Полковник Семен Височан

12

Ще ніколи, навіть на празник святої Варвари, опікунки села і церкви, Боднарів не бачив у себе стільки зайшлого народу, як у ті погідні вересневі дні тисяча шістсот сорок восьмого року. Пішки й на конях, босі і в ходаках, поодинці й гуртами поспішали сюди з усього Підгір’я, і не було кінця-краю людському потокові. Притому прибували тільки чоловіки, озброєні косами і сокирами, мушкетами й шаблями, а деякі навіть дубовими дрючками. Боднарівці зустрічали їх радо, як найбажаніших гостей, виносили хліб і молоко, пригощали яблуками та грушами, запрошували до хат. Повстанці квапились на майдан коло церкви. Не вміщаючись на майдані, вони перебрались на вигін за селом.

Сюди прибув і полковник Семен Височан із своїми сотниками та десятниками.

Старшини швидко й уміло наводили лад серед зібраного люду, відокремлювали кінних від піших, мушкетних від «косарів» і «сокирників», формували десятки й сотні, вказували кожному його місце.

Семен їздив від сотні до сотні, розмовляв з повстанцями, перевіряв озброєння, призначав десятників і сотників — здебільша досвідчених у військовому ділі старих височанців.

Ті, які вміли користуватись вогнепальною зброєю, але не мали її, одержували мушкети, порох і кулі, їх придбав Гнат за дукати пана Млодзєєвського.

Так народжувалася у Боднарові підгірська повстанча армія.

Тут, за формуванням армії, застала Семена вістка про пилявецьку битву, яка принесла Україні довгождану волю.

Такої поразки Річ Посполита ще не знала.

Збунтовані, ще й погано озброєні «хлопи» йшли від перемоги до перемоги, громили горді та пишні, заковані у панцирі шляхетські війська, кидалися, зневажаючи смерть, на гармати.

У Боднарові радісно, як на Великдень, заграли дзвони, залунали пісні. Ніхто не знав, де саме ті Пилявці, чи над Дніпром, чи над Збручем, але народ веселився і святкував козацьку перемогу, бо ж вона несла волю і Галицькій землі, і Підгір’ю. У боднарівській церкві попи служили богослужіння, народ навколішках дякував всевишньому, що він послав йому довгожданого месію, просив для Хмельницького довгих років життя і удачі для козацької зброї.

Розвідники, які приходили і зникали як тіні, доповідали головному полковникові, що вся галицька земля від Карпат і по Збруч також узялася за зброю, визволяється з віковічної неволі. Іноді вони приносили універсали Хмельницького. Грамотні читали їх неграмотним, і полум’яне слово, що кликало до бою, запалювало повстанців.

В неділю, до схід сонця, заграли у Боднарові в похід роги, затрубили труби, заіржали коні.

Не зламав слова, яке дав ще два роки тому, і Грига. Поблагословивши повстанців, він тут же замінив рясу на каптан, а кропило на мушкет і сів на коня.

Попадя, ніби передчуваючи, що більше не побачить свого панотця, всяко намагалась затримати його при собі, але надаремно.

— Де вівці, там і пастир, — нагадав дружині про свій обов’язок панотець, якого Семен призначив сотником. — Гине, Ганно, в неволі наша православна віра та церква, а я воїн її.

Попадя смутно хитала головою і, гамуючи сльози, складала в торбину хліб, сало та яйця, щоб панотець не голодував у поході.

Ген за село, аж туди, де дорога збігала з пагорбка у ліс, проводжали боднарівські матері та дружини своїх і чужих синів, чоловіків, батьків, благословляли в далеку дорогу, просили для них в бога удачі. Сердешні знали, що не всі сини повернуться з походу, що багато дітей залишиться сиротами, а жінки удовами. Але така велика ненависть до гнобителів палала в їхніх серцях, що ніде не чути було ридань.

Боднарівські матері і жони не знали суворого наказу спартанців: «Зі щитом або на щиті». Вони народилися і виросли в іншій країні, належали до іншого народу. І наказували своїм синам та мужам так, як веліли їм закони та звичаї їхнього народу: «Здобути або дома не бути».

Дрібно цокотіли кінські копита, і м’яко ступала по рідній землі босими ногами піхота.

Попереду їхали бувалі височанські сотні, а за ними — кінні повстанці, що прибули з цілого Підгір’я. їх було понад п’ять сотень: селян, міщан і навіть дрібних загродових.

Як крило жар-птиці, майорів у повітрі малиновий прапор з золотим хрестом, вишитий боднарівськими дівчатами.

За вершниками поспішало понад три тисячі піхотинців, учорашніх кріпаків. У багатьох з них були придбані різними способами мушкети, і, жартуючи, товариші називали їх босою рейтарією. Але мушкетери не ображались.

— За свій мушкет я торік оддав трьох коней, як зміїв, — похвалився здоровенний босий парубок.

— Бреши та міру знай, — не повірили товариші. — Звідкіля взялися в тебе ті змії? Квочка висиділа?

Парубок на мить зам’явся з відповіддю, позирнув на товаришів, ніби не знаючи, чи може поділитися з ними своєю таємницею, і враз засміявся.

— У сусіднього поміщика вкрав, — признався щиро. — Приїхав пан з двома рукодайними качок на озері стріляти. Я саме у шуварах сидів, рибу ловив. Прив’язали вони коней до дерев, сіли на човен, попливли. Я нишком з шуварів на берег вибрався, і враз виникла у мене думка спробувати щастя. Одв’язав коней, стрибнув у сідло та в ліс. Цілий тиждень їх переховував у хащах. Опісля в одного корчмаря, що такими кіньми торгує, і обміняв їх на мушкет і порох…

— А я свій придбав, коли з галицькими купцями у Валахію ходив, — похвалився інший. — Дав управителеві вола за те, що звільнив мене на півроку від панщини, та й пішов стерегти купецьке добро.

— Ну, а мені сам полковник подарував, — гордовито позирнув на товаришів третій. — Як повернусь живим, то дітям і внукам його залишу, мов найдорожчий скарб.

За розмовами минав час, але коли гамір наростав, над їздив незадоволений, суворий сотник, і на мить наставала тиша.

Кінноту вів Семен, а піхотинців — колишні сотники, а зараз полковники Хаячок, Яремко-Попович і Копистка.

Народ, не призвичаєний до військової дисципліни, часто її порушував, і старшинам коштувало чимало зусиль, щоб навести похідний лад.

Обминувши головний галицький шлях, повстанці, не бажаючи, щоб усі їх бачили, пішли польовими дорогами.

Земля щедро зародила і тепер відпочивала. Але на поміщицьких ланах всюди ще стояли не звезені в скирти копи, лежали у покосах гречка та просо, так ніби люди забули про них.

— Пропадає добро, — журливо хитали сивими головами літні повстанці, яких було чимало.

— Хай пропаде разом з панами, — кидали молоді.

— Хліб святий, нашими руками вирощений, — нагадували молодим старші.

Але на одному з ланів, на диво повстанцям, кипіла праця. Селяни жваво складали на вози снопи і везли в село, що маячіло під горою. Інші, в яких не було ні воза, ні коня, здебільшого жінки та підлітки, несли їх у ряднах на спині.

— Гей, люди! Годі вам так старатися на пана! — гукнув хтось із повстанців.

— У нас давно вже немає пана! — радісно озвався селянин, одриваючись на мить од праці. — Втік кудись, окаянний, разом з управителями, економами та гайдуками. Бодай би голову зламав.

Чоловік, мабуть, здогадався, чиє це військо кудись поспішає, тому і говорив так сміливо.

— То для кого ж ви стараєтесь? — здивувався повстанець.

— Для себе, — пояснив збуджено кріпак. — Хоч раз буде в нас досить хліба до нового, і на переднівку народ не помиратиме з голоду.

— Мудро, таки мудро робите, — похвалили селянина літні повстанці. — Не пропаде хліб святий і ваша праця.

Вже було близько полудня, як до війська долетіла мушкетна стрілянина.

— У Вітківцях стріляють, — здогадався полковник Яремко Попович. — Але хто?

— Розвідай, полковнику, що там діється, — наказав Яремкові Семен. — Ми тим часом зупинимось у лісі. Може, у Вітківці заблукала якась втікаюча хоругва і бешкетує в селі.

Ліс ріс близько дороги, і скоро піших та вершників сховала гущавина.

Саноцький, якого Яремко-Попович послав у розвідку, довго не забарився. Разом з ним прибуло ще й кілька селян на неосідланих конях.

— У Вітківцях цілий регімент гусарії та панцирних, — не зіскакуючи з коня, доповів головному полковнику та старшинам сотник. — Частина вояків — пилявецькі недобитки, решта — уцілілі панцирні хоругви Яреминого друга Самуїла Лаща. Але його самого немає. Втік з кількома добірними хоругвами у Львів. Там вже перебуває Вишневецький, який ледве встиг урятуватися від Кривоноса. Оці хоругви веде у Львів Лащів полковник. Пани грабують селян, кривдять жінок. Викрикують, що їх Річ Посполита ще не згинула, що з Великопольщі ось-ось прибуде сто тисяч посполитого рушення і двадцять тисяч німецьких кнехтів, що аж тепер Хмельницький буде покараний за своє зухвальство. У Лащівців є кілька гармат і фальконети[38].

— Де ж ти оце все встиг дізнатись? — здивувався Семен, ніби не довіряючи розвідникові.

— Від них, вашмосць, полковнику, — показав на селян Сяноцький.

— Значить, вітківецькі,- здогадався полковник. — Кажіть, що чули і бачили.

— Бодай би ніхто не бачив такого, — зітхнув один з селян. — Лащівці у нашій гуральні десять бочок оковитої забрали і п’ють та бешкетують. Оце взяли ми в п’яних гусарів коней і серед ночі з села втекли. Одного, що не давав, утихомирили навіки.

— Праведне діло зробили, — похвалив селян Семен. — Але чи не прийняли ви дишлів од возів за гармати та фальконети? — пожартував добродушно.

— Не насміхайся з нас, вашмосць, — образився селянин. — Хоч ми і в ряднині, але колись теж дещо бачили. Я десять років при гарматах у князя Яблоновського служив. То можний пан і має маєтки в Польщі й на Україні.

А Вітківці дістались йому за жінкою, княжною Любомирською. Оце, як заворогував він з паном Замойським за якісь посесії у Великопольщі, то став набирати зі своїх маєтків селян і привчати їх у своєму Яблонові до військового ремесла. Отак я й гармашем став. А як біля Замостя дійшло між панами до битви, то якась мушкетна куля мене у ногу поранила. Сотник, щоб не вовтузитись зі мною, відпустив домів. Так що Клим Головач не тільки того світу, що у вікні бачив, — похвалився гордовито.

— Ну, що ж — свого гармаша матимемо, — зрадів Семен. — Як гармати здобудемо, будеш, Климе, за старшого над ними. Аби нам більше таких, як ти, бо що це за армія без артилерії.

— А ти, полковнику, людей своїх запитував? — поцікавився Клим. — Ачей не один я такий?

— Чогось не прийшло на гадку, — признався щиро Семен. — Та й гармат ще немає,- додав на своє виправдання.

— Заздалегідь треба знати, хто до чого майстер, — несхвально позирнув на молодого полковника Головач. — Може трапитись, що матимеш гармати, а пізно буде гармашів шукати. Я вже таке бачив, — покликався на власний досвід.

— Дізнаємося ще нині,- визнав свою помилку Семен. — Розумної ради тільки дурень не слухає. Якби то знаття, скільки у Вітківцях цього недобитого шляхетства зібралось.

Клим замислився і взявся рахувати щось на пальцях.

— Хоругов, либонь, шість, а може, й сім, — озвався зажурено. — Сила… Та ще й пахолків чимало. Бо пани без них не обходяться.

— Нічого, не такий чорт страшний, як його малюють, — повеселів Семен. — Аби тільки не більше.

— Ей же, полковнику, — зчудувався Головач. — А скільки того війська в тебе, що не лякаєшся такої сили?

— Боятися вовка — у ліс не ходити, — знову відповів приказкою Семен. — А ми, як сам бачиш, лісу не лякаємося. Ані Лаща і пилявецьких недобитків, — додав завзято.

— Стривай! — задивився на молодого полковника селянин. — Ви, певно, височанці? Старого ватажка, кажуть, поранили, і тепер його вчений син побратимами командує.

Хаячок і Яремко-Попович весело посміхнулись. Семен, ніби не знаючи, що відповісти, мовчав.

— Оце ж і він перед тобою, чоловіче добрий, — показав на Семена сапогівський сотник.

— Ой, леле! — жахнувся Головач. — Даруй, вашмосць, як сказав якесь нерозважливе слово, — пробачився перед головним полковником. — То й мій Петро також десь тут! — повів очима по повстанцях.

— Син? — здогадавсь хтось із старшин.

— Егеж! — признався Головач. — Як прийшли чутки, що у Боднарові Височан військо проти панів збирає, то молодих на ланцюгу дома не втримав би. Аби тільки не трапилось з ним якого лиха, — зажурився.

— Я тут, тату! — вигукнув раптом чорнявий моторний юнак, розштовхуючи повстанців, які оточили Клима.

— Петре!.. — кинувся до сина селянин і, ніби засоромившись своєї радості, запитав удавано суворо:-А Буланок де?

— Отам, у ліщині,- показав рукою поза себе парубок.

— Ну, ну, вважай! Пантруй коня, — наказав строго синові Головач. — Я оцього в гусарів позичив, — похвалився, поплескуючи коня по спітнілій шиї. — Але ти, мабуть, голодний? — стурбувався раптом, позираючи на сина. — А при мені ні крихітки хліба. Ледве з душею втік з села. Як пани не запалять села, то в тайнику знайдеться щось попоїсти, — підбадьорив парубка.

— Серед нас з голоду не помре, — заспокоїв Клима Семен.

— Дома на Великдень такого не їстиме, — пожартував Хаячок. — Як свого, бува, не маємо, то в панів усього доволі. Краще пригадай, що ти ще бачив і чув.

Але Головач розповів усе, що знав, а його товариші також не додали нічого нового.

Семен замислився. Повстанці мали над шляхтою кількісну перевагу, але були значно гірше озброєні. У відкритому полі не встояли б проти закутої в залізо гусарії і панцирних хоругов Лаща. А перемога шляхти саме тепер, як повстання тільки почалося, загубила б його.

З другого боку, повстанці не повинні ховатися од шляхти, уникати битви. Перша перемога над ворогом сповнить їх вірою у власні сили, окрилить, запалить завзяттям і, найголовніше, озветься стоголосим відгомоном по цілому Підгір’ю. А як бог дасть здобути ще й отинійський замок, то ніхто вже не сумніватиметься, що на панів приходить кінець. Але спершу треба було порадитися з старшинами, послухати їх думки.

— Як гадаєте, вашмосці? — звернувся до полковників і сотників. — Будемо з лащуками битися чи підемо дорогами? Вони у Галич, а ми в Отинію.

Старшини переглянулись, завагались. їм, як і Семенові, важко було вирішити, що, власне, ліпше. Але вагання тривало недовго. Старі височанці, що звикли наступати та воювати, завжди без страху дивилися в вічі смерті.

— Хоч лащуки кровожерливі, як вовки, але й ми не вівці,-першим різко озвався Хаячок, вдаривши рукою по шаблі. — Не таких вже бачили.

— Для того ми, вашмосць головний полковник, і повстали, щоб воювати з панами, а не ховатися від них, — приєднався до Хаячка Яремко-Попович. — Видно, така божа воля, що під Вітківцями наші дороги зійшлися.

— Ховатися не будемо! — рішуче заявили й собі сотники та десятники. — Боягузи дома на печах залишились.

В очах Семена засвітилась радість. Він гаряче прагнув битви, але боявся, що старшини не захочуть іти на непевність, наражати військо на жертви, без яких не обійдеться.

— Хочу почути ще й вашу думку, — звернувся до рядових повстанців, ніби ставлячи під сумнів їхню відвагу та завзяття.

— Добре робиш, полковнику, що й нашої думки питаєш, — загомоніли схвально повстанці. — Нашої крові потече найбільше. Але ми не з боязких. Козаки — це також колишні кріпаки, люд посполитий, такий, як і ми. А громлять же воєвод і гетьманів. Б’ють панів козаки, не осоромимось і ми, височанці. Але ти — наш головний полковник і як накажеш, так і буде.

— Воля ваша, — вклонився побратимам Семен. — Поміряємось зі шляхтою силою та відвагою. Я складу з полковниками план битви, а ви повертайтесь у свої сотні і готуйтесь до бою. Як переможемо панів, то слави ніхто нам не відбере. Як загинемо, то народ добрим словом згадає.

Семен чекав донесення розвідки, вдруге посланої у ворожий стан.

Вітківці лежали далеко від головних шляхів, ще й притаїлися у великій балці, але Семен здогадувався, що привело шляхту аж сюди. При головних шляхах давно вже пограбовано всі села, і голод загнав пилявецьких недобитків

та панцирних Лаща аж сюди. Певна, що тут уже не загрожує їй жодна небезпека, шляхта могла у Вітківцях досхочу наїстися, напитися й відпочити.

Закривши виходи з балки, можна було стріляти застуканих зненацька панів, як зайців. Але при тому загинуло б чимало втікачів, та й ціле село пішло б з димом.

Залишався ліс, попри який бігла польова дорога, що вела до Галицького шляху. Вона підходила на віддаль мушкетного пострілу до узлісся зарослого гущавиною кущів, за якими і причаїлися повстанці.

Але обране для засідки місце мало і свої вади. Ліворуч від дороги стелилися поля і бігли за річку, ген аж до гір. Обстріляна з лісу шляхта могла не тільки рятуватися втечею, але й, охолонувши з переляку, відкрити з гармат та фальконетів вогонь по узліссі, закрити дорогу в Отинію. І все ж зручнішого місця для засідки поблизу не було, і хоч-не-хоч — довелось зупинитись на ньому.

Зосередивши в центрі піхоту й зміцнивши її кінною сотнею Сяноцького, розташувавши по боках вершників, Семен став чекати на шляху.

Так минуло кілька годин. І ось, нарешті, прибули розвідники. Вони доповіли, що лащівці і пилявецькі недобитки вирушили з Вітковець.

Наближався вирішальний час.

Семен наказав ударити на шляхту аж тоді, як вона минатиме сховану на узліссі піхоту. Атаковане відразу в різних місцях шляхетське військо, не знаючи, від кого оборонятися, розгубиться, і тоді повстанці скажуть своє слово.

Скоро на дорозі з’явилися пперші ворожі авангарди, а за ними — шляхетське військо. Над полями та лісом стояла тиша. Певні, що ніяка небезпека їм не загрожує, хоругви почували себе безпечно, самовпевнено.

Попереду на конях — в гартованих кольчугах, блискучих нараменниках та півианцирах — хизувалися хоругви Лаща. Вони складалися з багатої шляхти, так званих «панцирних товаришів». Серед них було чимало православних, у яких, як говорили, «руські кістки обросли польським м’ясом».

Весь час утікаючи й уникаючи битв, панцирні їхали при зброї, і в кожного «товариша» був невеличкий залізний щит, шабля, пістолі та мушкет.

За панцирними котилися гармати та фальконети, їхали вози з ядрами та порохом.

Похід замикала гусарія, що врятувалася од пилявецького погрому. На спинах панцирів гусари звичайно мали високі, втикані білим пір’ям, залізні крила, що підіймались над шоломами, від чого її називали «архангельським військом». Вітер, шугаючи у крилах, шелестів пір’ям, і над гусарією завжди стояв тривожний шум, що мав лякати противника. Гусари зневажали мушкети і були озброєні тільки шаблями та списами. Але зараз гусарія мала сумний і жалюгідний вигляд. З обламаних крил повипадало пір’я, панцирні були порубані, подірявлені кулями, і чимало вояків їхало з обмотаними ганчір’ям головами.

Гусари були понурі, пригнічені пилявецьким розгромом, який, мабуть, весь час стояв у них перед очима, і навіть вітківецька оковита їх не розвеселила.

Ззаду за військом тягнулися карети, брички і навіть селянські вози з утікаючою шляхтою, а за ними пахолки гнали відібрану у вітковецьких селян худобу.

Перша панцирна хоругва під’їхала до узлісся, і коні, занюхавши в лісі «свояків», радісно заіржали. Але ліс мовчав, і іржання залишилось без відповіді. Повстанці, заздалегідь передбачаючи таку можливість, пообмотували морди своїх коней ганчір’ям.

Виждавши, аж поки панцирні під’їхали до засідки, в якій притаїлася повстанська піхота, Семен сягнув за мушкетом. Не кваплячись, він зосереджено націлився у вусатого хорунжого, який їхав на чолі хоругви, і натиснув язичок мушкета. Блиснула викресана іскра, спалахнув на ложечці порох, гримнув постріл, і вусатий, махнувши руками, звалився з коня.

Постріл Семена сповістив побратимів, що битва почалася.

Не встигла шляхта отямитись від несподіванки, як на узліссі блиснуло безліч спалахів, і сотні мушкетних пострілів, що злилися в один оглушливий гул, покотилися над землею.

Вигукуючи: «Бий клятих!» — по центру і по тилах шляхетського війська вдарила повстанська кіннота. Окутана чорним густим димом, що стелився над дорогою і узліссям, вона була схожа на апокаліптичних вершників.

Дзенькнуло залізо, закричали поранені, дико захрипіли коні. З криком: «Козаки! Козаки!» — панцирні і гусари, охоплені панікою, кинулись навтіки. Як вітер розвіяв мушкетний дим, перед піхотою, що стріляла з узлісся, відкрилося страшне видовище. На дорозі та полі лишилося близько сотні поранених та вбитих панцирних і гусарів, б’ючись об землю, конали коні.

Полями, переслідуване повстанцями, безладними юрмами втікало шляхетське військо.

Охоплені смертельним жахом, забули про «гонор» посесіонати та вельможі, які їхали за військом. Кидаючи напризволяще жінок та дітей і рятуючи власну шкуру, вони вистрибували з карет та бричок, втікаючи, куди несуть ноги.

Семен збуджено стежив з узлісся за битвою, раз у раз посилаючи гінців з наказами до сотників і полковників. Раптом його увагу привернув до себе здоровенний повстанець, який, ламаючи наказ, кинувся до залишених шляхтою карет і почав у них ритися. За здорованем бігло ще кілька повстанців, засліплених жадобою легкої наживи.

В очах полковника спалахнули блискавки. Торкнувши коня, він під’їхав до гурту.

— Хто дозволив тобі під час бою покидати своє місце, своїх товаришів і займатися грабунком? — з глухим гнівом звернувся до здорованя. Інші, побачивши, що пахне смаленим, повернули до лісу.

— У Височана й без мене досить людей, — знизав байдуже той плечима, дістаючи з карети гаптовану золотом делію[39]. — Не взяв би я — візьме інший, — всунув здобич у мішок. — А дозволу, що мені діяти, ні у кого не питатиму. Слава богу, не малий і свій розум маю, — додав зухвало. — Досить вже слухав різних панів та підпанків. Тепер не хочу. Як воля — то воля. Що захочу, те й робитиму. Зараз я сам над собою пан.

Семен насупився. У душі йому було жаль здорованя, але для збереження ладу у війську він мусив його покарати.

— Скажи мені, парубче, чого ти сюди прийшов? Грабувати чи воювати з ворогом нашої землі? — поставив справу ребрам. — Ми не мародери, а військо, і хто ламає наші військові закони, заслуговує на смерть, — нагадав здорованеві, яка кара його чекає. — Ти, певне, із старшин, що так мовиш? — їдко засміявся парубок, і досі не здогадуючись, хто перед ним. — А старшини всі одним миром мазані. Аби побільше собі… Делії не оддам навіть самому Височану. А кому моє не в лад, то я зі своїм назад. Нині прийшов, завтра відійду, і слід по мені застигне, — засміявся безсоромно і знову засунув руку в карету.

Обличчя Семена нервово засмикалось. Обурений мародером, він рвучко вихопив з-за пояса пістоль. Гримнув постріл, і здоровань ураз ніби обм’як, похитнувся, випустив з рук мішок із злощасною делією і глухо гупнувся на землю.

За подією біля карети пильно стежили з узлісся сотні очей. Висновки напрошувалися самі.

Тим часом панцирні та гусари, побачивши, що їх переслідують не козаки, а якесь різношерсне військо, отямились від переляку і зупинились.

На полях одночасно в кількох місцях закипів бій.

Серед вершників-повстанців було чимало таких, які вперше брали участь у бою, і захищена півпанцирями та кольчугами шляхта то тут, то там стала перемагати. Семен з тривогою і жахом спостерігав, як падають з коней порубані побратими, як насідають на них панцирні.

Власне, битва тільки починалась, і тільки частина шляхти брала в ній участь. Решта, під звуки труб і рогів, збиралась у хоругви, щоб усіма силами ударити на повстанців.

Чоло Семена зросилося потом. Повстанцям потрібна була негайна допомога, але вся кіннота вже вела бій із шляхтою. Залишилася в резерві тільки сотня вершників Сяноцького та понад дві тисячі піхотинців. Вони власними тілами зупинили б панцирних, але й самі лягли б на побоїщі. Не було іншої ради, як трубити відступ. Побратимів сховає ліс, а панцирних привітають піхотинці оловом.

Ходом битви Семен був незадоволений. Побратими знищили чимало панцирних, проте не розгромили шляхти, а тільки виявили перед нею свої сили. Тепер вона чекатиме, коли повстанське військо вийде з лісу, щоб напасти на нього.

— Ех, полковнику! Оце б вдарити зараз по панах з гармат та фальконетів, — запропонував Клим.- І ці хоругви, що готуються до наступу, розлетяться, як череп’я з

розбитого горщика. Тільки гармати слід навести так, щоб ядра летіли над полями і не шкодили нашим.

Семен повів сумними очима по кількох гарматах, що стояли в затінку лісу.

— Гармашів немає,- озвався сумно.

— Знайдуться, — підбадьорив полковника Клим. — Гей, хто гармаш, ідіть сюди! — гукнув піхотинцям.

— Полковник гармашів збирає,- покотився узліссям гомін.

За кілька хвилин понад два десятки піхотинців, оточивши Семена, гаряче запевняли його, що кращих за них гармашів він не знайде на всій Україні.

— То з богоїм, Климе! — побажав Головачеві Семен, не маючи навіть часу запитати повстанців, де вони навчились гарматного ремесла. — Він старший Гармаш над вами, — показав на Головача.

Гармаші радісно загомоніли і чимдуж поспішили до гармат. Туди ж направився і Височан з двома сотнямй піхотинців.

Повстанці випрягли коней і миттю спорудили з карет та возів загорожі, залишаючи в них тільки вузькі проходи, через які одночасно могло проїхати лише три-чотири вершники.

Тим часом битва розгорялась все сильніше. Не встигли вдарити повстанські гармати, як у бій ринули дві ворожі новосформовані панцирні хоругви.

Виконуючи Семенів наказ, полковники подали сигнал до відступу. Шляхта сприйняла його з тріумфальною радістю. Проте вона пам'ятала про той огненний шквал, що полився на неї з узлісся, знала, що там ховаються головні сили повстанців.

Панцирні на мить завагалися, не знаючи, чи переслідувати відступаючих височанців, чи задовольнитися їх відступом. І все ж, підбадьорені видимістю перемоги, засліплені люттю, вони кинулись навздогін за повстанцями. Та навіть того короткого вагання було досить, щоб височанці одірвалися від ворога, перехопилися на той бік дороги.

Затрубили труби, і, ніби залізна лавина, покотилися в наступ панцирні хоругви, а за ними рештки гусарії.

Перші гурти повстанців домчали саме до проходів між возами, як ударили гармати. Залізні ядра перелетіли з шумом та свистом над побратимами, врізались у наступаючу

ворожу гущу і, звалюючи людей та коней, проклади криваві стежки.

Слідом за гарматами скажено гавкнули фальконети.

Панцирні закричали і, намагаючись зупинити коней, натягнули повіддя. Але злякані, наполохані гуком коні не слухали вершників і далі неслися вслід за височанцями.

Останні вершники-повстанці саме встигли в’їхати в проходи, як надлетіла шляхта. Того тільки й чекали сховані за возами і каретами мушкетні. Гримнули сотні пострілів і ніби косою скосили перші шеренги панцирних та коней, що, падаючи, загородили своїми тілами проходи. Але близько сотні ворогів таки вдерлося за загорожу.

На узліссі закипів смертельний бій. Ніхто не шкодував власного життя, але й не щадив чужого.

Декілька разів намагалися панцирні прийти на допомогу своїм товаришам, що билися на узліссі, але коні зупинялися перед стіною з возів, карет та бричок, а сховані за ними повстанці щедро поливали шляхту олов’яним дощем.

Втративши більше половини війська, переслідувані гарматним і мушкетним вогнем, панцирні почали безладно відступати.

Вщух бій під лісом. Безславно загинув від сокири свого кріпака можний пан Лігенза, полягли від рук месників його «шляхетнонароджені» спільники.

Семен, оточений старшинами, виїхав на бойовисько.

На полях тут і там лежали вбиті та поранені, валялися мушкети, шаблі, пістолі. З голосним іржанням гасали без вершників перелякані коні.

На душі в головного полковника було і радісно, і сумно. Повстанці виграли важку кровопролитну битву. Перемога окрилила їх, надихнула вірою у власні сили, запалила новим завзяттям. Тепер уже жоден ворог їм не страшний. У битві загинуло більше половини шляхетського війська, повстанці здобули безліч усякої зброї, коней, возів. Хто прибув у Боднарів з дубовою палицею, той зараз озброївся шаблею та мушкетам. Кілька сотень піхотинців тепер можна було посадити на коні. Але повстанці також заплатили дорогу ціну за перемогу. Полягло понад сто побратимів, чимало було поранено. Пересів з коня на віз Яремко-Попович, якому гусарин проколов списом бік, і тільки здобичний татарський капкан з нашитими на ньому пластинками з кінських копит урятував життя полковникові Відійшли на вічний спочинок старі височанці, батькові дорадники і приятелі, сотники Довгий та Марчук. Тому й смуток стискав Семенове серце.

Але так мусило статись, бо ж де дрова рубають, там тріски летять.

Поранених побратимів взяли під свою опіку селяни, які встигли вже прибути з села на поле бою.

Мертвим копали на узліссі глибокі могили і тесали дубові хрести.

— Вічна вам пам’ять, — поклонився загиблим Семен і перехрестився.

— Вічна пам’ять, — обмокнувши у воді соснову гілку, покропив мертві тіла колишній вікторівський піп, а зараз сотник Грига. Його голова була перев’язана, крізь білу пов’язку просочувалася кров.

— Вічна пам’ять, — підхопили за сотником безліч голосів, і скорботний спів покотився над галицькою землею, злинув під небо.