Полковник Семен Височан

6

Сутінки густішали, обгортали землю, просочувалися крізь невеличкі шибки до кімнати, заслоняли Семенові батькове обличчя.

Ватажок, спершись на стіл, мовчав, ніби не чув синових слів або забув про них. Але справа, про яку перед хвилиною йшла мова, була занадто важлива, щоб квапитись із словами.

— Закревський старий хитрун, — озвався врешті. — Хоче чужими руками жар загрібати.

— Ви про осаду? — насторожився Семен.

— Еге ж, — потакнув ватажок. — Закревський знає, що не скоро знайде осадчого, який заснував би йому на сирому корені осаду, а тому звернувся до мене. Староста також має чимале пустище біля Боднарова і обіцяв мені три лани, якщо заселю його.

— Щедрий, — здивувався Семен.

— Знав, що сказати, — аж засміявся ватажок з синової похвали на адресу Гербурта. — Земля пустує, прибутків не приносить, а осадчих немає. То вже краще дати Височанові три лани і хай заселює пустище. Жоден посесіонат за таке діло не візьметься.

— Сеймові ухвали і королівські декрети забороняють їм під карою інфамії[19] приймати втікачів, — вставив Семен.

— Який біс слухається нині законів, — кинув з досадою ватажок. — Вони тільки для малих і слабих. Кулак, а не закон, нині в пошані. У кого він сильніший, того й право. А посесіонати по всій галицькій землі розшукують своїх кріпаків-утікачів, — повернувся знов до справ, зв’язаних з осадою. — Як прибуде на нове поселення за своїм кріпаком дрібний панок з кількома гайдуками, то іноді ледве сам з душею втече. Але з вельможами жартів немає. Ті нападають зненацька, з сотнею-двома озброєних гайдуків і рукодайних, плюндрують осаду, захоплюють і своїх, і чужих кріпаків, а як дістануть до своїх рук осадчого, то милосердя над ним не мають. Через кріпаків-утікачів посесіонати і між собою ворогують, за шаблі хапаються.

До кімнати зайшла Настя Височаниха, поставила на стіл ліхтар з восковою свічкою, позирнула на чоловіка й сина і втомлено сіла на лаву.

— Замовкли, наче мене злякались, — озвалася з докором.

— Наговорились, — зіперся підборіддям на долоні Гнат.

Всі троє замислились.

Семен бачив, що батько, не бажаючи ворогувати з поміщиками, вирішив відкинути пропозицію Закревського. Тепер той буде мстити Оксані, зволікатиме із згодою на викуп або загне таку ціну, що батько не захоче її заплатити.

— Бідолашна, — забуваючи, що він не сам у кімнаті, озвався Семен.

— Ой, правду кажеш, — зітхнула журливо Настя, знаючи, кого син має на думці.

Мовчав тільки Гнат. Його не турбувало, що син полюбив вродливу дівчину. В такому віці любов спалахує, як пожежа, і замало води в обох Бистрицях, щоб її погасити. Але дівчина, як на лихо, кріпачка.

— Не гадай, Семене, що я проти Оксани, — звернувся ласкаво до сина. — Але з викупом квапитись нам не гоже. Як Закревський побачить, що ми не побиваємось за Оксаною, то стане податливіший. А дівка — не заєць, не втече.

— Кріпакові кожний день роком, тату, — нагадав батькові про гірку долю дівчини.

— Твоя правда, — журливо похитав головою Гнат. — То не життя, а справжнє пекло.

А може, таки заснувати ту осаду для Закревського? Від гніву поміщиків він зуміє оборонити і поселенців, і себе. На кулак буде кулак. Хай пани не посилаються на своє право. Вони потоптали божі закони і встановили свої — жорстокі та грішні. Для них ближній тільки той, хто шляхетнонароджений, а всіх інших мають за бидло, навіть як воно — це «бидло»- одної з ними віри і нації. До нобілітації він, Гнат Височан, також був для них таким бидлом, і ніколи їм цього не забуде. Але у заснованій ним осаді жоден гайдук не стукатиме поселенцеві у вікно, не пожене більше на панщину. Хай діється божа воля.

— Староста був проти Волощини[20], тому ми з ним не прийшли до згоди, — пояснив причину, через яку відмовився заснувати осаду для Гербурта. — Бандерівське пустище стоїть і ще довго стоятиме незаселеним, але це мені на руку. Може, колись сам куплю його в старости. А до Закревського поїду завтра вранці,- повідомив про свій намір Настю і сина. — Як згодиться на Волощину і три лани для мене, то візьмусь…

Батько зважувався на важливу справу, від якої залежала воля Оксани, але зараз це не тішило Семена. Хіба любов до дівчини двала йому право накликати на батька прикрощі і небезпеки, що могли чигати з боку підгірських поміщиків? Випущена з засідки стріла чи куля вже не одного позбавила життя.

— Хай Закревський сам морочиться зі своєю осадою, а ви не кваптесь, — палко порадив батькові. — Оксану якось викупимо.

— Злякався! — посміхнувся ватажок, здогадуючись, що стурбувало сина. — Людям, Семене, завжди хтось або щось загрожує. Навіть королям. Я не король і не вельможа, але не забувай, що за мною — біля трьохсот побратимських шабель стоїть, — похвалився. — А в потребі ще триста стане. То така сила, що навіть Куропатва мусить рахуватися з нею. Насте, давай добру вечерю і став могорич, бо й про Оксану йтиме мова з Закревським. Ти, бачу, дуже хочеш її за невістку, — підморгнув дружині.

— А навіщо мені шляхтянка? — аж скривилась, ніби од кислого, Настя. — Щоб мною, простою жінкою, попихала та й тобі докоряла селянським родом?

— Годі, Насте! — нахмурився Гнат. — Ще не народилась така невістка, яка попихала б Височаном.

— В очі світитиме, але в душу їй не заглянеш, — не злякалася суворих чоловікових слів Настя.

Гнат, не бажаючи продовжувати неприємну розмову, мовчав, і Настя, постоявши ще хвилину, подалася на кухню. За хвилину на столі з’явився чималий казанок гарячої пшоняної каші, хліб, сир, молоко.

Повечерявши, ватажок вийшов з хати оглянути перед сном господарство, упевнитись, що на обрії не видно далеких заграв, перекинутись кількома словами з побратимами, які того дня несли службу.

Височан давно вже завів такий лад, що біля нього завжди перебувало кілька готових кожної хвилини у дорогу гінців-побратимів. У разі татарського наскоку вони повідомляли про небезпеку навколишнє населення і скликали з поблизьких сіл побратимів.

Семен, порозмовлявши з матір’ю, замислено глянув у вікно, за яким чорніла ніч, перехрестився на прибрані рушниками знайомі з дитинства ікони і, загасивши свічку, ліг у постіль. Та сон довго не приходив до нього, тривожні думки про Оксану не давали спокою.

Розбудив Семена голосний переклик півнів. Рвучко схопившись з постелі, він припав до шибки.

Над землею стояв рожевий світанок. Батько, заглядаючи у маленьке дзеркальце, голився біля криниці і розмахував бритвою, ніби шаблюкою. З Комарова прибула саме зміна гінцям-вікторівцям, і ті не кваплячись збиралися додому. Мама видоїла корів і несла в хату двоє відер молока, що повнились білою піною. У стайні, ніби нагадуючи, що пора в дорогу, заіржав Султан, здобичний татарський жеребець, і Семен почав швидко вдягатися.

Великий, як цибулина, срібний годинник, що його подарував Семенові батько, показував вже восьму годину, як ватажок вирушив з сином у дорогу. Разом з Височаном їхали його два приятелі-побратими: загродовий Гриць Барицький та вільний селянин Марко Дудник. Обидва розумні та бувалі, вони не раз допомагали своєму ватажкові порадою і шаблею. Барицький та Дудник були письменні, і тому Височан узяв їх за свідків своєї розмови з поміщиком. Згодом своїми підписами в земських книгах вони мали ствердити умову ватажка з Закревським.

Результату розмови і торгу за Оксану Семен повинен був чекати у Ковальчуків.

Сонце вже звернуло за полудень, як вершники прибули до Братковець. За тиждень, що минув з часу, як тут побував Семен, у селі де-не-де прибавилось злиденних землянок і хижі. Зате там, де ще недавно чорніли руїни поміщицького будинку, землю вже було очищено від згарищ, і понад два десятки чоловіків жваво працювало під наглядом самого Закревського. Одні копали фундаменти під нову будову і вивозили землю, інші розпилювали тільки-но привезені товстенні дубові колоди, треті, у яких збереглися вози та коні, возили камінь та пісок. У глибокій ямі кипіло вапно — його довгими дерев’яними кочергами перемішували виснажені, мовчазні жінки. По всьому видно було, що поміщик задумав побудувати новий будинок, ще більший і кращий від спаленого татарами.

Закревський, довгов’язий і вайлуватий, вештався серед людей, підганяв знеможених лайкою та нагаєм. Побачивши гостей, він ніби засоромився своєї поведінки і, кинувши нагай гайдукові, поспішив їм назустріч.

— Го-го! Кого я бачу! — зрадів, стискаючи руку ватажкові, який саме сплигнув з коня. — Сам славетний приборкувач татар, який врятував мене од ясиру!

Привітавшись з ватажковими супутниками, вів далі:

— Ось до чого дожився на старість Закревський, — поскаржився ватажкові. — Навіть солом’яної хлопської стріхи над головою нє має.

— Тут швидко палац виросте, — Височан показав на кріпаків, що ні на хвилину не відривались від праці.

— Ей, коли то буде? — сердито махнув рукою Закревський. — Та й хто будуватиме? У Братківцях до татарського нападу було біля двохсот працездатних кріпаків, а зараз їх менше половини. Одних татари повбивали, інші розбіглися. Дурні! Гадають, що знайдуть ліпшого пана, — глумливо засміявся. — Але сядемо отам під деревом і погомонимо у затишку, — показав на стару липу в кутку подвір’я.

Сонце пекло, піт заливав людям очі, але Закревського це не турбувало.

— Ворушаться, як мухи у дьогті. Старого управителя вбили татари, а новий тримає руку за хлопами, і я мушу наглядати та працювати за двох. Вашмосць знає од сина, яку справу я маю до нього, — звернувся до ватажка. — У мене за Братківцями понад двадцять ланів пустища, але користі від нього немає.

— Без кріпацького поту земля не вродить, — кинув, буцімто байдуже, Дудник.

Закревський з підозрою глипнув на гостя, не знаючи, як поставитися до його слів, які можна було тлумачити по-різному.

— Без праци нема колачи[21], — зм’якшив сказане Дудником. — Бери, вашмосць, пустище, засновуй осаду, і обидва матимемо калачі,- посміхнувся доброзичливо до Висо- чана. — За осаду одержиш два з половиною лани та довічне війтівство. Таке добро не щодня трапляється, — додав, ніби робив ватажкові надзвичайну ласку.

— Вашмосць називає пустище добром? — здивувався Барицький. — Та їх у нас на Підгір’ї скільки завгодно, а буде ще більше.

— Не розумію, — знизав плечима Закревський. — Я, навпаки, гадаю, що скоро їх заселять і земля зросте в ціні.

— Хто їх заселятиме? — посміхнувся з глумом Барицький. — Народу не прибуває, а весь час меншає. Одних татари вигублюють, інших морова пошесть косить. Куди не поглянь — скрізь згарища, руїни і зарослі бур’янами села.

— Проворні та сміливі подаються на вільні землі або на Січ, — докинув від себе Дудник.

— Вашмосці переборщують, — незадоволено заперечив Закревський. — Одні вмирають, а інші народжуються. Хлопська порода живуча… Отже, — знову почав про осаду, — маючи кількох кріпаків, на двох з половиною ланах можна жити заможно. Вацьпан колись ще подякує за моє добро, — звернувся до Височана.

— Староста має таке ж пустище біля Боднарева, — озвався ватаг, який досі мовчав. — Він дає мені за осаду три лани.

Закревський нервово завертівся на лавочці. Але, лютуючи в душі на Височана, поміщик у той час розумів, що ватага не можна зарахувати до звичайних осадчих. Цей напівхлоп, напівшляхтич як уже візьметься за діло, то напевно доведе його до кінця і не злякається самого Куропатви. Він не тільки зуміє оборонити осаду та поселенців від посесіонатів, але й захистить околицю від ординців. Та й староста не такий дурний, як про нього кажуть, і нині чи завтра добавить ватажкові півлана або й лан. А тому треба поспішати, щоб опісля не говорили про Закревського, що «розумний поляк після шкоди».

Він не допитувався, чому Височан відмовився заснувати осаду в Бондареві, вважаючи за розумніше повернутись до своєї справи.

— Згода, вашмосць! — по-панібратськи поклав ватажкові долоню на плече.- Іншому стільки не дав би, але вацьпанові даю три лани, бо знаю, хто на що заслуговує. Мосці панове будуть свідками нашої умови, — звернувся до Барицького і Дудника. — Правду кажучи, хто має справу з Закревським, той свідків не потребує,- напиндючився, як індик. — Шляхетське слово — наче кремінь. Нові поселенці, як велить звичай, десять років не одроблятимуть панщини і не платитимуть данини. Ще й одержать деревину на будову. Опісля панщина буде такою, як у Братківцях — чотири дні на тиждень. Пустища є понад двадцять ланів. Три вашмосць візьме собі, а решту землі поділить на дві рівні частини. Одну для поселенців, одну для мене. Землю даю їм безплатно, але за ліс на будову повинні мені заплатити або одробити. На нього завжди є купці. Гданські поташники та вуглярі аж сюди приїжджають по дерево. Отже, згода?

— До згоди ще далеко, — холодно заперечив ватажок.

— Вацьпан не вдовольняється трьома ланами? — жахнувся поміщик.

— Я такого не казав, — застерігся Височан. — Але зараз ідеться не про лани.

— Не розумію, чого, власне, вацьпан ще хоче? — здивувався Закревський.

— Панщини для поселенців не хочу, — пояснив спокійно ватажок. — Не хочу, щоб кожного ранку гайдук стукав їм у віконце, — додав твердо.

Поміщик як ужалений схопився з лавочки і витріщив на ватажка очі.

— Вацьпан жартує чи мовить поважно? — вигукнув обурено. — То навіщо мені така осада, як хлопи не відроблятимуть панщини? А хто ходитиме за плугом? Закревський? А може, пан Височан наміряється заселити осаду сенаторами? — Зареготав злісно.

— Обійдемось і без них, — махнув зневажливо рукою ватажок. — Вони такі до роботи, як віл до карети. Осаду засную на волоському праві.

— Вето! Не позвалям! — верескнув люто Закревський, забуваючи, що він не на шляхетському сеймику в Галичі. — То є порушення наших шляхетських прав. Панщизняними я розпоряджаюсь, як захочу, а посади хлопа на волоському праві, ще й закріпленому у земських книгах, то опісля на панщину його вже не заженеш. Хлопство бунтується, покликається на якісь закони і навіть хапається за зброю. Та й прибутків значно більше од панщизняних, ніж од волощуків.

— На Підгір’ї волоських осад уже чимало, — нагадав поміщикові Височан.

— За дурнів не відповідаю, — буркнув Закревський.-

І не розумію, чого вацьпан наполягає на Волощині?

— Для добра нашої справи, — запевнив Закревського ватажок. — Поселенці десятою дорогою обминають панщизняні осади і шукають волоських. Остогидла народові панщина. Як почують, що ми засновуємо панщизняну осаду, то ніхто сюди не загляне. Пустище як стоїть, так і стоятиме без хісна.

— Пся крев! — буркнув Закревський, не знаючи, що відповісти.

Височан, безперечно, мав рацію, і поміщик не знаходив розумних доказів, які переконали б ватажка та свідків, що вони помиляються.

— Якби вашмосць був посесіонатом, то заговорив би інакше, — закинув гостеві нещирість.

— Вацьпан погано мене знає,- образився Височан. — Посесіонат візьме своє з народу чиншами[22], а люди все ж матимуть крихту волі.

— Народ… воля… — роздратовано передражнив ватажка Закревський. — Так говорити не личить шляхтичеві. Хлоп створений на те, щоб працювати для свого пана, і баста!

— Воля вацьпана, — здвигнув плечима Височан, встаючи з лавки.

— Ей, стривай же, вашмосць! — злякався поміщик. — Куди квапитись? Адже таких справ не вирішують за один отченаш.

Закревський будь-що прагнув порозуміння з ватажком — кращого за нього осадчого не знайти. Без Височана пустище і далі лежатиме облогом. Можна продати гданським купцям ліс, узяти тисячу дукатів, але хто його рубатиме, як немає людей? А притисни хлопів, які залишились, ще міцніше, то втечуть. Чорт забери! Хай цей хлопський ватаг засновує осаду на тому проклятому волоському праві, а далі буде видно. Помаленьку можна буде взяти поселенців до рук і, домовившись з Височаном, запровадити панщину. Але хосен від них має бути вже зараз. За кожне дерево на будову поселенець мусить зрубати та обчистити ще два дуби для гданських поташників. Так і вовк буде ситий, і коза ціла.

— Височан переміг Закревського! — засміявся нещиро. — Засновуй, вашмосць, осаду хоч на татарському праві, аби тільки земля не марнувалась.

— Тепер можна вдарити й по руках, — запропонував хитро Дудник.

— Хлопський звичай, — скривився Закревський.

Поміщик не сумнівався, що цей небажаний гість — або вільний селянин, або навіть кріпак, і таке панібратство підлонародженого глибоко обурювало і ображало його шляхетську гордість.

— Шляхта такі справи запиває венгжином, — натякнув Дудникові. — Але я також не проти старовини, звичаїв предків, — додав квапливо, помітивши на обличчі ватажка незадоволення.

Обмінявшись потиском руки з Височаном і Барицьким, Закревський нерадо, двома пальцями доторкнувся долоні Дудника. Але гість, шануючи старовину, з такою силою вдарив долонею об м’яку долоню поміщика, що той аж скреготнув зубами з болю та досади.

— У вацьпана така тверда долоня, ніби ніколи не випускала ціпа, — озвався з глумом.

— Коли ціпом махати, а коли шаблею рубати, — не образився Дудник, але в голосі зазвучало щось зловісне.

Закревський спересердя смикнув вуса. Він давно вже помітив, що Дудник, як кожний селянин, настроєний ворожо до посесіонатів і про шаблю згадав неспроста. Але з уваги на Височана поміщик прагнув уникнути суперечки.

— Пора нам у дорогу, — запропонував побратимам ватажок. — Про подробиці домовимось наступного разу, — звернувся до Закревського.

— Це вже як вашмосць бажає,- не заперечив поміщик. — Тільки не гнівайтесь, що відпускаю вас під ніч та ще й голодними. Зараз я й сам тиняюсь по добрих сусідах.

Його збентежило, що ватаг ні словом не згадав про Оксану. Мабуть, Височани не так дуже й цікавилися цією дівчиною, як він гадав, а це перекреслює його плани.

— Аби тільки гніву було між нами, — посміхнувся з ледь помітним глумом Височан. — Заночувати можемо у Ковальчуків.

— Я про таку шляхту не чував, — вдав Закревський, що не знає, про кого мова, але його обличчя враз повеселіло.

— На світі, вашмосць, є не тільки шляхта, — нагадав поміщикові Дудник. — Народу куди більше. А Ковальчуки — кріпаки. Мама і дочка. Дівчину звати Оксаною.

— Я, пане Дудник, не парубок, а старогербовий шляхтич і хлопськими дівками не цікавлюсь, — холодно позирнув на небажаного гостя поміщик, радий, що може поглумитись над ним. — Це, мабуть, ті кріпачки, у яких я застав сина вашмосці? — звернувся з запитанням до Височана. — Гадаю, що скоро матимемо у Братківцях весілля, — підморгнув лукаво ватажкові.

— То вашмосць женить сина? — вдав, що не зрозумів натяку Височан. — Чи віддає дочку? — поцікавився далі, радий, що розмова про Оксану почалася якось сама собою.

Закревський незадоволено засопів.

— Вацьпан мене не зрозумів, — заперечив холодно. — Йдеться про весілля вацьпанового сина з дівкою Оксаною.

— Вашець так гадає? — здивувався ватажок.

— Як молоді кохаються, то неважко угадати, чим це закінчиться, — засміявся вдавано доброзичливо Закревський.

— Сина я посилав до Ковальчуків не для кохання, а у важливій справі.

— Невже вашмосць знав їх раніше? — здивувався поміщик.

— Замолоду, — хитнув головою ватажок. — Ковальчук став мені колись у пригоді. Можна сказати, врятував мені життя. То давня подія, і не хочу зараз про неї розповідати. Так якось склалося, що йому самому я не встиг заплатити добром за добро.

— Твоя вина, Гнате, — дорікнув ватажкові Дудник.

— Сам знаю, — зітхнув сумно ватажок. — Оце після татарського нападу на Братківці я послав сина, щоб довідався, як живуть Марія та Оксана та чим би їм допомогти.

Поміщик з досади вдарив чоботом каменюку, що валялась під ногами. Його здогадки знов не підтвердились.

— Викупи їх, Гнате, — порадив несподівано Дудник.

І він, і Барицький вмить здогадались, для чого ватажок вигадав історію про Ковальчука.

— Справді, Гнате, — підтримав Дудника Барицький. — Не забувай, що Ковальчук врятував тобі життя і ти ще й досі перед покійним у боргу.

Гнат, ніби не знаючи, що відповісти, мовчав і розгублено позирав то на поміщика, то на приятелів.

— Якби в мене гроші…

— Я тобі позичу, — запропонував Барицький. — А за добре діло бог винагородить.

— Слово за мосці паном, — якось нерадо звернувся до Закревського ватажок.

— За дівку і її матір я грошей у свого осадчого не візьму, — здивував гостей Закревський. — Звільню без викупу. Але з однією умовою: за два роки має бути в осаді сорок працездатних поселенців. Пан Височан згоден?

Ватажок, ховаючи посмішку у вуса, хитнув головою.

— Вашмосць ніби в моїх думках читає,- ствердив. — Але до кінця не дочитав.

— А що там ще написано? — прикрив жартом тривогу Закревський.

— Оксана і її матір вже і ці два роки повинні бути вільні од панщини, — пояснив, що має на думці ватажок.

Поміщик скривився.

— Двоє робітників… — зітхнув скрушно. — Але як пан Височан того бажає, то я не заперечую.

— Ну, то удруге ударимо по руках, — усміхнувся ватажок.