Поезії

Рідна моя і замучена птахо,

Бачив тебе я в тривожному сні…

Свічку несла ти до чорної плахи,

Щоб присвітити дорогу мені.

Та не було мене там, на помості,

Лише вугілля і зморений жах…

Ти голосила на чорнім погості

Й помандрувала по диких світах…

Біла сорочка, мов привид, з’являлась

В чорних проваллях, у ямах темниць,

Свічка твоя миготливо сіяла

В тисячах жадібних, дивних зіниць.

Та не знайшлось поміж них твого сина,

Вийшов давно я з тілесного сну,

Птахом полинув на Україну,

Щоб проспівати тобі про весну.

Чуєш, матусю, чуєш, кохана —

Ось над тобою летять журавлі,

Їхнє курликання — пісня світання, —

В ній мої радощі й тихі жалі.

Чуєш — торкаються клени до шиби?

Я сповіщаю про дивний приліт.

Давні блукання, і сльози, і хиби —

Все потонуло у вихорі літ!

І лише очі твої, ніби свічі,

Понад віками палають мені…

На дивовижне, на зоряне віче

Підемо разом в блакитному сні…