Полковник Семен Височан

З

У Височанів чекали гостей.

Гордий, що син закінчив львівську школу, Гнат задумав відзначити таку подію веселим бенкетом. Багатий та гостинний, Він любив і повеселитися, І погомоніти з приятелями за кухлем пива та меду, затягнути за столом давню пісню.

Отож, засукавши рукави Гнат жваво викочував на подвір'я бочки з пивом та горілкою з його власної гуральні.

Ця гуральня була колись кісткою незгоди між Височаном і підгірськими поміщиками, муляла їм очі. Навіть староста дорікав йому, що присвоює собі шляхетські привілеї, ламає королівські декрети, які дозволяють займатися гуральництвом тільки тому, хто «бене натус ет посесіонатус»[11]. Він, підгірський ватажок, був тільки вільним хлопом, зобов’язаним нарівні з кріпаками купувати пиво та горілку у поміщицьких шинках.

Тяжівський «посесіонат» Сулятицький навіть напав з гайдуками та рукодайними[12] на його хутір, щоб спалити гуральню. Це діялося давно, ще до його, Гнатової, нобілітації. Але, згадуючи ту подію, ватажок ще й досі посміхається в сивіючі вуса.

Поганий день вибрав тоді пан Сулятицький для нападу. Добрі люди попередили Гната про лихий намір поміщика.

Понад півсотні побратимів прибуло на його заклик до Вікторова і разом з вікторівцями так всипали гайдукам і рукодайним Сулятицького, що вони отямились аж у Тяжеві. Самого Сулятицького побратими спіймали, привели на хутір, викачали у дьогті, на пір’ї, ще й силоміць так напоїли горілкою, що тяжівський пан два дні валявся п’яний під гуральнею на посміховище людям. Сулятицька, яка приїхала по чоловіка, уздрівши таку машкару, од якої ще й неприємно смерділо, заголосила з горя та сорому на все село. Тяжівська челядь ледве одшуровала лойовим милом та піском свого пана і серед ночі, щоб ніхто не бачив, повезла додому. Кажуть, що відтоді пан Сулятицький гидує хмільним, як чорт свяченою водою.

Не дармував і Семен. Без шапки, у розстебнутій сорочці, він, незважаючи на святу неділю, прибивав цвяхами до вбитих у землю патиків пропахлі живицею смерекові дошки. Виходили довгі, зручні столи.

Був уже полудень, як почали прибувати перші гості. Збиваючи куряву, примчалися на здобичних кримських огирях побратими з Сапогова і Комарова з своїми сотниками — Хаячком і Яремком Поповичем. Вони були в розкішних, мережаних сріблом і золотом каптанах, здобутих у боях від татарських мурз та беїв, а гостроверхі хутряні шапки підсилювали їх схожість з ординцями.

Поруч з мушкетами у побратимів траплялися тугі татарські луки та оздоблені самоцвітами шаблі-карабели. За таку зброю можна було придбати табун коней, і не один поміщик та королівський управитель пробував було вимантити чи навіть силою відняти таку здобич.

Але височанців охороняли від панської сваволі ухвали галицького сеймика, староста, канцлерські декрети і понад двісті побратимських шабель. Власне, не староста і декрети, а саме ці шаблі вселяли страх свавільним поміщикам, бо Височан нікому не дарував кривди, заподіяної побратимам. Якось сп’яна поранив було пан Лігенза побратима Тиміка Завадовського, і за тиждень не стало пана Лігензи. Застрілили бутного шляхтича, як повертався з юрбою гайдуків та рукодайних з Галича. Гайдуки, рятуючись од куль, розбіглись мов зайці, а коли прибули старостинські рейтари — за височанцями і слід захолов. Скривдив пан Сіцінський побратима Івана Чорного, і тої ночі пішов з димом панський двір. Пан Рамбулт, почуваючи себе безпечним за мурами свого невеличкого, але міцного березівського замка, кинув у льохи двох побратимів, ще й погрожував, що вчинить те саме з Височаном. Але сталося інакше. Темної ночі хтось одкрив таємну хвіртку в мурі, і в замок вдерлися опришки. Легіні зарубали пана Рембулта, недолюдка-економа та кількох собак-гайдуків.

— То сам бог карає панів за сваволю, — з глумом говорив ватажок. — Та й каратиме далі за кривди побратимів.

На Підгір’ї всі знали, що крім бога тут не обійшлося без Височана. Але прямих доказів проти ватажка та височанців не було, і навіть щорічні рочки — з’їзди шляхти, що відбувалися у Галичі, ні в чому не могли їх звинуватити.

Слідом за сапогівцями та комарівцями прибули інші гості.

Прийшов вікторівський священик Грига, який давненько закінчив Рогатинську братську школу, але ще й досі не забув спудейського життя. Привітавшись з Семеном, Грига тут же повів з ним розмову про ті далекі часи, коли він сам був спудеєм.

— «Гди яку реч добре відаєш, любо філософію, любо теологію, любо астрономію, математику, арифметику, любо риторику або яку іншу науку, тая на розумі чловічем, яко на таблиці, єсть написана», — сміючись, похвалився перед Семеном, що й досі тямить «Правила школьниє». — А такого смачного борщу та гречаної каші зі шкварками, якими годували нас у бурсі, я вже двадцять років не їв. На свято Йоана-Хрестителя, нашого патрона, давали рижову кашу з цукром та родзинками, ще й посилану тертим мигдалем. Благодать. Ми на неї цілий рік чекали. Ти кажеш, Що тепер на латину налягають. Ми тоді більше грецькі письмена вивчали. Од греків віра наша православна прийшла. Але, як то мовлять, «темпора мутантур ет морес» — змінюються часи і звичаї.

Почувши од Семена, що у старших класах вже не січуть спудеїв різками, а садовлять ледачих на ослячу лаву і одягають на голову паперову корону з написом «рекс асінорум»[13], отець Грига незадоволено похитав головою.

— Наука без бука, як мода без вінця, — поділився з Семеном своїми поглядами на педагогіку. — Найславетніші педагогуси захваляють березовий прутик. За моїх часів преподобні отці-дидаокали навіть філософів[14] так чухрали, що й досі моторошно, як згадаю.

Гості сміялися, запитували свого священика, чи й він скуштував березового прутика і яка у рогатинських отців була рука.

Серед розмов та жартів минав час, але господарі, видно, ще когось чекали, бо не запрошували гостей за столи і раз у раз позирали на дорогу.

– Їдуть, їдуть! — загомоніли раптом присутні, показуючи на гурт дивно одягнутих вершників, які несподівано вигулькнули з поблизького лісу.

Йшли легені з Ясениці Через Осмолоду,

Надибали пана Яна,

Кинули у воду,-

покотилася над селом бадьора коломийка.

— То нові побратими з-під Печеніжина, — пояснив скупо Гнат і кинувся аж за ворота зустрічати вершників.

Гості хитро переморгнулися. Вони знали, що це за легіні, які кидають у воду панів, але ніхто не висловив того вголос.

Стрункі, як гірські ялиці, смагляві, чорноокі, вершники були одягнені у короткі сірячки і льняні, вишивані вузькою червоною смужкою сорочки, випущені поверх товстих вовняних холош. Вони носили не шапки, а круглі чорні крисані, прикрашені пишними павиними пір’ями, а на ногах мали шкіряні постоли. З-за широких, оздоблених сріблом і бронзою чересів визирали перламутрові головки пістолів. У кожного вершника був за спиною мушкет, а в руці — залізна сокирчина на довгому і тонкому ясеновому топорищі.

В очах печеніжинських побратимів таїлася якась настороженість та зосередженість, а на вродливих обличчях позначилися завзяття та гордість.

Гнат аж тричі почоломкався з ватагом печеніжинських легінів — літнім, кремезним гуцулом і з пошани до гостя сам узяв від нього коня.

Вікторівці знали, що Височана і ватага Юру єднає давня приязнь, яка народилася під дзенькіт шабель та свист стріл.

Молодий, ще не обізнаний з ординськими хитрощами, Гнат переслідував з горсткою побратимів татарську ватагу, що загналася аж під Печеніжин, і потрапив у засідку. Порубаний і постріляний, ледь тримаючись у сідлі, він уже втратив надію на рятунок. Раптом голосний клич — «Бий, рубай поганців!» — сколихнув горами, і сотня вершників на невеличких конях врізалась, як лезо меча, в татарську гущу, розсікла її надвоє, зім’яла.

Стікаючи кров’ю, Гнат помутнілими очима спостерігав за дивовижною битвою. Незнайомі вершники не вживали ні шабель, ні списів, а спритно залізними сокирчинами зрубували, ніби капусту, татарські голови. Особливим завзяттям та одвагою виділявся молодий кремезний вершник, який час від часу подавав сокирчиною якісь знаки своїм товаришам.

«Це, мабуть, опришки, а він їх ватаг», — подумав Гнат, і чорний туман ліг йому на очі.

Не кинув ватаг Юра вмираючого Височана на поталу вовкам та крукам, привіз у Печеніжин. Три тижні найславніші знахарі напували Гната відварами різних трав і квітів, мастили різними мазями.

Усе це згадав тепер Гнат, ідучи поруч з ватагом.

Юра часто навідувався до нього, хворого, і вони вели довгі, запальні розмови про правду і кривду, добро і зло, шукали способів, як допомогти своєму народові.

А на прощання ватаг подарував йому топірець, який і досі висить у світлиці під образами, на почесному місці, нагадуючи про минуле, про їх дружбу.

Відтоді вони багато разів зустрічалися, спільно переслідували татарських наїзників, разом веселилися за одним столом і сумували над лихоліттям, яке настало на їх рідній землі.

Такою була й сьогоднішня зустріч, і в очах Гната та Юри світилася радість.

Отець Іван коротко поблагословив трапезу, і гості з веселим гомоном сіли за столи, дружно піднесли до уст кухлики. — Пригощайтесь, добрі люди, чим хата багата, — припрошував гостей Гнат, задоволено позираючи на столи, що ломилися од їжі та напоїв. — Пригощайтесь і не нарікайте опісля, що за столом у Височана по бороді текло, а в роті не було.

— Не гніви бога, Гнате! — обурювалися гості. — Для такої гости двох черев мало.

— Чрево єсть яки бездна, — сумно озвався отець Грига, одрізаючи спорий кусень свинячої печені.

— Оно же гріхів наших начало, — уминаючи курячу ніжку, докинув від себе дяк Онуфрій. — А ще сказано єсть: «Хто плоті годить, той душу погубить».

— Виходить, пане дяче, що нас, кметів, чекає рай, а всіх панів — пекло, — пожартував хтось. — Вони ж суть чревоугодниками.

Гості засміялися, а дяк ображено покосився на жартуна.

— Тепер, Семене, навчишся в мене попівської справи і за рік сам попом станеш, — запропонував Грига, щоб змінити тему розмови

— Дякую, отче Гйане, за щире слово, — дипломатично ухилився від відповіді Семен.

— Йди до нас, легіню, — порадив Юра. — Житимеш у горах так вільно, як орел під хмарами. А наші гуцулки чорноокі як очима кинуть — ніби вогнем обпечуть, — підморгнув лукаво.

— Страшно, дядьку Юро. Можна згоріти, — не розгубився Семен, і ватаг засміявся.

— Не ваб його, молодого, буйним життям і чорноокими гуцулками, — з докором звернувся до ватага Грига. — Народ наш стогне в неволі, скрізь кривда і неправда, і нікому з ними боротися. А розумний піп і в смутку потішить, і в біді допоможе.

Ватаг хотів щось відповісти, але його випередив комарнівський сотник Яремко Попович.

— Хай привчається до військового ремесла, — порадив палко. — Ляхи не вічні. Шляхта п’яна, збабіла, одвикла од (військової оправи, і ціла Польща тримається зараз на найманцях. Посполитого люду — як жолудів на дубі. Але без розумної голови не здобудемо над панами перемоги.

— Аби ж то другого Сагайдачного послав нам господь, то всі ляхи присмирніли б, — загомоніли гості — То була наша, підгірська кров, хоч і шляхетська.

— Розумний був гетьман. Тільки зле вчинив, що допоміг ляхам під Хотином, — з докором похитав головою Грига.

— Дуже зле вчинив, — підхопили за Григою гості. — Якби гетьман не врятував панів, то турки та татари знищили б їх дощенту і навіть поганого плоду од панського роду не залишилось би.

— Султан теж не йшов на Україну з хлібом-сіллю, — заступився за гетьманом Височан.

— Орда, Гнате, як повінь, — нагадав ватажкові сапогівський сотник Хаячок. — Нахлине, напакостить і спливе. А лях — як болячка. Мучить, поки не замучить, І ненаситний, як вовк. З мертвого шкуру здер би.

— Дерихлопські![15] — кинув їдко Яремко Попович. — Народ на них працює, найманці за них воюють, гайдуки та челядь їм служать, а вони тільки п’ють, гуляють, у карти грають і в розпусті живуть.

— Для нас це на користь, — озвався Семен, який досі мовчав.

Гості, не розуміючи, на що він натякає, здивовано переглянулись.

— Не второпаю твоїх слів, — покрутив головою Юра.

— Сказав комарнівський сотник, що на панів працюють, за них воюють, а вони од розкоші та розпусти бабіють, — нагадав слова Яремка Поповича Семен. — Розкіш і розпуста згубила колись Рим і Візантію. Були колись такі держави удесятеро могутніші й багатші од нашої Речі Посполитої,- пояснив гостям. — Розкіш та розпуста привела їх до занепаду. Ляхи вже не ті вояки, якими були раніш. Шляхта одвикла од шаблі й мушкета, ховається за спинами найманців та гайдуків, катує безборонних, а опісля чваниться своїм геройством. Але власними силами польські пани давно вже не вигравали жодної битви, не здобули жодної вікторії. Ціла Річ Посполита не може впоратись із Запорізькою Січчю. Якби не реєстрові та найманці, то козаки давно прогнали б усіх поляків за Віслу. Але той час уже не за горами, бо кожний день копає панам могилу.

Слова Семена були такі запальні й переконливі, що гості слухали їх затамувавши подих, і руки мимохіть тягнулися до шабель, до пістолів, до сокирчин.

— Красне та й гостре твоє слово, як наші сокири, — похвалив Семена Юра. — Звеселило мою душу, мов солодкий трунок. Як настане той час, то наших сокир також не забракне, — пообіцяв урочисто.

— А нагостріть їх добре, панове легіні,- порадив гаряче Грига. — Великого треба грому, щоб спопелив усю погань, що розплодилась на нашій землі. Збиткуються над нами і чужі зайди, й свої супостати.

— Перевертні для нас, отче, — не свої,- гнівно озвався Височан. — Вони лютіші од найлютішого ворога. Продали і свій народ, і свою віру, і честь та совість.

— Кожний торгує чим може, — кинув глузливо сотник Хаячок. — Швець шкірою, а наші пани вірою. Нині вони православні, завтра католики, а післязавтра за золоті цехіни поклоняться і аллаху.

— Кажуть, що в перевертня Ярему Вишневецького сатана вселився, — озвався хтось з гостей і перехрестився.

— Сам Вельзевул, — потакнув серйозно Грига. — Окаянний цілу Україну в крові утопити хоче. Церкви, у яких замолоду молився, закриває, попів, які навчали його в дитинстві, четвертує і власною рукою очі їм виколює, скрізь у своїх маєтках ксьондзів та єзуїтів насаджує.

— А Костянтина Острозького внук, Януш? — нагадав Семен.

— А князі Чарторийські, Корецькі, Збаразькі, Заславські…

— А можні панове Лагоди, Шумлянські…

Гості з ненавистю називали прізвища перекінчиків, розповідали про їх злочини та знущання над українським народом, кров якого текла в їхніх жилах.

— Не забувайте про пнівського Куропатву, — нагадав Юра. — То собака з Яреминої псарні. Як ватаг Гриць Кардаш зі своїми опришками здобув і спалив Пнівський замок[16], а старого Куропатву зарубав, то всі гадали, що тепер людям легше стане. Але не так сталося, як гадалося. Син у батька вдався, бо вовк плодить вовка. За три роки молодий Куропатва відбудував замок, і зараз другого такого на цілому Підгір’ї немає. У неділі та свята не давав спочинку своїм кріпакам. Там кожний камінь омитий людською кров’ю і сльозами.

— Вбити нелюда! — вигукнув з ненавистю Семен. — Легко сказати, — похитав головою Юра. — На ловах і в дорозі його понад сотня гайдуків і рукодайних стереже. А здобути вдруге пнівський замок уже не вдасться. Його тепер день і ніч охороняє залога. Жодному кріпакові не довіряє Куропатва. Але знай, що ми вже двічі таки підстерегли його. Тільки бог наші кулі одвертає від нього.

— Якусь іншу кару готує йому господь, — висловив здогад Грига. — Може, таку, що всі перекінчики і недолюдки здригнуться. Сказано єсть, що всякому діянію призначений його час; час жити і вмирати, воювати і миритися, любити і ненавидіти, веселитися і сумувати. Він прийде і на Ярему, і на Куропатву, і на всіх катюг. А сповістять про нього знаки, що появляться на землі і на небі. Хто матиме очі, той побачить, хто матиме вуха, той почує.

Піднявши догори руки, з натхненним обличчям і розвіяним волоссям, задивлений кудись у небо, Грига нагадував якогось старовинного поганського віщуна.

— Я, ваш душпастир, візьму тоді до рук не хрест, а шаблю, і не благословлятиму, а вбиватиму. Але гріха за це мені не буде, і вам їх бог одпустить.

Слова Григи справили на всіх глибоке враження. Забувши про їжу та напої, гості збуджено позирали на небо, чи не появились знаки, про які згадував Грига, чи не настала пора братися до зброї.

— Якби серед нас була єдність, то ми давно здобули б собі волю, — порушив мовчанку, що настала після Григи, Семен. — А то так: як тільки устає на бій Київська земля, то дрімає Галицька, як піднімається Поділля, то мовчить Підгір’я. Тоді до нас прийде воля та доля, як підніметься на бій уся Україна, як степ з’єднається з горами, а Дніпро з Черемошем, як на голос козацьких литавр озвуться в Чорногорі трембіти. І хто сидітиме в запічку, коли інші проливатимуть свою кров, того треба карати як ворога.

— Ми сидіти по запічках не будемо! — схоплюючись з лав, гукали ватажкові гості. — А хто сидітиме, того стягнемо за ноги.

— Клянусь богові та й людям — як у степу брязне козацька шабля, то в горах відгукнуться наші сокири, — підняв високо свій топір ватаг.

— Ми також клянемось! — посхоплювалися з лав гості.

Раптом увагу всіх привернув до себе дивний вершник, що появився на дорозі. Розхристаний, простоволосий і босий, він мчав на неосідланому коні, вигукуючи: «Татари, татари!»

На подвір’ї сплигнув з запіненого коня і, хитаючись, ніби п’яний, підійшов до Височана, втомлено сперся об стіл.

Серед гостей настало тривожне замішання. Вони стовпились біля вершника.

— Випий і кажи! — подаючи вершникові кухлик оковитої, наказав коротко Височан.

— Татари спалили Коропець! — вигукнув з відчаєм вершник.- 3 міста тільки згарища залишились. Людей, які оборонялися, повбивали, інших у ясир погнали. Я коропецький передміщанин, а на прізвище Кащук, — пояснив. — Коли татари напали на Коропець, то я сам один був дома. Жінка з хлопцем пішли в ліс по сушняк, на бога надія, що обоє врятувалися. Я сховався було, але як стала горіти хата, то ледь не задихнувся в диму. Виліз з погреба, бачу: ординець у стайні щось з конем вовтузиться. А коло хати вила лежали. Устромив я їх у поганця, а сам на коня. Помітили мене нехристи, але кінь впору доніс до лісу. Ну, а там я вже безпечний. Ординці в ліс не пускаються.

Зі слів Кащука, який з узлісся стежив за татарами, виходило, що наїзники розділились у Коропці на дві ватаги. Одна подалась на Братківці, друга, обминаючи Тисьменицю, — на Черніїв.

За хвилину над Вікторовом поплили протяжні звуки рогів. У Сапогів, Блюдники, Комарів і Бринь помчались гінці за тими побратимами, які з різних причин не могли прибути до ватажка на гостину. Гості сідлали коней, перевіряли мушкети, пробували, чи гострі шаблі.

Воюючи з татарами понад двадцять років, Гнат докладно пізнав їх звичаї та хитрощі й зараз упевнено давав сотникам і десятникам накази, про все тямив, усе передбачав.

Повідомлені гінцями, що ватажок скликає загін, у Вікторів з ближніх сіл та хуторів стали прибувати поодинокі та гуртами побратими.

— А ти куди? — дивлячись на сина, який саме виводив зі стайні коня, запитав суворо Гнат.

— Куди всі, туди й я, — не злякався суворого батькового запитання Семен. — Не хочу сидіти в запічку, як інші проливатимуть свою кров, — повторив свої недавні слова.- І чекати, що стягнуть мене за ноги.

Гнат розгублено похитав головою. Власне, він був радий, що в його сина не тільки розумна голова, але й відважне серце.

«Нашого, височанського роду», — подумав гордовито.

Але Семен ще не набув військового досвіду і легко міг попасти в біду. Навіть він, батько, не зможе його охоронити, бо мусить керувати битвою. Але ж яке він має право оберігати сина від небезпеки, коли інші не ухиляються від неї?

— Сідлай коня, сину, та швидко! — ласкаво наказав Семенові. — Височани в запічках не відсиджуються.