По струні. vol.1 Початок піднесення

X

З-за горизонту з’явилось сонне сонце і, доки масивні хмари не затиснули його в своїх обіймах, воно встигло освітити єдиним променем долину, в центрі якої розляглося село. Ніхто ще не ходив по вулицях, ніхто не клопотався біля худоби, лише молодий півень, вилізши через вилазку із курятника, на повну силу горланив у дворі. А на порозі мирно спало щеня, та після такого відважного крику вмить підскочило, розізлилось. Воно вертіло головою, дивилось по сторонам, аж поки не зрозуміло, звідки йшов цей звук. Потягнувши лапку, щеня зіскочило з порога, підійшло до хвіртки, за якою з розпушеним хвостом та самовпевнено піднятим дзьобом ходив цей гордій, протиснулось маленьким тільцем через шпарину і накинувся на півня. Півень же, зачувши, як на нього хтось біжить, перелетів через огорожу й опинився на городі. Щеня тільки поскавчало біля дерев’яного забору писклявим голосочком, подряпало його кігтями, просячись, щоб його випустили. Стомившись, воно знову вляглося на затоптаній доріжці на порозі. Та не встигли його очі опуститись, як двері відчинились, чиясь нога випхала в пилюку, позаду чулось цокотіння відер і тиха лайка.

Приблизно в такий час і прокинулась Христина. Зарано, як на її думку. Позіхнула, потягнулась – щоранковий ритуал. Під її ногами заскрипіла підлога. Глянула на антресолі – на краю звисав її ліфчик. ,,Це ж, напевно, всю ніч на нього дивився, як на свій трофей.” Самого ж ,,переможця” не було. Вона встала на лавочку, зняла ліфчик і тихенько опустила на підлогу спочатку одну ніжку, потім іншу. Забрала з стільця сукню. Переодяглась.

Дівчина вийшла на подвір’я, на сонливе вологе подвір’я. Ще разочок потягнулась, тягнучись всім тілом до неба, а надто руками – так хочеться вчепитись ними в хмари і повиснути на кілька хвилин в невагомості! Сіла на лавку, підібгавши під себе ноги – тут вона чимось нагадувала русалку.

Вона думала про домовиків. Дивні ж вони все таки створіння: живуть у шафі, де ніколи не прибирається й тому забагато пилі (цікаво, чому вони не чхають?), допомагають приземленим людям тримати їхній дім в порядку, і, ображаючись, ховають ключі. Але суть не в тому. Просто вони єдині, хто народжується вже старими. Впродовж свого життя вони молодшають, а коли перетворюються в немовлят – вмирають. Для них їхня місія, як виправні роботи для ув’язненого – коректування грішної душі. Тобто, домовики – це люди, тільки в іншій подобі. Робота нелегка, проте лише так вони зможуть нарешті переродитись і знову стати людьми в новому житті. Стати правильними людьми. Зрештою, їм пощастило – інші відразу йдуть в пекло.

Потім почулись кроки, шарудіння трави. Звідкільсь повертався Чорний Ворон, насвистуючи якусь мелодію та роздивляючись навкруги. „А все таки село тут гарне!” – подумав він в ту мить. В руці відро, через плече перекинута вудочка – ходив на риболовлю. Все необхідне він знайшов за землянкою, воно було прикрите шифером. Христина пішла йому на зустріч.

Ти рано сьогодні встав, – казала вона, прикладаючи свою долоню до його холодної щоки. – Змерз, напевно?

Нічого страшного. Я якось відразу звик. А от ти могла б і поспати. Навіщо будити себе на світанку?

Я ще встигну виспатись, – вона глянула на відерце з рибою. – Тобі допомогти?

Він віддав їй вудочку.

У дворі всі посідали на лавочку, взяли в руки ножі, поставили відро й величезну миску – чистили рибу. Вона була малою. Її довжина приблизно дорівнювала відстані між великим середнім пальцями – карасики! Зате їх було багато. Поки вони чистили, у кожного як мінімум чотири рази пробурчало в животі.

Треба розвести багаття, – першою мовила Емона. – А ще знайти хмиз.

І кілька газет, – додав Чорний Ворон.

На вогні риба, що дозволила скинути з себе луску і засолити, голосно шкварчала, плювалась олією, та все ж просмажилась.

Їли мовчки.

Дівчата, – раптом обізвався Чорний Ворон по закінченню трапези, – ми ж тут, чорт забирай, до скону сидітимемо!

І що ж ти пропонуєш? – пильно глянула на нього Емона.

Я? Нічого. Хіба я виступав з якою-небудь пропозицією?

Так навіщо голос подав? Сидів би і мовчав. Ми це й без тебе знаємо.

Чорний Ворон хотів щось на це відповісти, щось обурливе й лайливе, але був не в силі створювати новий скандал – надто задоволеним був його шлунок. Мовчав разом з усіма.

Цікаво, а якою буде наша старість у цьому селі? – задумливо мовила Христина.

Мабуть, не такою привабливою, як молодість, – припустила Емона. – Запилена, смердюча, проте заслужена.

Чому „мабуть”? – запитав Чорний Ворон. – Такою вона і буде. Ставлю свою запальничку, що так воно і буде. От я, наприклад, відрощу бороду.

Христина прикрила рукою рота, щоб не розсміятись, уявляючи його з бородою. Яким він був би смішним, якби йому зараз приліпити її на лице!

Не стригся б... – Емона також це уявляла.

Саме так! Не стригся, не брився, не мився!

І заріс би мохами!

Він задумався.

А що? Можна й так. Романтика...

Самі очі палатимуть.

А в мене була б довга коса по пояс, – фантазувала Христина. – Можливо, навіть довша. Іще фартушок у жирових плямах, засмаглі, змарнілі руки і жахливий цилюліт.

От я б взагалі побрила голову. Налисо!

А під руками не голила? – поцікавився Чорний Ворон.

Та ну його! Не буду. Начхати на красу!

Правильно!

Та це б не заважало мені водити на сіновал молоденьких хлопчиків.

Розпусниця...

Щаститиме ж тобі. Я ж, напевно, особистого життя не матиму.

Чому?

Не буде коли. Від безділля занурюсь у домашні клопоти, звикну, а там і перехочеться.

А ти так зможеш? – повернулась Емона до Чорного Ворона.

Я? Ніколи! Так і буду бігати старечим маразматиком за кожною спідницею з красивими ніжками.

Хто б казав, майбутній любителю віагри.

Та що з того? Я ж не дожену! Ті ніжки так швидко бігатимуть... Вже уявляю, як вони тікатимуть від такого божевільного старичка, в якому прокинулось раптове сексуальне бажання.

Може, від твого запаморочливого запаху в них закрутиться в голові – це і буде твоїм останнім шансом, – припустила Христина.

Тоді я ще й якось проживу.

Слідкуй лише, аби серце у відповідальний момент не зупинилося, – докинула Емона.

І не перебільш з віагрою.

Понеслось...

От я можу у відчаї відрізати собі мізинця на правій нозі!

А я щовечора фарбуватимусь, як трансвестит, і плакатиму перед дзеркалом.

Я ж розгулюватиму по вулицях з вкраденою пляшкою в руках і проситиму милості, а якщо не даватимуть – посилатиму прокльони.

Мені буде цікавим особисте життя людей і я підглядатиму за ними у вікнах, а потім намагатимусь повторити це з першим зустрічним. Причому мені буде начхати з хлопцем чи з дівчиною.

Я навчусь лаятись, як баба на базарі, й на кожне слово відповідатиму матом.

Це я тебе цьому навчу!

І завжди перед сном я випиватиму дві... ні, три... та що там! П’ять склянок води і ставитиму під ліжко здоровенний горщик.

А я купатимусь у молоці.

А я здуру потім питиму це молоко!

Що?!

Нічого...

Тоді в мене буде склероз! От підстрижу вівцю, забуду і знову підстрижу.

А я... а я... чорт, не знаю, що таке придумати. Хоча ні, знаю!..

І їхні розмови продовжувалися. Так вони забули про агресію місцевих, про те, що їх зрадили і пограбували, що відбились від дороги і навряд чи знову її знайдуть, і навіть про вечерю. Ця забавка розважила їх, освіжила, заспокоїла і додала нових сил, свіжого продиху. Доки вони не зрозуміли, наскільки тяжким є їхнє теперішнє положення, невпевнений стук по дверям змусив звернути на нього увагу. Всі повернули голови – на порозі стояв хлопчина, на вигляд років не більше десяти, у заношеній, розтягнутій майці і вимазаних брудом дощових калюж шортах.

Чого тобі?

Замісник голови сільської ради хоче вас всіх бачити у своєму кабінеті, – швидко, як новорічний віршик, проказав хлопчина.

Вони недовірливо переглянулись.

Показуй дорогу.

Хлопчик миттю вийшов на подвір’я, не встигли вони й піднятись з лавки.

„А молодці! – думав Чорний Ворон, йдучи вулицею. – Самим боязко, так прислали цього шмаркача. Що ж буде далі?”

Раптом хлопчик спинився біля сільської ради.

Вам туди, – показав він рукою на ту будівлю. – Другий поверх, останні двері справа по коридору.

Чорний Ворон похлопав його по плечу.

Можеш бути вільним.

Вони пішли, а хлопчик ще трохи постояв, мов зачарований, поки хтось із шпани не покликав його грати в футбол.

В кінці коридору знаходився кабінет сільського голови. Звичайний собі кабінет радянського типу – таких повно в адміністративних центрах невеликих селищ.

Прошу сідати.

Вони опустились на канапу.

Сільський голова спершу ніби не помічав їх, дивився кудись над їхніми головами, роблячи вигляд, що споглядає картину, а сам думав, як би йому звільнитися сьогодні раніше і поїхати до свого товариша в сусіднє село пограти в шахи... ну, і напитися – як завжди.

Що ж це ви робите? – замріяно мовив він, беручи ферзя у своїй уяві. – Що ж ви нашому селу шкоду приносите? Як вам не соромно? Як ви...

Стоп, стоп! – перебив його Чорний Ворон. – Чому відразу ми?

А хто? – голова різко глипнув на них очима.

Я там знаю хто.

Я також не знаю. І секретар мій не знає, і комбайнер не знає, і бабусі на лавочках не знають... Хто ж має знати? Га? Я у вас питаю: хто?

А не треба в нас питати.

Так-так-так... – застукав він пальцями по столу. – Становиться дедалі цікавіше...

Його очі ставали дедалі хитрішими.

Ви причетні?

До чого?

До того.

Ні.

Ага! – він клацнув пальцями. – Тут то ви й попались.

На чому?

Все, годі гратися, – яка гра? Гра ще навіть не починалась. – Скажіть, ви знаєте Коркова?

Вони втрьох переглянулись між собою.

Поняття не маємо хто це такий.

Ось, ось вона – людська безвідповідальність!.. А він вас знає, дуже добре знає. У нього ж тепер стільки часу, щоб всіх позгадувати!

Ми не розуміємо до чого ви хилите.

Ах, не розумієте... Що ж, тільки для вас особисто я нагадаю вам позавчорашній день: ваш приїзд, вулиця села, машина, чоловік...

Так це ви про того, хто мало під колеса не потрапив?

Саме про нього. Бідний Корков...

А він, вибачте, помер? – несміливо, з деяким острахом спитала Христина.

Тьху-тьху-тьху! – голова тричі плюнув через плече й стільки ж постікав по своєму дерев’яному столі. – Боже збав, такого чоловіка відібрати! Добрий, працьовитий чолов’яга... Рук не покладає за роботою! А ви...

А що ми?

Вбити його захотіли, так?

Та якого чорта він нам здавався?! – підстрибнула від обурення Емона. – Ми його вперше в житті бачили, так навіщо нам це?!

З обох боків її взяли трохи вище ліктя й посадили назад. ,,Тільки давай без нервів, – радив їй Чорний Ворон пошепки. – Ще не вистачало, що нас через твою імпульсивність тут зразу ж розстріляли!”

Значить так: в мене ціле село свідків, без вини ви звідси все одно не вийдете, тому не варто навіть сперечатися. У вас є лише два виходи: або зізнатись, або з вами розправляться мої люди. Який вибираємо? Ну?

Стоп, – Христина пробуває налагодити контакт, – спершу проаналізуємо все по порядку. Свідки є? Прекрасно. Що вони можуть розповісти й підтвердити? Нумо, розкажіть нам!

Е-е... Ви викупили машину у Ковальського...

Добре, далі.

Голова почувався п’ятикласником, який не вивчив домашнє завдання і його якраз визвали до дошки.

Кхм-кхм... Ви... котили її... по вулиці...

Він не розумів, до чого це розповідає, і від цього ще більше нервував.

Чудово. Що було потім?

Ну, ви знаєте... – вимовив як трієчник на екзамені.

А ви?

І я. Потім ви стали і...

І?..

І? – Чорний Ворон ключився в процес затюкання сільського голови: подумав, що з колективними зусиллями він швидше розколеться.

Емона також так подумала, проте показувала це лише своїм виглядом.

...і спитали дорогу.

Дивовижно, як швидко поширюється інформація в тісному колі односельчан, чи не правда?

Правильно... правильно. А тоді?..

Тут його язик онімів, обличчя перекривило, а очі округлились, вирячились, неначе він сидів на унітазі.

Ой... – тільки й зміг видавити з себе.

Потім настав одиничний напад гикавки й він прикрив рот долонею. Аби не дозволити цьому повторитись, він взяв склянку води і залпом осушив її, як чарку горілки. Здається, навіть скривився так само. За тим піднявся, нервово заходив по кімнаті. Розуміючи, що від нього чекають якихось дій, присів на край столу з виглядом оптольмонога, що вперше побачив тостер, і уточнив:

Так ви не... – коротко і ясно.

Всі троє синхронно покрутили головами. Чоловік харкнув на підлогу. ,,Бісові бабки на лавочках! Теж мені ,,достовірне джерело інформації”! Вам би тільки на дорозі насіння продавати...”

Що ж це значить?.. Ви ні в чому не винні, а все село намірилось вас убити?

Ми в курсі, – зіронізувала Емона.

Що ж тепер робити?.. – ворухнув сільський голова сухими губами.

Може, розказати їм що й до чого? – відізвався Чорний Ворон. – Хай відчепляться від нас!

Марна справа: якщо вони щось вбили собі в голову, то це вже назавжди...

,,Ми помремо дурною насильницькою смертю. А я так хотів кинутися під поїзд!.. Тьху!”

Вам потрібно їхати звідси і їхати негайно.

Як же ми поїдемо? В нас ні транспорту, і грошей!

Чоловік зітхнув і відвернувся до вікна. Він міг би підкинути їм трохи грошенят – сума не така все ж велика. Але його дружина (ох, його дружина!) перераховує й ставить на облік кожну копійку, що завалялась в його кишенях. Якщо вона не дорахується більше, ніж півсотні, буде скандал – крики, суперечки, розбитий посуд й тріщання в голові до самого ранку. Розказати, куди подів гроші, він також не міг – вона миттю розпатякає все по селу, підуть чутки, що він вже не справляється зі своїми обов’язками, на нього почнуть косо дивитися (як на зрадника!), поки він не витримає й не піде... в небуття. Ні, такий сценарій не піде. Потрібно придумати щось інше.

Він глянув вниз. У дворику сільської ради під клейонкою стоїть старий, давно неїжджений автомобіль. Здається, там ще залишилось трохи бензину...

Дістав з шухляди ключі й положив їх на стіл. Знову повернувся до вікна.

Вийдете через чорний хід, побачите авто під сірою клейонкою з вицвілим малюнком метеликів – то ваше. Забирайте його і їдьте собі! Щоб я вас тут більше не бачив.

Сільський голова повертається – нікого.

Це був звичайний фургончик, привид з кінця шістдесятих, німецький повстанець проти війни, носій храму миру та любові. Ззовні покритий іржею, всередині – охайний. Під кріслом водія – порожня пляшка. Схоже, що сільський голова частенько сюди навідувався. Сидів, відпочивав, думав про високе, ховався від дружини... Можна буде коли-небудь в майбутньому прикрасити його червоними шкіряними сидіннями (вона так мріє про червоний шкіряний диван), низ постелити махровим зеленим килимом, верх – ніжно-блакитним, кермо оббити синьою бахромою, на дзеркало заднього виду почепити знак миру, а все інше розмалювати барвистими квітами. І вийде така собі хіпівська ностальгія. Чорний Ворон начепить окуляри, як у Джона Леннона, зав’яже бандану, візьме гітару. Вони будуть їздити по світу, плести намистинки і продавати їх – цим і житимуть. Ці намистинки будуть усюди. Вони прилипатимуть до їхніх босих стіп. Одного разу на три хвилини вона перестане плести – він гратиме ,,Michelle”.

А ще вона зрозуміла одне: їй подобається, як він веде машину.

Одиноко стоїть заправка, немов покинута перед весіллям наречена. Поруч вірна подружка – міні-маркет з найнеобхіднішими у дорозі речами. Нічого особливого: мінеральні води, сухарики, консерви, цигарки, журнали, шоколад, слабоалкогольки, пластівці, полуничне молоко, заморожені, котлети, зефір, набір олівців, тампони, носовички, аспірин, кава, проносне, музичні касети, презервативи і навіть одна спіраль невідомого року виробництва, а ще цвіль на стелі, жуйка на стелажах, недопалки під ногами, таргани під настільною лампою, і це не рахуючи специфічного запаху та загидженого сортиру. І в цій теплиці ще знаходиться одна жива істота (ні, це не фікус) – бензоколонщик, він же касир, він же власник цієї заправки. Уніформа, окуляри, ,,їжачок” на голові, ластовиння на носі. Він катається на стільці, обпершись ногами об стіл та затиснувши цигарку між зубами. Розглядає картинки в чоловічому журналі. Зацікавлено розглядає. Надто зацікавлено. Однією рукою тримає провокативний журнал, іншою – пестить себе в області геніталей... Раптом цю ідилію перериває гудіння автомобільного двигуна. Він падає з стільця. Лежачи на підлозі, додумується плюнути на цигарку й остаточно погасити об ніжку стола. Дістає освіжувач повітря й розпилює навколо себе. ,,Про всяк випадок,” – думає й підводиться. Йому не раз приходило в голову, що простіше було б просто здерти стенд з правилами безпеки й ні про що не думати. Та все якось забував...

Він вийшов зі свого сховку й, неначе каторжник, пішов працювати. Біля трейлеру стояли двоє: хлопець і дівчина. Хлопець схилився на дверцята, схрестив руки на грудях і неупереджено дивився вперед, час від часу щось відповідаючи дівчині, не повертаючи до неї голови. Дівчина була в точно такій же позі й щось говорила йому, стараючись зберігати спокій, проте по очам видно було, що вона нервує. Він же тільки відмахувався.

Повний бак, – сказав він, увертаючись від її питань.

Заправник кивнув. Поки він заправляв, чув такий діалог:

Не переживай, все буде гаразд, – запевняв хлопець.

Це тупо.

Ти навіть не знаєш, що я задумав.

Щоб ти не задумав, це тупо.

Мені начхати на твою думку щодо цього. Робитиму, як знаю.

Дивися, як би це не перетворилось в помилку... фатальну.

Ти перебільшуєш.

Нічого страшного.

Нічого страшного з тобою не трапиться, якщо перестанеш мені допікати й трішечки розслабишся... До речі, давай щось візьмемо в дорогу, аби знову не залишитись без вечері.

Вони пішли до міні-маркету. Бензоколонщик послідував за ними, і поки вони ходили між стелажами, прибрав своє місце, щоб не видавати ознак (а тим паче причин) свого сьогоднішнього падіння. Взяли не багато: кефір, крекери, печиво з родзинками, три пачки сухофруктів й чотири пляшки пива.

Це все? – дурне питання, яке звикли задавати усі продавці.

Так.

Прийшов час розплачуватись. Христина мимоволі напружилась й відвернулась. Вона не могла дивитися на це. А він просто дістав з кишені маленьку ампулу з білим порошечком і простягну його заправнику-касиру. Той відкрив ковпачок, взяв кілька порошинок собі на мезинець й зслизав їх язиком. Потім задоволено кивнув – ставка була прийнята.

Що це було? – запитала Христина, коли вони вийшли.

А що таке?

Ти... ти дав йому наркотик.

А що, по-твоєму, я мав би зробити?

Ну... не давати йому наркотик.

Тоді у нас не було б бензину і ми нікуди не змогли б поїхати.

Що на це сказати? Він був правим.

Скільки ще в тебе? – різко запитала вона.

Тобі навіщо?

Скільки?!

Одна!

Не бреши!

Одна!

Винюхав усі?

Я не наркоман... – майже пошепки відповів Чорний Ворон.

Ти ним був і в тебе залишилась прив’язаність.

Це було давно.

Тобі легко зірватись, – Христина зробила глибокий вдих та швидкий видих. – І будь-яка дурниця може знову зіштовхнути тебе.

Чому ти так думаєш?

Бо ти... ти... ти, через свої слабкості, вбив свого найкращого друга!

Я тебе захищав! – мало не криком виказав він.

Христина була просто ошелешена. А в нього починало крутити в животі.

Так, значить... – тремтливим, перериваючим голосом мовила вона. – Я винна у його смерті... Це я... я вбила його...

Ні, не ти, – більш лагідніше говорив він. – Пістолет був у моїй руці, я спустив курок. Не твоя вина, що він тебе підставив. Така в нього доля: якби не я, його застрелив би хтось інший. Це навіть добре, що роль вбивці дісталась мені, а не якомусь негіднику, – голос Чорного Ворона остаточно стих. За час мовчанки ніхто не насмілився щось сказати. Нарешті він підняв очі і запитав: –Вивернути кишені?

Не треба.

Він не послухався. Проте дістав лише одну річ із внутрішньої кишені куртки і простягнув її Христині. Вона пізнала маленьку книжечку у темно-синій шкіряній обгортці – її записник. Несміливо прийнявши його з рук, вона швидко гортала сторінки, але всі вони були розмиті. Тільки в самому кінці та й в середині на кількох сторінках можна було розібрати окремі слова.

Якби знав, що буде дощ, я б його заховав і він би не намок. А так...

„Він його зберіг, – думала вона, – це його він не покинув в машині. Не зміг... Він тримав його у своїй кишені, близько до себе, до свого тіла, до серця... Він спав з ним, можливо, перечитував, сховавшись від очей, він грів ним душу, він ховав його від мене, щоб одного дня драматично вручити мені, як подарунок, він... він... такий милий, такий хороший... зашарівся, засоромився... вії невинно опустив, свої чарівні вії, якими прикрив свої прекрасні очі... Як я їх люблю, ці проникливі зелені очі, як я їх обожнюю...” А ще вона хотіла його поцілувати. Трішки невпевнено, майже по-дитячому наївно, але все ж торкнутися вустами до його шкіри виглядало заманливо.

Ходімо.

Правильно, нічого тут мріяти на пустому місці.

Ступивши три кроки, Чорний Ворон раптом зупинився, повернувся до неї обличчям, тримаючи в руці останню ампулу – ,,пароль для входу в завуалену реальність”.

Щоб ти не казала, так буде краще.

Впустив ампулу на землю. Розвернувся і ніби ненароком розтоптав її.

...Емона ввімкнула магнітолу (і як вона вціліла? незрозуміло). Поки вони топталися й ходили туди-сюди, вона слухала музику, вільно розкинувшись на задньому сидінні. Лише так вона по-справжньому розслабилися. Ці дні були для неї занадто важкими. Зайві нерви, зайві емоції...

Інколи випадково почуті слова можуть стати пророчими.

Різко відчинились дверцята, звук зменшився до нуля, а їй в руки потрапив пакет з купленим у міні-маркеті.

Чудово, – не замислюючись, промовила вона, розглядаючи його вміст.

Чудово, – підтвердив Чорний Ворон, вмощуючись в крісло.

Чудово, – сказала Христина. Просто так, за компанію.

Авто зупинилось на околицях одного з попутних міст. До Індлеса залишалась година їзди і всі не в змозі витримати цю годину. Заїхали на стоянку першого ж дешевого готелю, але ночувати там не збиралися. Для них спати під мерехтливим світлом яскравої вивіски було куди спокійніше, ніж в темноті і повній невідомості.

Емона бачила привабливим понишпорити по автоматах з їжею та напоями, що стояли майже біля кожних дверей, і перевірити свої вуличні навики зламувати подібні механізми. Перед цим вона пообіцяла нагодувати не тільки їх, а й вуличних дворняг.

Христина сиділа на тротуарі біля машини. Її трішки непокоїло, що вона залишилась сама. Чому вона сама? Де Чорний Ворон? Але дуже скоро помітила його. Чомусь він був з каністрою в одній руці та шматком шланги в іншій і направлявся в ту сторону, звідки вони щойно приїхали. Вона поквапилась наздогнати його.

Де взяв каністру? – спитала дівчина, йдучи з ним в ногу.

В багажнику, – відповідав він так, начебто в нього це питають щодня.

А шланг?

На дорозі.

І куди ти з ними йдеш?

Зливати бензин.

Чому туди? Біля готелю, начебто, теж машини стоять.

Але якщо помітять, важче буде втекти. А там, я бачив, за ними ніхто й не дивиться. До того ж цілковита темрява.

Можна з тобою?

Навіщо? Якщо будемо вдвох, когось точно впіймають.

А якщо не впіймають? Я ж для того і піду, щоб дивиться, аби нас ніхто не підловив.

„Нас... – подумав Чорний Ворон. – Хм, а звучить!”

Ну, якщо тільки для цього, то, думаю, можна.

Вони підійшли до авто зупинки, яка повністю була заповнена автомобілями різних марок різної вартості. Вони пристали до першої ж і потихеньку зливали бензин в каністру. Чорний Ворон сидів над нею, вслухаючись, коли набереться повна. Христина також слухала, але без всяких думок, і лиш зрідка поглядала по сторонам. Ніч була близькою, ще кілька хвилин і вже нічого не стане видно, навіть силует. Скоро...

Все вже? – попитала вона.

Майже. Тут ще цілих два літра поміститься... Давай до наступної.

Підкралися до іншої. Чорний Ворон один кінець шланги сунув в бак, інший взяв в рот і потягнув в себе. Коли полився бензин, швидко опустив той кінець до каністри, а сам сплюнув в сторону. І знову вона слухала разом з ним, і знову рідко дивилася по сторонам... доки не почувся якийсь шорох.

Ти це чув?

Що саме?

Здається, хтось там підкрадається.

Місцевий сторож відразу відчув, що хтось без дозволу зайшов на його територію, миттю схватив рушницю і тихенько пішов туди, куди вказувала його розвинута інтуїція. Але поки він дійшов до того місця, нікого вже не було. Лиш щось ворухнулось в кущах.

Христина бігла зо всіх сил. Їй постійно здавалося, що за нею женуться, що ось-ось доженуть. Вона чула позаду постріли й боялася, що наступний настигне її, допоки не побачила ферму. Там вона і заховалася: за купою порожніх ящиків майже півтора метра заввишки. Тепер головне перечекати.

Надворі тихо й спокійно. Чутно навіть як сопе порив вітру. Підозріла якась ця тиша. Не довіряє вона їй, дивиться на неї скептично.

Проходить деякий час. Вона сидить, не висовується. Оглядає небо. Ось і перші зірочки – яскраві цяточки, що постійно мерехтять і сяють так лагідно, що аж тепло стає на душі. А то випадково не Юпітер підморгує їй з відстані у 630 мільйонів кілометрів від Землі?

Потім раптом згадала про Чорного Ворона. Вона не пам’ятала, коли він відділився, куди побіг. А якщо його застрелили і він лежить десь, стікаючи кров’ю? Що, якщо його серце зараз добиває останній удар, а за видихом вже не буде вдиху? І вона злякалась за нього більше за себе. Вона піде його шукати. Зараз же. Христина вийшла зі схованки й пішла назад. А вже через чотири кроки почула, як падають використані гільзи. Потім, як заряджають рушницю новими патронами. І знову бігти, бігти, бігти, бігти, бігти, бігти, бігти, бігти, бігти... Раптом хтось схопив її, прикрив долонею рота і потягнув в якусь комору.

Тихо-тихо, – шепотів знайомий голос, – тільки не кричи. Це ж я.

Чорний Ворон прибрав руку. Дякувати Богові, він живий! Вона швидко віддихувалась, горнучись до нього, як до останньої людини на цій Землі, а він приклав пальця до її уст. Через хвилину вони побачили крізь щілини, як проходить мимо сторож. Він зупинився навпроти їх, оглядаючись по сторонам, почесав підборіддя й рушив далі. Вони з полегшенням здихнули. Просидівши деякий час там, Христина наважилася виглянути за двері, проте Чорний Ворон відсмикнув її, потягнувши до себе, де вона знову була в його обіймах.

Зарано, – пояснив він.

Посиділи ще. Згодом вони чули стишену лайку та кілька пострілів в повітря. І лиш тоді, коли все остаточно стихло, змогли вийти.

Чорний Ворон провів її до огорожі, де була складена цегла – залишки від будівництва. Саме там він сховав каністру.

І вони повертались назад. За цей час ніч остаточно опустилась на землю – стало настільки темно, що довелось шукати дорогу по пам’яті. А на небі жодної зірочки, жодного проблиску місяця крізь нахмурені брови серйозних хмар. Чутно, як вітер гуляє по просторах, як грається з дрібним сміттям, мов дитина в пісочниці. Пахне дощем. Земля м’яка, розпушена, наче постелена спеціально для їхніх ніг. Тихо. Ні гавкіт собак, ні гуркіт мотору машин, що проїжджають мимо, ні будь-який інший шум не стривожить їх, не завадить їм. Вони не говорили, але обидва знали, що відчував інший, що хоче сказати і чому не хочеться звідси піти.

Чорний Ворон різко зупиняється.

Що таке?

Христю, а ми взагалі в ту сторону йдемо?

Та, мабуть... Хоча...

Вона оглянулась, стараючись розгледіти що-небудь знайоме в цій місцевості.

Може, дійсно пішли не в той бік...

Вертаємось.

Вони повернулись, минули ферму і розвернулись. Проте потім зрозуміли, що знову йдуть невірною дорогою. Вертались і знову розвертались... Поступово це починало набридати.

Все, – не витримав Чорний Ворон, сів на каністру і прикурив. – Нікуди я не піду! Завтра шукатиму, як розвидниться.

А зараз що? – спитала Христина, сідаючи поруч.

Ти, якщо хочеш, можеш блукати і далі, а я зараз покурю і буду спати.

Спати?

Вибач, але тут більш нічим зайнятись. Курити, спати, розмовляти... ну, хіба що погасати, як скажений, по цій галявині, але ж не факт, що я не вріжусь у яке-небудь дерево.

Він курив. Вона слухала, як він втягував в себе дим, який огортав його бронхи, вертався назад, проходив через ніс або рот, а потім його підхоплював вітер і доносив до неї. Мимоволі вона вдихала його разом з повітрям, уявляючи, як він тримає сигарету, затискаючи її між пальцями, підносить до рота, охоплює губами, трішки прижмурює очі, зовсім трішечки, відводить, з секунду просто сидить, а потім видихає. Часом може закинути назад голову і навіть опустити повіки – так буває, коли він довго не курить й отримує максимум задоволення від цього. Вона за ним це часто помічала, але вперше замислилась. Цей дим був в його легенях, а тепер в її. Запах неприємний, інколи нудить, і все ж вона ніколи не скаже йому, щоб курив в сторонці.

Тобі не набридло курити?

А тобі не подобається?

Не те щоб... просто я тебе до кінця життя пам’ятатиму з сигаретою в зубах.

Ну й добре: лице забудеш, а сигарету – ніколи.

Знущаєшся, а я серйозно.

То може мені відвернутись?

Та кури вже!

Він затягнувся і простягнув їй цигарку.

Що це?

Хочеш?..

Думаєш, я не візьму?

Здивуй мене.

Чорний Ворон покрутив нею перед її носом, дражнив-дражнив і тільки-но хотів забрати, як Христина вихопила її з його руки. Він підпер підборіддя кулаком, почавши пильно вдивлятися в темряву, чекаючи на палаючу цятку. Коли вона з’явилась, він дійсно був здивованим, але й задоволеним одночасно. А Христина закашлялась, мало не подавившись димом. Її розум раптом затьмарився, світ запаморочився, а на очах навернулися сльози.

З тобою все гаразд?

Так, – відповіла вона, віддаючи сигарету. – Нічого страшного.

Ще раз кашлянула.

От бачиш: не все воно так просто. Думаю, тобі цього вистачить, як для першого разу.

І останнього.

Та не переживай. Не в усіх виходить відразу. Це нічого.

Пообіцяй, що більше ніколи мені не даси сигарети.

Чому? Тобі ще сподобається... Трохи згодом.

Пообіцяй...

Хлопець зітхнув.

Обіцяю.

Він продовжував курити.

Знаєш, а в мене астма.

Тоді навіщо стільки куриш?

Не знаю. Напевно, це в мене такий принцип: сказано не робити, а я все одно роблю. На зло. Бо не люблю, коли мене до чогось примушують.

Навіть ціною здоров’я?

Подумаєш! Живем один раз, все треба спробувати... До того ж усі ми смертні. Особисто мені шкода буде помирати здоровим.

А так хоч проживеш довше.

Та чи варте воно цього?

Більш ніхто нічого не сказав. Між ними постала тиша і лише вітер завивав, намагаючись підняти в повітря кожну незахищену піщинку, віднести її подалі від дому, а вона потім ще довго блукатиме пустелями, степами, сінокосами та вершинами гір, шукаючи зворотну дорогу додому, але їй так і не вдасться повернутися. Напевно. А жадібний, сповнений гордості вітер ще більше розгулявся, бо йому було все мало було, він хотів показати себе, всю свою силу, щоб усі схилялись перед ним, відчули його гнів та владу. Казився-казився, побачив, що на нього тут ніхто не дивиться, та й пішов собі. Ніхто нічого навіть не помітив.

Чорний Ворон застелив сиру землю своєю курткою. Обоє лежали на протилежних кінцях, мало не скочуючись з краю, розвернуті спиною один до одного. Як чужі. Чорний Ворон заплющив очі, стараючись скоріше це пережити, дотягнути до ранку. Він не може заснути, знаючи, що вона поруч. Йому не хочеться про це думати.

Він перевертається на спину. Під повіками бачить темряву. Повільно підіймає їх – на нічному небі також. Чує стишений дівочий голос:

Ти не спиш?

Як бачиш.

А тобі не холодно?

Холодно. Особливо без куртки.

Можна до тебе?.. Обійняти... тебе...

Якщо хочеш...

Він заклав руки за голову, ніби йому було байдуже на все. Раптом він відчув як її рука пройшлася по його грудях і зупинилась на ключиці, біля шиї. Свою голову вона поклала на його плече. Пригорнулась, прилипла до нього всім тілом, всім СВОЇМ тілом – він закляк в очікуванні чогось. Може, небо нарешті звалиться каменюкою йому на голову? А вона, змерзла, вся трепетала, мов невидимими крильцями, а у нього паморочилось в голові – це наче померти.

Тобі часто буває холодно?

Завжди. Майже. Часом вдається зігрітись.

І що ж тобі допомагає зігрітись?

Плотські втіхи. Та це лише для тіла. А от для душі... для душі я граю... або... або думаю, так би мовити, заглядаю у майбутнє.

Про що ти думаєш?

Про різне. От раніше, коли був ще малим, мені дуже хотілося вийти на велику сцену, оволодіти слухачами, щоб ми вдвох їх підкорили – я і моя гітара. Знаєш, я майже цього досяг... Та група, в якій я грав, розпалась. Я був надто близько... Тоді думав про повернення в цю групу чи приєднатися до іншої, бо на той час зрозумів, що грати одному це одне, а от бути частиною чогось, навіть не дуже важливого, це дійсно... щось значуще!

Так значить, ти мрієш?

Мрієш... – він задумався. – Так, скоріше за все... мабуть... звісно...

А зараз мрієш, хоч інколи?

„О так! – захотілось йому їй сказати. – Звісно я мрію! Постійно. І коли я мрію, то мрію про твоє волосся, про твої поцілунки, про ліве вушко, куди я шептатиму лагідні слова...” Та замість цього він мовив категорично:

Ні.

Та потім таки виправився:

Та знаєш, щоправда я не зовсім впевнений чи можна назвати це мрією, але все своє життя до мене приходили думки, що було б чудово мати свій дім, куди б можна не просто повертатися, а відчувати, що то та сама рідна домівка, де все своє, де б я почувався на своєму місці, у своїй стихії. І обов’язково, щоб на мене хтось чекав. Байдуже, хто, аби тільки чекав. Коли ж я входитиму, відразу кинеться на шию, почнуться запитання: де ти був? з ким зустрічався? що бачив? чому так пізно?.. Дрібниці, а приємно. І більш нічого не треба, лиш знати, що я комусь потрібний, що є для кого жити. Нікого рідного по крові я не маю, тому не зовсім розумію, що таке сім’я, але якщо вона в мене буде – до біса всі мрії!

Легенький вітерець тормошив волосся.

Цього я ще нікому не говорив. Навіть Сопляк, який знав про мене абсолютно все, ні про що не здогадувався.

Значить, я знаю більше за нього.

Так, ти знаєш дві мої таємниці.

А друга яка?

Що я обожнюю вина.

Не така це вже й велика таємниця.

А я натомість знаю твою.

Мою?

Про те, звідки ти. Чи вже забула?

Ні, не забула.

Обоє раптом замовкли.

То завтра тебе вже не буде?

Не буде.

Підеш назавжди?

Назавжди.

Пам’ятатимеш про це місце?

Мабуть.

А про мене?

Хлопець принишк в очікуванні.

Давай не будемо продовжувати цю тему.

Тоді давай просто спати.

Він відвернув голову в інший бік й зітхнув так, наче й справді зібрався поспати.

Образився?

Ні.

Щоб ти не сказав, я знаю, що образився.

Якщо я кажу ні, значить ні.

Вона притулилася ближче.

Я не хотіла тебе засмучувати.

Все нормально, не переймайся.

Подув легенький вітерець – стало холодніше.

Ти час від часу думаєш про Сопляка?

Не подобається йому напрям розмови. До того ж стає важко в животі й його мало не починає нудити.

Чому ти про нього заговорила?

Не знаю. Згадався він мені – от і все. Так думаєш чи ні?

Думаю.

Часто?

Так... І через це я почав менше спати.

Все ще почуваєшся винним?

Ну звісно. Чужу кров не так просто з себе змити.

Жалкуєш про скоєне.

Як і раніше.

А знаєш, мені часом здається, що я чую його голос.

Він ось-ось виблює.

Що він тобі говорить?

Нічого особливого. Скаржиться, що йому скучно і що ти невдаха, бо забув вдома ключі.

Чорт, дійсно забув! – пробурмотів він, понишпоривши по кишенях. – Нічого, над дверима сховані запасні... Стоп, виходить, ти дійсно його чуєш? Як це в тебе виходить?

Важко пояснити. Я сплю, бачу сон, звичайний сон не пов'язаний з нічим потойбічним чи надзвичайним, а коли прокидаюсь, чомусь думаю, що чула його уві сні, хоча це не так.

Наступного разу передай йому моє вітання.

Уже передавала.

А він що?

Сказав, що в тебе тхне з рота і що дарма ти поголився.

Він нічого в цьому не тямить.

Атож. Якби ти не поголився, зараз би кусався своєю щетиною.

А може мені дійсно не голитися кілька днів, відпустити борідку – мені б личило.

Ні, не личило б.

А ти уяви.

Хм... Ти схожий на мушкетера.

Ти неправильно уявила. Поміняй стиль.

Ну і що? Суть від цього не помінялася – ти як був смішним, так і залишився.

Це ти просто не розумієшся на чоловічій красі. От підростеш, будеш шаленіти від цього.

Ой, а ти там розумієшся?

Так, розуміюсь, хоча, на відміну від тебе, не заглядаюсь на чоловічі сіднички.

Хто заглядається? Я?

Хіба ні? Чи тебе не приваблює протилежна стать?

Приваблює... Просто не треба робити із мене німфоманку.

Шкода, тобі б личило.

Не правда.

Тютілька-в-тютільку.

Не видумуй.

Ти б підстерігала мене, чекала, поки я не залишусь сам, щоб притиснути до стіни...

Ні...

Розстебнути і облизати соски...

Ні...

Спустити з мене штани...

Ні...

Щоб взяти до рота і змусити мене кінчити.

Ні!

О так!

Тебе неможливо витерпіти...

Вона відсунулась від нього й відвернулась. Кілька хвилин він був задоволеним собою, потім помітив, що вона довго не повертається назад і дійсно розсердилась на нього.

Іди до мене.

Не піду, – категорично відмовилась вона.

Обіцяю більше не говорити вульгарщини.

Це ще нічого не означає.

Ну прийди... Прошу тебе, прийди. Ти ж мерзнеш, я знаю. А я тебе зігрію і навіть обійму... якщо захочеш.

Нічого, переб’юсь якось.

Не залишай мене тут самого.

Не будь малою дитиною.

Всі його зусилля були дарма – вона навіть не ворухнулась.

Що мені для тебе зробити, що ти повернулась?

Відсмокчи.

Прямо зараз?

Жартую. Я не така збочена як ти.

,,Мене моєю ж зброєю – росте дівчинка.”

Заграй мені.

Немає гітари.

Тоді помурликай.

Я не вмію.

Вмієш, просто ще не знаєш про це.

Він зібрався з думками, згадав якусь мелодію і почав відтворювати її голосом, ніби вив на місяць.

Може досить?

Давай далі.

Хлопець продовжив до кінця, а як закінчилась – почав спочатку. І так декілька разів, поки вона не зупинила і знову не обняла його за плече.

В тебе приємний голос... Мені подобається...

Кому як.

Дарма ти так думаєш. Під нього так класно засинати...

То мені не замовкати?

Як хочеш...

Я хочу спати.

Спи.

Як я буду спати, коли ти зі мною розмовляєш?

Хочеш, щоб я замовкла?

Ні.

Навіщо тоді скаржитись?

Я не скаржусь, я просто говорю, що хочу спати, але не можу.

Хочеш ще поговорити?

Щось на кшталт.

Добре... Ти останнім часом часто говориш про секс... Ти не гей?

Що? – він майже підскочив. – Я? Я... Я зараз сам від тебе піду.

Чорний Ворон спробував підвестися, але вона опустила його на землю.

Чекай! Я ж ненавмисно.

Мене це не обходить.

Просто так про інтим говорять або гомосексуалісти, які приховують свою орієнтацію, або ті, хто давно не кохався.

І ти зробила з мене гомосексуаліста...

Вибач, я не подумала, що ти за весь цей час ні з ким не спав. Важко, мабуть?

Терпимо.

А хотів би?

З ким?

Та хоч би й зі мною?

Зараз? – він був заінтригованим.

Зараз вже ні.

Чому?

Романтичний настрій втрачено.

Він зітхнув.

Боже мій, ти мене таки хочеш?

В такій ситуації в мене навіть на підстаркувату лесбіянку була б ерекція.

А на мене є?

Якщо тебе це так цікавить, можеш перевірити.

Не буду: я тобі вірю.

Дарма.

Ти б не повірив?

Нізащо.

Та ну – ти просто дражнишся.

Тебе так легко обманути...

Вона проникла до його штанів.

Що ти брешеш! – миттю ж відсмикнула руку.

Вибач, але він не настроєний на романтику. Хоча якщо ти...

А чому не... – перебила вона його.

Роки тренувань. До того ж я втомлений і розбитий. Так що, люба моя, не сьогодні, болить голова.

Та ладно, я б все одно з тобою не переспала.

А насправді ти думаєш...

Ти мене провокуєш?

Так.

Вона мовчала.

Обіцяю не насміхатись і не використовувати це як компромат.

Я думаю про те, як ти кохаєшся.

Як усі смертні.

І як добре ти це робиш?

Хочеш, щоб я тобі продемонстрував?

Просто скажи.

На жаль, тут я тобі не можу сказати нічого конкретного... хоч, знаєш, ще ніхто не скаржився.

Який ти самозакоханий...

Я не говорив нічого, щоб лестило мені.

Але ти хочеш, щоб я так думала.

Не треба – я й так зрозумів.

Що ти зрозумів?

Нічого. Спи.

Та все ще не могли заснути. Раптом він перевернувся на бік – тепер вони лежали лицем до лиця, грудьми до грудей. Він обійняв її міцно, по-справжньому, як і потрібно обнімати близьких.

Знаєш, – почав він, – іноді мені здається, що немає нічого, про що б я не міг з тобою поговорити. Без табу, без недоговірок, без ніякового мовчання – я завжди відвертий по відношенню до тебе, тому й говорю все як є. В мене не було ще нікого, з ким би почувався так комфортно і кому б довіряв. Не подумай, я не лукавлю – я не можу тобі брехати, особливо зараз.

Ти просто до мене звик.

Мабуть.