає свою руку, а її залишається на місці. Він відкидається на лавці. – Тепер я не просто замкнений у собі хлопець, що живе самою лише музикою і який ділить житлову площу з трішки хворим на голову покидьком, тобто з Сопляком.

А йому я також повинна покласти так руку?

Ні-і... Хоча, він був би в захваті від цього: він ще більший збоченець, ніж я.

Ти не схожий на збоченця.

Це ти зараз так вважаєш, а взагалі тебе може знудити від того, про що я зазвичай думаю. – Він глянув на мить униз, а потім знову спрямував погляд назад на Христину. – Ти тільки сильно не захоплюйся, гаразд?

Вона швидко відсмикнула руку.

Я пожартував. Могла б іще потримати, якщо тобі це сподобалось.

Ні, з мене досить, а то я зміню свою думку щодо твоєї збоченості.

,,Оце вже по-нашому!.”

Він зайшов до себе, поставив біля дверей гітару, сів на край ліжка і завмер. Кілька хвилин він сидів отак, мов кам’яна статуя. „А вона мене слухала, – приходили в голову думки. – Саме так, слухала... І розуміла мене, кожне слово”. Хлопець положив руку собі на лоба. „Та я весь палаю!” Чорний Ворон підвівся й пішов до ванної. Спочатку він планував просто вмитися, але потім передумав і підставив голову під кран – волосся відокремилося прядками, ще дужче закучерявилось... Він стояв і дивився на себе в дзеркало, намагаючись розгледіти кожну деталь в собі, в своєму лиці, проаналізувати та видати остаточний вердикт – чи зможе він полонити ще одне серце чи ні. „Дурня! Навіщо це мені? Навіщо це їй. Немає значення як я поступлю – все одно для мене тут не буде ніякої вигоди. Та й взагалі, чого це я почав про таке думати? Хіба це варте уваги?” І він вирішив викинути всі непотрібні думки зі своєї голови.

Повернувшись до себе, Чорний Ворон розлігся на ліжку й, при абсолютно чистій свідомості, роздивлявся тріщинки на стелі. І більш нічого зайвого чи недоречного – чистота, порядок.

Правду кажучи, було важко отак лежати, особливо коли думки самі винирали на поверхню після того, як він намагався втопити їх в своєму океані, на дні якого вже лежали задушені почуття та емоції. „Кого я обманюю? Я не можу так просто викинути з голови те, що на даний момент найбільше мене хвилює, я не хочу забути, не хочу не зважати! Нехай я слабак, що не можу знайти у собі сили боротися з цим. Але ж це безглуздо!”

„Мені з нею комфортно, хоча й почуваюсь трохи ніяково. Вона мене інтригує. Чесне слово, інтригує. Я відчуваю до неї деякий інтерес. Саме інтерес, не більше. Навіть фізичного потягу немає. Тільки інтерес... А було б непогано дізнатися щось про неї, щось таке, що не кожному дано знати, щось на кшталт таємниці. В неї, мабуть, багато таємниць – це притягує. Хоча можна без цього. Якщо чесно, то мені й так подобається її товариство. Взагалі якось приємно знаходитись в її компанії. І я навіть був би не проти, якби вона зараз постукала в двері, виглянула з-за них... Байдуже з якого приводу. Я б її затримав, перевірив себе і свої почуття. Посмів би доторкнутися до її руки. Можливо, дозволив би собі більше... Що за нісенітниця? Повний абсурд! Хоча...” На цій думці на коридорі почулись чиїсь кроки, які зупинились прямо перед дверима. В цей момент чорний Ворон подумав, чи то випадково не Христина стоїть там – тоді б все, що він собі науявляв, збулося. А це вже страшно!

Але ні, то був всього-лише Сопляк. Вміє ж він з’являтися невчасно!

Что ты тут разлегся? Что, уже не тот, как раньше? А почему у тебя голова мокрая? Ты что помылся? Зачем? Сдурел уже или что?

Відчепись.

Та как это так? У нас же сегодня праздник такой!

Який?

Ты еще спрашиваешь? Нет, ну вы только посмотрите на него! Забился в угол, смотрит в одну точку мрачными глазами, когда у него такое событие сегодня случилось – он ВЕРНУЛСЯ!

Хто?

Эй, проснись же ты наконец! Наш старый, добрый Вороныско вернулся! Он теперь опят играет, и не просто играет, а играет в группе!

Невелике досягнення.

Та выключи ты свой скептизм! Вставай давай, поехали.

Куди?

Праздновать твое возвращение! Я уже собрал компанию наших общих знакомых, они сейчас все ждут нас, чтобы отмыть тебя в коньяке.

Нікуди я не поїду...

Так, – сказав Сопляк, дивлячись на нього з непорозумінням, – что-то я перестал тебя понимать. Ты в своем уме?

Я цілком адекватно мислю, – пробубонів Чорний Ворон таким тоном, ніби він щодня повторює цю фразу, а потім додав голосніше, повернувши голову в його сторону: – Хоча чому це повинно тебе хвилювати?

Ну, знаешь, в последнее время это уже не первый раз, когда ты меня волнуешь. И вообще, как-то странно начинаешь себя вести: нервничаешь, суетишься, спать перестал (я же слышу, как ты за стеною бегаешь по комнате)... Слушай, – присів він на край ліжка, трішки прищулившись, – а ты случайно... ну... опять не употребляешь?..

Що? – підхопився Чорний Ворон.

Ты же постоянно работаешь с... стресс переживаешь, депрессию... я, конечно, понимаю, не выдержал... ну, и вспомнил прошлое.

Та як ти можеш? – звівся юнак на ноги.

А что мне еще остается думать?

Хто тобі взагалі дозволив думати? – хлопець нервово заходив по кімнаті. – Чому з усіх варіантів ти обрав найгірший? Чому завжди обираєш найгірший? Невже не існує іншого пояснення?

Так объясни!

З цими словами Сопляк став перед ним, заважаючи йому метушитися по кімнаті. Він дивився йому в вічі, чекаючи поки той трішки остудиться і відповість на його запитання, поставлене цілком серйозно. Чорний Ворон же замислився ненадовго, сказав: „Навіщо це тобі? Хіба тобі не байдуже?”, і вийшов у коридор, закінчивши на цьому розмову. Проте Сопляка таке закінчення не влаштовувало. Він вискочив за ним і вхопив хлопця за руку.

Что за глупые вопросы? Ты понимаешь, что я же переживаю за тебя, стараюсь чем-нибудь помочь... ты же мой друг...

Друг, кажеш, – повторив Чорний Ворон, а тоді повернувся й різко відповів, з деякою іронією в голосі. – Скажи мені, мій любий друже, де ти раніше був? Чому я не міг дочекатися підтримки з твого боку, коли я її потребував?

Вот ты как! А кто, интересно, тебе гитару принес? Кто спас тебя от самоубийства? Разве это мало?

Це лише достатня умова.

Вот такая твоя благодарность? За то, что я носился с тобой, как с маленьким.

А не треба було носитися зі мною!

Но не мог же я оставить тебя на произвол судьбы.

Так? Тоді чому ти все-таки залишав мене?

Например?

Наприклад, дванадцять років назад я збирався вступити до вас в групу, але мене не пустили. Крім цього ще й насміхалися. Ти міг хоча б заступитися за мене?

Подожди, подожди… – Сопляк перебрав в своїй голові усі події, що відбувалися у той час. – Это было еще тогда, когда ты был смазливым мальчишкой... Да, что-то припоминаю. Но тебя же все равно взяли! Чем же ты недоволен?

До того я вірив, що є хтось, кому було не байдуже до мене, – притих Чорний Ворон. – А потім я розчарувався.

Ничего. Тебе все равно хуже не стало.

От бачиш – тоді тебе не цікавили мої почуття, так чому я повинен повірити, що й тут тобі не начхати?

Покінчивши з цим остаточно, Чорний Ворон хотів вже повернутися до своєї кімнати, але Сопляк, заступивши прохід, не дозволяв цього.

Пусти! – вимагав хлопець.

Может, не нужно оставлять тебя сейчас одного – мало ли что.

Не переймайся. Я давно вже дорослий і дам собі раду.

Він відштовхнув здорованя вбік, чому той неохоче підкорився, й нарешті знову опинився на самоті. Ось вона тиша! Тепер можна буде зібратися з думками.

Раптом дуже закортіло покурити, але в пачці не залишилось більше сигарет. Юнак вийшов до кухні, став біля холодильника, засунув руку в проміжок між ним та стіною і витягнув звідти нову пачку. Повернувся до кімнати. Та згодом вийшов знову – Сопляк, який досі стояв у коридорі, простягнув йому його запальничку, що завжди знаходилась у нього, коли хлопець забував покласти її до кишені. Швидким рухом він вирвав її з рук й повернувся до кімнати. Схилившись на комод, він закурив. Повільно втягнув в себе дим і так само, не поспішаючи, видихнув ним. Полегшало. Кілька хвилин задоволення – нарешті відпустило.

Потім несподівано увірвався Сопляк.

Вот ты говоришь „ничего для тебя не делал, не поддерживал...” – почав Сопляк усе йому виказувати. – Но я хоть что-нибудь, да и сделал, а ты даже не пытался. Ты никогда не интересовался мной и не предлагал свою помощь. Я ведь тоже человек! Имею ж я какие-то права?

Чорний Ворон нічого не відповідав. Він просто простягнув йому свою недокурену сигарету. Коли той взяв, дістав собі нову.

Я ж не многого прошу, – вів далі Сопляк, опершись всією масою на той нещасний комод, що ледве міг витримати самого Чорного Ворона. – Скажи мне только, что с тобой в последнее время происходить?

Якби я тільки міг знати.

Ну, тогда скажи, на что это похоже.

Нінащо не схоже. Це щось особливе, таке, чого тобі ніколи не зрозуміти.

А ты хоть сам понимаешь? – спитав Сопляк, відбираючи з-під його пальців тліючу сигарету, бо ж попередньої ненадовго вистачило.

Ні, – відповів Чорний Ворон, дістаючи з пачки нову сигарету і прикурюючись об стару. – Можливо, з часом зрозумію.

А сейчас что будешь делать?

Хмарка диму вийшла з рота Чорного Ворона й розчинилася в повітрі.

Дуріти...