Полковник Семен Височан

10

Гаряча, скупана у світанкових росах і закосичена смерековим зелом підгірська земля була зараз, як той Черемош, що вирує й кипить, збирає гірські води, але ще не вийшов з берегів, не розлився по Підгір’ю. Селяни перестали слухати управителів та економів, не виходили на панщину, не давали ні подушного, ні подимного. У Великій Лучці погнали гайдуків і рукодайних пана Цєнського. Міщани, кажучи, що Хмельницький їх не скривдить, не виконували наказів своїх магістратів, не лагодили мурів і валів, не платили призначених на оборону міста податків.

Народ жив передчуттям великих подій.

У Галичі спочатку шепотом, а далі голосно заговорили про Височанів.

Гнат, невідомо за які гроші, скуповує у Львові та Кракові зброю і озброює нею хлопів. Чи, бува, не козацьке це золото?

Семен роз’їжджає з вербунковим листом по Підгір’ю, зустрічається з людьми, має з ними таємні наради, а після його від’їзду в містах та селах появляються універсали Хмельницького.

Староста спочатку «довгим вухам» не вірив. Бо і як же? Адже ж Височан не для того добивався нобілітації, щоб тепер, ставши шляхтичем, діяти на згубу шляхти і свою? Навіть писані явно одною і тою ж рукою універсали, що їх роздобули «довгі вуха», ще не переконали старосту у вині Височанів. І тільки перехоплений згодом лист Семена до якогось Грицька Завірюхи розвіяв сумніви старости.

Вовків потягнуло в ліс. Але послані у Боднарів гайдуки повернулися без Височанів. Ватажок виправдувався хворобою, просив передати старості, що минулого четверга йому так стрілило щось у поперек, що він і досі не може сісти на коня, а сина немає вдома, бо вербує хоругву.

За свідченням гайдуків, ватажок швидко видужає і ось-ось прибуде. Він уже обходиться без палиці, весь час перебуває серед побратимів.

Староста змолов у зубах прокляття. Панцирна сандомирська хоругва, що поспішала на Україну і саме перепочивала в Галичі, та сотня старостинських рейтарів одержали наказ негайно вирушити у Боднарів і, живих чи мертвих, привезти Височанів у Галич.

Але у підгірського ватажка теж були свої «очі і вуха». Прибувши у Боднарів, панцирні та рейтари застали ворота Гнатової садиби закритими. Негостинність господарів обурила старшин та жовнірів, і вони, грубо лаючись, веліли негайно покликати Височана, щоб одкрив ворота. Ватажок же через щілину-стрільницю в частоколі давно вже стежив за старостинським військом, що шуміло біля воріт.

Височан сподівався, що Гербурт, рано чи пізно, довідається про нього всю правду, і заздалегідь перетворив садибу у фортецю, оточив її глибокими ровами та міцним частоколом. Вони підходили до старого незайманого лісу, Що його Гнат суворо заборонив рубати. З садиби, через хвірточку в частоколі, вів таємний перехід у ліс, яким користувалися іноді деякі ватажкові гості.

— То напад на шляхетську загроду![32] — гукнув крізь Щілину ватажок. — Буду скаржитись старості, сеймикові і навіть найяснішому панові. Кажіть, чого хочете, або забирайтесь геть!

З-за частоколу долетів спочатку регіт, опісля сердите «пся крев!»

Вузьким, перекинутим через рів містком, до воріт під’їхав старостинський сотник, а за ним сандомирський хорунжий.

— Пан староста велить тобі та твоєму синові негайно їхати з нами у Галич, — передав ватажкові Гербуртів наказ сотник.

— Такі доручення виконують гайдуки, а не сотники і хорунжі,- кивнув холодно ватажок.

— То не твоєї голови справа! Одчиняй свій курятник, бо як самі одчинимо, то нарікай тоді на себе.

— Стривай, сотнику, не квапся, — порадив холодно Височан. — Я вас в гості не просив і воріт не одчиню. Повертайтеся, звідки прибули, я дорогу в Галич знаю і без вас.

Ватажок ні на мить не сумнівався, що старшини одержали наказ ув’язнити його та Семена, а в разі опору — силою здобути хутір. Інакше не прибули б з таким військом. І все ж погрози сотника не злякали ватажка.

Тепер, як ось-ось повинно було спалахнути повстання, у Боднарові завжди перебувало принаймні сто побратимів.

— Подай мені, Семене, мушкет і пістолі,- звернувся до сина Гнат. — Угостимо шляхту, чим хата багата. Але без мого наказу не стріляти, — попередив побратимів. — А ти, Ільку, сідлай найпрудкішого коня, — наказав Саноцькому.- І не шкодуй його в дорозі. Виберешся хвірткою в ліс і скачи в Сапогів до сотника Хаячка. Хай негайно прибуває на допомогу. По дорозі сповісти про небезпеку довколишні села. Візьми кількох гінців, щоб вістка про напад швидше донеслася до людей. А ви, братове, — повів очима по побратимах, — готуйтесь до битви. Кому призначено нині загинути, той загине, кому жити, той житиме. Хто боїться смерті, той може, поки ще не пізно, вийти хвірткою у ліс.

Побратими гнівно загули.

— Кривдиш нас, пане Гнате, своїми словами! — озвався з гірким докором комарівський десятник Захар, коли гомін ущух. — Ми знали, на що йдемо, а боягузи зостались на печі.

— Як можна так про нас думати, — приєдналися до Захара інші. — Двадцять років над нами ватажкуєш, не раз ми з тобою смерті в очі гляділи, а нині ти нам, як зайцям, хвіртку в ліс показуєш. Якщо вже смерть нам призначена, то загинемо славно, із зброєю у руках, як і личить височанцям.

– І ніхто не назве нас нікчемними боягузами, які покинули в біді свого ватажка.

Вигуки побратимів сотник і хорунжий сприйняли, мабуть, за незгоди серед них. Бо й справді, хто хоче гинути, коли може врятувати свою шкуру коштом іншого?

— Видайте нам Височанів, як не хочете загинути разом з ними, — одкрив врешті причину, для якої сюди прибув, райтарський сотник.

— Послухайте пана сотника, то волос не спаде вам з голови, — запропонував і від себе хорунжий.

Досвідчений військовий, він знав, що здобути укріплену садибу не так просто, що не обійдеться без значних втрат. А жертвувати своїми сандомирцями в інтересах галицького старости не бажав.

— Оце й радимось, пане хорунжий, — змінивши голос гукнув у щілину Височан. — Потерпіть! — І звернувся до побратимів:-Шукає староста собі біди, то знайде її. Візьми, Захаре, десять найкращих стрільців і вийди з ними хвірткою у ліс, — наказав комарівському десятникові.- І додай кожному по два мушкети з моєї зброярні. Як дійде до битви, обстріляєш з лісу старостинських «рицежи». А ви, братове, — наказав тим, що лишалися, — прив’яжіть міцно коней, щоб не полохались пострілів, і підсипте пороху в мушкети.

Очі ватажка горіли завзяттям, голос звучав твердо і владно, кожне слово ставало законом.

— Гей, ви, сякі-такі! Давайте Височанів, або ми на друзки поламаємо ваш барліг! — зарепетував сотник, якому набридло вичікувати перед ворітьми. — А кого дістанемо до своїх рук, того без суду посадимо на кіл.

— Ми й для вашмосці кіл приготували, — порадував сотника Семен, який вже повернувся з мушкетом і пістолями. — Сидітимеш на ньому, як круль на троні.

Сотник, вихопивши шаблю, оскаженіло рубнув нею по воротах. Вона, мабуть, ударилась об залізо, яким було оббито ворота, бо, дзенькнувши, розламалась надвоє.

— Розваліть цей хлів! — показуючи обрубком шаблі на частокіл, рявкнув рейтарам.

Виконуючи наказ, рейтари і сандомирці кинулись до частокола. Але на вузькому містку могло одночасно поміститись тільки кілька вершників. Напасники сплигнули з коней і, допомагаючи один одному, почали перебиратись через рів.

Побратими з готовими до стрільби мушкетами чекали на наказ ватажка.

Раптом над частоколом появився чорний круглий рейтарський капелюх, а за ним — перекошене люттю обличчя…

Семен націлився з мушкета в капелюх і вистрілив.

Рейтар здригнувся, кивнув якось смішно, ніби прощався з Семеном, головою і звалився за частокіл.

Напасники зустріли смерть товариша таким скаженим ревом, що навіть побратимам стало моторошно.

Семен, ніби злякавшись свого вчинку, міцно стиснувши руками мушкет, збентежено позирав на частокіл. Він згаряча зламав наказ батька, але інакше вчинити не міг. Старостинський посіпака готував смерть іншим, а знайшов свою.

Та постріл, перший постріл, який пролунав оце зараз над Боднаровом, озветься тисячами відгомонів на всьому Підгір’ї. Він стане сигналом до повстання, сповістить народ, що прийшов час узятися за зброю. Тільки чи не прогримів він передчасно? Чи все Підгір’я, вся Галицька земля вже готові до смертельного бою? Чи почує його козацький гетьман і поспішить на допомогу?

Густа мушкетна стрілянина і вигуки побратимів перебили Семенові думки. То Гнат, побачивши, що кровопролиття вже не спинити, дав наказ до битви.

Тим часом напасники почали дряпатись на частокіл і стрибати на подвір’я. То тут, то там уже зав’язався бій.

Раптом за частоколом загриміли постріли, і до побратимів долетіли зойки та крики поранених коней, несамовитий вереск.

То з лісу в спину рейтарам ударив загін десятника Захара.

Постріли повторились, і напасників ніби вітром здуло з частоколу. Тільки на подвір’ї ішов ще завзятий бій з тими старостинцями, які встигли вже проникнути в садибу.

Семен пострілом з пістоля звалив саме одного з сандомирців і взявся за шаблю, як тривожний крик «Гната поранили!» ніби гострий ніж вразив його серце. Він кинувся до батька.

Ватажок лежав горілиць на землі з заплющеними очима, розкинувши широко руки, і з поранених грудей текла струмком кров, зрошувала землю. Біля пораненого нахилився, не приховуючи тривоги, старий вікторівський побратим Дмитро, який умів лікувати рани і тамувати кров.

— Ой, тату!.. — взяв батька за руку Семен.

— Пантруй не мене, а частокіл, — розплющивши очі, суворо наказав поранений і скривився від болю. — Поки не прибуде Хаячок або Яремко, ти будеш тут за сотника і відповідаєш за побратимів. Це наша перша битва, від якої залежатиме доля повстання.

Він говорив з трудом, закашлявся.

— Як переможемо старостинців, то завтра все Підгір’я візьметься за зброю, — озвався знов тихо, втомлено. — А наша поразка злякає народ, і тоді жодна рука не сягне по зброю. Мною не турбуйся… Кожному призначений його час, і сльози тут не поможуть. Гадаю, що мій — ще не прийшов.

Дмитро тим часом затамував кров і перев’язав рану лляним полотном.

— Накрийте мене кожухами, бо якась дрож проймає тіло, — попросив поранений. — Але в хату не несіть, бо хочу все бачити.

Розмова, видно, його втомила, бо він заплющив очі і замовк.

Бій на подвір’ї закінчився. З помсти за ватажка побратими не пощадили жодного напасника.

Невдача вкрай розлютила сотника і хорунжого. їм таки не вдалося здобути «курятника». Змити таку ганьбу могло тільки негайне знищення садиби, ув’язнення Височанів і суворе покарання бунтівників. Рятуючи свій гонор, хорунжий та сотник повели своїх людей у новий наступ.

Постріли побратимів звалили кількох напасників, але не зупинили решти. То тут, то там над частоколами знов появилися чорні рейтарські капелюхи і блискучі шоломи панцирних.

І тоді сталося те, чого напасники не сподівалися. Десятки пострілів, що гримнули одночасно з лісу, скосили цілі шеренги старостинців, змусили їх припинити наступ.

— Гей, братове! Та це ж із сусідніх сіл прибула нам допомога! — вигукнув побратим, який, не зважаючи на кулі, видряпався на частокіл.

Якась зловісна радість з’явилася на обличчі Семена.

— На коней, і швидко! — гукнув владно, по-ватажківськи. — Одчиняйте ворота!

За хвилину, виблискуючи шаблями, з воріт висипала на поле сотня височанців на чолі з новим ватажком.

Ошелешені несподіваними ударами, що посипалися на них з усіх боків, рейтарські і сандомирські недобитки кинулися врозтіч. Але навперейми їм бігли селяни, а навздогін мчали побратими.

Битва на боднарівських полях тривала недовго. З двох з половиною сотень напасників врятувалася тільки жменька, в якої були бистроногі коні. Решта покотом лежала на полі, байдужа до всіх земних справ.

Семен, суворий і мовчазний, замислено дивився на мертвих сандомирських шляхтичів і думав, чого аж сюди прийшли з далекої Польщі ці люди і чим скривдив їх український народ, що вони прагнули його згуби? Але відповіді не знаходив.

Боднарівська перемога і радувала, і тривожила Височана. Тепер ніяка сила не зупинить повстання. Воно вже почалося, вже спалахнуло. Започаткували його оці боднарівські селяни, що прибули на виручку своєму ватажкові і допомогли знищити ворога.

Але хто очолить народ, хто створить з нього боєздатну армію, хто поведе його на битву, як у такий грізний час забракло батьківського досвіду і розуму?

Згадавши про пораненого батька, Семен рвучко повернув коня в напрямі садиби, але тут же зупинив його. Адже із-за синівських жалощів він не має права залишати поле битви та побратимів, легковажити небезпекою, яка загрожувала з боку польських панів. У старости було ще досить війська, в Галичі перепочивали великопольські хоругви, що йшли на Україну проти Хмельницького, і кожної хвилини можна було сподіватися нового нападу.

— Ось-ось прибудуть сапогівці, а ви скачіть у Комарів ще й за сотником Яремком, — наказав гонцям-побратимам. — Десятника Захара Копистку призначаю вікторівським сотником, — уперше скористався правом ватажка. — Посилай за вікторівцями, — наказав новому сотнику. — По дорозі сповіщайте народ про повстання і закликайте до зброї.

— На суд божий з ляхами і панами! — вигукнув новий сотник.

— Спочатку на людський! — спростував коротко Захара Семен. — Суддями будемо ми. І писатимемо свої вироки шаблями та сокирами. Допоможе нам Хмельницький, бо підгірська земля — це українська земля.

– І віри ми одної!

— Та й рідні по крові! — схвально підтримали Височана побратими.

Перевіривши, чи точно виконано його накази, Семен, урешті, помчав до батька.

Ватажка перенесли вже в хату, і він лежав накритий кожухами, заплющивши очі,

Почувши, що в світлицю хтось зайшов, поранений насилу повернув голову і помутнілими очима глянув на сина.

Батьків вигляд боляче вразив Семена, засмутив. Врятувати його міг хіба досвідчений старостинський лікар, але він був аж у Галичі.

— Дав нам бог перемогу, тож не змарнуй її,- слабким голосом озвався хворий, якого вже повідомили про вислід битви. — Чи ти послав за сотниками?

— Сотні мають прибути з хвилини на хвилину, та й селяни вже збираються, — заспокоїв батька Семен.

— Кому ж доведеться вести їх?… Я вже моїм побратимам не ватажок, — додав з жалем.

Коротка розмова його втомила, бо він заплющив очі й ніби задрімав.

— Хай поспить, — шепнув Дмитро, який весь час перебував біля пораненого. — Я напоїв його цілющими гірськими зелами, змазав рану мазями, але сон — найкращий медікус і лік. Ти не сумуй. Рана важка, але не смертельна, — порадував Семена. — Куля боком поміж ребрами пройшла. Крові багато сплило, і від того така слабість. Як бог допоможе, то за місяць батько на коня сяде…

Тим часом у Боднарів гуртами й поодинці стали прибувати побратими і селяни з сусідніх сіл. Примчала на запінених конях готова до бою сапогівська сотня на чолі з сотником Хаячком. За нею — і Яремко Попович з комарівцями. Не забарилися й вікторівці, яких привів новопризначений сотник Захар Копистка.

Блискуча перемога над старостинцями сповнювала всіх вірою у власні сили, але рана ватажка бентежила старих височанців, затьмарювала їх радість.

У кожного виникали тривожні питання, хто тепер замінить Гната, хто очолить повстання, покерує народом. Це повинна була вирішити нарада старшин.

Не в пору поранило ватажка…

Сон і цілющі гірські трави підкріпили Височана. Ватажок почував себе краще і велів, щоб нарада відбувалася при ньому. Крім сотників на неї запрошено ще й старих досвідчених десятників,

Хтось, було, став жаліти ватажка, але той різко обірвав його.

— Ти не піп і панахиди по мені не прав, бо я ще, як бачиш, живий, — нагримав на побратима і велів подати собі люльку.

Старшини радісно загомоніли, але й далі залишались якимись розгубленими. Обрання нового ватажка та ще й у присутності Гната, якого всі вони так любили і шанували, було для них невимовно прикрим і важким обов’язком. Ніхто не бажав першим порушити це питання, і розмови велися про інше.

Гнат мовчки прислухався до слів побратимів, і враз його обличчя нервово засмикалось.

— Так можна гомоніти до ранку! — гримнув на побратимів. — Але ми не зібралися на гутірку. Обирайте ватажка і визволяйте од панів та ляхів Підгір’я. Не чекайте, поки прийде з козаками гетьман і принесе вам готову волю. Здобувайте її самі. А погомонимо, ще й вип’ємо, як наша земля під одною гетьманською булавою з’єднається з усіма українськими землями, а наш народ злучиться з усім українським народом.

— Може, пне Гнате, ти вже когось намітив? — підбадьорений словами пораненого, обережно запитав сотник Хаячок. — Ми на твоє слово покладаємося і послухаємо його так, як слухали досі.

Ватажок насторожено повів очима по побратимах, ніби шукав когось серед них.

— Не намітив нікого, бо жодному з вас нічого не бракує у розумі чи відвазі,- заперечив здогадки сотника. — Але як хочете послухати мого слова, то я даю його за сапогівського сотника Василя Хаячка.

Обличчя сотника аж застигло.

— Жартуй, пане Гнате, на здоров’я! — отямившись, схопився з лави. — Керувати повстанням, давати лад тисячам людей, складати плани баталій — це не моєї голови діло.

— Не прибіднюйся! — суворо позирнув на сотника ватажок. — Досі ти ніколи не скаржився на свою голову.

— Бо ніколи такий клопіт не звалювався на неї,- посміливішав Хаячок.

— Тут, пане Гнате, й справді неабияка голова потрібна, — прийшов на виручку Хаячку сотник Яремко-Попович.

— Хмельницький також, кажуть, вельми вчений муж, — додав і від себе хтось з десятників. — Тому й панів б’є, що розумніший од них.

— Для такої справи куди важливіша розумна голова, ніж міцна рука. Завтра рук у нас тисячі буде.

— А де я вам знайду таку голову? — нахмурився ватажок. — До панів піду просити чи що?

— Та й навіщо, пане Гнате, просити, як вона є серед нас? — озвався весело Хаячок.

— А чия ж вона, панове побратими? — здивувався ватажок, позираючи на старшин.

— Ніби, пане Гнате, не знаєш? — примружив лукаво очі Хаячок. — Твого сина, Семена.

Сапогівський сотник, мабуть, висловив думку всіх старшин, бо вони, схоплюючись з лав, схвально загомоніли.

— Отож — приймай, Семене, ватажкування, — запропонував новий вікторівський сотник Копистка.

— В добрий час! — побажали однодушно старшини.

Але батько й син мовчали.

Гната турбувало, що син хоч і вчений, але ще мало досвідчений, військових справах. А розум без досвіду — мов мушкет без пороху. Як не прицілюйся, не вистрілить. Один помилковий крок може занапастити велику справу, на яку підгірський народ чекав сотні років.

Не одзивався й Семен. Несподіване рішення старшин заскочило його зненацька. В першу мить він хотів було подякувати за честь та довір’я і відмовитись від ватажкування. Адже старшини, які обрали його своїм ватажком, були досвідчені воїни, славні на ціле Підгір’я. Взяти б сотника Хаячка чи Яремна, чи навіть Копистку. Народ їх знав, любив і шанував. Він, Семен, міг би повчитися у них і військової справи, і набратися під їх рукою досвіду.

«За батькові заслуги обрали вони мене своїм ватажком», — майнула тривожна думка, і на душі стало гірко. Такого не повинно бути! Він мусить домогтися того, щоб люди шанували Семена Височана за його власні, а не за батькові подвиги.

Очі новообраного ватажка спалахнули завзяттям. Ні, він не відмовиться від ватажкування. Прийме його і докаже своїми ділами, що заслуговував такої пошани та довір’я. Для рідної землі і рідного народу не шкодуватиме ні труду, ні крові, ні життя. І того вимагатиме від кожного сотника, десятника, побратима. Бог і люди допоможуть…

— Як така ваша воля, то я проти неї не піду, — піднявшись з лави, поклонився старшинам. — Буду вашим ватажком, тільки знайте, що не солом’яним. Війна йтиме не на життя, а на смерть, перемогу ж здобувають не тільки шаблею та мушкетом, а й ладом і послухом. Я слухатиму вашого розумного слова, але хто з вас провиниться, того спитаю суворо і справедливо, як велить військовий час та закон.

— У доброго ватажка має бути мудра голова і тверда рука, — зрадів згодою Семена Хаячок.

— Ми тебе обрали, ми й слухатимемо, — гаряче запевнили старшини, встаючи з лав.

Гнат, для якого згода Семена була несподіванкою, заплющивши очі, замислився.

Видно, бог так хоче, щоб син замінив батька. Він, Гнат, також не народився ватажком. Але в нього були мудрі побратими-дорадники, які у важкі хвилини підтримували його і шаблею, і радою. Вони будуть і в Семена. Сотник Хаячок, Яремко, Копистка, десятники, рядові побратими…

— На військовий лад у нашого ватажка має бути і військовий чин, — озвався хтось із старшин. — Адже ж у нас швидко будуть під зброєю тисячі людей.

— Колись ми мали своїх соцьких, тисяцьких і воєвод, — нагадав присутнім сотник Яремко-Попович.

Він був досить освічений чоловік, бо закінчив у Галичі квадрівіум[33].

— То давні назви, народ їх забув, — заперечили старшини. — Нині має десятників, сотників, хорунжих, полковників, регіментарів, воєвод і гетьманів.

— Гетьмана Україна вже має, а регіментарів козаки не визнають, — нагадав старшинам Яремко. — У них полковник — друга після гетьмана особа.

— Для нас на Підгір’ї він буде першою! — вигукнув запально Хаячок.

— Хай живе пан Семен Височан — наш перший підгірський полковник! — загукали запально старшини.

— Наш головний полковник! — додав Яремко, розуміючи, що в такій великій армії не обійдеться і без наказних полковників.

— Головний підгірський полковник! — підхопили старшини.

Семен з радісним хвилюванням прислухався до збуджених голосів і низько вклонявся старшинам.

Гомін, врешті, вщух. Семена Височана було обрано головним полковником, і тепер необхідно було намітити план дальших дій.

Розташований близько від Галича Боднарів аж ніяк не міг служити за збірний пункт для повстанців, стати осередком повстання.

Річ Посполита була ще сильна, мала досить війська й гармат, щоб розтрощити оточену дерев’яним частоколом височанську садибу, задушити повстання в його зародку. Щоб забезпечитись од шляхти і створити боєздатну армію, вкрай необхідно було здобути один з підгірських замків, перетворити його на центр повстання.

Замків на Підгір’ї було чимало, але тільки два — пнівський і отинійський найкраще підходили для такої мети. Могутні, укріплені цілою системою різних допоміжних фортифікацій, вони могли успішно оборонятися від кого завгодно.

— Куропатва вже знає, що на Підгір’ї готується повстання, і замок на сторожі,- озвався Семен. — Я два дні тому прибув з-під Пнів’я.

Слова полковника були для старшин прикрою несподіванкою, і вони принишкли, похнюпились. Зараз шкода було й думати про те, щоб здобути пнівський замок трьома сотнями побратимів і недосвідченими у військовій справі, озброєними вилами та сокирами кріпаками.

Залишалась ще Отинія, але ніхто не знав, що діється в отинійському замку, чи готуються там до оборони.

— Посилай, полковнику, негайно розвідників, — порадив Хаячок.

— Я готовий хоч зараз, — рвучко підвівсь з лави сотник розвідників Саноцький.

— Поїдемо завтра обидва, — несподівано озвався головний полковник.

Сотники і десятники стали було заперечувати, але Семен різким рухом руки наказав їм замовчати.

— Не забувайте, що ви обрали мене своїм головним полковником, — нагадав старшинам.- І зобов’язались до послуху. А тому буде так, як я сказав. Затямте собі це і на майбутнє. Семен говорив спокійно, але його голос звучав владно, наказуюче, примушував до послуху.

Старшини радісно переглянулись, і у світлиці настала така тиша, ніби у ній не було й живої душі. Саме таким рішучим, сміливим, твердим і повинен бути їх головний полковник.

На цьому нарада закінчилась.