Полковник Семен Височан

9

Над далеким Дніпром щось діялось…

Дивні чутки йшли від хати до хати, від села до села, бентежили народ.

Хто їх приносив з-над дніпровських берегів і розвівав серед народу? Може, буйні вітрове або перелетні птахи, може, бездомні старці або сліпці-лірники, що блукали підгірськими дорогами, а може, мандрівні крамарі, які — нині тут, а завтра там. Щось дуже багато їх появилось раптом на Підгір’ї, але краму привозили як кіт наплакав. Більше вони прислухалися до розмов, ніж торгували.

Чутки ширились, як пожежа, і в кожній з них згадувалося про Хмельницького.

Хто такий Хмельницький, того на Підгір’ї ніхто достеменно не знав. Одні запевняли, що він запорозький характерник, якого не бере ні шабля, ані куля, інші — що Хмельницький муж вельми вчений, який перевершив розумом усіх вельмож і королів, а дехто навіть твердив, що це посланий богом месія, який визволив український народ з людської та панської неволі.

Враз, за непевними чутками, прийшла вражаюча вістка про Жовті Води.

Де течуть ці води і чому вони жовті, того підгіряни також не відали. Але вістка передавала, що жовті води за один день почервоніли від шляхетської крові. При цьому знов згадувалося про Хмельницького. Але тепер підгіряни вже знали, що він-«то не хмель, що на тичці в’ється, а той Хмельницький, що з ляхами б’ється».

Чутка про Жовті Води застала ватажка у Боднареві, куди він, розгніваний на Закревського, переселився з усіма поселенцями Слободи Височанської. А вчора вранці сліпий на одно око крамар, замість краму, залишив у нього папір. Він увесь був списаний крупним письмом. Зачинившись у кімнаті ще й поставивши на сторожі побратимів, щоб не зайшов хтось небажаний, Семен в який уже раз читав батькові універсал Хмельницького.

Великий гетьман Війська Запорозького звертався у ньому до людей однієї віри та крові стати спільно на боротьбу з ляхами і панами, «через яких Україна наша, і слава, і божі доми мусили б загинути…» З гнівом і болем говорилося у ньому про ті знущання і наруги, яких зазнав український народ від своїх одвічних ворогів. «Хочу шаблею знищити цього неприятеля, пробиваючись за ним до Вісли… Коли буду далі наближатися з військом до вас — щоб мали свою зброю, стрільбу, шаблі, коней, стріли, коси та інше залізо для оборони православної віри. А де можете, якими силами та способами, готовтесь на цих неприятелів наших і стародавньої нашої віри, ляхів, ворожих нашому народові. А якщо знаєте або чуєте від проїжджаючих або прохожих про війська яких чужоземних народів, набраних проти нас від короля, давайте знати і остерігайте нас…»

— Повідомимо, авжеж що повідомимо, — збуджено озвався Височан, коли син, нарешті, закінчив читати універсал. — А тепер, Семене, перепиши оце разів десять, так, як велів Гриць, та й роздамо його вірним людям.

— Не Гриць, тату, а козак Грицько Завірюха, гетьманський розвідник, — нагадав батькові Семен.

— Який же він розвідник? — запитав насмішкувато ватажок. — Будь обережнішим, — перестеріг сина. — Це ж львівський мандрівний крамар Гриць Перепелиця.

Семен ніяково згорнув універсал.

— Паперу і чорнила в мене досить, — поспішив запевнити батька. — А пер ось зараз з гусака насмикаю.

— Гаразд. Смикай та пиши, — в очах ватажка спалахнули лукаві іскорки. — А я тим часом пошлю гінців за Хаячком і Яремком Поповичем. То надійні люди і всією душею віддані народові. Вони й понесуть написане в народ, хай довідається про універсал усе Підгір’я. При тому ще й збиратимуть відомості, що їх ми повинні передавати щотижня в Бучач рукомесла шевського майстрові пану Качуру. Кого це побратими обступили на подвір’ї і не пускають у хату? — почувши гамір та метушню, зиркнув у віконце. — Та це ж старостинський гайдук, бо має на каптані вишитий герб Гербуртів — схрещені стріли. Не придумаю, чого староста хоче від мене, — покрутив головою. — Приведи його, Семене, сюди! — наказав синові і, загорнувши в хустину універсал, сховав його за ікону.

За хвилину Семен повернувся з посланцем.

— Пан староста велів вашмосці негайно прибути до нього, — привітавшись, передав ватажкові наказ Гербурта гайдук.

— Та й чого це пан староста так хоче мене бачити? — здивувався ватажок. — Лихо якесь трапилось чи що?

— Не знаю, — здвигнув плечима гайдук. — Мені велено передати наказ і повертатись.

— А ще кажуть, що гайдуки завжди знають більше од своїх панів, — пожартував ватажок, сподіваючись, що гість підтримає гайдуцьку славу і заговорить.

— Старшини, може, й знають, та нам не кажуть, — буркнув посланець, явно не бажаючи продовжувати розмову.

Мабуть, язик накоїв йому якогось лиха, і зараз він дув на холодне.

— Передай пану старості, що я скоро приїду, — побачивши, що нічого не дізнається від скритного гайдука, ватажок відпустив його. — Скажи побратимам, щоб осідлали мені коня, — звернувся до сина. — Та й самі хай готуються їв дорогу.

— Двох коней, тату, — з докором позирнув на батька Семен.- І я поїду з вами. Може, в пригоді стану…

— Ну що ж — збирайся, — дозволив ватажок.

Не встиг Височан переодягнутись і прив’язати шаблю, як у дверях появився захеканий Саноцький.

— Там таке діється, що словами важко передати! — вигукнув з порога. — На Галицькому шляху тільки курява стоїть — пани перед Хмельницьким з України втікають.

— Ти бачив? — не повірив ватажок.

— На власні очі, як оце вас, — ствердив Ілько. — Кажуть, ціла Україна охоплена повстанням, а в Хмельницького зараз удвоє стільки війська, скільки було під Жовтими Водами.

— Швидше, Семене! — гукнув синові ватажок, застромлюючи за пояс пістолі. — Побачимо, що там діється.

Незабаром десять вершників на чолі з Височаном виїхало з Боднарева і помчало польовою дорогою в напрямі Галицького шляху. За годину перед ними відкрилась дивовижна картина, яка змусила їх зупинити коней.

Широкий шлях був захаращений вершниками, каретами, возами, бричками, тарантасами. Охоплені божевільною панікою люди намагалися випередити одне одного, кричали, лаялись, розмахували кулаками, хапалися за шаблі. Ошкірені зуби, перекошені страхом і люттю обличчя, палаючі гнівом очі робили їх схожими на вовків, що потрапили у пастку. Серед утікачів було чимало жінок. Втомлені, перелякані, вони своїми зойками та криками, а то й істеричним вереском тільки збільшували паніку й хаос.

Привертали увагу безладні гурти вершників. Вони були у півпанцирях і латах, але часто-густо без шоломів і навіть шапок, з шаблями без піхов або з піхвами без шабель. У деяких вершників теліпалися на спинах кусні леопардових, тигрових та рисячих шкур, що служили за прикрасу королівській гусарії. Серед них було чимало босих, і це виглядало так, ніби, втікаючи од якогось страхіття, вояки не встигли взяти чобіт. Чимало їх їхало на неосідланих конях, а за повіддя служили звичайні мотузки.

— Рештки панцирних і гусарських хоругов, — здогадався Височан.

Побратими ахнули з дива. Невже з пишного та бундючного шляхетського війська, яким так гордилась Річ Посполита, залишились тільки оці зграї недобитків? Невже ж оцей босоногий вершник у сріблястому панцирі з золотими оздобами і клаптем тигрової шкури, але без шаблі і з обмотаною ганчір’ям головою — це один з тих вельмож, перед яким ще недавно тремтіли тисячі людей? Дивлячись на втікаюче панство, вони чудувалися і запитували один одного, куди поділася шляхетська пиха, де пропала славетна людська валєчносьць[25], куди зникла магнатська самовпевненість?

— У Жовтих Водах утопилась, — відповів за всіх Семен.

Якась великопанська, схожа на будинок, карета з дивовижними позолоченими гербами зачепила боком високу шляхетську бричку, перекинула її в рівчак і покотилась далі. Фірман устиг сплигнути з козлів, але бричка придавила літнього вусатого шляхтича, і він дико верескнув. Наполохані криком коні перестрибнули рівчак і поволокли за собою бричку разом з вусатим шляхтичем. Фірманові якось удалось зупинити коней і витягти з-під брички покаліченого пана. Він був ще живий, але вже не говорив, а тільки хрипів і бився у судорогах.

Втікачі байдуже спостерігали пригоду, і ніхто з них не зупинився, не поспішив на допомогу. Своя шкура була кожному миліша од чужої.

Коли Височан з побратимами під’їхали до брички, шляхтич уже був неживий. Фірман, літній сухорлявий селянин з утомленим, спаленим сонцем та вітрами обличчям, розгублено поглядав то на мертвого, то на побратимів.

— То наш пан Млодзєевський, — пояснив. — У нього між Лисянкою і Вінницею десять маєтків і понад тисяча душ кріпаків. Втікав бричкою, бо вона, мовляв, швидша од карети, а смерть таки наздогнала. Пані з дітьми ще тиждень тому з гайдуками та рукодайними виїхала у Краків. Ото він, бідолашний, і поспішав за ними…

— Хай йому біс, твоєму панові,- перебив фірмана Семен, певний, що той тільки про людське око жаліє Млодзєєвського, бо не знає, з ким має справу. — Усім туди дорога.

Фірман з підозрінням глипнув на Семена, на його багатий одяг та зброю, повів очима по ватажкові й побратимах і криво посміхнувся.

— Ясновельможний пан, звісно, жартує,- скинув перед Семеном шапку. — Але ж вашмосці бачили, — поклонився побратимам, — що я до смерті пана Млодзєєвського непричетний.

— Одягни шапку і не називай мене вельможним, — наказав збентеженому фірманові Семен. — Скажи краще, від кого так утікає це панство, ніби сто чортів за ними женеться?

Фірман розгублено почухав потилицю. Про таких дивних панів він досі не чував. По одягу, зброї та конях видно, що вершники люди знатні, багаті, шляхетного стану. А от ненавидять ляхів і бажають їм погибелі. Дивні діла твої, господи.

— Від батька Хмельницького, — посмілішав. — Та й від народу. Вся Україна повстала проти панів і ляхів. Прийшла на них куца година! — вигукнув радісно, забуваючи про обережність. — Та й моїх два сини пішло до Хмельницького, — похвалився. — А мене пан Млодзєєвський примусив їхати з ним. Ще й чотирьох гайдуків узяв з собою, сіле вони по дорозі десь загубилися. Втекли. Та й я втік би, але жаль було коней. Погинули б без догляду. А ви хто такі? — злякався, що набалакав зайвого.

— Одної крові з тобою, — заспокоїв фірмана Семен.

Селянин, чудуючись, покрутив головою.

— Порадьте, добрі пани, що мені діяти? — запитав, підбадьорений словами Семена. — Усі втікають сюди, а мені треба туди, — показав рукою на схід. — Але, чого доброго, ще якийсь посіпака прийме мене за козацького розвідника та й повісить раба божого Опанаса Сірого.

— Залишайся у нас, а далі побачимо, — порадив Семен. — Доглядатимеш коней. А скажіть, тату, — звернувся весело до батька, — чому б нам не приїхати до пана старости, як личить шляхтичам, у бричці? Опанас нас повезе.

— Аби тільки не туди, куди завіз пана Млодзєєвського, — пожартував ватажок.

Синова пропозиція, мабуть, йому сподобалась, бо зосереджено став оглядати бричку.

— Поставте її на колеса! — наказав побратимам. Ті миттю кинулись виконувати наказ.

— Гей же, пане Гнате! Тут під сидінням якась скринька! — вигукнув хтось з побратимів.

— Ну-ну, подай! — зацікавився знахідкою ватажок.

— Важка, гаспидська, — поскаржився побратим. — Не підійму.

Батько та син сплигнули з коней, допомогли видобути скриньку, в якій щось задзенькало.

Скринька була залізна, масивна, стародавньої роботи, ще й обкована обручами. Побратими цікаво оглядали знахідку, пробували її підняти.

— Шкода, що немає ключа, — пожалкував хтось з височанців. — Кортить бодай одним оком глянути, що там усередині.

— Він у пана на шиї,- зрадив секрет Млодзєєвського Опанас. — В дорозі він декілька разів підіймав сидіння і відкривав скриньку.

Фірман нахилився над мертвим, розстібнув йому комір і, радий, що може послужити побратимам, подав Гнатові невеличкий ключ на срібному ланцюжку.

Ватажок не кваплячись одкрив скриньку, і побратими збуджено загомоніли.

Вона була доверху наповнена дукатами, цехінами, талярами, польськими червоними злотими.

— Людські кров і піт, — спохмурнів Семен і, ніби боячись забруднити руки, устромив у скриньку держак нагая.

Кілька дукатів випало із скриньки й покотилося по землі. Але ніхто з побратимів не схилився за ними, не підняв.

— Візьми, Опанасе, собі ці дукати, — показав на золото, що валялось на землі. — У них і твоя праця.

— Та й чимала, — сумовито хитнув головою Опанас.

— Ніби знав пан Млодзєєвський, що його золото так нам пригодиться, — замкнув скриньку ватажок. — За ці гроші ми озброїмо та посадимо на коней дві сотні людей.

Побратими не заперечували. Вони свято довіряли своєму ватажкові і знали, що жоден дукат не пропаде марно.

— Тепер вези, Опанасе! — сів у бричку Гнат, а за ним і Семен.

Бричка виїхала на шлях, і за годину ватажок з побратимами прибув у Галич.

У місті було людно й гамірно. Всюди вештались утікачі, їх слуги, рукодайні, гайдуки. Шляхта з підозрою поглипувала на селян та жебраків, вбачаючи в них переодягнених «емісарів» Хмельницького. Серед простого народу та міщан нишпорили старостинські і магістрацькі «довгі вуха», прислухалися до розмов, кидали підбурюючі слова, на які ловились необережні та наївні. У костьолах ксьондзи в чорних рясах служили панахиди по шляхетнонароджених, які полягли під Жовтими Водами й загинули від рук повсталих українських селян. Кріпаки з королівщини та галицькі міщани лагодили старі мури, що то тут, то там уже пообвалювались, гармаші приводили до ладу гармати і однороги, на замок із старостинських і королівських маєтків прибували вози з продовольством.

Хмельницький був далеко, навіть дуже далеко, галицька земля ще не взялася за зброю, але Галич уже готувався до оборони.

Вузька доріжка, що серпантином обвинула замкову гору, була захаращена возами і людьми. Але тільки дехто з тих, що поспішали, потрапляв до замку. У брамі стояли старостинські райтари і пропускали тільки вози з продовольством і найзнатніших вельмож. Це ображало інших посесіонатів з України, які вже отямились після першого переляку і до яких знову повернулася їх шляхетська бундючність. Вони лихословили старосту, хапалися за шаблі і намагалися силою пробитися в замок, але рейтари їх безжалісно відганяли.

Пізнавши Височана і здогадуючись, що ватажок прибув у якійсь важливій справі, а може маючи такий наказ, рейтари без зайвих перешкод пропустили бричку і побратимів.

Видно, що Височана тут чекали, бо назустріч йому вийшов рукодайний Гербурта.

— Пан староста в малому залі,- повідомив ватажка.

Гнат і Семен стрімкими сходами піднялися на поверх

і зупинилися перед масивними дубовими дверима, з яких долітали збуджені голоси і дзенькіт келихів.

— Панство уміє найти слушний час для веселощів, — їдко посміхнувся ватажок, стукаючи у двері.

— Прошу заходити! — гукнув хтось схожим на гавкіт голосом, і Гнат з сином зайшли у зал.

За столом, заставленим дзбанками, ритонами, келихами і срібними кубками, сиділо підхмелене товариство, але, всупереч здогадкам Височана, ніяк не можна було назвати його веселим. Видно, щось дуже турбувало старостинських гостей, бо навіть вино їх не розвеселило, і вони сиділи понурі, люті.

— Чолом вашмосцям! — привітався з старостою та його гістьми ватажок.

— Честь вацьпану! — зрадів Височанам староста. — То є той шляхтич Височан з Боднарова, про якого я вашці згадував, — звернувся до кремезного з пишними вусами військового у півпанцирі. — А це пан королівський регіментарій, князь Прокіп Сапіга, — показав на вусатого, щоб ватажок знав, з ким має справу.

— З Сапіжанки! — рявкнув регіментарій, ніби бажаючи відмежуватись від інших Сапіг.

Про князів Сапіг Височан чув уже й раніше. Вони володіли великими маєтками у Львівському воєводстві та на Поділлі, займали високі державні пости; одні з них, подільські, трималися православ’я, інші вже окатоличились, і Прокіп належав, мабуть, до цих останніх.

— Сідай же, вацьпан! — ласкаво запропонував ватажкові староста. — А це, зразу видно, — вацьпанів син, — здогадався, зиркнувши на Семена. — Це добре, що він теж приїхав, бо для обох вас знайдеться робота. Наливайте собі, вашмосці вина, не кремпуйтесь[26].

Ласкавість Старости і присутність серед його гостей Сапіги насторожили батька й сина.

— Вацьпан, їдучи сюди, бачив, що діється, і знає, що сталося? — приступив до справи Гербурт.

— Та чув про якусь там битву, — махнув зневажливо рукою ватажок. — Певне, зробили з мухи вола.

— Вацьпан, як бачу, не знає всього. До нього докотилася вістка лише про Жовті Води, — сумно похитав головою староста. — Здрайця Хмельницький проголосив себе козацьким гетьманом і підняв бунт проти Речі Посполитої. Ще й з татарами злигався. Хлопство підтримує його і звідусіль поспішає до нього.

— То таке військо, що не знає, з якого боку за мушкет узятися, — підбадьорив Гербурта ватажок. — Жовтими Водами війна ще не закінчилась. У нас на бунтівників є ще славні королівські війська, є німецькі кнехти-найманці, є реєстрові.

Ватажкові важко було на душі від того, що змушений так говорити про повстанців і грати роль чорного віщуна, але того вимагала справа.

— Реєстрові також нас зрадили! — вдарив кулаком об стіл регіментар, аж дзенькнули келихи та кубки. — Повбивали своїх полковників, які були вірні Речі Посполитій, і на чолі зі здрайцею Кричевським перейшли до Хмельницького. То вічна ганьба для Речі Посполитої і всієї католицької шляхти, бо Кричевський не тільки шляхтич, але й католик, хоч колись його рід був православним. Але ж зараз тисячі колишніх православних шляхтичів стали ревними католиками і героями ойчизни. Досить згадати преславного князя Ярему. Та й не тільки його…

Регіментар, мабуть, мав на думці себе, але скромність не дозволяла того сказати. А може, й рештки сорому…

— На кого нам тепер надіятись? — розпачливо повів очима по присутніх, ніби не довіряючи навіть їм.

Про перехід реєстрових на бік Хмельницького ватажок і Семен чули вже від Завірюхи, так би мовити, офіційне підтвердження цієї вістки викликало в них нову радість, яку обидва насилу стримували.

Та й було чим радіти. В армію Хмельницького влилися тисячі людей, які перевершували шляхту і військовим досвідом, і відвагою, і витривалістю, і військовою дисципліною.

— Милий боже! Хто ж тепер воюватиме з Хмельницьким? — жахнувся ватажок.

Його переляк нікого особливо не здивував. Адже Височан досяг найбільшої честі, яка в Речі Посполитій можлива для підлонародженого, — удостоївся нобілітації. Тепер кожного, хто загрожував би його шляхетству, він може вважати своїм ворогом.

— Саме для того ми тут зібралися, щоб порадитись, — озвався ласкаво староста, — Пан регіментар скаже, що нам робити.

— Так єст! — рявкнув по-військовому Сапіга.

Наливши в келих вина, він, не одриваючись, випив

його до дна, крякнув, обтер долонею вуса.

— Пан гетьман Микола Потоцький уже дав шляхетське слово, що згасить бунт хлопською кров’ю, а самого Хмельницького і всю козацьку старшину покарає лютоюсмертю, — повідомив урочисто ватажка про гетьманські наміри. — А за смерть гетьманича Стефця[27] посадить на коди тисячу бунтівників.

— Невже ж гетьманич загинув? — вдавано поспівчував Семен.

— Вічна йому пам’ять і слава, — ледь не заплакав Сапіга. — Загинув у розквіті літ від хлопської руки за круля і ойчизну. Тепер гетьман збирає нове військо, щоб розгромити дощенту Хмельницького. Зараз при ньому близько сорока тисяч нашого лицарства. Цього досить, щоб перемогти бунтівників. Але без жертв не обійдеться. Щоб поповнити наші втрати, завершити розгром Хмельницького і знищити дощенту гніздо шершнів, яким є Січ, гетьман наказав набрати з кожного староства принаймні по хоругві. З галицького ми хочемо дати дві. Вашмосць досвідчений воїн, славний на Підгір’ї, збирай з підгірської шляхти рейтарську хоругву і будеш хорунжим, — урочисто запропонував, впевнений, що ватажок не чекав такого призначення.

Пропозиція регіментаря і справді заскочила Височана. Хорунжі належали до вищого старшинства, походили з визначних шляхетських та магнатських родів, і така почесть ніколи не випадала дрібній шляхті, тим паче, недавно нобілітованій. Видно, неабияк припекло панів, що зважилися на такий крок.

— Як гадаєш, Семене? — звернувся до сина, щоб виграти час, придумати якусь відповідь. — Зможемо ми зібрати стільки люду? Та ще й не без того, що половину його треба доозброювати і забезпечити добрими кіньми…

— Хіба ми гірші від інших? — обурився батьковими сумнівами та ваганнями, напиндючився цілком по-шляхетськи Семен. — За таку честь заплатимо ойчизні сторицею.

«Собача честь катувати свій народ», — подумав з глумом ватажок, здогадуючись, що син теж затіває якусь хитру гру з панами.

— З такими людьми, як вашець, Річ Посполита не пропаде, — похвалив Семена Сапіга. — Дозволяю бути молодшим офіцером у хоругві його батька.

— Щасливий нині день для Височанів, хоч сумний для інших, — гаряче, але якось туманно подякував рагіментареві за нову почесть Семен. — 3 вербунком ми зробимо так, — звернувся не то до батька, не то до регіментаря. — Візьмемо в хоругву всіх загродових, які є в загоні. Вони на добрих конях та при зброї. Молодих я навербую на Підгір’ї, тільки мушу мати королівський вербунковий лист.

Ватажок непомітно посміхнувся у вуса. Ось чого своїм патріотизмом хотів добитися Семен. Вербунковий лист дав би йому право їздити безпечно по цілому Підгір’ї, зустрічатися з ким потрібно, не викликаючи підозри.

— Такий лист вашмосць дістане від мене нині,- зразу ж пообіцяв Сапіга. — Гетьман дав мені їх кілька, і я, тільки повинен вписати у них прізвища вербувальників.

— Для молодих треба купити у Львові, а може, й у Кракові зброю, — нагадав регіментареві Семен.

— Вапьпан дуже кмітливий і розумний, — ласкаво посміхнувся Сапіга. — Ні про що не забуває, як досвідчений вояка. Такі листи також є в мене. В них сказано, що зброя призначена для гетьманського війська.

— Швидко й хоругва буде, — з твердою вірою в свої слова пообіцяв регіментареві молодий Височан. — Другу можна зібрати тут на місці.

— Яким чудом, вашмосць? — здивувався Сапіга.

— Самих лише втікачів кілька хоругов набереться, — пояснив, кого має на думці, Семен.

— Боронь боже! — нахмурився регіментар. — То нікчемні боягузи і такими залишаться вже на ціле життя. Вони тільки сіятимуть серед війська переполох… А шляхта підліє! — вдарив кулаком об стіл.

— Протестую, пане регіментарю! — верескнув присутній на нараді бурштинський поміщик Кобильницький. Він належав до великих посесіонатів, і регіментар мусив з ним рахуватися.

— Галицька шляхта ще покаже схизматам, як воювати. Моя хоругва не осоромить себе.

— Не сперечайтесь, вашмосці, в такий тяжкий для ойчизни час, — примирив суперників староста. — Скажу вацьпану по секрету, — звернувся до Височана, — що одну панцирну хоругву обіцяє своїм коштом озброїти пан Куропатва з Пнів’я. Скоро Річ Посполита збере таку силу, що од Хмельницького й сліду не залишиться.

Присутні схвально загули, і тільки регіментар якось криво посміхнувся. — Бач, Семене, поряд з якими славними хорунжими поставила ойчизна твого батька, — гонористо озвався до сина ватажок, і тільки один Семен відчув у його словах іронію.

— ГІан регіментар сказав одне, а я хочу додати від себе інше, — звернувся до Гната і Семена староста. — Вашмосці знають, що зараз усюди вештаються емісари Хмельницького, підбурюють народ.

— Сюди вони не посміють показатись, — заспокоїв старосту ватажок. — Народ у нас спокійний, не піддається ні на які намови.

— Хлопам вірити не можна, — насупився Староста. — Чи тут, чи там — усі вони одним духом дихають. А емісари Хмельницького вже добрались і сюди. Переодягаються за селян, за лірників-жебраків, навіть за жінок.

«Про мандрівних крамарів ще не знає», — зрадів ватажок.

— Роздають бунтарські універсали, в яких Хмельницький закликає хлопство до бунту, — скреготнув зубами староста.

Батько та син переглянулись. Старостинські довгі вуха не ловили гав, і Гербурт знає вже й про універсали.

— З підозрілими вашмосці хай не церемоняться, — порадив ватажкові та Семенові староста. — Ми повинні знати, де і що проти нас готується, і впору одрубати гідрі голову.

— Втопимо гідру в її крові! — верескнув куций череватий шляхтич з булькатими очима і опухлим обличчям.

— Віват! — загорлало кілька голосів.

Присутніх огортало бойове завзяття, руки одважно тягнулись до шабель.

— Вип’ємо за вікторію над Хмельницьким! — запропонував староста.

Гості налили в келихи вина, але випити не встигли.

В коридорі знявся шум, гамір, і до кімнати вбігло кілька переполоханих галицьких ксьондзів-єзуїтів, а за ними сунув гурт похнюплених, втомлених військових у порубаних шоломах та півпанцирях. У декого з них на зброї видно було руді плями крові, інші мали перев’язані голови й руки.

— Клєнска! Нова окрутна клєнска![28] — вигукнув єзуїтський патер, заламуючи у відчаї руки.

Староста, а за ним і всі присутні посхоплювались з лав та стільців.

— Оцаляла тилько гарсьць рицежи[29],- патер показав на понурих військових. — Оні вам о вшисткєм оповєдзом, бо я не могем[30].

— Свєнти боже! Гдзє пшишло до бітви?[31] — отямився перший староста.

— Под Корсунем… — зашморгав жалібно носом патер і розридався.