Полковник Семен Височан

7

Місяць висипав срібло на землю, усміхнувся лукаво до юнака і дівчини, що, тримаючись за руки, стояли у садку під яблунею.

— Оксано! Оксано! — пролунав раптом нетерплячий жіночий голос.

— Мати кличе! — стрепенулась дівчина. — Але ти, Семене, завтра приїдеш? — стиснула легенько руку коханого.

— Як заблисне перша зірка, — гаряче пообіцяв юнак, плигнув на коня і виїхав на вулицю.

І зірки, і Великий віз, Чумацький шлях показували північ. Семен поспішав. Батька не було дома, поїхав до Львова про порох та олово і доручив йому наглядати за осадою, яку, за згодою Закревського, назвав Слободою Височанською.

Але зараз на Підгір’ї було спокійно, та й Слобода могла захиститись перед дрібною татарською ватагою і посесіонатами, які шукали своїх кріпаків. У ній, як завжди, перебувало чимало побратимів, які прибули до батька в різних справах, та чоловік десять гінців. Вони дали б відсіч напасникам.

Семен знов повернувся думками до Оксани.

Закревський обіцяв їй волю, як в осаді буде сорок працездатних поселенців. Від заснування осади минув тільки рік, а їх вже набралось чоловік тридцять. Кожний шукає кращої долі. Осада на волоському праві, а батько ще домігся у Закревського аж дванадцять вільних від чиншів років.

Мине ще якихось півроку, і Оксана стане вільною.

Семен навіть не отямився, як під’їхав до чималого озера з зарослими густим очеретом берегами. Воно належало Закревському, і поміщик суворо заборонив братківчанам та поселенцям рибалити на ньому.

Раптом з очеретів долетіло до Семена якесь підозріле шарудіння, примусило його насторожитись, сягнути по пістоль.

В очеретах хтось ховався.

Готовий кожної хвилини належно зустріти несподіваного напасника, Семен торкнув коня.

— Застроми гаківницю за пояс, — озвався хтось весело з очеретів. Семен по голосу пізнав поселенця Ілька Саноцького.

До осади він прибув минулої осені парою добрих коней та новим возом разом з дружиною і малим сином. На запитання Височана, хто він і звідки, Ілько назвав себе перемишльським передміщанином Сяноцьким. Семен здогадувався, що прізвище Ілька вигадане, взяте, мабуть, від річки Сяну, але це була його особиста справа. Так робили, замітаючи за собою сліди, всі поселенці.

Якось узимку приїздив до Братковець з перемишльської землі рукодайний поміщика Лещинського, шукав кріпака-втікача фірмана Розумовича. Покараний за якусь провину, він, скориставшись нагодою, побив мало не до смерті управителя, захопив панських коней та воза і зник кудись з дружиною та дворічним сином. Але Височан запевнив рукодайного, що серед поселенців немає жодного Розумовича, і той повернувся ні з чим, не відважуючись з двома гайдуками їхати у Слободу.

Ілько був сміливою, розумною людиною, веселої, товариської вдачі, і Семен швидко з ним заприятелювався.

— Який біс привів тебе сюди серед ночі? — здивувався, застромлюючи за пояс пістоль.

— Кого біс, а кого кохання манівцями водить, — засміявся Ілько, для якого любов Семена і Оксани не була таємницею. — Ділюся з паном Закревським краденим, — додав серйозно.

— Верзеш, — здвигнув плечима Семен, не розуміючи натяку.

— Я тобі всю правду, як на сповіді, а ти мені «верзеш», — образився Ілько. — Сам кажеш, що колись усякі такі Закревські вкрали в народу і землю, і ліси, і води, і волю. Ось я і ділюся з паном Закревським то рибкою, то веприком, то куницею, — показав рукою на ліс. — Так, як у пісні співають: «Мені яблучко, тобі зернятко, не сердися, моє серденятко. Тобі зернятко, мені грушечку, не сердися, моя душечко». Цілий міх щук і линків наловив, — похвалився.

Сяноцький говорив з удаваною веселістю, але в його голосі звучав гнів.

— Кажуть, що на Січі якийсь Хмель появився, — поділився з Семеном почутою від когось вісткою. — Козаків проти панів збирає.

— Як ріка води збирає, то й хвилею десь хлюпне, — порадував Сяноцького Семен. — А про Хмеля, чи пак Хмельницького, я чув. То славний воїн, був козацьким сотником.

— Може, й хлюпне, — якось без радості сприйняв слова приятеля Ілько. — Обмиє берег, а до нас не докотиться. Таке вже не раз бувало.

Почувши нічних мандрівників, в осаді загавкали собаки.

Слобода Височанська навіть опівночі мала сумний і злиденний вигляд. Поселенці не встигли ще обжитись на новому місці і проживали в землянках. Ніде не було ні тину, ні штахетини, і тільки то тут, то там лежало біля землянок заготовлене на будову, ще не обстругане дерево.

Не ріки, що текли молоком і медом, а недостатки і важка праця, не радощі, а турботи, не спокій, а тривоги чекали поселенців на новій землі. І кожний день, що минав, наближав їх до «Волощини», од якої крок до панщини. Кожну невеличку радість отруювала непевність того, що чекало їх за дванадцять років.

Виділялася в осаді довга, крита соломою та очеретом будівля, яка правила Височанові за житло і стайню для коней. Крім ватажка та Семена в ній проживало ще десять гінців, я також побратими, які прибували у справах до Височана.

Настя залишилася у Вікторові, і Гнат жартома дражнив дружину, що на старість він собі попарубкує і погуляє у Слободі. Жінка не вірила тому, але іноді, на самоті, сумно зітхала. Змальовувана Гнатом Слобода уявлялась їй принаймні такою, як Галич. У великому ж місті лихий не дрімає, а звісно, що чоловіки на старість іноді зсуваються з глузду.

Зараз тут, у тому крилі, де поміщалися гінці, блимало скупе світло. Ніч — ніччю, а служба — службою.

— Приходь уранці на риб’ячу юшку, — зупинившись біля своєї землянки, запросив Семена в гості Ілько. — Ще й свіжинка знайдеться. Вчора у старостинському лісі я молодими вепрами з старостою поділився. Мій мушкет б’є без промаху.

— Відчайдушний ти, Ільку, — покрутив незадоволено головою Семен. — Довідається староста або Закревський, що ти у їх лісах полюєш, у льох запроторять і голодом заморять.

— Злови вітра в полі,- зневажливо махнув рукою Ілько. — Ці ліси шуміли на нашому Підгір’ї ще тоді, як і згадки ні про яких старост чи Закревських не було. Ей, стривай! Кого це лихий серед ночі носить? — насторожився раптом, прислухаючись до стукоту кінських копит, що швидко наростав.

З темряви, ніби з-під землі, вигулькнув раптом вершник.

— Гей, люди добрі! А скажіть, де тут хата Гната Височана? — зупинив замиленого коня. — Тільки швидко!

— Татари! — жахнувся Семен.

— Кнехти! Саксонські кнехти, що служили в гетьмана Потоцького, повертаються з України в свою Німеччину, — вигукнув вершник. — Дві сотні драгунів і сотня піхотинців. Гетьман відпустив їх додому, бо козаки вже йому не страшні. Кодацька фортеця закрила всі дороги в Січ і з Січі,- додав з жалем.

— Бреше пан гетьман, — скипів Семен. — Козаки один раз уже здобули їхню фортецю. Здобудуть й вдруге, як прийде на це час.

— Допоможи їм, господи, — побажав палко вершник. — Але зараз ідеться не про фортецю. Кнехти оце вже третій день бешкетують у Брині. Грабують, гвалтують жінок, а чоловіків, які захищають своїх жон і дочок, убивають. Старшини в нашого поміщика Крицького п’ють-гуляють. Пан ходить як не свій, аж почорнів з горя. За кріпаками, звісно, серце його не болить. За своїм добром, що пропадає, так побивається. Та й за панянок тремтить. Ось і прислав мене просити в пана Височана допомоги.

Звістка про події в Брині стривожила Семена. Кнехтів ніхто не чекав і не сподівався. Треба було негайно щось діяти, але що саме — важко було самому вирішити.

Свавільні найманці спричинили багато горя народові, який зненавидів їх не менше, ніж татарів. Розбещені і дикі, повертаючись на батьківщину, значили свій шлях грабунками і злочинами, кров’ю та пожежами, і навіть дрібна шляхта не почувала себе перед ними безпечною.

— Всякі заброди безкарно сваволять на українській землі,- аж сплюнув, спересердя Семен. — Батька дома немає,- повідомив вершника. — Повернеться не скоро, бо поїхав аж до Львова.

— От тобі й притичина! — збентежився гонець. — Поспішав такий світ і ні з чим повернуся від воріт. Кажеш, що Гнат Височан — твій батько, — зрадів раптом. — То, може, нам допоможеш? — звернувся до Семена. — Тільки не гайся!

— А куди мені квапитися? — несподівано різко запитав гінця Семен. — У біді Крицький згадав про Височана. А ще недавно й чути не хотів про наш загін. Жодного кріпака не звільнив, кажучи, що в скрутний час сам зуміє за себе постояти. Хай тепер викручується з біди як знає.

— Тут не про Крицького йдеться, — з докором похитав головою вершник. — У нього на Рогатинщині ще два маєтки, і з голоду він не загине. Як пив-гуляв, так і гулятиме. Ти народ пожалій. Та й пан Крицький зараз іншої співає. Велів передати твоєму батькові, що десять бринських кріпаків у загін відпустить.

— Прийшов до голови по розум, — посміхнувся їдко Семен. — В обороні Крицького я пальцем об палець не вдарив би. Хай хоч зараз усіх панів болячка задавить, то

я сльози за ними не пущу. Але про народ правду мовиш. Ми повинні його захищати. Застукаємо кнехтів зненацька і назавжди відіб’ємо їм охоту збиткуватися над українським народом, — погрозив, і голос його зазвучав владно, гостро, як, бувало, в батька, коли той вирушав проти татар.

За якихось десять хвилин гінці вже мчали до Сапогова, Вікторова, Комарова. Від імені батька Семен наказував всім побратимам негайно прибути збройно і кінно до Вікторова. По дорозі гінці мали повідомити про Семенів наказ тих побратимів, що проживали в поміщицьких маєтках.

Підгірські пани, прагнучи заручитись на випадок якогось лиха допомогою Височана, все частіше дозволяли своїм кріпакам вступати у його загін. З них набралась окрема сотня, над якою Гнат мав намір призначити сотником Семена.

Слідом за гінцями, не гаючи часу, вирушив у дорогу й Семен, а з ним чоловік десять нових поселенців та побратимів, які перебували на той час у Слободі.

«Спокійної ночі тобі, Оксано! — проїжджаючи Братківцями, побажав у душі дівчині Семен. — Обіцяв я прибути до тебе, як засяє перша зірка, а бог захотів інакше. Але як ворожа куля мене обмине, то ми скоро зустрінемось».

Надворі вже сіріло, як Семен прибув до Вікторова.

Село не спало. Серед вікторівців було чимало побратимів, і на подвір’ях метушилися люди, били копитами землю осідлані коні, скакали вулицею вершники.

На майдані біля церкви розташувалася сапогівська сотня. Вона тільки що прибула, і над селом котився збуджений гомін, іржання коней, дзенькіт заліза. Комарівці забарилися. Чекаючи їх, Семен навідався на хвилину до матері.

Настя до сліз зраділа синові, але, почувши, куди й проти кого він зібрався, жахнулась. Досі, ховаючи від людей свою турботу і тривогу, вона виряджала на битви чоловіка, а оце вже доводиться й сина. Серце раптом так заболіло, ніби хтось устромив у нього ніж. Настя присіла. Але слабість тривала недовго. Така божа воля, і ніхто не сміє здогадатись, що діється в материнській душі. Адже вона — дружина прославленого ватажка, яким гордиться ціле Підгір’я, на неї дивляться інші матері, які також виряджають своїх синів на битву.

У гнізді Височанів немає місця для сліз. І, гордо випроставшись, Настя стала застеляти білою скатертю стіл.

За хвилину перед Семеном та його гостем, сапогівським сотником Хаячком, уже стояло гаряче молоко, хліб, мед. Раптом знадвору долетів голосний стукіт кінських копит. За хвилину до хати зайшов старий комарівський побратим Захар. Не сідаючи, він доповів Семенові та Хаячкові, що комарівський сотник Яремко Попович поїхав з ватажком до Львова, передавши на нього, Захара, всі справи.

У хаті Семена відбулась коротка військова нарада. Хаячок погодився очолювати загін і доручив Семенові вести нових побратимів з поміщицьких маєтків. У загоні понад триста чоловіків, тобто стільки ж, як і кнехтів, але побратимам допоможуть ще й бринські селяни та гайдуки Крицького. Як вести битву, — чи вдарити на кнехтів зненацька, чи виманити їх з села хитрощами, — буде видно на місці.

За хвилину протяжні звуки рога сповістили побратимів, що час у похід. Старі, бувалі височанці плигнули на коней, вишикувались у сотні. За ними ладнались у перший свій похід новаки з поміщицьких маєтків, над якими Семен призначив десятниками досвідчених вікторівських побратимів.

З Вікторова до Бриня було близько тридцяти верстов. Дорога бігла здебільшого лісами, і тільки зрідка траплялися злиденні села з курними хатинами кріпаків і розкішними поміщицькими будинками. Виснажені працею і злиднями, люди з тихим смутком стежили за височанцями, ніби зором докоряли їм, що, захищаючи народ од татар і кнехтів, забули про ворогів, які засіли в палацах. Розуміючи їх докір, височанці понуро позирали на палаци і мовчки смоктали люльки.

Опівдні побратими прибули під Бринь і зупинилися у лісі біля села. На полях колисалися дозрілі хліба, але бринські хлібороби ніби забули про них, бо ніде не було видно й душі. Зате з села аж у ліс долітали пісні, музика, п’яні вигуки. Хтось сторонній міг подумати, що у селі трапилась якась радісна подія і народ святкує та веселиться. Раптом з кущів біля Семена вистромилася голова зі скуйовдженим волоссям, за нею друга… третя… За хвилину, постогнуючи, з гущавини вийшло кілька чоловіків зі слідами крові й побоїв. По злиденному кропивяному одягу неважко було впізнати селян.

— Ви, певне, височанці, бо й розмовляєте по-нашому, і одежа у багатьох з вас звичайна селянська, — звернувся найстарший за віком селянин до Семена. — А у селі чекають вас.

— Височанці,- підтвердив Семен. — Але що ви за люди і хто вас так понівечив?

— Бринські ми… — відповів за всіх той же старий селянин. — А понівечили нас саксонські кнехти. Четвертий день збиткуються над народом лютіше від татарів. Ми з одною душею ледве од них утекли, а то був би нам амінь. Марка Неборачка зарубали за те, що за жону заступився, а Якима Солодинського — що кабагіа од них у верболозах за садком заховав.

— Приблуди збиткують над вами, а ви терпите та мовчите, — скипів Семен.

— А що нам діяти? — знизав плечима селянин. — Саксонців три сотні, та ще й нахваляються гетьманським глейтом[23].

Повідомлення про гетьманський глейт збентежило Семена та сотника Хаячка. Кожна ворожа дія проти людей, забезпечених глейтом, вважалася злочином проти короля чи гетьмана.

— Немає такого глейту, який дозволяє сваволити, грабувати та вбивати невинних людей, — порушив врешті прикру мовчанку Семен. — Так чинять лише знавіснілі грабіжники і злочинці, і їх за такі діла слід карати на горло.

— Три сотні на горло не скараєш, — похитав з сумнівом головою селянин.

— Що ти радиш, сотнику? — звернувся до Хаячка Семен.

— Не знаю, що й казати, — признався щиро сотник. — Це не татарська ватага, а гетьманські найманці, та ще й з глейтом. Нападеш на них зненацька — накличеш на себе гетьманський гнів і, чого доброго, станеш ворогом Речі Посполитої. Ляхи знають, що без найманців не виграли б жодної битви з козаками, а тому дивляться крізь пальці на їх збиткування над народом. Маєтки вельмож кнехти обминають, бо це не минуло б їм безкарно. А як скубнуть Якогось ходачкового чи дрібного поміщика в одному-двох селах, як от пана Крицького, то гетьману од цього голова не болітиме. Ти вчений, придумай щось путнє, а я шаблею послужу.

Семен замислився. Скликаючи побратимів, він і не подумав про гетьманський глейт. Це було його помилкою, і він повинен її виправити.

— Твоя правда, сотнику, — звернувся до Хаячка, примруживши при тому хитро очі. — Нападаючи на кнехтів, накличемо на себе гнів гетьмана…

— Навіщо ми сюди прибули і що тепер діятимемо? — зажурився сотник.

— Стривай, сотнику, не журись! — засміявся Семен. — Поведемо справу так, щоб кнехти напали на нас. Ми, так би мовити, тільки обороняємось. А як при тому їх поскубаємо, то ніхто і не подивується і не каратиме нас. Навіть заєць має право захищатися від собак. Не дано його тільки кріпакові, якщо тим собакою є шляхтич, економ або якийсь найманець. Але ми не зайці… Напавши на нас, кнехти попадуть у засідку, — пояснив свій план.

— А що я вам казав! — вигукнув на радощах Хаячок, звертаючись до втікачів і ніби беручи їх за свідків, що він завжди довіряв Семеновій голові. — Тепер ще придумай, як це зробити.

— Нам у цьому допоможуть вони, — Семен показав рукою на селян, що мовчки прислухалися до розмови.

На обличчях сотника та втікачів відбилося недовір’я.

— Ви повернетесь у село і налякаєте кнехтів, ніби біля села Бриня мишкує якась збройна ватага, — пояснив свій план Семен. — Певне, опришки або татари, які готуються напасти на село. Щоб обманути кнехтів, сапогівська сотня вийде із лісу і буде вертітись у них на очах.

— Гадаю, що не повірять, — з сумнівом озвався один з селян. — Татари нападають зненацька, а не вертяться на очах у всіх.

— Твоя правда, — згодився Семен. — Кнехти не такі дурні, щоб дати себе так просто обдурити. Але я маю для них принаду. Скажете кнехтам, що один з-поміж вас потрапив до наших рук. Мабуть, він і проговорився, що в селі перебуває славетне саксонське військо, й оце ми зараз не знаємо, що діяти. Куди там пориватись сотні якогось гультяйства на хоробрих саксонських витязів. Сподіваючись легкої перемоги та здобичі, кнехти кинуться за нами в погоню, як собаки за зайцем, а тоді цей «заєць» схопить собаку за горло…

Присутні слухали затамувавши подих.

— Сотня не буде відступати перед кнехтами в ліс, а мчатиме лугом, що йде попри нього. Переслідуючи втікачів, найманці розсіються по лугу, і тоді з лісу вдарять на них наші головні сили. Кнехтів, які кинуть зброю, помилуємо.

Втікачі-бринці охоче погодились виконати Семенове доручення. Перебравшись через яр, вони поспішили до села, злякано гукаючи і махаючи руками. У Брині швидко їх помітили, і назустріч вибігло кілька десятків найманців.

Помітивши над яром сапогівців і пересвідчившись, що їх не обманюють, кнехти залишили селян і помчали в село.

За хвилину до Семена долетіли протяжні звуки труб, що закликали саксонців до зброї. З села виїхали дві сотні вершників і галопом понеслися в напрямі лісу. За вершниками висипали піхотинці з мушкетами напоготові.

Попереду вершників скакав закутий у сріблястий панцир, з шаблею в руці, вусатий худорлявий полковник.

Саксонці зупинились над яром і голосно зашварготали. Яр був стрімкий, глибокий, до того ж на дні його дзюрчав потічок, і переправитись кіньми на той бік було немислимо. Саксонська піхота, яка прибула за вершниками, відкрила з мушкетів стрілянину по сапогівцях, які й собі відповіли пострілами.

Деякі кулі влучили в ціль, і серед сапогівців та кнехтів були вже жертви.

Раптом Семен злякано ахнув, пополотнів. Сотник Хаячок випустив з рук мушкета і, захитавшись, впав біля коня.

Серед сапогівців настало замішання. Враз кілька кіннотників відлучилося від побратимів і подалося в ліс. На кожному коні сиділо двоє вершників, і Семен здогадався, що побратими везуть поранених, а може, й убитих.

Хвилюючись, він підскакав до сапогівців, які саме в’їхали в ліс.

— Дряпнула мене німецька куля, — тихо поскаржився Хаячок. — Ніби й не дуже, але на коні мені уже не втриматись… Помстись за мене, бо тепер ти над побратимами найстарший.

Тим часом драгунія подолала-таки яр і кинулась на сапогівців. Виконуючи Семенів наказ, побратими повернули коней і кинулись тікати. Кнехти на радощах загорлали. Ці опришки, яких так злякались бринці, виявились боягузами, на яких досить було не шаблі, а нагая. Вони і їхні коні та зброя ось-ось стануть здобичею хоробрих синів Саксонії… Полонених можна буде продати за добрі гроші якомусь саксонському графові або баронові та ще й заробити на конях.

Засліплені жадобою, підбадьорені надією на легку перемогу, кнехти і гадки не мали, що це був добре продуманий тактичний план побратимів.

Переслідуючи втікачів, найманці не помітили одинокого вершника, який виїхав з лісу і приєднався до сапогівців. Він голосно і різко затрубив у ріг. На його звуки втікачі раптом зупинилися, повернули коней і, блиснувши до сонця шаблями, кинулися на кнехтів.

За мить з лісу, ніби рій розлючених джмелів, висипали височанські сотні, вклинились у шеренги саксонців, розірвали й оточили їх.

Удар побратимів був таким навальним і несподіваним, що кнехти оторопіли. Отямившись, завили з досади. Стиснуті з усіх боків височанцями, вони даремно намагалися вирватись з оточення. То тут, то там зав’язувались короткі завзяті бої. Але кількісна перевага побратимів забезпечила їм перемогу.

Побачивши, що дальший опір даремний, найманці стали кидати зброю. Тільки полковник зі жменькою найзавзятіших продовжував вперто оборонятися. То був досвідчений вояка, і його шабля боляче жалила побратимів. Тупа впертість саксонця і зайве кровопролиття розлютили Семена. Вихопивши з-за пояса пістоль, він націлився у полковника. Гримнув постріл, але куля, відбившись від панцира, не заподіяла саксонцеві шкоди…

Полковник люто вереснув і кинувся на Семена. Але помірятись з ним силою і шаблею не встиг. Саноцький, який під час битви не покидав ні на хвилину приятеля, випередивши Семена, кинувся назустріч саксонцеві. Не звикши ще до шаблі, він орудував залізними вилами на довгому держаку, якими вже скинув з сідла кількох кнехтів.

Саксонець, мабуть, зрозумів, що проти такої зброї його шабля безсила, не бажаючи опинитись на вилах, відкинув її з досадою далеко від себе.

Наслідуючи свого полковника, кидали зброю і кнехти.

Битва височанців з драгунією закінчилась… Залишились

ще саксонські піхотинці, які, побачивши розгром кіннотників, кинулись утікати до села.

Доручивши сапогівській сотні стерегти полонених драгунів, Семен з двома сотнями побратимів кинувся навздогін утікаючим.

Раптом кнехти зупинилися, затупцювали, загорлали.

Бринці, виконуючи Семенів наказ, закрили возами та колодами дорогу до села і, озброєні Крицьким, зустріли непроханих гостей пострілами. Опинившись між двома вогнями, піхотинці й собі стали кидати зброю.

Разом з полоненими кнехтами до рук височанців потрапило понад сто возів награбованого на Україні добра, яке найманці везли з собою до Німеччини. За згодою побратимів частину здобичі Семен роздав брянським селянам, які чимало натерпілися од кнехтів.

Тепер виникло питання, що вчинити з полоненими.

— То є люта гвалт на германський сольдат, і тобі буде страшний кар від пан гетьман, — погрозив Семенові полковник, подаючи йому глейт. — Читай, що там написано.

Глейт був писаний латинською мовою і, певний, що Семен її не розуміє, полковник продовжував свої зухвалі погрози.

Молодий сотник швидко перебіг глейт очима. Гетьман гарантував кнехтам безпечне перебування на території Речі Посполитої, але суворо заборонив сваволити і грабувати народ, плюндрувати села.

— Або ти, полковнику, нічого не тямиш у латині, або не читав глейту, — озвався з глумом Семен чистою німецькою мовою до саксонця, що вибалушив з великого дива очі. — Тут написано, — повернув глейт полковникові,- щоб ви не чинили кривд народові, а ви збиткуєтесь над ним, як татари. Ще й порозбишацьки напали на нас. А ми, полковнику, служимо Речі Посполитій і якраз прямуємо під Рогатин, бо там появилась татарська ватага. Ми людям на рятунок поспішали, а ви що вчинили? — з суворим докорам глянув на саксонця.

Полковник наїжився, ошкірив по-вовчому зуби, ніби збираючись вгризтись Семенові в горло.

Цей молодий ватажок не тільки перехитрив його, старого вояку, але ще й осмішив перед кнехтами, гетьманом, Річчю Посполитою, Саксонією. А тепер, мабуть, пожене його та кнехтів, ніби баранів, у Галич і внесе до лави скаргу за грабіж та напад.

Полковник знав, як ненавидить найманців народ, і не сумнівався, що лава винесе їм суворий вирок. Гетьман, щоб вийти сухим з води, пальцем об палець не стукне в їх обороні.

— З розбишаками в нас не панькаються. Мотузки для вас знайдуться, а дерев у лісі досить, — позирнув суворо на пополотнілого з жаху полковника Семен.

— За свій зольдат гетьман зробить тобі страшний смерть! — верескнув не своїм голосом саксонець.

— Замовчи! — гримнув на нього Семен.- 3 пошани до гетьманського глейту ми даруємо вам життя, але збиткуватися над народом не дозволимо. Чотирма ватагами і чотирма різними дорогами поженемо вас без коней та зброї з Підгір’я, — пояснив своє рішення. — Повернетесь з України не у сріблі-золоті, як того сподівались, а в лахмітті.

Кнехти похнюплено слухали гнівні Семенові слова. Боячись накликати на себе ще більшу кару, вони мовчали, а по шеренгах побратимів покотився схвальний гомін.

— Нашому Семенові не над малим загоном ватажкувати, а весь підгірський народ за собою вести і панів бити! — вигукнув у захваті Ілько.

— Бодай би ти в щасливу годину це мовив, — щиро побажав хтось із побратимів.