По струні. vol.1 Початок піднесення

На ранок всіх відпустили, всіх, крім неї. Її тримали зачиненою і вперто не зізнавалися за що. На всі питання відповідали коротко й майже незрозуміло, потім їм це набридло й вони наказали заткнутися.

Йшли години, сонце підіймалось, по підлозі рухалась тінь. Христина сиділа, опершись об стіну, схрестивши руки на грудях, ніби спала. Насправді вона дослухалась до звуків: тупіт, скрипіння підлоги, ниття дверей, притихлі голоси, вуличний гамір, який долітав до неї з відчиненої кватирки. В голові звучала музика, дуже знайома музика: рівний ритм барабанів, басистий фон, під час якого чомусь здається, що ось-ось заквакає жаба, чуттєва імпровізація гітари та в довершення кілька нот від клавіш синтезатора для більшої мелодійності... В добавок приємний голос лоскотав барабанну перетинку:

Просто так... – безшумно шепотіли її губи.

Вона знає, звідки взялась ця мелодія – її вона чула під час репетиції у підвальному ресторанчику. Імпровізація гітари належала Чорному Ворону... Її нога тупала в такт.

Хтось обережно підкрався й розтормошив її.

Ходімо, – сказав суворий голос міліціонера.

Куди? – рефлекторно запитала Христина.

Побачиш.

Він грубо взяв її під руку, потягнувши до себе, щоб поставити її на ноги. Потім начепив наручники і потягнув за собою.

Їй здавалось, що вони йшли вічність. Було таке відчуття, що з кожним кроком коридор ще більше видовжувався, наче підігрітий у мікрохвильовці сир, коли відкушуєш його, а він розтягується, доки не перерветься. Вона боялася, що цей коридор розірветься прямо під її ногами і вона провалиться у підвал. Попід стіною стояли стільці, але їй не дозволяли сісти – тільки йти. Куди їй йти? Чому їй тут ніхто нічого не говорить?..

Вони зайшли в кабінет. Практично голі стіни, величезне вікно, біля якого стояв торшер, маленька канапа (хтось тут любить порозважатись в обідню перерву), ящики з паперами, сміттєвий кошик... А, так, ще стіл, за яким сидів насуплений чоловік. У строгому костюмі, з сумними очима, зі змащеним гелем волоссям сидів чоловік років сорока і з першої ж хвилини так вп’явся в неї поглядом, ніби ненавидить і призирає її мало не все своє життя (чи, може, він настільки рідко бачить молоденьких дівчаток?). Вона стояла прямо перед ним, слабка й беззахисна, і почувалася голою. Міліціонер тим часом тихенько присів на канапу, готовий підхопитися будь-якої хвилини й відвести її назад. Чоловік же відкрив шухляду свого стола, дістав звідки якісь документи, щось там написав, ще раз глянув на дівчину (чомусь він здався їй схожим на прокуратора Понтія Пілатова, здається, з римської історії).

Ім’я? – звернувся він до неї.

Христина.

Вік?

Дев’ятнадцять.

,,Молода, сучка,” – подумав міліціонер.

Місце проживання?

Вона запнулась, бо не могла згадати вулицю й номер будинку, де, втім, не так довго проживає.

Приютили її, як собаку, – підказав з кутка міліціонер.

Значить, бездомниця... – прокуратор все щось записував у свої папірці. – Національність?

Українка.

,,Можна було й не питати... В неї на лиці все написано – це очевидно!”

Можна сісти?

Ні.

Він продовжував опитувати її.

,,Жорсткий Пілат... Хто ти такий, щоб судити Христа?”

Можна дізнатися, у чому мене звинувачують? – обережно спитала Христина.

Прокуратор затримався на ній. ,,Дарма я спитала.”

Це, моя дорогенька, можна й самій вже знати.

Якби я знала, то не питала.

Бреше! – викрикнув міліціонер. – Все вона прекрасно знає! Підписуйте вирок.

Прокуратор суворо глянув на того, мовляв, і без тебе, дурню, знаю.

Він поставив унизу свій підпис і печатку.

,,Ну, привіт тобі, Катюр...”

Їй байдуже, куди вона їде, байдуже, що це за місце, куди вона приїхала, і начхати навіщо. Тут пахло злиднями, ненавистю, кров’ю та сечею, тут тварини перетворюються на людей, а люди на тварин, і не має значення хто ти і що ти – існує лише верховний начальник, але це не директор тюрми і навіть не Бог. Бог покинув цей занедбаний шмат землі, Диявол же сам боїться з’являтись серед цих похмурих стін. Вона приїхала сюди з однією метою: згнити у пащі кровожерливого дракона. А поки це станеться, їй є над чим подумати...

Христина мало що пам’ятала зі свого дитинства – свій перший похід до зоопарку, перший урок в незнайомому класі, вперше, коли вона серйозно захворіла... Ці спогади не були чимось важливим і були звичайнісінькими як і в кожної людини. Здавалося б, нічого особливого тут немає.

Найяскравіше дівчина пам’ятала самотню бездомну кішечку, яка прибилася до їхнього під’їзду: сіра, з густою шерстю, змокла від дощу та голодна вона навіювала жаль на маленьку дівчинку. Мама не дозволяла приводити бездомну до свого дому і Христині доводилося потайком красти із холодильника ковбасу та трішки молочка аби хоча б нагодувати бідну кішку. Вона не побоялася залізти на високу поличку, щоб зняти звідти покривало – тоді б кішці не було холодно, коли холодний нічний вітер без стуку заходив у під’їзд. Через кілька днів вона вже звикла до Христини, бігла до неї, терлася об руку мокрим носом, при цьому так голосно муркотячи, що аж закашлювалась. Шерсть її стала м’якою, пухнастою, ретельно вилизаною шершавим язиком, а очі, очі світилися блиском, на сонці він був більш зворушливим, що неможливо було пройти мимо, відірватися від нього. Вона мала надзвичайно зелені очі...

Тепер уявіть собі звичайний день, сценарій якого ви вже знаєте, адже він часто повторюється. Ви уявляєте, що сьогодні відбуватиметься, кого ви зустрінете, що будете говорити і навіть що будуть говорити вам. І закінчиться цей день, як і завжди, безглуздим поглинанням інформації через розумовбиваючий пристрій з плоским екраном, виконаний в елегантних чорних тонах з яскравою картинкою всередині, що просто гіпнотизує ваші мізки. Звісно, для дівчинки було важко уявити собі день в таких сірих тонах (дитяча уява не допускала таких випадків), та все ж на щось незвичайне вона не надіялась. Вона у піднесеному настрої спускалася по сходах, наспівуючи собі під ніс веселу дитячу пісеньку, яку щойно почула по радіо, що кричало з кухні на всю квартиру. Здавалося, вона чує його й зараз, будучи на два поверхи нижче. За вікном на небі густо зрослися хмари, дув вітер, зриваючи пожовкле листя й кидаючи його людям під ноги – та байдуже, начхати на все це, адже в її голові все було інакше: там росли пишні вічнозелені сади, веселка переливалася сімома кольорами, цвіло все, грало, танцювало в ласкавому промінні і не знало розпачу та горя...

Маленьку Христину трішки насторожило те, що кішечки не було в під’їзді, але ж мало що може бути. Можливо, їй захотіло простися під парканом і поточити кігтики об недбайливо кинуту дошку. Та коли вона почула знадвору крики хлопчаків, відразу з’явилися жахливі думки. У дворі дійсно зібралася купа старших хлопців, які півколом стояли в сторонці. Христину відразу схопили за руки й міцно тримали в кількох кроках від дійства. На її покритими слізьми очах носаками били цю безпомічну кішечку. А вона ж ось-ось мала окотитися! З-поміж криків дівчинка чула як стогне це боже створіння і вона кричала замість неї, бо в тієї, видно, вже не вистачало сил. Один із них раптом відлучився й незабаром повернувся з дошкою, яку він поцупив на будівництві сусіднього дому, – і давай її ще й дошкою!

Потім вона пам’ятала, як на колінах схилилась над тушкою, змушуючи литися останню сльозу. Було б безглуздо описувати, що вона відчувала в той момент: біль, відразу на світ, бажання помсти і все таке. Вона вважала – її вина в смерті цієї маленької тваринки, адже Христина могла б прихистити її до себе або ж знайти їй інший притулок. Вона могла б уберегти. Але ж вона не думала, що так станеться, не була в силі передбачити такий сюжет. Дитячий світогляд був напрямлений на сприйняття самого лише добра – зло не знаходило місця в її голові. Перед нею лежала дошка, та сама дошка, в крові... Взяти б її й скупати у кривавій річці, що бере свій початок з тіл юних убивць. Та де ж вони? Та чи спроможна вона на таке?

Христина сиділа на канапі. Погляд сфокусувався на одній точці. Збоку могло здатися, що вона просто дивиться телевізор... Але телевізор не був увімкненим.

То була не звичайна кішка дворова, які зграями водяться на кожному смітнику. Вона відчувала, що не все так просто, що це загадкове створіння для чогось таки стало на її дорогу. Це символ. От тільки чого? Для неї було важко зрозуміти. Приблизно так само, як зрозуміти, навіщо вона це бачила. Кому потрібно викривляти дитячу душу? Вона ще не встигла нічого зробити, щоб її калічити.

Безневинність...

„Доню, – з коридору пролився мамин голос, – ти вже зібралася?” Так, вони збиралися зайти до тітки в гості. Вона мало не забула. „Доню, ти мене чуєш?” Мати стояла в дверях і бачила, що Христина не реагує на її слова. Вона тихо підійшла сіла коло неї й легенько обняла. „Щось сталося?” Христина підняла на неї очі. „Ні.” – „Тоді чому ти сьогодні така?” – „Я просто задумалась... То ходімо?” – „Ходімо.”

Вона бачила свою матір у ванній. Її тіло було повністю зануреним у воду, а очі – відкритими. Шкіра, здалося, посиніла чи навіть позеленіла...

З крану ллється гаряча вода – підлога мокра навіть у коридорі. На плитці цвіла пліснява. Лампочка миготіла від перепаду напруги. Дзеркало повністю запотіло. Колись на тому дзеркалі вона малювала ведмедиків маминою помадою. Тоді вона вперше вдарила її. Христина досі це пам’ятала. А тепер вона не розуміє, що з нею? Чому вона на неї не реагує? Чому не встає?..

Чиїсь руки відтягують її, підіймають і несуть у найдальшу кімнату. То дядько Андрій, мамин новий залицяльник, майор, який силою підкорив тендітну жінку, швидко увійшов в довіру... настільки швидко, що вони збиралися через місяць одружитися. Христині було важко сформулювати свою думку про нього: дядько як дядько. Що тут такого? Він же просто зачинив її саму.

Потім поприходили люди, було багато шуму, до неї долітали уривки враз, але вона не могла їх зрозуміти. Дверну щілину постійно хтось заслоняв, ніби спеціально, щоб вона не бачила, що там робиться, а коли відступав, то в коридорі творився такий безлад, що їй і в голову не могло прийти, хто це все прибиратиме. Мама їй завжди говорила, щоб підтримувала порядок у своїй кімнаті, іграшки не розкидала, пилюку з поличок витирала, на килим нічого не розливала і хвалила її, мовляв, яка охайна дівчинка тут живе. Тому вона зараз і сердилася на грязюку на порозі, на випадково розбитий вазон і на нестерпний тупіт та бурмотіння. А ще всі про неї забули. Ніхто навіть з цікавості не заглянув до неї – усі чимось були зайняті. Їй же їсти хочеться...

...Розкрили слідство про вбивство – інакше цього не поясниш. Спершу підозрювали дядька Андрія: надто швидко він увійшов до цієї сім’ї. Був він винним чи ні невідомо. Завдяки своїм зв’язкам він відчепив від себе прискіпливих слідчих і зажив нормальним холостяцьким життям. Він не був розписаним з матір’ю Христини, а тому не являвся її опікуном і навіть не претендував на це. А навіщо? Йому й так непогано, без всякого зайвого клопоту. Христині хтось сказав чи вона підслухала, що невдовзі він виїхав до Словаччини: хтось запропонував йому там роботу і він відразу кинувся туди. Право над її опікою суд надав тітці Марині – кровній сестрі матері. Тітка Марина успішно вийшла заміж за якогось бізнесмена і тепер вважала себе мало не аристократкою, не зважаючи на те, що до цього вся їхня сім’я жила в комуналці на одну батькову (тобто діда Христини) зарплатню сантехніка. Тепер дівчинка жила в двоповерховому будинку на околиці міста, ходила в нову школу і щодня мала пару чистих білих носочків.

Якось вона йшла вулицею вся понурена у своїх думках, не помічаючи нічого навколо себе... Хтось штовхнув її – вона мало не впала в калюжу. Відчуття такі, начебто вона щойно прокинулась. Нарешті Христина усвідомила, що навколо неї цілий світ... І ота маленька музична крамничка також частина світу. Чому вона раніше її не помічала? Може, варто зайти?

Дівчинка довго ходила стелажами, роздивляючись яскраві, тьмяні, кумедні та в дечому химерні обкладинки альбомів. Назви виконавців ні про що їй не говорили і взагалі це вперше, коли вона бачить стільки музичних дисків – очі розбігаються. Глянувши на стінний годинник, вона вибрала найбільш, на її думку, привабливу обгортку і пішла до каси. Там стояв хлопець з незвичною, з її погляду, зовнішністю: в пірсингу і дредах. Він глянув на неї зверху трішки здивовано і дещо презирливо.

Чого тобі? – холоднокровно спитав він.

Ось, – Христина положила вибраний диск – хлопця перекривило.

Двадцятка.

Вона вишкребла з кишені гроші, дані їй на обід.

...Прийшовши додому, вона зачинилася в кімнаті, дістала зі свого портфельчика диск, вставила в програвач, лягла на ліжко, наділа наушники, розслабилась, натиснула на кнопку. Перша пісня... Миттю підскочила й кинула наушники на підлогу. Звідти долинали різкі звуки хард-року. Її серце мало не розірвалося від скрипіння гітари, потужних ударів по барабану та сильного голосу вокаліста. Це, це... Вона швидко підняла наушники й міцно притисла до своїх вух. Це не було добрим і не було поганим. Це було інше, не схоже на те, що вона зазвичай бачила і чула. Це просто унікально... Значить, існує інший, не схожий ні на що світ, в якому не має ні одного, ні двох варіантів – їх безліч. Значить, жити можна не тільки так, як їй показували, можна не дотримуватись правил, а створити свої. І ця стеля... Чому вона повинна бути обов’язково білого чи бежевого кольору? Чом би не сприснути на неї фарби? Різної фарби...

Вона була не такою, вона була іншою – вона це точно знала. Вироблявся особистий смак, формувалась індивідуальність. Все, що було до цього, стало нудним і сірим. Вона дивилася на інших людей і одно думала: як вони живуть в своїй тісній коробці? Відчинити вікно – це ж так просто...

Щодня вона приходила зі школи, зачиняла двері на замок, натягувала наушники – і все... Їй починало це подобатись: цей ритм, цей драйв, цей адреналін в крові. Складно і просто. Не існує ніяких компромісів – є лише дорога, одна-єдина дорога з гілками стежок, які потрібно ще протоптати, але дорога все ж найголовніша. Вона не має кінця й початку, її тіло звивається змією, її діти п’ють її кров, мов воду з джерела, її коханці – пісок і сонце, її дім усюди, її рука горне до себе кожного заблукавшого – вона незамінна, вона символ спокою і рівноваги, вона – це легко...

Одного дня Христина повернулась і не знайшла диска. Перерила всю кімнату начисто – немає. Вирішила спитати в тітки. Тітка сиділа на кухні, пила чай і дивилася в вікно.

Ви не бачили мого диска?

Отого з страшним малюнком – бачила.

І де ж він?

Я викинула його в смітник.

Навіщо ти це зробила?

На ,,ви”, моя дитино, на ,,ви”.

Яка вже різниця?..

Вона розвернулася й зачинилася у своїй кімнаті, а щоб нікого не чути, увімкнула радіо. Радіо відповіло їй піснею ,,Michelle”.

,,Так ось чому мені тоді згадалася ця пісня! Ну звісно, моя мама любила слухати ,,The beatles”, тому я підсвідомо хочу повернутися в той час, коли вона ще була живою. Тепер я знаю, чому мені так подобається ця група.”

,,Michelle” – це остання пісня з їхнього репертуару, яку вона чула.

Потім вона читала, багато читала. На її полиці зібралося стільки книжок, що якби їх всіх віддати на макулатуру, то можна було б заробити непогані гроші. Читала вона багато різних авторів, багато різних стилів, починаючи з чогось психологічного й закінчуючи брутальним фентезі. Згодом вона здайте свій стиль, в якому їй подобається читати, проте зараз йде процес дослідження й повної неосвітленості. Якось їй потрапила до рук книжка Харукі Муракамі... До цього вона зустрічалася з епізодами з порнографічним нахилом, але то було ніщо, порівнюючи з Муракамі. Такого детального і правдивого опису статевого акту ви не зустрінете ніде більше. Її руки тремтіли, літери розповзалися по сторінці, ноги були схрещені, проте це не врятувало її від спазмів та раптових конвульсій внизу живота. Подумки вона проклинала давню звично уявляти усе, що читає.

Тепер вона інакше дивилася на усіх хлопців. Мало того, на всіх здорових дорослих дядьків також. Їй просто раптом згадувались найцікавіші рядки з ,,Норвезького лісу” і вона починала боятися тих спогадів. Зрештою, її почали лякати й жінки, так як вони також беруть у цьому участь. А потім... потім їй раптом стало на це начхати. Вона просто зрозуміла, що із сучасним світоглядом в цьому немає нічого дивного, тим більше аморального. Її почало це приваблювати...

,,Я тоже хочу так кому-нибудь сделать!” – чомусь ця фраза, що належала Мідорі, найчастіше її переслідувала. Зрештою, кого в підлітковому віці не навідували подібні думки? Це вікове, це пройде. Так вона заспокоювала себе, вважаючи, що не потрібно зважати на такі капризи тіла...

Все закінчилось першим сексуальним досвідом. Було боляче, забруднене кров’ю простирадло й відчуття спустошення. Хлопець, що лежав поруч, бурмотів щось захекано, але вона так і не змогла розібрати, що саме. Чи просто не хотіла розуміти? Зараз будь-які слова не мали ніякого значення. Вона була розчарована. Розчарована тим, що все виявилось не таким, як їй здавалося. Абсолютно не таким...

Вона глянула на лежаче поруч парубкове тіло, що було повернуте спиною до неї. Тут Христина усвідомила, що не пам’ятає його імені. Прізвище ще більш-менш вона могла б сказати, а от ім’я... Колись вона його знала, довго знала, могла будь-якої миті вимовити його, а зараз вона не може згадати, на яку букву воно починається. Втім, вона до самої смерті так і не зможе пригадати, як звали того, хто позбавив її невинності – то була остання їхня зустріч. Почуття до нього були теплими, можливо, вона його любила, проте ця любов не залишила по собі нічого, про що можна згадувати довгими холодними вечорами перед каміном з кашкою запашної кави в руках, мрійливо глядячи у вікно. Вона притиснулась до його спини, до його широкої теплої спини, до його шкіри тулилась її щока, а дихання лоскотало крихітні тоненькі волосинки на хребті. Їй раптом захотілось ніжності, простої банальної ніжності, яка буває у всіх дівчаток її віку, коли серце огортає підліткова закоханість, коли перший поцілунок виходить зніяковілим та збентеженим і весь світ складається у один великий романс. Нехай хоч один день нагадуватиме її дитячу мрію.

Ти не сердишся на мене? – спитав він вже сонним голосом.

За що?

За те, що зробив тобі боляче.

Ні, вона не може сердитись на цей голос.

Вони навчаються в одній школі. Він закінчує випускний клас, а вона всього на рік від нього молодша. Коли вони вчились у початкових класах, то він якось пхнув її (ненароком чи спеціально – вона так і не дізналася), пхнув у самісіньку калюжу, в бруд і вона розплакалась. Через її сльози він надалі дражнив її плаксою, вона ж запам’ятала його як неотесаного хлопчину, що зіпсував її улюблену спідничку і білі мереживні колготки. Потім він раптом зник. На два роки. Його сім’я виїхала кудись на заробітки – так казали. Втім, вона не прислухалась до цих чуток. Повернувшись, він вже не діставав її. Здається, зовсім про неї забув.

Вона й сама згадувала його тільки тоді, коли стикалася з ним у коридорі чи на уроках англійського, бо саме в той час він ставав під вікном, біля якого вона сиділа, і курив. Звісно, що її дратував запах диму під час занять, проте якось само собою звиклося, приїлося і вже неможливо було уявити собі англійську без цього специфічного запаху.

Одного разу до них на урок зайшла директриса – висока суха жіночка з коротко стриженим волоссям і обвислими грудьми. Вона прийшла, щоб подивитися на дітей, спитати, як у них справи і чи подобається їм цей предмет. Директриса була приємною, діти її завжди любили і коли комусь із них доводилось провинитись, вони відчували на собі почуття провини в десятки разів більшу, ніж якби їхній директор виявився деспотом. Раптом вона затихла, приклала палець до уст і, не відриваючи погляду від прочиненого вікна, вийшла з класу. Ні, вибігла з класу.

Шухер – прошепотіла в ту мить Христина, не сподіваючись, що її хтось почує.

Звідки? – почувся голос знадвору.

З чорного ходу.

Блядь!

Обгортки від цукерок і чіпсів, які діти завжди викидали за вікна, швидко зашаруділи під ногами, а вже через секунду там нікого не було. Директриса тільки здвинула плечима.

Більше вона його не бачила... до наступного уроку англійського. Вона просто почула свист. Обернувшись, Христина побачила, як рука з довгими худорлявими пальцями протягує їй плиточку молочного шоколаду з тертими лісовими горіхами та родзинками.

За що?

За те, що врятувала мене.

Подумаєш...

Я наполягаю, – і рука підсунула шоколадку ще ближче.

В мене урок. Давай пізніше.

Я тебе потім не спіймаю і забуду про це.

Значить не треба.

Це виключено.

Не сперечайся.

По-моєму тут сперечаєшся тільки ти.

Все одно. Не зараз.

І хто це там говорить зі мною в унісон? – сердито запитала англічанка. – Встань-но, Христино, і утвори із речення на дошці форму пасиву.

Вона повільно піднялась зі свого місця й, перш ніж отримати незадовільну оцінку по прослуханій темі, прочитала спершу речення вголос, ніби це їй у чомусь допоможе. Більше нічого вона не могла сказати, лиш розгублено зиркати то на дошку, то на вчительку, то на однокласників.

Who do these papers have to be signed by?

Їй нічого більше не залишалось, як повторити почуту фразу. Англічанка трохи здивувалась. Не від того, що дівчина утворила правильну форму, а від того, що вона ще не встигла пояснити створення питального речення і тільки-но збиралася це зробити.

Гаразд, сідай, – зітхнула вона і продовжила урок.

,,А він виявився не таким дурним, як я думала.” Проте, коли вона, сідаючи, глянула у вікно, його вже не було. І лише шоколадка покинуто лежала на підвіконні.

...Того самого дня вона зустрілася з ним ще раз, на трамвайній зупинці. Він сидів непорушно, прикований поглядом до птиці, яку розчавило під вагоном прямо на колії, і як тепер її тушу по-братськи терзає грак. На ньому куртка з дещо символічним написом ,,CRANBERRIES. ZOMBIE in your head”. В своїх руках він тримав шапочку, яку ніколи не знімав у приміщенні школи і без якої його ніхто ніколи й уявити не міг. Звичайна тобі стара шапочка у темно-зелену та блідо-жовту смужку, в якій ходить приблизно чверть населення міста. Тепер він її зняв і невідривно споглядає за кожним рухом грака навколо розірваної плоті. Поруч безшумно сіла Христина.

Привіт – несміливо, проте стараючись якомога веселіше, привіталась вона.

Привіт.

Він не звертав на неї уваги, а його голос прозвучав байдуже, ніби привітання було його мучительною роботою.

Як шоколадка?

Дякую, смачна.

По-справжньому вона її не їла. Плитка досі лежить у її сумці і, здається, помалу тане.

А ти непогано знаєш англійську.

Так, доволі таки непогано.

А я думала, що ти двієчник, який прогулює уроки.

Так воно і є.

Вона з непорозумінням глянула на нього.

Я не дурний, не думай. Мені легко даються важкі науки, такі як фізика, математика, хімія... Якби я захотів, то закінчив би школу із золотою медаллю.

То чому ти не медаліст?

По-перше, це все лінь. Вона стримує мене і сковує мої можливості. По-друге, я не хочу бути медалістом чи хоча б хорошистом – це гірше виразок... на мою думку. По-третє, мені ні до чого комусь щось доводити.

Христина дивилася на нього, на його волосся, на гарне доглянуте русяве волосся, що гармонізувало з бронзовим відтінком шкіри – і чому він носить цю безглузду шапочку?

...Дурному живеться простіше, з дурного нічого взяти. Тому нехай всі мене вважають таким, а мені досить і того, що я знаю, що це неправда.

Це безглуздо.

Так.

І безперспективно.

Згоден.

З поганим атестатом тебе ніхто не прийме.

Бензоколонщикам туди не заглядають.

Яке ж в тебе майбутнє?

Ніяке.

Тоді в чому сенс твого життя?

Ні в чому. Здався мені той сенс! Жив же я якось без нього і далі проживу.

Приїхав трамвай, грак відлетів недалеко, зачекав, поки не вийдуть-зайдуть люди і трамвай не рушить далі. А він тихенько підкрався і давай знову дзьобати м'ясо і пити кров.

Красень! – захоплено вигукнув хлопець, при цьому невідомо, кого він мав на увазі: грака чи мертвого птаха.

Він повернувся до неї і вона зустрілась із його великими мигдалевими очима.

Хочеш їсти?

В мене немає грошей.

В мене також. Хіба це щось міняє?

Звісно, що міняє. Гроші – це їжа, напої, одяг, взуття, квартира, машина... Гроші – це розкіш, багатство, достаток. З грошима ти бог, володар світу, хтось у цьому житті. Ну, як в наш час без грошей?

Ходімо, я покажу тобі, як можна прожити без грошей.

Вони перейшли вулицю, пройшли двадцять метрів, спустились в перехід, обминули кілька бабок, які торгували насінням, букетами квітів та спідньою білизною, піднялись нагору, перетнули діагональ дитячого майданчика, знову перейшли вулицю, мало не потрапивши під машину, повернули направо, минули національний банк та дитячу бібліотеку, ще раз повернули направо, дійшли до третього будинку з розбитим вікном на першому поверсі, піднялись сходами на четвертий і подзвонили у сімдесят восьму квартиру. Їм відчинила велика тілесна тітонька з круглими, мов наливні яблучка, щоками та з щирою посмішкою.

Племінничку ти мій! – він без задоволення обійняв свою тітку. – А хто це з тобою? – зиркнула вона на Христину своїм орлиним оком.

Це-е... це Крістіна. Можна ми ввійдемо?

О, так, звісно-звісно.

Христині було трохи лесно, що він назвав її по-закордонному. Вона, мабуть, чи не вперше в житті запишалася своїм іменем.

Його тітка жила зі своїм чоловіком, який в цей час був на роботі, в маленькій однокімнатній хрущовці, де вони змогли виростити двоє дітей. Місця мало, речей багато, пилі на три пальці, всюди неприбрано і стоїть запах сирості. Жителям цієї квартири самим не подобається їхня обстановка, але, схоже на те, вони вже звикли до такої атмосфери в їхньому домі.

Як справи в школі? – допитувалася тітка.

Нічого нового.

А з навчанням як?

Чудово.

Двійок не носиш? – вона прижмурилась.

Він поклав руку на серце.

Та що ви! Ні, Боже сохрани, не ношу. Вчуся тільки на відмінно!

Їй необов’язково знати про його принципи.

Ну й добре, – очі тітоньки засвітились океаном щирості й по-материнському чистої любові. – Хочеш грейпфрут?

Звісно. Віддай його Крістіні, а я зараз прийду.

Вона дістала з холодильника великий масний фрукт і простягнула його Христині у такій же великій і масній руці.

Хороший він хлопчик, – говорила вона дівчині. – Добрий, дуже добрий, нічого не шкодує для людей.

Я знаю, – відповіла Христина, згадуючи про шоколадку в сумці.

Він цього не визнає (соромиться своїх слабостей), та, повір, він такий.

Вірю я, вірю.

Віриш... ну, вір. Боюся я за нього, ой, як боюся. За рідних дітей так не боюся, як за нього... Ти, може, не знаєш, безбатченко він.

,,Я також.” – зітхнула про себе Христина.

А мати зараз в Італії, гроші для нього заробляє. У діда його, мого з його матір’ю батька, він і живе. Ну, як живе? Ночує тільки. Часом доглядає за ним: їсти зготує, воду йому на стільчик поставить, виведе на вуличку, на лавочку посадить, а потім забере назад у дім. Отаке в нього життя. Умничка він у нас...

Тут у неї чомусь підвернулись сльози.

Загалом, не звертай уваги на цю велику розчулену тітку. Це я так, від нервів... Хвилююсь за нього, а поговорити про це ні з ким...

Про мене тут пліткуєте? – грізно мовив він з порогу, потім трохи розм’як, підійшов до тітоньки й сказав їй: – Все, ми вже йдемо. Дякуємо за гостинність.

Пиріжечків хоч візьміть. З вишнями! Домашні, сама пекла.

Він глянув спершу на Христину, а потім промовив так, ніби його про це дві години просили.

Гаразд. Поклади нам трішечки і ми підемо.

Через хвилину вони вже вийшли з будинку. Поїхали кудись автобусом, при чому виходили на кожній зупинці, йшли в інший кінець і знову сідали в той самий автобус – це робилося для того, щоб не попадатися на очі кондуктору. Проїхавши так майже до кінця маршруту (залишалось всього дві-три зупинки), він повів її вздовж вулички, недалеко від якої розміщувався парк, а в ньому – недавно збудоване кафе (чи щось на кшталт того). Христина не знала, чим вони будуть там розплачуватися, проте їй до смерті було цікаво дізнатися, як там можна поїсти безкоштовно. Своїм зовнішнім виглядом дизайн кафе не відрізнявся від інших: той же колір стін, і ж столи, та ж скатертина... Хіба що планування було іншим, але також без фантазії. Втім, все ще може змінитися...

Здравствуйтє, – приємно усміхнувся офіціант, роздаючи меню. – Пріятно відеть вас в нашем заведєніі. Закажитє сразу ілі мнє падаждать?

Ми вас покличемо, коли оберемо, – заспокоїв він офіціанта, а коли той відійшов, звернувся до неї: – Вибирай, що тобі завгодно. Не соромся, заклад пригощає.

Гадаєш?

Абсолютно. Я от візьму, мабуть, креветки в соусі з лосося. А ти що думаєш?

Де ти тут знайшов креветки?

А що немає? Шкода, хотів би я, щоб їх тут подавали. Ну що ж, обійдемося без них.

Через хвилину вони таки зробили замовлення. Тільки-но офіціант з натягнутою легкою посмішку приніс їм їжу, Христина, оглянувшись навколо, переконуючи, що це не жарт, взялась за ніж та виделку – він ляснув її по руках.

Потерпи, – процідив він крізь зуби і, опустивши голову, почав щось говорити про себе. Вона прислухалась і почула слова молитви. ,,Так от він як!” Після того хлопець махнув рукою – можна. Вона їла повільно, з докором сумління, наче позаду хтось приставив дуло рушниці до її тім’я. Вже не підіймаючи очей, вона втупилась в тарілку, безутішно ловлячи зубчиком виделки горох.

Ти будеш доїдати? – його перші слова після тиші бенкетування.

Сумніваюсь.

Поглянь чи офіціант сюди дивиться.

Начебто ні.

Підсунь свою тарілку ближче до мене.

Навіщо?

Підсунь.

Вона виконала його прохання. Він дістав зі свого рюкзака баночку і, затулившись руками, відкрутив її над їжею.

Ти мишей боїшся?

Трохи.

А павуків?

Павуків – ні.

Точно?

Сто відсотків. До чого це?

Зможеш зараз закричати?

Просто зараз? – перепитала вона.

Саме так.

Ну... Можливо... Хоч я не звикла кричати у людних місцях...

А якщо так?

Він підсунув до неї її ж тарілку, а там між беконом та листком зелені стирчали двоє рудих вусиків таргана. І вона заверещала. Не так як від вигляду цієї бридкої істоти, а, скоріше, від несподіваності. Всі відвідувачі в кафе повернули до неї свої голови і навіть декілька перехожих глянули в її бік. Тієї ж миті до них підбіг офіціант.

Шо-нібудь случілась?

Так, – спокійно відповів йому хлопець. – Страва із тарганів – це, звісно, екзотика, проте ми її не замовляли. Попрошу покликати сюди адміністратора.

Адміністратара? – офіціант оглянувся. – Зачєм звать адміністратара? Нєт, нєт, нєт, поймітє, ми толькашто аткрились, нам нє нужни праблєми... Давайтє так: ми прєдаставім вам палавіну стоімості всех заказанних вамі блюд...

Половину?.. Гаразд, тоді ми зараз подзвонимо в санепідемстанцію, там, до речі, працює мій дядечко, і скажемо, що знайшли всього половину таргана.

Нєт, падаждітє, нє дєлайтє етава! – занервувався офіціант. – Харашо, счітайтє сєводняшній абєд падаркам от нашєва скромнава завєдєнія. Пажалуста, нє нада нікуда званіть.

Хлопець на це й розраховував.

Та заберіть же це нарешті від мене! – закричала Христина.

Офіціант забрав тарілку.

І, будьте ласкаві, принесіть нам ,,книгу скарг і пропозицій”.

Ти збираєшся написати в ній про таргана?

Ні. Я ж сам його підкинув.

Тоді що?

Побачиш.

Повернувшись, офіціант положив на стіл принесену ним книгу і з благальним поглядом відійшов в сторону. Хлопець відкрив її, взяв ручку і почав виводити каліграфічним, проте дещо кострубатим почерком:

,,Згідно з 10 статтею Конституції України українська мова має використовуватись в усіх сферах життя країни. Виходячи з цього, обслуговування має проводитись саме на українській. Чому меню написане російською? Чому обслуговуючий персонал розмовляє не на рідній мові? Що за русифікація? Неподобство!..”

Чи щось в цьому роді.

За тим віддав книгу офіціантові і вони вийшли з кафе.

Ти завжди так робиш? – спитала Христина.

Ти про що? Про таргана чи про скаргу?

І про те, і про інше.

Щодо тарганів, то їх в будинку моєї тітки повно – ти ж сама бачила умови їхнього проживання. Це, мабуть, єдине місце в усьому місті, звідки вони ще не повтікали. От я й подумав: чом би й ні? А от щодо напису... ми ж українці, в нас є своє державність, своя культура – ми унікальні. Навіщо когось наслідувати? До речі, цей напис ти можеш зустріти майже у кожній книзі скарг.

Ти побував в усіх кафе?

В усіх кафе, кав’ярнях, ресторанах, забігайлівках... Одним словом, де тільки можна поїсти. І всюди я підкидаю по таргану, а щоб мене не запам’ятали, стараюсь не з’являтись в одному і тому ж місці двічі хоча б в один сезон.

Припустимо, ти побував вже в усіх місцях. Що далі робиш? Заходиш на другий круг?

Доводиться. До того ж треба перевірити чи виконали моє прохання. Якщо ні, то знову пишу те ж саме.

І багато вже перейшли на українську?

Ніхто, – він глянув вгору на велетенський годинник на стіні. – Не хочуть... От сволота!

...Сидячи на зупинці й чекаючи автобуса, вони дістали грейпфрут і з’їли його замість десерту. Христина якось спробувала цей фрукт рано в дитинстві та, відчувши його гіркоту, надалі уникала й не звертала на нього уваги. Вона хотіла відмовитись від запропонованого ним шматочка, проте, коли він порадив їй здерти тоненьку шкірку, вона скуштувала червону м’якоть й відзначила, що не такий вже й гіркий в нього смак. Можна сказати, навіть трішки солодкуватий, якщо довго потримати в роті. Так вони вдвох з’їли цілий грейпфрут. А потім він навчив її цілуватись. Просто спокійно, не поспішаючи щось розповідав їй, вона його уважно слухала, ковтаючи кожне сказане ним слово, і раптом він нахилився до неї і поцілував. Дівчина відчула його теплий, м’який, а головне слизький язик, яким він грався з її язиком, відчула легкий присмак грейпфруту і судорожне дихання на своїй1 щоці. Вона й не помітила, як це затягнулося на кілька хвилин – за цей час так багато перехожих оглянулось на них.

Навіщо? – тихо, наче спросоння, запитала Христина, коли їхній поцілунок вичерпав себе, а хлопець все ще тримав її близько до себе.

Якщо ми хочемо одне і теж, то чому б нам це не зробити? – таким самим тоном відповів він.

Звідки ти знав?

Ти не пручалась.

І легенько, мов до вершкового морозива, торкався губами її губ...

Тітчині пиріжки з вишнями залишились у неї.

Інколи вони пересікались у шкільному коридорі, обмовлялись тільки їм зрозумілими жестами про якісь свої речі – це відбувалося швидко, всього декілька секунд, але цього було достатньо, щоб передати повний зміст своїх думок. Як і раніше він курив під вікном, коли вона сиділа на англійському. Якщо в них в який-небудь із днів була однакова кількість уроків, то він навіть проводив її додому – у понеділок та четвер. На шкільну лінійку вони не ходили, а сиділи двох на лавочці, дивлячись в спини своїм однокласникам. Коли починали говорити щось про нього (таке бувало доволі часто), один за одним вони звертали на нього свої зверхні й осуджуючи погляди, він же натомість махав їм рукою.

Давай завтра прогуляємо школу? – запропонувала Христина у четвер якраз тоді, коли він проводив її.

Прогулюй, раз тобі так хочеться.

Давай прогуляємо разом...

Він легенько посміхнувся.

І що ми будемо робити?

Ну, сходимо куди-небудь.

Як на побачення?

Мабуть, що так.

Значить, ти мене запрошуєш на наше перше спільне побачення?

Чому на перше? А як же те кафе, де ти підкинув таргана?

То не рахується. Я просто показав тобі, як можна поїсти не витративши ні копійки.

Але ж це не єдине місце, куди ми ходили разом.

Я переформулюю: це не єдине місце, куди мені потрібно було сходити, а ти мене супроводжувала, і навпаки, не єдине місце, куди тобі треба було сходити, а я тебе супроводжував.

Вмієш ти все ускладнювати.

Тебе мене не змінити, тому змирись з цим.

І все-таки сходимо кудись?

Він зітхнув.

Сходимо.

Вони вже підходили до Христининого дому.

Слухай, а твоя тітка мене сильно недолюблює?

З чого ти взяв?

Он вона зараз стоїть біля дверей, перебирає ключі, і якось похмуро на мене дивиться.

Чесно кажучи, мені перепадало кілька разів через тебе.

Сильно?

Бувало й гірше.

Він стримав її за руку і вони зупинились.

Тоді давай її трішечки позлимо?

Поклавши руки на її стегна, він притиснув до себе дівчину настільки близько, що вона відчувала його пах.

Чудово, – бурмотів він, заглядаючи за її плече. – А тепер останній штрих.

Вони поцілувались вдруге.

А тепер вона що? – запитала Христина.

Біситься, – задоволено вимовив він. – Ззовні це не видно, проте я знаю, що біситься. Чому вона така?

Не знаю. Тітки різними бувають. Мені от твоя в десятки разів більше подобається.

Мені також.

На цьому вони розпрощались.

Того ж вечора Христина посварилася зі своєю тіткою. Цього разу по-серйозному. Потім дівчина втекла. Просто вилізла у вікно.

Перші хвилини її охоплювала злість, дика тваринна злість, на неї, на себе, на дощ, на сніг, на песика з відірваним повідком, на розкидані навколо смітника бички, на бурчання голоду в своєму животі, на все, що пов’язує її зі світом. Вона думала, що могло б ще більше розізлити її тітку, що вона від неї не очікує, чого не зробила б сама? Одне слово, чотири букви – секс. Як змусити її повірити, що вона грається в дорослі ігри? Що є незаперечним доказом?.. Презерватив... ціла пачка презервативів. Так, вона б ніколи не змогла уявити собі, як її небожа купує презервативи. Виховання... Ну чому вони з матір’ю так несхожі? Жили ж, начебто, в одній сім’ї... ,,І навіщо я це зробила? – питала в себе Христина, виходячи з аптеки і ще пам’ятаючи дещо косий погляд аптекарки. – Що мені тепер з ними робити? – дикий пал поволі проходив з її голови. – Покласти під подушку? Чи в шухляду? Необачно прикрити трусиками? Може, не слід було...” Вже пізно, надто пізно. Не було сенсу повертатися назад (нехай думає, що я така!), потрібно десь згаяти ніч.

Його не було вдома. Вона чекала на нього під дверима. Була пів на одинадцяту ночі, а він досі не вдома. Із сусідньої квартири у порваних, затоптаних домашніх капцях вийшла фігура з п’ятиденною щетиною та іншими заростями ( мається на увазі, не тільки під пахвами). Сходами воно спустилось до вікна з відчиненою кватиркою, кілька хвилин затяжно курило і повернулось назад. Минувши Христину воно буркнуло собі щось на кшталт: ,,Алкоголічка малолітня...” Вона ж подумала: ,,Боже, який дебіл!”

Через півгодини після цього з’явився він.

Що ти тут робиш?

Тебе чекаю.

Так пізно?

Хіба не можна?

Твоя справа... Звідки ти дізналась мою адресу?

Твоя тітка сказала.

Двері відімкнулись його ключем.

Що ж мені з тобою робити?.. – голосом замученої няньки мовив він. – Заходь вже!

Він пропустив її вперед.

Прошу до моєї скромної оселі.

Обстановка не вразила її: ті самі килими, шафи, шпалери, столи, стільці, шибки, холодильник, старий телевізор і ще багато чого іншого, що трапляється в усіх квартирах. Єдине що, так це дідусеві ліки розкидані на підвіконні та на підлозі. А так нічого особливого.

Місце так собі, проте жити можна, – саркастично мовив він, запрошуючи жестом дівчину до кухні.

Де ти щойно був? Гуляєш по ночам?

Ти надто поганої про мене думки, – вони обоє сіли за стіл один навпроти одного. – Дідусь в лікарні і я весь час був з ним.

Христині стало соромно за свої слова.

Щось серйозне?

Для нього справа буденна – він дістав сигарету і закурив. – Полежить два-три дні під капельницею і ще буде, от побачиш, за молоденькими дівчатками бігати.

І ти зовсім за нього не хвилюєшся?

Звісно, що хвилююся. Що я буду за внук, який не хвилюється за своїм дідом?

Скільки йому?

Майже вісімдесят.

Старенький...

Так... але ж і живучий, як тарган.

Холодильник раптом загудів, стишуючи навіть клацання годинникової стрілки.

В тебе є алкоголь?

Є, – несміливо мовив він, примруживши ліве око, ніби в чомусь її підозрював. – Тобі навіщо?

Здогадайся.

Він поставив перед нею текілу та прозору склянку. Вона відпила прямо із горличка пляшки.

Дідусева?

Так.

Я так і знала.

Міцна? – спитав, а потім додав: – Як для тебе?

Мені немає з чим порівнювати.

Він дістав ще кілька пляшок: пиво, вино, горілка, віскі...

Порівнюй.

Христина оглянула все це.

Хочеш мене напоїти, а потім згвалтувати?

По-твоєму, я на таке здатен?

Звідки мені знати, що в тебе на умі?

Він легко посміхнувся. Потім загасив бичок, ковтнув трішки віскі.

Я втомився.

Помітно.

Я іду спати.

І пішов кудись коридором.

Коли вона увійшла, він вже розкинувся на ліжку, розстебнувши сорочку, зігнувши ногу в коліні та прикривши долонею очі. Вона стала над ним – він, напевно, відчув, хоч і не показував цього.

Ти не спитаєш, чому я до тебе сьогодні прийшла?

Ні.

Тобі це хоч цікаво?

Ні.

Дівчина перелізла через нього і лягла поруч з ним, втупившись поглядом об стелю.

Я посварилася з тіткою.

Співчуваю.

Серйозно посварилась.

Нічим не можу зарадити.

Він прибрав руку з лиця і тепер, так само як і вона, дивився на стелю.

В мене поганий настрій.

В мене також.

Давай просто помовчимо.

Давай.

Вона поклала голову на його руку й обережно пригорнулась до хлопця. Він же, як здавалось, не був проти. Так пройшло сорок дві хвилини.

Ти їздив в Італію?

Їздив.

Ті два роки, що тебе не було, ти провів там?

Так.

Розкажи.

Він зітхнув.

Країна як країна: туристи, жебраки, плебеї, олігархи та простий робочий народ. Нічого розповідати.

Там було щось цікаве?

Якщо ти говориш про Колізей, Пізанську вежу чи ще щось в цьому роді, то всі ці визначні місця набридли мені вже на другий день після приїзду.

Ти говориш італійською?

E sara mia colpa, se cosi e? – майже без акценту промовив він.

Клас... Скажи ще щось.

Мені більше подобається говорити щось розумне, як Il piacere di alzar la testa tutto l’anno e ben pagato da certi quarti d’ora che bisogna passer, хоч латинська мені подобається більше: dictum de omni et nullo чи homo homini lupus est. А взагалі мені дуже подобається лаятись іноземними мовами – це такий подвійний кайф: від того, що я лаюсь і від того, що ніхто не знає, що я лаюсь.

Тобі подобається італійська?

Не тільки. В італійців ще кухня непогана: радіаторе з кремовим соусом, фетучіне з песто по-генуезьки, неаполітанський суп, гранатова панна кота – оце, я вважаю, дійсно варто спробувати.

Що смачно?

Дуже. Більше в своєму житті я не їв нічого подібного. Така смакота, що аж в голові паморочиться.

І чому ж ти від цього відмовився.

Знаєш, там немає борщу.

Смієшся?

Я тобі чесно кажу, після тижня такого раціону хочеться справжнього українського борщу зі сметаною, вусиками зелені цибулі, з м’якими пампушками розміром з кулак.

Дивний ти.

Що тут дивного? Просто я не можу жити будь-де. Мені потрібне власне середовище, свій простір.

А я не порушую твій простір?

Ні.

Її рука тривожила його волосся, трішки лоскотала за вухом, великий палець гладив чоло.

Зроби мені добре.

Він вивернув голову, намагаючись зазирнути їй в очі.

Перший раз? – спитав він.

Угу.

Ти думаєш, буде добре? Думаєш, я зможу зробити добре, коли це в тебе вперше?

Хіба ти можеш інакше?

Ти не розумієш, наскільки це серйозно.

Я розумію і знаю, що я роблю.

Тепер рука опустилась нижче, до його штанів, розстебнула блискавку, намагаючись проникнути всередину. Він схопив її, коли їй залишилось зовсім трішки.

Почекай! Ти впевнена, що це я?

Хто ж іще?

Я не хочу бути тим покидьком, який позбавив зразкову дівчинку невинності.

Вона підняла голову і вони нарешті зустрілись поглядами.

Ти мене хочеш?

Ну... – він запнувся. – Припустимо так.

А коли наші бажання співпадають, чом би нам це не зробити?

Він відпустив руку...

Тепер вона лежала голою в одному ліжку з ним, тулилася до його спини і думала, що все було не так, як описував Харукі Муракамі, схоже, проте не так.

Я рада, що це зробив ти, – говорила вона йому.

Він посміхнувся – вона це відчула.

О п’ятій ранку їй захотілось пити. Натягнула трусики, зверху накинула його сорочку і в такому вигляді пішла на кухню. Христина спочатку не зрозуміла, що це не її кухня, не її склянка, у яку вона набирає воду з її крану, а потім п’є. Це не її вікно, в якому вона бачить своє нечітке відображення, не її павук на антресолях, чайник на вимкненій камфорці не належить їй. Чиє це все? А-а... його. Так, звісно...

Вона вмикає не свій магнітофон:

Дівчина дослухала пісню, сівши на стільчику та обпершись підборіддям об коліна. За цією почалась інша і вона вже їй не сподобалась – Христина натиснула на паузу.

Через півгодини вона вже стояла перед своїм будинком. ,,Ну що, тітонько? – кортіло їй крикнути на всю вулицю. – Я тепер жінка! Поговоримо на рівні?” Але не крикнула.

Через деякий час він їй подзвонив:

Крістін, ти ще не спиш? – була пів на першу ночі.

Як їй подобалось, коли він називав її Крістіною – це наче по-закордонному.

Ні, – відповіла вона. Потім згадала, що не бачила в його квартирі телефону. – Ти звідки дзвониш? Від тітки чи з автомату?

З Канади.

Ну і як там?

Холодно. Взуваю валянки.

Серйозно?

Думаєш, за два дні мені дадуть візу?

Звідки я знаю? Може ти підземний хід вирив.

На інший кінець світу? Так, вісім поколінь чоловіків нашої родини рили цей тунель спеціально для мене.

Ти як завжди.

Ти також.

Як дідусь?

Нормально. Цілу п’ятницю й усі вихідні з ним просидів, побалакав з ним, з його сусідами по палаті, з двома медсестрами і навіть з головним лікарем. Непогані люди, я тобі скажу, але дідусь їх всіх переплюнув, знаєш, він коли лежить під капельницею, відразу впадає в дрімоту і говорить стільки незензурщини, що на цілий словник вистачить. Я якось приніс диктофон і записав – тепер є на нього компромат.

Коли його виписують?

Сьогодні.

Так скоро...

Я ж казав, це для нього справа буденна.

Тепер він як новенький?

Так... і живучий, як тарган.

Приємно чути його голос через телефонну трубку.

В мене твоя сорочка.

А в мене твій ліфчик.

Можеш залишити собі.

Я й не збирався тобі його віддавати.

Хай буде так. Ти для чогось дзвониш чи просто так?

Мабуть, для чогось.

І для чого?

За вікном почав крапати дощ.

Не плач за мною...

Наступила пауза. Христина тільки-но хотіла спитати, чому вона повинна плакати і при чому тут він, як пішли гудки.

Цілу ніч вона не спала, прокручувала в голові їхню розмову: Канада, дідусь, ліфчик... А він футурист, справжній футурист. Шкода, що йому доводиться терпіти цю безглузду епоху. І його останні слова... Що він мав на увазі? Що він цим намагався їй сказати?..

В понеділок його знову не було. На англійському їй так не вистачало його сигаретного диму, що вона ніяк не могла зосередитись. Потім якраз перед останнім уроком скликали лінійку. Дівчина пройшла мимо лавки, на якій вони завжди сиділи, поки директриса із завучкою про щось активно розмовляли, мало не перебиваючи один одного. Зараз їй не хотілося сидіти там самій.

Послухайте мене уважно, це дуже серйозно, – говорив заступник директора по виховній роботі, який часто втручався, коли ті дві жінки мало горло собі не перегризали в боротьбі за право бути першою, хто розповість новину. – Не шуміть, будь ласка, я вас дуже прошу...

Христина його не слухала. Почула лише:

...зараз його немає серед живих: він помер.

Їй перехопило подих.

Він... він... повісився на... на... повісився... – здається, той почервонів. – Повісився на ліфчику...

В кількох учнів на перших рядах на устах з’явилась легенька усмішка, яка відразу ж сповзла під суворим поглядом завучки. ,,Він був справжнім футуристом.” На географію вона не пішла. Довго гуляла вулицями.

Прийшовши пізно додому, дівчина мовчки промайнула гостьову з коридором, не бажаючи вислуховувати тітчині докори, зачинила двері перед самим її носом. Тепер вона сама. Висунула шухляду, де лежала його акуратно складена сорочка. Поруч, під білосніжними шкарпетками виглядала почата пачка презервативів. ,,І чому я тоді тебе купила? Може, я хотіла завагітніти, може, я хотіла народити від нього, а ти все зіпсувала. Ненавиджу тебе!” Закрила шухляду. Повільно зняла з себе одяг і на абсолютно голе тіло одягнула його сорочку. Вона лежала на ліжку, дихала через тканину на рукаві, вловлюючи його запах. ,,Боже мій! А я ж була останньою, з ким він говорив. Мабуть, телефонував мені ще тоді, коли стояв однією ногою на табуретці... Чому ти це зробив? Через що це життя не прийняло тебе?” Вона виконала його останнє бажання, вона не плакала.

І на похорон не пішла: їй було соромно, що вона не пам’ятала його імені...

Через рік вона закінчила школу й виїхала до іншого міста на навчання. Там Христина зустріла Женю. Він навчався на паралельному потоці то ж факультету, що й вона. От тільки зараз про нього не може нічого згадати: хлопець, як хлопець, нічого особливого. Хоча в них і був секс, проте ці стосунки здавались їй надто платонічними. Квіти, цукерки, шампанське, зірки, розмови, прогулянки... Вона хотіла ніжності, вона її й отримала. Але вона вже звикла до іншого. Шкода, що тільки зараз, будучи замкненою у цих чотирьох похмурих стінах, вона зрозуміла це. Вона ніколи не любила Женю...

Їй байдуже скільки часу пройшло. День чи тиждень? Яка різниця? Відтепер час є для неї поняттям абстрактним. Цілий день вона сидить на нарах, на одному і тому самому місці, дивиться в ту саму точку, що і вчора, думає. Існувало три речі: сон, спогади і реальність, проте чіткої межі між ними не було. Те, що відбувалося минулого тижня нагадували її роздуми за гарячою чашкою кави в кафе, картинки з минулого здавалися надто фантастичними, а спостерігаючи за навколишнім світом її уява сама добавляла вигадані підмальовки. Вона дивилася на стелю і бачила там двері, зроблені з пуху селезнів, а за ними поля з лісових котиків кривавого кольору, за якими стіна пам’яті Віктору Цою, біля якої танцював хлопчина з трусами на голові, що перед цим зняв з пам’ятника Володимиру Дарнишенку (хто це в біса такий?), на місці якого колись стояв кіоск з хот-догами, а далі...

Вона починала божеволіти.

Вона й не помітила, як до неї підійшов тюремник. Йому довелося розштовхати дівчину для того, аби вона хоча б повернула голову.

До тебе відвідувач. Збирайся.

,,Тільки б то не той салатовий кролик у фіолетовий горошок, що приніс до стіни Цоя пучок хворої на сифіліс морквини.”

Тюремник завів дівчину до кімнати, де стояв широкий стіл, переділений пополам великим й товстим склом. По обидва боки скла висіли телефонні трубки для того, щоб в’язні могли спілкуватися з відвідувачами. За тим боком сидів Чорний Ворон

Він підвів очі – боже мій! це ж той самий погляд тієї бездомної кішечки, радісно скупаний в морі очікування своєї господині. Їй здалося, що якщо вона зараз тільки-но торкнеться до нього рукою, він почне муркотати й тертися об руку.

У вас є п’ять хвилин, – сказав тюремник і одступив назад.

Вона просто сиділа й дивилася на нього, як на Бога, який спустився до неї для того, щоб поцілувати її в очі, одаривши цим здібностями провидиці й забравши зір. Їй навіть здавалося, що від нього йде деяке світло.

Він взяв слухавку й почав щось говорити. Потім побачив, що вона не взяла і тому не чує його. Хлопець постукав до неї через скло. Вона швидко бере й, начебто нічого не було, починає говорити:

Ти таки дібрався сюди, що навідати мене... А я вже й не думала, що ти прийдеш.

Я й сам не сподівався зустрітися з тобою в такому місці. Взагалі, стараюсь обходити такі місця.

Так чому ж ти прийшов?

З цікавості, – при цих словах Чорний Ворон трішки нагнувся вперед. – Просто хотів дещо з’ясувати.

Що ти маєш на увазі? – насторожилась Христина.

Пізнаєш? – неочікувано юнак дістав з-за пазухи маленьку й знайому книжечку. – Чи може мені зачитати деякі рядки?

Не треба, – тихо сказала Христина, опускаючи вниз голову.

Чорний Ворон поклав записник і підсунув його до скла так, щоб вона могла бачити його.

Невже ти все прочитав?

Достатньо, – відповів він, спершись об спинку стільця. – Можна сказати, майже все.

Брешеш.

Думаєш, я б не посмів. Хм, ну добре.

Він підняв голову вверх й придивився до стелі, немов згадував, куди він що положив минулого року, а там якраз було написано, де воно лежить. Але ні, він прогадував слова, щоб допомогли йому переконати її.

Дідько! Він забув останній рядок. Як же там було далі? Як? Як? Е-е... Хлопець не витримує, бере її записник і намагається знайти загублені пам’яттю слова.

Казковий трон... казковий трон... трон... – повторював він, швидко гортаючи сторінки.

„Та виявиться, що це лише сон,” – подумки пригадала Христина рядок із вірша, який не так вже й давно написала.

А він ніяк не міг знайти.

І вона спостерігала за його пальцями, що могли б порізатись об тонкий папір, пригадала, як вони притримували струни, як він цим мало не зводив її з розуму... Пригадалась його гра, віртуозна манера виконання, яка просто змушувала її дихати частіше. Що він ще може зробити цими пальцями? А якщо з нею? Вона дивилася на його сорочку, на незастебнутий останній ґудзик, що трішки оголяло його груди. Їй дуже хотілось розстебнути наступний, потім ще один і ще-ще, аж поки вони не закінчаться, але тоді вона вже не зможе зупинитися. Уява показувала їй, як її власні вуста ковзають по його шкірі, руки допомагають підсунутися ближче, щоб відчути його усім тілом, а їй все одно мало. Вона не проти, якщо він зробить це тут, зараз, притисне до стіни, кине на підлогу, посадить на стіл, на очах у наглядача... Їй би хотілось, щоб він торкнувся до її грудей, оголив їх, потер соски, полизав, посмоктав, навіть трішки прикусив, при цьому його рука заповзла між її ніг, прямісінько під ніжну тканину трусиків – він любить так робити, вона це знає. Все ж їй байдуже де і як, тільки б був він, а саме його... Вона закусить його губу, його спокусливу нижню губу... і буде пестити його тіло... і куйовдитиме йому волосся... і слухатиме його зітхання... Вона навіть не задумувалась, звідки в неї ці думки, вона просто раптом його захотіла – вперше і сильно, як не хотіла нікого раніше. Її стримувало лише непробивне скло, через яке вона не могла його чути, не могла до нього доторкнутись. Якби тільки не воно...

Одним словом, це вже немає значення, – здався Чорний Ворон.

Христина впала в реальність.

То ти вже знаєш?

Хочеш сказати, що це таки правда?

До останнього слова, – підтвердила вона.

Пауза.

Чому ти раніше не сказала?

Ми не настільки близькі, щоб усе розповідати один одному. – Як холодно! Здається, він відчув, як задубіли його пальці. – Та чи повірив би ти мені тоді?

Я й зараз мало вірю, – промовив Чорний Ворон, беручись вільною рукою за голову.

Він заплющує очі.

Маячня... Проте як багато пояснює.

Ще хто-небудь знає? – з обережністю запитала Христина.

Ніхто. Я ще нікому не казав.

І не кажи, – попросила вона, вважаючи, що нікому більше й не положено знати. Їй більше не хотілося говорити про це, тому різко перевела розмову на іншу тему: – Ти сам?

Ні. Зі мною приїхав Сопляк і... Як там її?.. Емона, здається. Але їх не пустили.

Через що?

Нам взагалі не давали жодного побачення. Я кілька днів згаяв, вмовляючи їх пропустити хоча б одного... Тепер ми можемо повернутися в Бюріед.

Сьогодні?

Сьогодні вже пізно. Завтра зранку.

На обличчі Христини став помітнішим смуток. Шкода, що вони так швидко від’їжджають. Та затримуватись їм не було смислу, бо зустрічей навряд чи ще дадуть. Чорний Ворон помітив це.

Через скільки тебе випустять?

Не знаю... Я навіть не знаю вирок... навіть причини. Мені не сказали...

Час вичерпано, – підкрався непомітно за спиною тюремник і просигналізував своїм противним голосом про закінчення побачення.

Коли вийдеш на волю, – поспішив мовити Чорний Ворон, перш ніж її виведуть з кімнати, – ти знаєш, де мене знайти.

Христина кивнула. Їй на руки знову начепили давлючі наручники й повели до ненависної камери.

Чорний Ворон лише дивився їй у слід. „Сподіваюсь, що до твого приходу я доживу і не вб’ю себе,” – подумав він, виходячи з будівлі. Він ніяк не міг збагнути: як так вийшло, що він тепер ходить до якоїсь там дівки хтозна за чим, хоча йому повинно бути байдуже до всього віддаленого від нього; та як їй вдалося за незначний проміжок часу настільки вплинути на нього, що він вже не може протриматися день без неї. Якби вона знала про його безсонну ніч, коли так і не повернулася. А він чекав. В деякій мірі тужив, подібно тому старому псу, який, після смерті свого господаря, не виходив з будки, прислухаючись до звуків: чи то не його хазяїн скрипнув дверима? До півночі Чорний Ворон не міг заснути. Він просто лежав у своєму самотньому ліжку й думав про все, що спадало в голову, будь то спогади чи плани на майбутнє. Почувши чиїсь кроки, хлопець миттєво кинувся до дверей, але тут же розчарувався, побачивши Сопляка після затяжного вечора серед своїх п’яних знайомих. „Ты чего такой нервный? – запитав він. – Иди, лучше, поспи! А то завтра и не поднимешь.” Та що він тямить? Юнак ходить кругами і чекає, чекає, чекає... Потім вирішує знову лягти в ліжко й, плюнувши на все, спробувати заснути. Та тривожні думки не дають спокою... І ось йому вдалося трішки задрімати, як вуличний шум збудив його. А якщо вона вже прийшла? Він пішов поглянути в кімнату дівчат. Відсутність Емони його не сильно турбувало, а от її... Чорний Ворон провів рукою по її ліжку – воно пусте й холодне. Але там щось лежало, якась річ. То був записник, її записник, недбало схований записник. Увімкнувши на кухні світло, він почав розглядати його, з малою цікавістю швидко гортаючи сторінки. Нічого цікавого. А якщо вчитатися? Він відкрив першу сторінку... далі не міг зупинитись. Кожне слово затягувало його у створений нею світ; її почуття, її переживання – всіх їх він відчув на собі й читав вже не як дешевий роман, знайдений на вулиці, якого викинула романтична жінка, не витерплюючи його яскравих емоцій, а як сповідь, як життєву оповідку. Тепер він знав про неї все і навіть більше, ніж повинен знати. Здавалося, не було нічого, щоб можна було приховати від нього. Знайшлось навіть кілька рядків про нього: „...намагається здаватися черствим, але в душі він романтик.” Романтик... Хм, смішно. Хотілося б ще щось про себе дізнатися, але, на жаль, більше про нього вона не писала... чи не хотіла писати? На ранок в нього виникло кілька запитань. Її все ще не було. Прийшла Емона... Важко було вмовляти Сопляка відвезти його туди, а ще важчим було пояснити, чому він так переймається...

„В нього котячі очі, – думала Христина, коли її вели назад. – Гарні... Розкішні... Неможливо відірватися... Чому вони тільки зараз мене поманили? Боже мій, що ж то за очі!”

Повернувшись до своїх самотніх чотирьох стін, вона помітила, що не такі вони вже й самотні, що на сусідніх нарах, заламавши руки, розташувалась її нова співкамерниця. Худа, як висохла тростина, з величезними блискучими очима, на одному з яких утворилось більмо. У її розтріпаному волоссі пробивалась сивина, на шиї – сині жилки, на ногах – мозолі. Додати до цього портрету витерте бузкове лахміття і можна сміливо вважати її втікачкою з божевільні.

Христина обернулася й благаюче глянула на тюремника. Той мовчав, але вона здогадалась, що він хотів сказати: ,,Кінчилось твоє панування. Відтепер ділитимеш тісноту з цією ненормальною. Хай не пропадає спальне місце!”

З тієї сторони клацнув замок. Дівчина обережно опустилась на край нар, боязко вдивляючись в лице жінки навпроти. Час поставив на ньому відбиток дурості й безумства, намалював іронічну гримасу й виштовхнув бідну подавлену істоту людям на загальну розвагу. Їй ставало дедалі важче дивитися на це обличчя, начебто хтось ззаду взяв її за шкірки й тягнув до себе, і вона опустила свій погляд, оглядаючи тепер її брудні прожилкуваті ноги в розтоптаних босоніжках.

Ну що, красунечко, гидко сидіти в одній камері з такою тітонькою? – раптом звернулась до неї її співкамерниця. При мовленні вона неправильно ставила наголоси, а ще її голова чомусь постійно сіпалась в праву сторону.

Звідки мені знати? – на автоматі відповіла дівчина.

Та криво посміхнулась, оскаливши свої криві жовті зуби.

А навіщо ти тоді вимірюєш мене своїми гарненькими очима?

Нічого я не вимірюю, – миттю відкинула Христина, хоч і розуміла, що та говорить правду.

Давно ти тут?

Дивлячись, що означає ,,давно”.

Значить, недавно сюди прийшла, – бурмотіла вона начебто тільки до себе, прижмуривши своє око з більмом, – проте вже встигла відчути кислувато-гіркий присмак тюремництва... За що ж тебе, таку кралечку, запроторили в це зборище каналізаційних пацюків?

Мені також хотілося б про це дізнатися.

,,Обожнюю молоденьких дівчаток з до непристойності гарненькими личками.”

Сумуєш за чоловічою ласкою?

Що?.. – мало не ікаючи, перепитала Христина, вважаючи її запитання недоречним.

Нічого, зживемося якось...

,,Це вона натякає на лесбійські пустощі? – подумала дівчина. – Господи, куди я потрапила?” От тепер їй стало по-справжньому страшно. Вона дивилася в її божевільні очі й переконувалась, що це все сказано серйозно і що від цього їй просто нікуди подітися.

Ніхто Христину не чіпав. Принаймні, не цієї ночі. Та все ж спокійно поспати не вдалося. Близько одинадцятої її нова співкамерниця почала жахливо кричати. Потім вона бігала по всій камері, від вікна й до дверей, скакаючи по нарах, і кричала: ,,Клопи, клопи! Всіх на прийом до блакитного сараю! Клопи розносять випивку! Де клопи?!” Христина забилася в куток і, обхопивши коліна руками, тихо, як пронира, спостерігала за приступами відсутності самоконтролю цієї божевільної. Крики й галас, здається, нікого не турбував, поки вона не почала засипати матюками всіх робітників в’язниці. Лиш тоді в камеру ввірвались двоє здорових тюремників, які прийнялись ловити оскаженілу й усмиряти наскільки це було можливо. Вони повалити її на підлогу, зазломивши ззаду руки, кричали щось їй над вухом, а вона дригалася, намагаючись вислизнути черв’яком з гачка рибалки. Христина мовчки дивилася й на це. Під час споглядання цієї картини, вона відчула освіжаючий вітерець зі сторони прочинених дверей. Дівчина гляділа то на пустий коридор, то на тюремників, яким зараз було не до неї, і вагалася, вагалася, все вагалася... ,,На біса воно тобі здалось, це саме прогниваюче життя в чотирьох стінах? Біжи на волю, біжи туди, де ти хочеш бути, біжи, просто біжи і нехай воно залишиться позаду. Хай згорить у вогні! Ти тільки біжи...” Вона встала, на носочках вийшла за поріг. Ніхто не звелів навіть із цікавості глянути в її сторону. Тоді вона швидко хлопнула дверима й зачинила тюремників разом із божевільною. Почувши позаду себе різкий шум, двоє дужих чоловіків не відразу збагнули, що сталося, але вже через пару секунд вони марно били кулаками об міцну оборонь.

Жодна душа не обізвалась на цей гамір: ув’язненим було начхати, а більшість тюремників, знехтувавши своїми обов’язками, спали на робочому місці. Христина бігла поміж пустих заплутаних коридорних лабіринтів, між поверхами, опускаючись все нижче і нижче. Вона відчувала себе малою дитиною, що заблукала у бурхливому вирі незнайомого міста, та звідкілясь вона знала, куди бігти.

Далі дівчина не зовсім розуміла, що відбувається. Дивом вона обминала небезпечні місця, прослизала майже перед самим носом у наглядачів, ховалась по комірчинах, під дошками підлоги та у вентиляційних шахтах. Помалу населення Катюра пожвавлювалось, чулось гудіння та невідомі голоси:

Дивилися по всіх камерах?

Так.

В закутки заглядали?

Навіть у підвалі, що закиданий брухтом.

А між брухтом?

Все передивились і хоч би якусь волосинку знайшли – нічого.

Погано шукаєте. Обдивіться все ще раз, але тепер уважніше! Вона десь недалеко – це напевно.

Христина слухала це й посміхалась. Їй би ніколи не спало на думку, що вона може так усіх заплутати. Та вона не зупинялась, щоб, стоячи на місці, раптом не усвідомити всю серйозність свого вчинку – і тоді стане страшно, і тоді її схоплять, і тоді вона вже ніколи звідси не вибереться...

Якось вона вибралась за огорожу. Як саме? Цього навіть вона не зрозуміла. Просто раптом відчула свіже повітря, яке вдарило різким потоком в мізки і вона мало не захлинулася ним. Попереду густа гущавина лісу, позаду – дикий лемент низьких чоловічих голосів.

Бігла-бігла...

(Задишка не давала їй дихати.)

Бігла-бігла...

(Сили покидали її з кожним ривком і вона мало не перечіплювалась на рівному місці.)

Бігла-бігла...

(З її мізків вивітрилося все, абсолютно все. Вона не пам’ятала, як її звати.)

Бігла-бігла...

(Ніхто, ніхто, чуєте, НІХТО її не наздожене!)

Бігла-бігла...

Вона бігла.

Вона вибігла на дорогу. Машина мало не збила її – це повернуло їй свідомість і відчуття реальності. Оглянулась назад – невже вона дійсно втекла? Як, як, ну ЯК вона це зробила? Невже?

Біля дороги знаходилась скромна забігайлівка з написом ,,Домашня кухня” великими білими буквами. Над ними, майже на самому даху дописано ,,Придорожній Готель”, а поряд три маленькі дерев’яні хатиночки. Біля одного з них стояла знайома Христині машина. Де ж вона могла її бачити? І тут вона згадала – то ж машина Сопляка. Можливо, її знайомі зупинились тут, а значить вона може поїхати з ними. Мабуть... На радощах Христина підбігла до дверей та відкрила їх. Вона була рада знову бачити їхні обличчя, навіть якщо зараз вони були надто здивованими.

Ты что здесь делаешь? – здивовано запитав Сопляк, при цьому таким осудливим тоном, наче Христина не повинна тут бути і він мусить зараз же відправити її назад, до в’язниці.

Та я... того... типу, втекла... – захекуючись, відповіла вона.

Убежала, значит, – задумливо промовляв Сопляк, склавши руки перед грудьми і однією з них чешучи своє підборіддя. – У-бе-жа-ла... А почему ты убежала?

Тебе це дійсно цікавить? – втрутилась Емона, не витримуючи його тупості.

Тихо! – скомандував він. – Пока Вороныско спит, я здесь главный! И я спрашиваю то, что считаю нужным. Кстати, вернемся к нашему вопросу...

А чому він спить? – поцікавилась Христина, тільки-но помітивши, що Чорний Ворон дійсно розлігся на односпальному ліжку, ткнувшись носом в подушку.

Устал, – сказав Сопляк і, згадавши про сон, й собі позіхнув. – Понимаешь, он несколько дней вообще не спал, а когда пришел – так и упал, и с тех пор еще ни разу не шевельнулся – уж очень он вымотался. А так как главный не в возможности сейчас командовать, то его обязанности я взял на себя, но только на некоторое время.

Зрозуміло...

Это то, конечно, понятно. А вот что с тобою делать?

Ну, так скомандуй, головний! – кинула реплікою Емона.

Дайте подумать… – Сопляк поглинувся у глибокі роздуми, прийнявши відповідний подобаючий вид: випрямився на весь зріст, груди виставив вперед і знову ж таки чесав собі підборіддя, підтримуючи лікоть іншою рукою. – Значить, вот что, – мовив він після хвилинної паузи, – зная наш простой голодный народ, они недолго будут тебя искать (им же за это никто не доплачивает), а значит день-два нам, точнее тебе, нужно залечь на дно. Учитывая, что они прочесывают весь лес, то очень скоро они доберутся и до трасы, то есть нам, а точнее тебе, нужно поскорее убираться отсюда.

Молодець! – саркастично похвалила його Емона. – Сам додумався?

Сам, – відказав Сопляк, підмішуючи у свій тон фарбу погрози. – Я тебе даже расскажу, каким образом.

Не вийде.

Почему?

Емона піднялася з місця, близько підійшла, мало не стикуючись з ним носами, поставила руки в боки й легко відповіла:

Тому, що в нас мало часу.

Й відступила від нього.

Действительно, – підтвердив Сопляк. – А еще ж надо Вороныска разбудить!

Він обережно, на носочках, підійшов до Чорного Ворона й деякий час стояв над ним: думав, як би його акуратніше розбудити... та його голова нічого кращого не придумала, аніж просто розтормошити хлопця.

Чого тобі? – спросоння бурмотів Чорний Ворон. – Дай виспатись.

Давай, поднимайся, – умовляв Сопляк. – Пора ехать!

Яке їхати? Куди?.. Завтра поїдемо. Завтра...

І так кілька разів.

Ну, раз так, – роздратовано сказав Сопляк, – тогда я пойду на крайние меры!

Та що ти мені зробиш?.. – з останніх сил промовив Чорний Ворон, підсуваючи до себе подушку. А Сопляк не відступав: він взяв його худорляве тіло на руки й поніс через усю кімнату прямо до машини. – Що це таке? – скрикнув він, вириваючись з дужих рук. – Відпусти! Постав мене на землю!

Нет, нет, нет. Ты слишком усталый, чтобы самому передвигаться. Я лучше тебя донесу: мне не трудно. А ты спи…

Заснеш тут з тобою... Постав мене негайно! Я кому сказав? Відпусти ж!

Сопляк все таки відпустив його, але так швидко, що той не встиг встати на ноги й мало не впав на тверду підлогу. На щастя, Сопляк вчасно схопив його за руку, щоб він не вдарився головою. Коли ж Чорний Ворон вже твердо стояв, він сильно вдарив його вбік (хоча для його товстої шкіри це був щось на кшталт легкого лоскоту) й крізь зуби пробурмотів: „Ідіот!” А тоді побачив Христину – здивувався, сильно здивувався, закляк, бо йому стало соромно, що вона стала свідком цієї принизливої сцени.

Давай, давай! – підганяв Сопляк. – Шевелись быстрее!

І він нічого їй не сказав. Йому залишалось лише винувато опустити очі й пройти кілька кроків до автомобіля.

...Він був схожий на їжака: мовчазний, закритий у собі, неначе ображений, і тільки спробуй до нього доторкнутись – вколешся колючкою. Зараз спросоння він мало що розумів, крім того, що щось здавлює його легені. Він задихається, йому душно.

Тобі не можна бути в цьому одязі, – раптом заговорив він. – Потрібно купити новий.

И где ты его найдешь на пустой трасе?

Значить, заїдемо в перший населений пункт, що трапиться по дорозі.

Это же пустая трата бензина!

Я сказав, заїдемо.

Так как...

Мовчи.

Сопляку довелося змиритися: він знав, що з Чорним Вороном сперечатися безкорисливо, бо якщо йому щось стукнуло в голову, то це назавжди.

Через кілька хвилин якраз трапився поворот на одне із придорожніх містечок. Там вони знайшли досі відкритий універмаг.

Я піду сам.

Чорний Ворон не знав, навіщо йшов і що він буде робити далі. Йому просто стало душно в машині.

Можете швидше вибирати, – бурчала худюща продавщиця в окулярах з товстими лінзами, – ми скоро зачиняємося.

Вона повторювала одне і теж вже п’ять хвилин і йому це вже починало набридати – він взяв першу сукню, що трапилась йому в руки і пішов до каси...

Ось, – віддав він сукню Христині.

І де я маю перевдягнутись?

В машині, – байдуже відповів він, тягнучись за сигаретою.

Вони всі повиходили. Сопляк став боком і, трішки наклонивши голову, вглядувався в темряву віконечка – Чорний Ворон дав йому під затильника. Втрьох вони повставали вздовж дверцят, схилились на машину. Чорний Ворон нарешті запалив сигарету. Сопляк, дивлячись на нього, й сам потягнувся за цигарками. Прикурив його запальничкою.

А мене хто пригостить сигаретою? – невдоволено запитала Емона.

Чого ти стоїш? Пригости даму сигаретою.

Почему я должен тратить на нее свои сигареты? Угости ты: у тебя же их больше.

Мої дорожчі за твої.

Значить, меньше кури.

Менше патякай.

Сопляк простягнув їй сигарету.

А підпалити?

Чего же ты стоишь? Дай даме прикурить.

Чорний Ворон дав їй прикурити зі своєї сигарети.

Благо тут можна зекономити.

Невелика экономия.

Побачим, що ти скажеш, коли я вимагатиму з тебе гроші за заправку запальнички.

Но ты же сам всегда платил.

Отож бо й воно! Чому я повинен платити, якщо ти також нею користуєшся?

Но это же твоя зажигалка! Это во-первых. А во-вторых, ты ж говорил, что не терпишь, когда за тебя платят.

А ти не плати, ти поклади гроші на тумбочку і відвернись.

Я бы вообще не мучился и покупал бы каждый раз новую.

Так купляй! Що тобі заважає?

Мне лень...

Розмову закінчено.

Емона тільки спостерігала за ними.

Знаєте, хлопці, інколи ви нагадуєте старе подружжя.

Толька без секса.

Я ж і кажу, старе подружжя.

Тут дзеркало є? – спитала Христина з машини.

Ні, – відповів Чорний Ворон. – Хіба-що можеш подивитися на себе у вітрині, але й це тільки з тієї сторони.

Какая жалость... – зіронізував Сопляк.

Тоді ви можете подивитися і сказати мені, як воно сидить.

Вона вийшла, зупинилась перед ними.

Він стояв непорушно, лише його діафрагма швидко то підіймалася, даючи просунутись новому ковтку повітря, то опускалась, після чого холонули його плечі та лопатки. І просто мовчки витріщався на неї. Ця сукня, зі спідницею до колін з дрібними складочками, довгими рукавами, які обліплювали її тонкі зап’ястя. Ця сукня, що ідеально облягала її тонку талію, підкреслюючи вигини юного тіла, настільки їй личила, що, як не старайся, неможливо відвести очі. А при тьмяному світлі вона виглядала такою прекрасною – йому здавлювало живота, виштовхувало нутрощі вгору, до самої горлянки, і тому його подих ставав дедалі жадібнішим і неможливим. Він детально оглядав її шию, груди, живіт, ніжки – стрункі, ну, просто досконало... Тоді він помітив серед цієї краси старі-добрі кеди з блакитною лінією вздовж і його брови запитально піднялись.

— Мабуть, сюди краще підійшли б чорні туфлі на високих підборах, – сказала Христина, помітивши зміну у виразі його лиця та намагаючись заховати одну ногу за іншу.

— Чому ж?.. – задумливо мовив Чорний Ворон, все ще оглядаючи ніжки. – Це-е... незвичайно, епатажно... доволі епатажно. Нехай будуть.

Патруль пошукової бригади на робочих машинах прочісує прилеглу до Катюра територію. Почали оглядати й дрібні містечка та селища. Пізно, темно, всім хочеться спати. В голову починають лізти різні казочки на кшталт ,,що втрачено, того не повернути”. Навіщо псувати людям вихідний? Вони однаково не намагаються її знайти – це все так, для виду. Ось зараз лише заїдем ще в одне селище... А раптом?

Їх не знайшли. Вони поїхали якраз перед тим, як туди заявився чергуючий патруль.

За півкілометра пробило колесо. В лиховісному передчутті вони покинули машину й побігли до лісу. Чорний Ворон біг останнім: він трохи затримався, дістаючи щось із бардачка.

Вороныско, шевелись давай! – підганяв його Сопляк.

Вже біжу, – з цими словами хлопець хлопнув дверима й послідував за ним.

Згодом вияснилось, що вони заблукали. Причому вийшло так, що хлопці були окремо від дівчат. Іншими словами, вони розбіглися в різні сторони. Чорний Ворон ще намагався докрикнути до них, проте у відповідь чув тільки Соплякове сопіння. Сопляк же не докладав до цього жодних зусиль.

Успокойся, пожалуйста. Ничего с ними не случится.

На Емону мені начхати...

А на Кристину?

Чорний Ворон промовчав.

Що ти від мене хочеш?

Чтобы ты наконец освободил себя.

Що-що? Від чого?

От властной дурости.

Хіба я в її полоні?

А ты думаешь, что я ничего не знаю?

А що ти знаєш?

Не играй со мной. Твоя красноречивость на меня не действует.

Хочеш про це поговорити?

Почти, – Сопляк оглянувся навкруги й помітив кілька великих каменів на краю галявини, що чимось нагадували обрядове місце для лісових шаманів. – Садись.

Чорний Ворон сів. Сопляк трохи походив туди-сюди, а потім сів і сам.

В принципі, в тиші міг би й одному посидіти.

Не сбивай меня! – майже крикнув на нього.

Гаразд.

Сопляк збирався з думками.

І що говорять в космосі?

Слышь, кто тут кому надоедает?

Я не казав, що ти мені надоїдаєш.

Тем не менее, ты хочешь от меня избавится.

Ти перебільшуєш.

Нет, хочешь.

З чого ти взяв?

Когда мы в последний раз ходили по бабам, подкалывали друг друга, пили?

Якщо тобі потрібен товариш по чарці, то так і скажи.

У меня сейчас нет настроения шутить.

То не жартуй.

Ты тоже.

Хочеш говорити по-серйозному? Давай. Тільки жодних натяків: розтягує час та й в тебе це погано виходить.

Отлично.

Я тебе слухаю.

Это я тебя слушаю.

Здраствуйте, приїхали. Я тут при чом?

Ты – действующее лицо.

,,Оце загнув!”

І що?

Расскажи-ка мне, мой друг, с чего это вдруг ты сорвался и притащил нас всех сюда? А? Говори, не стесняйся. Что, не можешь? Или не хочешь? Или же тебе просто тяжело признаться хотя бы себе?

Ти прийшов сюди, щоб познущатися з мене?

Нет, я хочу, чтобы ты все понял. Вот сколько лет мы с тобой знакомы? Много, я знаю. И за эти годы я настолько тебя изучил, что могу предугадать каждую твою мысль, прежде чем она появится у тебя в голове. Только я могу чувствовать то, что чувствуешь ты.

...Сопляка мучило дивне відчуття – чи то невдоволеність, чи то покинутість. Він вже більше тижня пив сам і його від того нудило ще дужче, ніж завжди. В нього враз скопилось стільки слів і стало нікому їх розповісти. Зробилось нудно і тихо.

Їдучи в машині, Чорний Ворон мовчить. Котрий раз він забирає його з роботи, а той все мовчить. І не розказує, як він сьогодні проспав, як мало не переплутав бланки чи хоча б хто сьогодні грав в кафе і де хто сфальшивив. Теми раптом вичерпались. Він мовчав.

Того вечора, коли Чорний Ворон репетирував перед концертом і Христина (як завжди!) була з ним, Сопляк стояв у коридорі неподалік від прочинених дверей і слухав їхню розмову. Він розказував їй те, що міг би розказати й йому (чому ж не розказує?). Він впізнавав цей голос: голос серйозності, відкритості, а головне довіри... Чорний Ворон так рідко довіряє людям. А якщо він довірився комусь, то все – він прив’язаний до того на все життя. Такий вже він. Мрійливий скептик-романтик...

Сопляк пішов звідти: він більше не бажав вдихати те повітря, яке враз стало солодким від їхніх слів. Йому просто гидко. Він іде заповнювати себе алкоголем.

У барі було небагато люду. Він замовив те, що й завжди – розбавлений горілкою портвейн зі шматочком лайму. Не встиг він закусити м’якоттю цитруса, як до нього підсів незнайомий чоловік.

Ви не проти? – поцікавився він.

Сопляк помахав головою.

Чоловік замовив те саме, що й він. Це дещо насторожило Сопляка: більше ніхто нізащо в усьому світі не замовить те, що замовляє він. Принаймні, в цьому місті.

Вы откуда? – поцікавився він.

Я? – запитав чоловік, здивовано вказуючи на себе.

Да-да, вы.

Ну... важко сказати... Я з відусюди.

Это как?

А так: для мене не існує чужої землі.

,,Бомжара какой-то. А туфли у него дорогие... Интересно, откуда в уличных бродяг деньги на такие туфли?”

Вы много путешествуете?

Чоловік кивнув.

И что ныне творится в мире?

Нічого особливого: люди, жебраки, падаль і багато машин. Всюди одне і теж. Ті самі біди, ті самі проблеми.

И у меня тоже проблемы, – зітхнув Сопляк.

Кожен, хто сюди приходить, має проблеми... Розказуй.

Та что тут рассказывать? Я, простой человек, жил своей жизнью, никого не трогал и вдруг бац! Мир начал крушится.

Простата?

Тьфу на тебя! Нет-нет. Женщина!

О-о... Раз так, то це надовго.

Незнайомець клацнув пальцями, адресуючи цей жест бармену – це означало, що слід долити випивки.

Мы с ним ну просто не разлей вода. Но он...

...був кращим і вона пішла від тебе до нього, – перебив його чоловік.

Все не так банально. Была ДРУЖБА, понимаешь, ДРУЖБА! Не какой там пшик, а НАСТОЯЩАЯ ДРУЖБА! Понимаешь или нет?

Співбесідник закивав головою.

Ну-ну?

И пришла она... Все.

Що ,,все”?

Конец.

Е ні-і... так не піде... Розказуй в деталях: мені інтересні такі історії.

Сопляк розговорився, причому розговорився не на жарт: розповідав одне, потім раптом згадувалось інше і він повністю переключався на те інше, зовсім паралельне до першого, описував пейзажі, елементи одягу, а якщо не пам’ятав в деталях, додумував, почав переповідати так, ніби стояв збоку, і навіть показував у діях. А той все підливав і підливав...

...С ним было весело пить, ходить к проституткам, иногда меняться ними, перестукиваясь через стенку... Ты не представляешь, как скучно пить одному.

Він вже геть захмелів.

Слухай, – штурхнув його незнайомець ліктем у бік, – а хочеш, щоб вона страждала? – його запитання несло в собі підступний відтінок.

Например?

Ну-у... так відразу і не скажеш... Варіантів надто багато.

,,Хочу, чтобы ее изнасиловали!.. Для женщины нет ничего позорнее, чем быть изнасилованной!”

Давай ми закинемо її в тюрму! – продовжував той, дихаючи на Сопляка несвіжим подихом.

За что?

Неважливо.

А так можно?

А чом би й ні? Ти ж знаєш нашу міліцію: їй тільки тикни на когось пальцем, вона відразу на того кидається, як голодний сен-н...бер-р-р-нАр на куріпку.

А если потребуется повод?

Я щось придумаю. Хоча це, мабуть, буде зайвим: у мене такі зв’язки в законі, що її ні за що посадять довічно.

Обличчя Сопляка виражало захват. Втім, потім йому закортіло виблюватись, і, поки шлунковий сік не підступив йому до горла, він запив його портвейном.

Чорний Ворон кілька хвилин сидів непорушно.

Ну что ты молчишь? – жалісливо мовив до нього Сопляк. – Скажи что-нибудь.

А що мені сказати? – в його горлі засів тугий клубок і він перейшов мало не на крик, аби він проліз далі. – Що б ти на моєму місці сказав?!

Сопляк розгубився.

Ты не виновен...

Чорний Ворон закрив лице руками. Коли ж знову відкрив його, не захотів дивитися Сопляку в очі.

Я був про тебе кращої думки.

Сопляк не знав, куди себе подіти.

Я хотел как лучше...

Для кого?

Тиша.

Для кого, я тебе питаю?!

Ну я...

Ти, ти та все ти!

Ты тоже...

Ні-ні, я тут взагалі ні до чого. Не я змушував себе нервувати та обгризати нігті до крові, не я запроторив невинну людину в в’язницю. Не Я!

Ты все-таки к ней что-то чувствуешь...

Ні. Абсолютно нічого.

Тогда почему ты так переживаешь? Разве тебе не все равно?

Це ще не дає тобі права розпоряджатися долями людей.

Но я...

Я б тебе вбив, – різко відмовив Чорний Ворон.

У Сопляка від тих слів мурашки табуном коней пробіглися спиною, як на іподромі. Раптом ним оволоділа холоднокровність. ,,Он не посмеет... Я его знаю.” Він дістав з-за пояса пістолет (носив його так, про всяк випадок) і кинув хлопцеві під ноги. Чорний Ворон закляк, немов довкола його ніг обвивалась гадюка – тікати пізно, а щось робити треба, інакше вкусить. Тремтячою рукою він підняв пістолет.

Неужели? – Сопляк явно переважав над ним своїм становищем: тепер той труситься, а він дивиться на нього звисока.

,,Ты слишком туго ко мне привязан и уже забыл, что такое запах свободы. Я настолько много значу в твоей жизни, что ты не можешь лишится последнего понимающего тебя человека во всем мире. Без меня ты не проживешь...”

Хтозна...

Христина з Емоною блукали темними лабіринтами лісу. Холод, страх незвідності, відсутність сильної половини, шелест збудженої вітром листви... Якщо зупинитися й прислухатися, то можна почути, як стукотять зуби й як тремтять коліна. Тому вони йшли не зупиняючись.

Ця тиша так лякає...

І раптом постріл.

Відчуття таке, ніби тобі вкололи нітрогліцерин в серце і воно відповіло миттєвим перезапуском, схожого на невропатичне сіпання. В голові пішло відлуння, від вуха до вуха. За одну секунду перед очима пробігло безліч сюжетів, безліч розв’язок, які неодмінно асоціювались з кров’ю. Хтось втопився в болоті з крові.

Першою оговталась Христина. Зірвалась, як риба з гачка, побігла, мов рись, а куди не знала. Її зір відмовився допомагати їй. Коли вона наштовхнулась на стояче тіло, обхватила його ззаду руками, ткнулась носом в потилицю, дихаючи гарячим подихом за комір. Здається, навіть сльози потекли по спині під сорочкою...

Відразу ж за нею прибігла Емона. Побачивши лежачий труп, вона зупинилась, коливаючись на носочках, мов на краю прірви.

Хто? – хрипло вирвалось у неї.

Я.