Снилось мені… Я стояв на майдані —
Непорушна статуя гранітна.
Люди приходили до п’єдесталу
Літні і юні, злі і привітні…
Тихо вітали. Або проклинали.
Квіти пахучі клали під ноги.
Бачив я їхні турботи й печалі,
Чув міркування, жалі й тривоги.
Звільна минали тягучі століття,
Пилом вкривалася постать камінна.
Серце моє вікове роздирали
Люди байдужі, юрби незмінні.
Їх турбували справи нікчемні,
Заміри суєтні і мурашині, —
Тому ніколи ніхто не подумав,
Що почуває Гранітна Людина?!
Серце ж моє було перехрестям
Стежок, надій, сподіванок народних,
Дух мій палав на багатті любові
До непокірних, бездомних, голодних!
Блиски очей покривало каміння,
Серця потугу — планетне тяжіння, —
Лише у небі далекому чулось
Духу мого стовікове квиління!
Так промайнули неміряні роки…
Ти підійшла до мого п’єдесталу…
Впала громово запона космічна —
Та, що одвіку між нами постала!
Ти упізнала в гранітній подобі
Лицаря вірного, любого брата.
Ти заридала пекучими слізьми,
Щоб сновидіння моє зруйнувати.
Ти цілувала серце камінне,
Кров полилася на плити гранітні…
Ти воскресила мене і забрала
Із перехрестя стежок всесвітніх…