Полковник Семен Височан

13

Сонце мандрувало вже на захід, як повстанці прибули в ліси коло Отинії. Але сутінки ще не огорнули землі, і з узлісся було видно і місто, і церкву, і стави, і греблю, і замок, і навіть вози та карети під мурами.

Дорога втомила людей та коней, але повстанці не думали про відпочинок. Сподіваючись, що скоро почнеться наступ, вони насторожено стежили за околицею та греблею, перевіряли зброю, годували коней.

— Ой люди! Так кортить ударити по замку з гармат, що хіба зв’яжіть мені руки, бо не втримаюсь, — лукаво позирнув на Семена старший гармаш Клим Головач. — Дуже хочеться побачити, як забігають пани, наче таргани, — засміявся, уявляючи переполошену шляхту.

Повстанці радісно загомоніли. Всім уже не терпілось у наступ.

— Не важтесь навіть доторкнутися до гармат, — суворо наказав гармашам Семен. — Шляхта не сміє й підозрівати, що ми перебуваємо в отинійських лісах. Інакше не здобудемо замка і ні з чим повернемось у Боднарів на посміховище людям.

Головний полковник, мабуть, когось чекав, бо, хвилюючись, раз у раз позирав на узлісся.

— Ми тут, як на вогні, а він бариться, — не називаючи вголос, кого має на думці, з досадою озвався Хаячок.

— Може, трапилось якесь лихо, — зажурився Семен.

— Хай бог одверне, — злякався Хаячок. — Що ж будемо діяти?

— Правду кажучи, і сам не знаю, — знизав плечима Семен. — Чекатимемо ще годину, — добув з-за пояса годинник. — Як не прийде, то зберемо нараду старшин. Хай вони вирішать, що діяти.

Хаячок зітхнув і мовчки взявся кресати вогонь, щоб запалити люльку.

З-за кущів несподівано вигулькнув Саноцький, ведучи згорбленого дідугана з обвислими вусами.

— Ну, от і зустрілись! — позирнувши на головного полковника, з якоюсь зажурою озвався старий.

Він зірвав з себе причеплені патли, стер ганчіркою брунатні плями з обличчя і на очах у Височана перетворився у мольнара Мочернюка.

— А ми вже турбувалися, чи не спіткала тебе яка біда, — привітався з опришком Семен. — Скоро настане ніч. Нам пора виступати…

— Не квапся, полковник, — з гіркотою озвався Мочернюк. — Ще не одна ніч мине, поки ми здобудемо замок.

— Що ти хочеш сказати? — стривожився Семен.

— Лукашевич про вас уже знає,- повідомив опришок.

— Зрадив посіпака-гайдук! — рубонув рукою в повітрі Семен.

— Незаслужено кривдиш людину, полковнику, — заступився за гайдука опришок. — Хтось із довірених зрадив десятника. Дізнаємось хто — на кіл посадимо, собаку. Лукашевич схопив десятника й кинув у льох, завтра збирається покарати його страшною смертю для постраху й перестороги іншим.

З дальших слів Мочернюка виходило, що Лукашевич, довідавшись про небезпеку, вжив усіх заходів до оборони, завів у замку суворий лад, звелів усім боєздатним пильно охороняти мури. Не довіряючи гайдукам на греблі, старий замінив їх рукодайними та загродовими. Всіх підозрілих у сприянні повстанцям кинув у замкові льохи, погрожує одрубати їм голови. Його, Мочернюка, Лукашевичеві посіпаки шукали по всій Отинії і, не знайшовши, пограбували хату, а дружину і двох синів забрали в замок. Тепер, коли Лукашевич попереджений про небезпеку, наступ на замок заздалегідь приречений на невдачу.

Він, Мочернюк, переодягнувся за ось такого діда, щоб ніхто його не пізнав, тільки так врятувався від найманців Лукашевича.

Семен і старшини, пригнічені і похнюплені, мовчки слухали опришка.

— Що ж тепер діяти, мольнаре? — журливо запитав сотник Грига, який досі не брав участі в розмові.

Мочернюк замислено позирнув на замок.

— Чи я знаю? Може, викопати рови і спустити з ставів воду, — порадив з деяким ваганням. — Вода спливе в річку, земля підсохне, і тоді можна буде обійтись без греблі, наступаючи де завгодно. ї

— Це триватиме до пізньої осені,- сумно похитав головою Семен, відкидаючи пропозицію опришка. — А ми чекати так довго не можемо. Шляхта бита, але ще не добита. У Польщі збирається посполите рушення, вербуються кнехти, і іза якийсь місяць усе це рине в Галичину та й на наше Підгір’я.

— На Отинії ще світ клином не зійшовся, — втрутився в розмову хтось із сотників. — Можна зненацька вдарити і захопити один з інших невеликих панських замків, хоча б і Печеніжинський…

Рада сотника була розумна, але старшини не зраділи їй. Похнюплені, зажурені обличчя свідчили, який прикрий буде для них відступ з під Отинії, яка болюча ця перша невдача.

Семен замислився. У шляхетських замках, про які згадав сотник, можна було успішно захищатися від татар, які не мають ні артилерії, ні навіть мушкетів. Зубами камінь не вкусиш і стрілою його не проб’єш. Але для боротьби з шляхтою вони мало придатні.

Гарматні ядра скоро розвалять тонкі цегляні мури. До того ж у них не вмістяться тисячі повстанців і коней. Тільки пнівська та отинійська фортеці могли вмістити тисячі людей, і в разі потреби там можна було надійно тримати оборону. Саме тому повстанці не повинні відійти з-під Отинії.

— Будемо здобувати замок! — рішуче озваївся полковник. — Я був у ньому, знаю слабі місця… Дерева часто-густо підходять аж до мурів. По них, як по драбинах, можна видряпатись на мури. Але спочатку все ж мусимо здобути греблю. Вдаримо по ній з гармат, а опісля піде в наступ піхота. Багато нас поляже, але іншої ради не знаходжу.

— Війна — не весілля, — підтримав Семена Яремко-Попович. Хоч і поранений, він теж прибув на нараду. — Од смерті ще ніхто не втік. Тим, що поляжуть, вічна пам’ять, а живим своє робити.

— Мертвими хай бог турбується, — докинув і від себе Хаячок.

Слова полковника були жорстокі, але ще жорстокіший був час, і для жалощів не знаходилося місця.

— Здобудемо або загинемо, — загомоніли схвально старшини.

Навіть сотник Бутрин, який оце пропонував здобути якийсь шляхетський замочок тепер приєднався до них.

— Приготуйте полки та сотні до наступу, — наказав Семен, радий, що старшини його підтримали. — Я сам поведу війська в наступ на греблю.

— Ей же, полковнику! Того не буде! — вигукнув сердито Хаячок. — Гната вже поранили, бо такий гарячий, як вашмосць. Де найнебезпечніше, там він перший. А тепер, як ще з тобою трапиться лихо, то що ми будемо діяти?

— Розійдемось домів, і на тому закінчиться наше повстання, — відповів сердито за Семена Яремко-Попович.

— Не хочу завжди ховатися за чужі спини! — скипів Семен. — У мене також є руки, які вміють володіти шаблею.

— Ми, вашмосць головний полковнику, ще у Боднарові тобі сказали, що нам не твої руки, а голова потрібна, — строго нагадав Семенові Хаячок. — А рук у нас досить.

— Полковник Хаячок правду мовить, — зогомоніли старшини. — Слухаємо ми тебе, але часом і ти послухай нас.

Семен строго, незадоволено позирнув на старшин. Він уже хотів нагадати їм про той послух, на якому тримається військовий лад, але раптом посміхнувся, з обличчя зникла суворість.

— Буде так, як я сказав, — озвався твердо, ніби не помічаючи обурення старшин і не чуючи їх незадоволеного гомону. — Я поведу військо, а про мою голову не турбуйтесь. Нічого лихого з нею не трапиться, та й, правду кажучи, вона мені не заважає, і позбутися її не гадаю.

Семен жартував, але його жарти не розвеселили старшин, не розвіяли їх тривоги.

— Гарматне ядро і мушкетна куля не питають, хто що гадає,- кинув хтось із сотників.

— На Самуїла Лаща і князя Лянцкоронського жодна шляхетська шабля не підійметься, жоден мушкетний рукодайний у них не випалить, — якось не до речі перевів розмову на інше Семен.

Старшини здивовано переглянулись, не знаючи, що мають означати дивовижні слова головного полковника.

— Не второпаю, при чому тут Лащ і Лянцкоронський, — покрутив головою Хаячок. — Та й на якого біса вони нам здалися?

— Не кажи так, полковнику, бо вони нам допоможуть, — серйозно запевнив Хаячка Семен. — Ти бачив коли-небудь театрум? — запитав зненацька.

— Га? — жахнувся сапогівський полковник, витріщившись на Височана. Чи, бува, не скоїлось з ним лихо? Спочатку нагородив щось про Лаща та Лянцкоронського, а тепер перейшов на театрум. А тут дорога кожна хвилина. Кажуть, що з ученими так буває… Голова одна, а наук багато. Змішаються оці різні премудрості, світ забаламутиться, от і біда готова.

Хаячок провів долонею по чолі, що зросилось потом.

— Чувати — чував, але бачити — не бачив, — відповів якось зажурено, крадькома позираючи на Семена, ніби бажаючи впевнитись у своїх здогадках.

Але ні поведінка, ні сдокійне, розумне обличчя головного полковника, ні веселі, лукаво прижмурені очі не підтверджували того, що так лякало Хаячка.

— Один раз я бачив такий театрум, — похвалився задоволено хтось з сотників. — Це щось ніби наш вертеп, тільки без кіз, іродів та корчмарів, — пояснив повстанцям. — Кілька років тому приблукалися до нас львівські спудеї і на вигоні за селом показували такий театрум про одного царя, який наказав убити свою дружину, бо полюбив іншу. Навіть корону мав на голові і був одягнутий у червоний жупан. Ціле село збіглося тоді на вигін. Але як царські слуги стали душити нещасну жінку, то наші баби не витримали, кинулись на слуг і таки добре нам’яли їм боки… Та й над царем не змилувались — одлупцювали, як бевзя, — аж засміявся, згадавши веселу подію. — Жону врятували од смерті, але виявилося, що то був всього лиш переодягнений спудей.

Старшини сміялися, і тільки Семен залишився серйозним, ба навіть нахмуреним, ніби чогось розсердився на сотника.

Хто з присутніх міг здогадатися, що одним з тих царських слуг був їх головний полковник?

— Скоро побачиш, сотнику, такий театрум, якого ніхто навіть уві сні не видів, — посміхнувся лукаво. — Півпанцирів та кольчуг у нас набереться для трьох хоругов. Я буду за Лаща; сотник Грига-за Лянцкоранського, ви ж, — показав на старшин, — за хорунжих, а повстанні — за шляхетнонароджених панцирних товаришів.

Старшини ахнули і, зрозумівши, що замишляє їх головний полковник, і на мить ніби заніміли від захвату й несподіванки.

Отямившись, з радісним гомоном кинулись до Семена, оточили його тісним колом. Кожний просився в «театрум», кожний запевняв, що бездоганно виконає свою роль, прагнув доказати свою відвагу, заслужити пошану товаришів та головного полковника, насміятися над панами.

Але бажаючих виступати в цьому дивовижному театрумі було вдвічі більше, як кольчуг, півпанцирів та коней, і не всі одержали ролі. В першу чергу Семен відбирав тих, які володіли польською мовою. Серед побратимів же знайшлося навіть кілька таких, що знали латину.

Сонце сховалося за карпатські вершини, і рух на греблі припинився. Лукашевич наказав не пускати нікого після заходу сонця на греблю, і рукодайні та загродові, які зараз її стерегли, суворо виконували цей наказ.

Нічна темрява вже огорнула Отинію, як з лісу виїхало кілька сотень вершників у півпанцирях та кольчугах і подалися на греблю.

Попереду — один у латах, другий у півпанцирі — їхали на баских конях два браві вусаті шляхтичі з високими офіцерськими відзнаками. Вони голосно розмовляли польською мовою, переплітаючи її раз у раз латинськими словами.

Дивлячись на шляхтичів, ніхто не пізнав би в них головного полковника повстанчої армії Семена Височана і колишнього вікторівського панотця, а зараз сотника Григу.

За ними їхали «панцирні старшини», гусари, а за вершниками котилися гармати і фальконети. Замикала похід піхота.

То було якесь дивне військо, таке, якого розбуджені шумом отинійці ніколи не бачили. Воно було по-різному озброєне та одягнене, а відгомін кроків свідчив, що чимало піхотинців босі. Це викликало в міщан різні здогадки, бо королівське і гетьманське військо босим не ходило.

Отинійці кивали головами, збуджено перешіптувались, і в нічній темряві дивно блищали їх очі. Вони, мабуть, уже здогадалися, хто це прибув і куди поспішає…

Тим часом офіцери доїхали до загорожі з дубових колод, що закривала дорогу на греблю, й зупинилися.

— Забирайтесь геть з греблі, бо стрілятимемо! — долетів до Семена та Григи грізний голос з-за загорожі.

— Як смієш так зухвало поводитися з королівськими офіцерами? — вигукнув обурено Семен. — Хіба не бачиш, хто ми?

— Бачимо, що королівські, але на греблю не велено нікого пускати, — виправдувався вартовий.

— Скажи своєму панові, що коронний регіментарій Самуїл Лащ хоче його бачити, — бундючно наказав вартовому Семен. — Але негайно, бо я не худопахолок і чекати не звик.

З-за загорожі долетіли схвильовані голоси.

Ім’я Лаща було загальновідоме в цілій Речі Посполитій, а його жорстокість наганяла страх.

— Зараз повідомимо про вашмосць нашого сотника Закревського, — пообіцяв хтось з вартових.

— Та не шкодуй ніг, бо накажу стріляти по греблі з гармат! — гнівно гримнув на вартових «королівський регіментар». — Чи, бува, це не Базилі Закревський? — поділився шепотом своєю здогадкою з хорунжим. — Ото буде театрум.

Не минуло, й десяти хвилин, як до Семена та Григи долетів стукіт кінських копит, і біля загорожі зупинився вершник.

— Кажуть, що один з вашмосців назвав себе славетним коронним регіментарієм паном Самуїлом Лащем, — з недовір’ям поставився до нічних гостей.

— Ось він перед тобою, — під’їхав до загорожі Семен. — Придивись, вашмосць, — кинув бундючно, знаючи, що ім’я Лаща сповнить Закревського страхом і пошаною. — А це мій хорунжий панцирної хоругви князь Ксавери Лянцкоронський, — показав на Григу. Знаменитий лицар, родич славетної пам’яті незабутнього нашого гетьмана.

Слова регіментарія справили на вершника таке враження, що, сплигнувши з коня, він підійшов до вельмож.

— Чолем славетним лицарям Жечи Посполітей, — вклонився Семенові і Гризі.

— Чолем! А хто вашмосць такий, якого стану? — зацікавився регіментар. — Хоч ніч і не видно персони, але слова і поведінка свідчать про шляхетнонародженого.

— Базилі Закревський, гербу «Підкова», — відрекомендувався вершник. — Сотник двірської сторожі пана Лукашевича.

— Ей, стривай, сотнику! — вигукнув регіментар. — Чи, бува, вацьпан не родич пана на Братківцях Антонія Закревського?

— Його син! — аж стрепенувся від солодкого хвилювання Базилі. Славетний Лащ знає його батька, а знайомство з коронним регіментарем — неабияка честь.

— Яка мила зустріч, — виявив і свою радість регіментар. — Я, мабуть, розповідав вашій княжій милості про свого старого приятеля Антонія Закревського? — звернувся до свого високого соратника.

— Овшем[40]- гаркнув, ніби жбурнув словом, гетьманський родич і якось дивно закашляв. — То було, здається, на банкеті у гетьмана Потоцького, а чи у короля, коли ви грали з ним у карти. Докладно вже не пригадую. Вашмосць програв тоді десять тисяч дукатів і якийсь маєток на Україні.

— Дробностка[41],- зневажливо махнув рукою Семен, ніби йшлося про десять грошів. — Хто там їх рахував би.

Базилі тихо ахнув. Видно, сам бог звів його з такими панами, які грають в карти з королем і для яких десять тисяч дукатів — це «дробностка». Гей, гей! Маючи стільки золотка, він, Базилі, купив би два або й три такі маєтки, як Братківці, жив би весело та розкішно і не волочився по службах. Якби-то потрапити на службу або в панцирні товариші до таких панів, як ось Лящ чи Лянцкоронський, здобути їх довір’я та прихильність… Тоді швидко можна було б вийти в люди, дістати в «доживоцє» якийсь маєток.

«Треба кувати залізо, поки гаряче», — ледь не вигукнув вголос схвильований своїми думками Базилі й звелів варторим одкрити перед гістьми дорогу.

Лукашевич наказав не пускати нікого серед ночі на греблю, але хіба він сподівався таких знатних гостей? Якби знав, що вони до нього прибудуть, напевне, сам виїхав би їм назустріч. Адже це не якісь утікачі-посесіонати, а славні на всю Річ Посполиту мужі й вельможі. Ще й привели цілий регімент панцирних. Тепер пан Лукашевич може не боятися збунтованого гультяйства і спати спокійно. І, напевне, не буде сердитись на свого сотника, що зламав наказ, ще й похвалить його кмітливість і нагородить.

Базилі був цікавий, звідкіля прибули панцирні, але запитувати про це коронного регіментаря якось не випадало. Може, втікають з-під Пилявець, і регіментареві було б прикро відповідати на таке запитання.

— Вашмосці ніби з неба нам упали, — палко висловив свої почуття до високих гостей. — Хлопство збунтувалося, і ходять чутки, що збирається напасти на замок.

— Це, мабуть, те гультяйство, якому ми так усипали під Вітківцями, — здогадався регіментар.

— До судного дня пам’ятатимуть вис… вис… — заїкнувся раптом на півслові князь Лянцкоронський. — Панцирних! — вигукнув нарешті якось так врадувано, ніби знайшов не слово, а скарб.

«Заїкається, бідолашний», — пожалів у душі князя Базилі. — Чи, бува, їхній проводир — не Семен Височан? — запитаїв, нічого злого не підозріваючи.

— Хлопські ватажки мене не цікавлять, — холодно процідив крізь зуби регіментар, даючи пізнати Базилієві, що його запитання нерозумне. — Біля Вітковець я нарубав цього гультяйства цілу купу, але прізвищ не запитував.

— Вашмосці розгромили ватагу Височана? — зрадів Базилі і став допомагати вартовим відкидати колоди. — Віват богатерам ойчизни!

— Нєх жне! — гукнули панцирні товариші, які прислухалися до розмови регіментаря з Базилієм. Повстанці, які добре володіли польською мовою, були в перших шеренгах.

— Вашмосці поїдуть зі мною, а військо залишиться біля греблі,- запропонував Базилі, сідаючи на коня.

— Мосці пане Закревський! — обурився регіментарій. — Лащ — не хлоп і дбає про овій гонор. Війська залишаться, але з нами поїде хоругва князя Ланцкоронського, — рішуче заявив, не допускаючи заперечень.

Але Базилі й не збирався заперечувати регіментареві. Він твердо вирішив прихилити до себе Лаща й використати його знайомство з батьком. Така нагода трапляється один раз у житті, і тільки дурень випустить її з рук.

— Слово коронного регіментарія для мене святе! — вигукнув з пафосом. — Для вас завжди відкриті наші серця і ворота.

— Вацьпан розумний за двох, — ласкаво похвалив сотника Лащ. — Пане хорунжий, — звернувся до Григи. — Прошу повідомити своїх панцирних товаришів, що вони поїдуть з нами у замок, — наказав гостро, по-військовому.

— Слухаюсь! — гаркнув Грига і повернув коня.

— Хоругви вестиме сотник Фірлей, а вашмосць їхатиме біля мене, — кинув услід хорунжому регіментар.

У Базилія з великого дива перехопило дихання. Милий боже! Невже ж на цій вузькій греблі зібрався весь цвіт Речі Посполитої? Відприск славного роду Фірлеїв — сенаторів і перших великопольських магнатів — за сотника у Лаща! Таких достойних гостей Лукашевич, певне, ще не приймав у своєму замку і, мабуть, більше й не прийматиме.

Князеві Лянцкоронському для того, щоб передати наказ регіментаря, досить було від’їхати два кроки. Хаячок, чи пак сенаторський відприск сотник Фірлей, знаходився так близько, що чув кожне слово Лаща, але військо є військо, і хорунжий голосно відчеканив наказ.

За хвилину достойні гості в товаристві Закревського вже їхали у замок. За ними рушила панцирна хоругва на чолі з сотником Фірлеєм.

— Як поживає батько вашмосці? — запитав ласкаво молодого шляхтича «богатер ойчизни».

— Кепсько! — признався журливо Базилі. — Два роки тому наш двір спалили татари, а зараз один бог знає, чи збунтоване хлопство не зруйнувало того, що ми з такими труднощами відбудували.

— То вацьпан навіть не знає, що діється з батьком і сім'єю? — здивувався регіментар.

— Як же не знаю! — образився незаслуженим докором Базилі. — Мама з молодшими сестрами виїхала у Пнів, а батько і сестра Зося залишилися ще в Братківцях. Адже не можна кинути маєтку на ласку гультяйства. У нас ще спокійно, але як загрожуватиме небезпека, то обоє також прибудуть до Пніва.

— Пся крев, часи! — з досадою озвався Лянцкорон- ський. — Хлопи б’ють шляхетнонароджених і гріха не бояться. Як далі так піде, то на Україні не залишиться жодного посесіоната. Що ж тоді буде? Га? Конєц свята!

— То наша вина! — з гіркотою ствердив Базилі.

— Ей же, вашмосць! — обурився Лащ. — Чи не звинувачуєш нас у спілці з гультяйством?

— Крий боже! — жахнувся од такої підозри Закревський. — Тільки усі ми занадто потурали хлопству, і тому воно так роззухвалилось. Але що тут казати про хлопів, як навіть серед шляхти знайшлися вороги ойчизни. Серед височанців чимало загродових.

— Жахливо! — висловив обурення хорунжий. — Аж важко в це повірити.

— Закревські не брешуть, — набундючився Базилі. — Височан, якого вашмосці розгромили під Вітківцями, також шляхтич. Щоправда, з тої шляхти, про яку кажуть, що від неї пахне хлопом. Його батько нобілітований хлоп і був навіть нашим осадчим.

— Чим горщик накипів… — кинув зневажливо регіментар.

— Пан регіментарій мовить святу правду, — приєднався до думки Лаща Базилі. — Оцей Височан і братську школу закінчив, і заможніший од багатьох посесіонатів, але не позбувся хлопської вдачі. Міг одружитися в доброму шляхетському домі з родовитою шляхтянкою, а його потягнуло до простої дівки, нашої-таки братківецької кріпачки. Батько буцімто не заперечував проти її викупу, але й відпускати дівку на волю не квапився. Маючи її в своїх руках, можна врятувати маєток од хлопів і забезпечити собі спокій. Мама забрала дівку з собою у Пнів, щоб послугувала їй та меншим сестрам. Височанові веліла передати, що засіче її батогами, якщо батька або сестру Зосю зустріне з боку розбишак яке лихо чи хлопи спалять наш новий дім. Мама у нас така, що дотримає слова, і дівці святий боже не поможе.

— Батьки вашмосці вельми хитрі,- втрутився швидко у розмову хорунжий, ніби не бажаючи допустити до слова свого регіментаря. — Зуміли забезпечити од Височана себе і свій маєток.

— Це я їх напоумив, — гордовито похвалився Базилі. — Дівка ще не раз нам стане в пригоді.

Семен мовчав, і на душі у нього було так гірко, ніби він випив полину. З його вини Оксана терпіла зараз поневіряння та знущання, плакала над своєю долею. Тепер має його, Семена, за пустомелю, який багато обіцяв, але нічого не зробив. І слушно. Адже сам зайнятий підготовкою повстання, він міг послати в Братківці за Оксаною Сяноцького. Тільки хто сподівався, що Закревська забере її у Пнів, що така диявольська хитрість визріє в дурній голові Базилія? Але він, Семен, зробить усе, щоб вирятувати Оксану, зробити її щасливою, виправити свою помилку.

У побережних очеретах заскиглив жалібно вітер, так ніби хтось заплакав, і Семен мимохіть зітхнув.

— Пану регіментарію щось допікає,- стривожився Базилій.

— Турбота про рідну землю, — кинув скупо Семен, даючи зрозуміти, що не бажає продовжувати розмову.

— Стійте і назвіть пароль! — долетів до вершників грізний голос з темряви.

— Не впізнаєте, свого сотника? — розсердився на вартових Закревський.

— Тут дідько не розбере, хто сотник, а хто псотник, — одрубав вартовий. — Кажи пароль, бо привітаю оловом. Наказ є наказом.

— Бог, честь і вітчизна! — гукнув Закревський, бачачи, що з вартовим не до жартів.

— Люди вашмосці заслуговують похвали, — схвально озвався Грига, бажаючи підтримати перервану розмову.

— Зараз вартує тільки рукодайна шляхта і вірні ойчизнє загродові,- похвалився Закревський. — Гайдуки злигалися з бунтівниками, але ми в пору про це довідалися. Завтра судитимуть здрайців. Головним зрубають голови, дрібніших одшмагають батогами.

Гребля скінчилася, і достойні гості, а за ними панцирні товариші князя Лянцкоронського в’їхали на берег. Та слідом за першою хоругвою прибула ще одна, і Базилі занепокоївся.

— Вашмосць обіцяв, що візьме з собою тільки одну хоругву, а їх оце вже дві або й більше на березі,- з докором звернувся до регіментаря,

— Прошу пробачення. Панцирні, мабуть, не зрозуміли мене, — виправдався перед Закревським Семен. — Але хай вацьпан не хвилюється. Усю вину перед паном Лукашевичем я візьму на себе.

— Якось воно буде, — набундючився Базилі, знаючи, що таким гостям усі зрадіють.

Зайнятий розмовою з «богатирем ойчизни», Базилі не помітив дивної поведінки війська. Воно ніби в рот води набрало, бо ніде не чути було ні розмови, ні лайки, ні суперечок, без яких не обходилось серед шляхетнонароджених. І тільки то тут, то там якісь окремі голоси вигукували польською мовою: «Чолем, ксьонжен!», «Честь яснє пану!», «Пся крев!», «Бій гультяюв!»

Але тупіт кінських копит і бряжчання заліза долетіло аж до замку, насторожило залогу.

З темряви вигулькнув вершник, зупинив коня.

— Хто їде? — запитав голосно, злякано.

— Свої,- заспокоїв вершника Базилі, називаючи пароль. — Скачи у замок і скажи пану Лукашевичу, що до нас прибув коронний регіментар пан Самуїл Лащ, а з ним хорунжий, князь Ксавери Лянцкоронський, сотник Фірлей і три хоругви панцирних. Аж тепер хлопство і навіть сам Хмельницький нам не страшний.

— Слава тобі господи, — зрадів вершник і зник у темряві.

На Семена і Григу, які прибули під мури замка, вже чекали сотні шляхетнонароджених.

— Віват, пан Лащ! — верескнув хтось на мурах.

— Віват, нєх жиє пан регіментаріуш! — загорлали за ним десятки голосів.

Хтось згадав, що з Лащем прибув ще нащадок славетного роду Лянцкоронських і вівати загриміли з новою силою. Не забула зібрана шляхта і про сенаторського сина сотника Фірлея.

Хтось на мурах голосно похвалився, що знає коронного регіментарія, і навіть вигукнув: «То я, Качковскі, пане регіментаріушу!», але, не удостоївшись відповіді, спантеличено замовк.

— Хто з вашмосці коронний регіментарій пан Самуїл Лащ і що привело його аж сюди? — долетів до Семена та Григи скрипучий голос.

Відблиски вогнищ, що палахкотіли на мурах, освітлювали гостей, падали на півпанцирі та кольчуги, але шишаки та навушники закривали їх обличчя, і навіть Качковський не міг пізнати пана Самуїла.

— Регіментар Лащ перед вашмосць паном, — вигукнув гордовито Семен. — А це мій хорунжий князь Ксавери Лянцкоронський, — показав на Григу. — А що привело нас сюди і куди прямуємо, можу сказати тільки вашмосці.

І прошу не тримати нас, ніби пахолків, перед ворітьми, бо коні та люди втомлені дорогою і битвою з схизматами. Є серед нас і поранені, веземо навіть кількох убитих, щоб поховати їх за нашим звичаєм зі шляхетськими почестями.

— Швидко одчиняйте ворота! — наказав вартовим Лукашевич.

За хвилину панцирні на чолі з Семеном та Григою під вітальні вигуки шляхти в’їздили на подвір’я замка.

— Гей, панове браця, зрада! — раптом зарепетував не своїм голосом вусатий шляхтич. — Та це ж мої хлопи Грицько й Данило, — пізнав у панцирних своїх кріпаків.

Шляхта на мить закам’яніла з жаху. Отямившись, з вигуками: «Зрада, зрада!» — схопилась за шаблі.

— Що ж, пане Базилі, придумав ти хитрість з Оксаною, але вона тебе не врятувала, — зловіщо озвався Семен.

— Вашмосць Семен Височан? — зойкнув Лукашевичів сотник.

— Агеж! Той, який ще «пахне хлопом», — нагадав Базилію його слова полковник.

— То гинь, здрайцо! — верескнув несподівано Закревський, вихопивши з піхви шаблю.

Гримнув постріл, і Базилі, випустивши з рук шаблю, звалився з коня. То Грига, який пильно стежив за Закревським, вистрілив у нього з пістоля.

Тим часом на подвір’ї закипів бій. Шляхта люто рубалася з повстанцями, стріляла в них з мурів, з-за возів, з сараїв, з вікон і бійниць самого замка. Особливо дошкуляла повстанцям замкова залога, яка вела по них вогонь з мурів і серед якої перебував сам Лукашевич. Магнат стояв, освітлений вогнищем, намагаючись своєю відвагою підтримати перелякану шляхту.

Вартові тим часом встигли спустити з мурів залізну борону, що закрила ворота, і відрізати доступ до замка повстанчій піхоті. Це підняло дух шляхти, яка ще заповзятіше стала обстрілювати згромаджену на замкових подвір’ях повстанчу кінноту.

— З коней! — скомандував Семен, побачивши, що вершники — вигідна ціль для куль. — Пробийся до конюшень і запали їх, — наказав Хаячкові. — У них засіло чимало шляхти. Сотня Сяноцького хай поведе пальбу по мурах і вежах над ворітьми, примусить вартових сидіти у схованках. Повстанці на руках зуміють настільки підняти борону, щоб пролізти під нею.

Раптом, показуючи на дерева, шляхта на мурах злякано закричала.

Це хтось з старшин-піхотинців, який залишився по той бік воріт, пригадав собі, що говорив Семен на нараді про дерева, які підходять до самих мурів, і повстанці вже дряпались по них.

Враз драбини і сходи, що вели на мури з подвір’я, зароїлися людом, озброєним голоблями, дрючками та сокирами. То Мочернюк зібрав панських фірманів, конюхів і різних слуг та повів їх на очолювану Лукашевичем варту.

Тепер шляхта, яка ще мала надію на підмогу, опинилася між двома вогнями.

Постріли стихли. На мурах закипів рукопашний бій.

Хтось ударив колом по голові Лукашевича, і він стрімголов полетів униз, ударився об землю, знепритомнів.

Тим часом встигла перейти греблю піхота. В бій вступали нові сотні.

Шляхта, втративши надію на перемогу, стала кидати зброю.

Битва за отинійський замок закінчилася.