Полковник Семен Височан

2

«Кінський торг» відбувався на майдані біля Галича, де Луква вливається у Дністер.

Подільські поміщики пригнали табуни буйних степових скакунів, підгірські — важких, лагідних возовиків, карпатські горяни — невеличких, жвавих «гуцуликів», а селяни — мізерних шкапин з обвислими головами та губами і сумними очима.

Прибули навіть молдавські цигани з трансільванськими рисаками і волоськими валахами.

Всюди вештались смугляві циганки в яскравих спідницях, виблискували чорними, лукавими очима, ворожили на картах і з долоні. Никали по майдану фаринарі з невеличкими скриньками для гри у «фарину», що була заборонена сеймовою ухвалою. Хто кинув у скриньку дві або чотири шестигранні кістки з видовбаними на боках ямками, мав змогу виграти дукат за орта. Парна сума ямок вигравала. При тому часто доходило до бійок, бо фаринарі обманювали гравців. Не бракувало і сивобородих лірників, які грали та співали то сумних, то веселих пісень, а гурт рогатинських спудеїв у дивовижних строях улаштовував просто неба «театрум». Актори віршованою мовою запрошували всіх цікавих подивитися веселий «комедіон» «Пан Ян сватається» або ж «Сатана у мішку».

У дерев’яних крамничках, непривабливих зовні, було геть усе «до вибору і кольору, для пана, хлопа і попа, для дівки і панянки, для жінки і коханки».

У мішках, бочках, скринях і на прилавках лежали прянощі й цукор, фініки і мигдаль, родзинки і царгородські ріжки, фіги і цукерки, рис і оселедці.

Ніхто не повертався додому без якоїсь, великої чи малої, дорогої чи дешевої, покупки.

Досить було і всякої їжі та напоїв. Мед і пиво цідили з бочок, горілку й вино продавали на кухлики і в пляшках, а для багачів був навіть ром.

У ятках стояли миски з драглями, збуджували апетит ковбаси і сальцесони, шкварчала на сковорідках яєшня. Щоб м’ясники не обманювали народ на ціні, в кожній ятці висіла магістрацька такса, в якій значилось, що «фунт ковбаси французької коштує сім грошів, баранини з тлустого барана — п’ять, з підлішого — три, а в’язка фляків — шість грошів».

Але зараз народу в крамницях було негусто. Торг ішов кепсько, коней було багато, а покупців мало. Селянські шкапини йшли за гроші, робочі валахи — за орти[5] а верхівці — за кілька злотих. Навіть цигани принишкли, посумніли, перестали погейкувати на коней, присягатися, що оця сухоребра хабета з опухлими ногами — не кінь, а змій зі стайні самого падишаха.

Семен, який також прибув з кіньми на торг, встиг до полудня продати тільки старого кримського жеребця і дві лошиці. За інших коней давали таку сміховинну ціну, що Семен вирішив їх не збувати.

Ярмарки на коні відбувалися кожного місяця, до Галича іноді приїжджали купці з Польщі, Моравії та Німеччини, і тоді ціни зростали вдвоє.

Раптом цигани заметушилися, загалайкали, обступили молодого вершника, що, розсівшись у сідлі, з погордою позирав на гамірливу юрбу. Він був приблизно тих років, що й Семен, а одяг, кінь та зброя свідчили про заможність шляхтича. Слідом за ним слуга вів двох породистих каштанів, що, нашорошивши вуха, злякано косились великими випуклими очима на всі боки.

Кілька циганів побігло до своїх возів-халабуд. Біля однієї, звісивши сумно голови, ліниво одганяли хвостами мухи дві худі булані коняки. Цигани злодійкувато озирнулись, понишпорили у кишенях, всунули коням щось у морди і міцно стиснули їх руками. Булані довго, вперто відмовлялись від «ласощів» і, врешті, проковтнувши, потяглись до відер з водою. їх, мабуть, дуже запекло щось у нутрі, бо вони пили довго, захланно, гладшаючи просто-таки на очах.

«Ласощі» вплинули на них чудодійно, бо, напившись, вони голосно заіржали, затанцювали, нап’яли мотузки, якими були прив’язані до халабуди, а їх очі запливли кров’ю, як у молодих огирів. Зараз це й справді були не коні, а змії, і цигани насилу привели їх до шляхтича.

Булані, видно, йому сподобались, бо він сплигнув з сідла і пильно став до них приглядатися, лаючи при тому крикливу циганську юрму. Шляхтич захотів пересвідчитися, як коні ходять у запряжці, і циган вмить запряг їх до халабуди, яку обсіло стільки циганок і циганчат, що вона аж затріщала. Булані весело форкнули, хвацько махнули головами і рвучко рушили з копита. Шляхтич, примруживши очі, задоволено посміхнувся. Він, мабуть, знайшов те, що шукав.

Семен, який весь час спостерігав за циганами, обурений їх ошуканством, торкнув коня і під’їхав до шляхтича. Йому не шкода було шляхетських грошей, але нечесність мусила бути покарана.

— Ці люди обманюють вашмосць, — показав на циганів. — Коні старі, з ганджами, але їм дали з’їсти щось збуджуюче. За годину, як охлянуть, то й порожньої халабуди не потягнуть.

Цигани злобно загалайкали, але суперечити Семенові не посміли. І одяг, і шабля свідчили, що перед ними шляхтич. А за образу шляхетнонародженого чекали батоги і магістратський льох.

Шляхтич незадоволено позирнув на Семена.

– Єй же, єй, вашмосць! Прошу не вважати мене таким недотепою, якого навіть циган може обманути, — озвався з досадою. — Хоч я і молодий, але на конях розуміюся, ще й інших можу навчити!

— Послухайте їх, — озвався слуга, показуючи на Семена, — то для нас обох буде краще. І вас старий пан не лаятиме, і мене за вашу нетямущість не одчухрає.

— Замовчи, хлопе! — верескнув шляхтич, замахнувшись нагаєм, але слуга вчасно відхилився.

— Як це хлопство роззухвалилось, — поскаржився Семенові. — Вчить свого пана. Я тобі вдома це нагадаю! — погрозив слузі.

— За віщо його карати, коли він хоче вам добра? — заступився за слугу Семен. — А послухати розумної ради не сором.

— Базилі Закревський з Братковець обійдеться без хлопських рад! — скипів шляхтич. — Хай їх слухають ті, у кого свого розуму немає,- з викликом позирнув на Семена. — А хлоп небитий обростає салом і ледащіє. Але, вашмосць, певне, не посесіонат[6], що того не знаєте. А тому прошу не втручатися у чужі справи, — повернувся до Височана спиною.

Рука Семена сягнула до шаблі, але зупинилася на півдорозі. Магістрати суворо наказували тих, хто порушував спокій ярмарків та торгівлі, і навіть шляхетство тут недопомагало. Бешкетність накликала лиху славу на місто, лякала заїжджих купців, шкодила торгівлі, позбавляла міщан заробітків, а магістрат — прибутків од податків.

Боячись, щоб гнів не переміг розсудливості, Семен торкнув коня і, супроводжуваний насмішками циганів, швидко від’їхав. Зараз він навіть був радий, що цигани обдурять бундючного шляхтича.

За хвилину, оддавши циганам каштанів та доплату. Закревський став власником буланих.

Цигани радісно загалайкали і ніби кудись кваплячись, цілим табором покинули торговицю.

Коло полудня торг припинився. Хто що мав купити той купив, крамарі закрили крамниці, м’ясник: — ятки, і народ став розходитися. Залишивши непроханих коней на наймита Гарасима, Семен подався до міста — замовити у зброяра Продуна мушкети для нових побратимів.

Кузню та ливарню Семен застав зачиненими, а самого Продуна зажуреного та пригніченого.

— Доконали мене гаспидські пани райці,- поскаржився Семенові зброяр, і його обличчя нервово засіпалось. — Закрили зброярню.

— За податки, — здогадався Семен. — Така біда — не біда, — підбадьорив зброяра. — Побратимам потрібні мушкети, і половину грошей я можу заплатити за них хоч зараз, — сягнув по гаманець. — Буде чим заткати райцям горло.

— То не в податках справа, — ніби довбнею, вдарив кулаком об стіл Продун, і його обличчя набрало такого жорстокого, хижого вигляду, що Семенові стало лячно. — Гроші ще знайшлись би. Але райці ненавидять мене, бо я твердо тримаюсь православної віри і свого народу. А до Галича прибули два сандомирські зайди, відкрили зброярні і звинуватили мне, буцімто я крадькома продаю зброю опришкам. Райці тільки того й чекали. Ми, Продуни, зброярі з діда-прадіда. Мої пращури ще нашим галицьким князям зброю кували, з Романом і Данилом у походи ходили. Наш рід старий, як сам Галич. Що мали бути господарями галицької землі, нині стали кріпаками. Але вічно так не буде, бо тільки один, бог вічний. Посполитий народ, доведений до відчаю, схопиться ще за зброю. Я своєї крові не пожалію, але й чужої тоді вже не пощаджу. Ой, не пощаджу, — аж здригнувся од ненависті. — Якого пива наварили, таке й питимуть.

Семена глибоко вразила заподіяна Продунові кривда, але він нічим не міг допомогти зброяреві. Скрізь простий народ зазнав кривди та знущань од «своїх» і чужих, скрізь ждав того дня, коли зможе відплатити їм за своє горе.

Височан згадав про суперечки спудеїв — хто найбільше спричинився до того горя. Одні твердили, що така божа воля інші нарікали на запроданців-вельмож, які за золото, шляхетські вольності, привілеї, почесті та маєтки продали ляхам-чужинцям свій народ і рідну землю.

Він, Семен, також був тої думки, що винні запроданці.

Гарячі спудейські голови, а серед них і йога, Семенова, довго шукали способів зарадити лихові. І знаходили тільки один. Той, про який згадував Продун, на який чекав весь український народ.

— Скажи батькові, що десяток мушкетів завжди для нього знайдеться, — озвався несподівано Продун. — У добрі руки даю… Хай захищає народ от татарви. Як прийде час, то поверне їх проти панів і запроданців. Не дивуйсь, що маю цей запас, — помітив здивування Семена. — Я не нинішній, і сподівався, що райці колись доберуться до мене. Заздалегідь заховав кілька десятків найкращих мушкетів, хай лежать до слушного часу.

Попрощавшись з Продуном, Семен подався над Лукву, де чекав на нього Гарасим. Сонце ховалося за небокрай, як вони виїхали з Галича і почвалали польовими дорогами у Вікторів.

Околиця була спокійна і безпечна. Лісових розбійників винищив староста, про татар давно не було чутки. Дорогою ще врядигоди зустрічалися селяни, які поверталися з полів додому. Але чим далі, тим менше їх траплялося, і врешті дорога опустіла.

Раптом Гарасим зупинив коней і показав на річку. Там, де був брід, бовваніла в воді якась карета, а біля неї метушився вершник. Він під’їздив конем то до правого, то до лівого віконця, і щоразу з карети доносився жіночий лемент.

— Зараз довідаємося, що там сталося, — торкнув коня Семен, сягнувши на всякий випадок рукою до пояса по пістоль.

— А навіщо це вам? — знизив байдуже плечима Гарасим. — Заїхало якесь панство у воду та й не може вибратись на берег. Либонь, коні мізерні, і карета для них заважка. Хай собі талапаються навіть до судного дня. Трохи нижче є ще один брід.

— Ти хіба оглух і не чуєш, що в кареті хтось плаче, — розсердився на парубка Семен. — Може, з людьми якась біда трапилася, — і помчав до річки. Зупинивши на березі коня, ахнув з дива.

У річці, втішаючись купіллю, лежали циганські буланки, а вершник біля карети був ніхто інший, як пан Базилі Закревський.

— Чолом вашмосці! — глузливо привітав шляхтича Семен. — На такому відлюдді особливо приємно зустріти когось знайомого. Вашець, бачу, вчить своїх буланків плавати.

Закревський, розгубившись од несподіванки, нервово засовався в сідлі.

— Добре вашмосці жартувати, — буркнув неприязно. — То не коні, а норовисті гаспиди, — люто ушкварив нагаєм одного з буланих, що байдуже сприйняв удар. — Годину отак мучусь, — поскаржився Семенові. — Це його вина, — показав нагаєм на слугу, який злякано щулився на козлах карети. — Ось я його зараз… — підняв нагай.

— Стривай, пане Закревський! — вигукнув так грізно Семен, що Базилі, забувши про фірмана, наїжачився, ображено засопів.

— Твоя, а не його вина в тому, що тут діється. Не розуміючись на конях, ти знехтував розумною радою свого кріпака, — присоромив він шляхтича.

— Затям, вацьпан, що завжди винен хлоп, — холодно процідив крізь зуби Закревський, пускаючи попри вуха Семенові закиди.

— Базильку! А коли ми вже поїдемо? — почулося з карети жалібне нарікання.

— Чи не казала я тобі, Бевзю, не міняй коней, не порадившись з розумними людьми, — озвався інший, строгий жіночий голос. — Який біс спокусив мене їхати з тобою до Галича, та ще й узяти з собою Зосю. Ой, одчухрає тебе тато, одчухрає, що цілий місяць на м’яке не сядеш.

— Мама ображає мене при чужих людях! — вигукнув з досадою Базилі, червоніючи з гніву і сорому.

— Тьху на тебе, дурного! — верескнула ображена пані Закревська. — Не супереч своїй матері, бо люди й так знають, що ти дурний, як пень, і впертий, як віслюк. Розмова набирала гостроти, і Базилі вважав за краще припинити її

— Мама сердиться і ще ладна сказати щось прикре, — заздалегідь попередив Семена. — В таких випадках навіть батько не зважується з нею сперечатись.

— З ким ти там розмовляєш? — поцікавилась раптом пані Закревська, вихиляючись з віконця карети. — Вацьпан хто такий? — помітила Семена.

— Мій знайомий! — непевно пояснив Базилі.

— Не тебе питають! — гримнула на сина пані Закревська. — Цей твій знайомий, певне, такий, як ти.

— Семен Височан! До послуг єймосці, пані,- в’їхавши конем у воду, відрекомендувався Семен.

— Шляхтич чи підлонароджений? — неспокійно позирнула Закревська.

— Нобілітований[7],- не затаїв свого походження Семен.

У віконечко визирнуло миловидне рум’яне дівоче обличчя з кирпатеньким носиком, заплаканими очима і привабливими пухлими устами.

Дівчина боязко глянула на Семена, і, імабуть, згадавши про свої заплакані очі, швидко сховалась.

— Стривай же, вацьпан, — вигукнула Закревська. — Чи ти, бува, не родич пана Гната Височана, який так славно воює з татарами? А може, його син?

– Єймосць угадала, — підтвердив не без гордощів Семен. — Син.

— Яка мила несподіванка, — подобрішала Закревська. — Зосю! Цей кавалер — син пана Гната Височана, про якого говорить ціле Підгір’я.

Дівчина вдруге визирнула з віконечка, кокетливо всміхнулася і, ніби засоромившись свого вчинку, зашарілась.

«Яка ж вродлива білявка», — маючи на увазі Зосю, відзначив Семен.

– Єй-же, вашмосць! — гримнула несподівано на Семена Закревська. — Сидить собі кавалер у сідлі, як квочка на гнізді, і пальцем об палець не вдарить, щоб нам допомогти. А може, вацьпан гадає, що ми з Зосею тут ночувати будемо? Га? Ось, бачиш, дочко, які нині кавалери настали, — скривилася з презирством.

Зося з-за спини Закревської подавала Семенові якісь знаки, мабуть, просила, щоб він не ображався на матір.

— Га, га! — зареготав єхидно Базилі. — Дісталося й вашмосці.

— А ти чого іржеш? — з обуренням глипнула на сина Закревська. — Накоїв глупства, ще й радіє. Ой, Базилі, Базилі! — зітхнула сумно.- І коли вже ти наберешся розуму?

Семен, який спочатку розгубився, всміхнувся.

— Гарасиме! А глянь-но, чи не вдасться щось зробити, щоб витягнути карету на берег, — звернувся до парубка.

— Починається, — буркнув незадоволено наймит і, закасавши штани, побрів у воду.

Порадившись про щось із фірманом Закревських і оглянувши буланих, Гарасим розчаровано розвів руками.

— Ці сухоребрі не витягнули б навіть порожньої карети, — штовхнув ногою одного з буланих. — Треба їх випрягати і замінити нашими.

Гарасим і фірман насилу зняли з буланих упряж. Почувши, що вони вільні, коні раптом підвелись з води, і, не кваплячись, почалапали на берег. Це сталося так несподівано, що всі з великого дива тільки ахнули. Фірман Закревських хотів було їх зупинити і знову запрягти в карету, але Гарасим тільки махнув рукою. В упряжі булані негайно повторили б свою витівку.

Запрягши в карету непроданих Семенових коней, Гарасим голосно йокнув, ляснув батогом. Коні натужились, рвонули і за хвилину витягли карету на берег.

— Рятівнику ти наш! — аж вигукнула на радощах Закревська. — Під’їдь-но, вацьпан, сюди і привітайся з нами як годиться, — запропонувала ласкаво.

Семен, нахилившись з сідла, галантно цмокнув руку Закревської.

— Привітайся і ти, Зосю, з паном Височаном, — звернулась до доньки Закревська, і з віконця висунулась біла, ніжна дівоча рука, затремтіла, як метелик, у Семеновій долоні.

— Ми вдячні вацьпанові, що не залишив нас у біді,- защебетала Зося і якось нерадо, спроквола вивільнила свою руку з Семенової долоні. — Прошу не кидати нас на цьому пустищі, бо тут дуже страшно. А може, вашмосць одвезе нас аж у Братківці? — попросила, позираючи при цьому ніжно на Семена.

— Як панні Зося накаже, то готовий навіть на край світу, — галантно запевнив дівчину Семен, кладучи руку на серце.

— Нам аби до Братковець, — незадоволено кинула Закревська, а сама подумала: «Цей Височан, видно, баламут… Закрутить дівчині голову, що потім клопоту не оберешся. Такій гусці небагато треба, а він, може, вже й одружений».

На землю лягала ніч, десь далеко застогнав пугач, біля віконця карети безшумно пролетів кажан, і Зося злякано скрикнула. Навіть пані Закревська принишкла, задивилась тривожно у темряву. Ніч має свої права…

— До Братковець ми нині вже не доберемось, — сумно озвалась, розгубившись, Закревська. — Та й залишатися тут на цілу ніч небезпечно.

— Та де ж би я дозволив панству тут ночувати? — жахнувся Семен. — Недалеко Ямниця, а там при дорозі корчма, в якій можна переночувати.

— Вашмосць галантний і розумний, — похвалила Семена Закревська, з радістю приймаючи його пропозицію. — Не те, що мій Базилі…- зітхнула зажурено.

Прив'язавши буланих ззаду до карети, Гарасим ляснув батогом, і коні рушили.

— Якби не вашмосць, то хіба я сам мусив би впрягатись у шлею, — засміявся Базилі, який їхав поруч з Семеном за каретою. — Мама ніколи не забула б мені такого нічліга. Цигани справді обманули мене, як дурника, та ще й при фірманові. Тепер ціла околиця знатиме, бо хлоп язика за зубами не втримає. Треба всипати йому нагаїв, щоб мовчав.

— Вашмосць, бачу, одважний з кріпаками, — зауважив Семен.

— Вацьпан мене ображає,- обурився Базилі, але, згадавши, що без допомоги Семена не добереться до Ямниці, присмирнів. — Та й чого пан Семен так захищає цих хлопів?

— Бо це, вашмосць, мій народ, — пояснив Семен. — Я з нього вийшов і однієї з ним віри. Колись він був вільний, і всі його боялися та шанували. Донині ще лунає слава про галицького Осмомисла, про Романа, Данила і Лева. То вина бояр і вельмож, що той народ нині так гірко бідує. Вони спочатку його закабалили, а згодом запродали чужинцям.

— Звідкіля пан Семен знає про це? — здивувався Базилі. — Я у конвікті[8] отців єзуїтів такого не чув. Правда, вчився я там недовго, бо не маю хисту до науки. Але треба вашмосці знати, що ми, Закревські, теж православні,- признався Семенові.

— То навіщо вацьпану здалися оці єзуїтські конвікти? — дорікнув Семен. — Ліпше було йти в нашу Львівську братську школу. Там пан Базилі багато корисного дізнався б про свій народ і свою віру. А навчають там краще і більше, ніж у конвіктах.

— Батько велів, — виправдувався Базилі. — Каже, що дні православної церкви лічені, що православна шляхта вся окатоличиться і Закревським також треба подбати про те, щоб урятувати свій маєток і герб.

— Куди вітер віє, туди й верба хилиться, — з гіркотою похитав головою Семен.

— Еге ж! — не зрозумівши іронії, радо підтакнув Базилі. — У нас рідня чимала. Троє братів та три сестри, і на всіх одні Братківці. Є, правда, ще чималі пустирі, але вони не заселені і не дають ніяких прибутків. Як трапиться хтось одважний і розумний, що зуміє заснувати там осаду на сирому корені і матиме силу відстояти втікачів-кріпаків од їх панів, то пустирі наберуть ціни. Але де взяти такого чоловіка? А тому ми мусимо заздалегідь подбати про себе. Я перший скоро покину Братківці,- зітхнув журливо. — Поїду шукати своєї долі. Спочатку побуду при дворі якогось вельможі, а після вступлю на королівську службу і, може, одержу від короля якісь кращі землі.

Базилі замовк, може, замислився над тим, що принесе йому майбутнє, а може, лихий був на себе на свою щирість, і далі вершники їхали мовчки.

Удалині заблимали скупі вогники.

— У ямницькій корчмі світиться, — порушив розмову Семен.

— Швидше б до неї добратися, а то я голодний як вовк, — поскаржився Базилі. — Вацьпан, певне, як слід пополуднував, а я ледве перекусив мискою драглів і фунтом ковбаси, бо мама квапилась додому…

Не встигли б проказати і п’яти отченашів, як карета зупинилась перед корчмою, і фірман постукав пужалном у ворота. На подвір’ї забрехали собаки, хтось зазирнув у шпарку між колодами і, мабуть пересвідчившись, що мандрівники люди мирні, одчинив ворота.

За хвилину Закревські і Семен зайшли до великої кімнати, освітленої кількома каганцями та сосновими смоляками, що в’язанками лежали в кутку. Каганці та смоляки диміли й коптіли, і їдкий дим стелився по приміщенню, кусав очі.

Посередині корчми стояли два довгі дубові брудні столи, за якими, незважаючи на пізній час, сиділо за їжею і питвом чимало всілякого люду. З одягу і поведінки можна було здогадатися, що це дрібні мандрівні гендлярі, фірмани і заможніші селяни. Вони раз у раз цокались дерев’яними кухликами, сперечалися, перегукувались через столи, жартували. Серед них було й кілька жінок з розпашілими обличчями — перед ними теж стояли кухлики з оковитою.

Поява нових гостей тільки на мить зацікавила присутніх, але не викликала збентеження, не перервала веселої трапези. У корчмах зустрічаються різні люди, знатні і посполиті, багаті й бідні, і за столом усі рівні. Це підтверджували навіть закони Речі Посполитої, кажучи, що «як хлоп шляхтича в корчмі уб’є, від басаринку[9] має бути вільний»[10]. Інакше простий народ обминав би корчми десятою дорогою.

Ямницька корчма належала до кращих на Підгір’ї, і за хвилину перед голодними мандрівниками з’явились миски з печеним і вареним м’ясом та рибою, хліб, ковбаса, дзбан пінистого пива та пляшка горілки.

Тепер, за одним столом, Семен мав змогу краще придивитись до пані Закревської та Зосі. Єймосць була висока, і хоч їй минуло вже сорок, на обличчі ще залишились сліди колишньої вроди. Дівчині було років під вісімнадцять. Струнка, але не тендітна, зблизька вона здавалася ще принаднішою, як тоді, у віконечку карети.

Корчемне товариство явно не сподобалось Закревській. Насупившись, вона з презирством позирала на розвеселілих сусідів. Вони поводилися так, ніби її не помічали. Роззухвалилося хлопство…

Базилі, який не вперше бував у корчмі, сприймав усе, що тут діялося, байдуже, і тільки Зося, радіючи нічній пригоді, була весела і збуджена…

Семен звелів корчмареві занести Гарасимові кільце ковбаси та кухлик горілки. Не бажаючи показатися скнарою, розщедрився для свого фірмана і Базилі, вдаючи, що не помічає мовчазного незадоволення матері.

Семен, хоч і голодний, не доторкався до їжі, чекаючи, поки пані Закревська запросить усіх вечеряти і перша сягне по хліб та м’ясо.

— Вацьпанні, певне, тут лячно, і вона прагне якнайшвидше додому? — звернувся до дівчини, яка сиділа поруч з ним.

— Не вгадав пан Семен, — засміялась весело Зося. — Вдома добре, але нудно. Тільки й моєї розради, що заграю на клавікорді та заспіваю.

— Панні театрумів забагається, — їдко кинула Закревська.

— Хіба дивитися театрум так грішно, пане Семене? — не злякалася матері Зося.

— Од театрумів і радість, і наука, — заступився за дівчину Семен.

— А вашмосць бував у ньому? — зацікавилася дівчина.

– І бувати бував і навіть у нашому спудейському театрумі різних персон показував, — похвалився Семен. — То міщан, то купців, то шляхтичів, а раз навіть римського імператора.

— Який пан Семен учений! — здивувалась дівчина.- І в школах учився, і за імператора був. Вашмосць мусить відвідати нас у Братківцях, розповісти про театрум і привезти нам якусь гарну книжку. Таку…

— Про любов, — з іронією закінчила за дочку Закревська.

— Авжеж! — хитнула головою Зося і ніби ненароком торкнула черевичком Семенів чобіт. — Ми всі навчилися читати, бо зараз така мода, але татко дає нам тільки книги про життя святих. Вже напам’ять їх знаємо, — поскаржилась Семенові.

— Не гріши! — гримнула на дочку Закревська, незадоволена такою розмовою. — Краще вечеряймо! — запропонувала, беручи шмат риби та хліб.

Ні Семен, ні Базилі не дали себе двічі запрошувати, і навіть Зося з апетитом уминала все, що було на столі.

Повечерявши, Закревська захотіла спати. Корчмар відступив для жінок ванькир, і Закревська стала прощатися з Семеном, який не захотів ночувати у корчмі. Вирішив, незважаючи на пізній час, повернутись до Вікторова.

— Ми того вацьпанові не забудемо, — ласкаво запевнила Закревська, подаючи Семенові для поцілунку руку.- І просимо відвідати нас у Братківцях.

Маючи дочку на порі, Закревська в душі була вельми задоволена таким несподіваним знайомством. Семен їй сподобався. Розумний, освічений, хоч і «підлого» походження, але нобілітований, та й у старого Височана в тайнику не одна сотня дукатів…

— Будемо чекати вашмосці,- додала від себе й Зося, поглядаючи значущо на Семена, і ніжно стиснула йому руку.