Полковник Семен Височан

11

Віз торохтів та підстрибував на вибоїстій дорозі, і хворий тихо зойкав. Він лежав на свіжому пахучому сіні, накритий старим овечим кожухом, і обличчям, що аж пашіло здоров’ям, нічим не нагадував людину, приречену на смерть.

Але, мабуть, якась страшна, люта недуга точила його тіло, бо він раптом закричав так жахливо, що з несподіванки здригнулись посіпаки отинійського поміщика Лукашевича, які оце під’їхали до воза. За наказом свого пана вони пильно стежили за дорогою і виловлювали всіх підозрілих, шукаючи переодягнених козаків та опришків.

— На пуп захворів чи дурману об’ївся, що репетує як навіжений? — звернувся до фірмана старший з посіпак, бо з хворим годі було порозумітись.

— Ба! — здвигнув плечима візник. — Або я знаю. Оце вже другий день, сердешний, так карається, і ні сюди, ні туди. Живучий… Не такий м’який на хворобу, як кум Петро чи, царство йому небесне, Яць Завадовський. Ті за день богу душу віддали. А Клим, коваль, навіть не діждався полудня. Хлоп — як дуб, підкови ламав, а смерть скосила, ніби косар стеблину. Цього, — показав батогом на хворого, — везу в Отинію до мольнара Мочернюка, ачей допоможе. Як гадаєте?

— Стривай! — відступив посіпака. — То у вас хіба морове повітря, що люди мруть як мухи?

— Чорна зараза[34]-сквапливо підтвердив візник. — Викосить, проклята, усе село, як бог не змилосердиться. Ходить від хати до хати, і ніхто від неї не сховається.

На тому розмова й закінчилась, бо посіпаків ніби вітром здуло. Огрівши нагаями коней, вони як шалені понеслись кудись полями, ніби втікаючи од власної смерті. Хворий підвівся на руках і, дивлячись їм услід, засміявся.

— Хитрий ти, Ільку, як стара лисиця, — похвалив візника.

— До старості ще далеко, — не зрадів похвалою Ілько. — Але хворі на чорну заразу так не сміються, вашмосць полковнику, — з докором покрутив головою. — Нас здоганяє якась шляхетська валка, — перестеріг Височана.

«Хворий» не кваплячись накрився кожухом і знов застогнав так жалібно, що коні злякано нащурили вуха.

Ілько, щоб не заважати валці, з’їхав на узбіччя дороги. За хвилину валка порівнялась з возом. У каретах і бричках їхали насуплені суворі чоловіки, заплакані жінки, перелякані діти. їх охороняли озброєні рукодайні та гайдуки з шаблями і мушкетами в руках. За бричками поспішали селянські вози, навантажені всяким продовольством, бочками з горілкою та вином.

Валка квапилась, і візники не жаліли коням батогів. Злиденний селянський віз на узбіччі дороги, запряжений парою миршавих шкапин, не викликав ні підозріння, ані зацікавлення.

Минаючи хворого, що жалібно постогнував, один з візників, старий худорлявий селянин з поморщеним, як печене яблуко, обличчям зупинив коней.

— На пристріт і утробу вези до Явдохи в Давидківці,- порадив щиро Ількові.

— У нього така хвороба, — показав на Семена Ілько, — що хіба Мочернюк з Отинії допоможе.

— То великий мольнар і на кожну хворобу лік знає,- похвалив і собі Мочернюка візник. — Вйо, сиві! — крикнув на коней.

— Стривайте, вуйку! — зупинив старого Ілько. — Куди це ви так поспішаєте, ніби втікаєте од когось?

— Або ж це я втікаю? — обурився старий. — То наші пани перед Хмельницьким і Височаном утікають в Отинію, — озирнувся, чи хто його не підслуховує. — Кажуть, що позавчора під Боднаровом битва сталася. Височан проти панів повстав і цілий старостинський регімент вирубав Дощенту. Панщизняний народ з усього Підгір’я зараз у Боднарів біжить. Від нас теж…

Він не встиг закінчити розмови, бо надлетів гайдук і накинувся з грубою лайкою на старого, що той відстає від валки.

Десь опівдні Семен та Ілько прибули в Отинію.

Вона належала до тих невеличких галицьких міст, які нічим особливим не прославилися і про які мало хто чував та знав у Речі Посполитій. Поряд з вільними міщанами, ремісниками та дрібними крамарями в місті мешкали кріпаки пана Лукашевича, які відробляли йому панщину і платили податки нарівні з селянами. їх так і називали «панськими» — для відрізнення від вільних отинійців, які жили у чепурних дерев’яних будиночках, охайно одягалися і хоч не розкошували, але й не голодували. Хто не займався ремеслом, той розвозив сіль, стеріг купецькі валки чи промишляв як знав. Діти вільних навчалися в церковній, а деякі навіть у братських коломийській та галицькій школах.

Вільні були сіллю в оці пану Лукашевичу. Він їх всіляко переслідував, називав опришками і навіть пробував, було, закріпачити. Королівська канцелярія вирішила спір на користь міщан, бо міста давали прибутки державній скарбниці, а від шляхти годі було видерти зламаний орт. Але Лукашевич невгавав і погрожував, що доможеться свого і що всю Отинію пожене на панщину.

«Панські» жили в жалюгідних хижах, злиденно одягалися і бідували, здані на ласку поміщика та його посіпак. Молодь бунтувалася проти такого життя, іноді вбивала панських посіпак, утікала в гори до опришків, на Угорщину і навіть на Січ. Але Лукашевич так жорстоко мстився на родинах сміливців, що тільки найвідважніші з них зважувалися на такий вчинок. Так у глухій ненависті жили місто і замок, чекаючи нагоди, щоб розплатитися один з одним.

Кам’яна фортеця пана Лукашевича, який, окатоличившись, велів називати себе Лукасєвичем, була побудована за містом на пагорбі. З двох боків рукавами обхоплювали її два гірські потоки — Ворота та Велесниця, які Лукашевич поглибив та загатив, а з боку міста захищали фортецю глибокі стави та болота, серед яких пролягла вузька гребля.

Отинія не лежала при головних галицьких шляхах, і під охороною замку шляхта почувала себе безпечно.

Ні Семен, ні Ілько не знали, де живе Мочернюк, і вирішили запитати когось з отинійців, як потрапити до мольнара.

— Ой, так, так! Яким на кожну недугу лік знає. Але не той він зараз, що колись, — сумно похитала головою літня міщанка, показуючи дорогу.

— Старість не радість, — здогадався Ілько.

— Ти про кого? — здивовано позирнула на Ілька міщанка. — Про себе чи Мочернюка? — покрутила головою, не помічаючи ні раптової досади, що з’явилася на Ільковому обличчі, ані лукавої втіхи хворого. — Якимові до старості, як багатому до царства небесного. З панами злигався, — кинула суворо. — Кожного дня у замку буває, все панів лікує. їх, окаянних, не лікувати, а… — налякавшись, що сказала зайве, вона рвучко повернулась і відійшла.

Слова міщанки стривожили Семена. Ватаг Юра по битві під Чернієвом добрим словом говорив йому про Мочернкжа і радив звернутися до нього при потребі.

— То наш чоловік і завжди знає, де мене знайти, — запевнив тоді Семена. — Скажи тільки: «Чорногора поклін тобі посилає».

Але від Черніївської битви минуло два роки, і за такий час могли статися непередбачені зміни. Якщо Мочернюк перейшов на панську службу, то від нього можна сподіватися не допомоги, а лиха. З другого боку, було б нерозумно повірити якійсь незнайомій міщанці, не побачившись з Мочернюком. Але тепер з мольнаром слід бути обережним.

За хвилину віз з «хворим» зупинився перед хатою Мочернюка. Дерев’яна, накрита гонтами, з сірими шибками у віконцях, вона нічим не відрізнялась від інших хат вільних отинійських міщан.

На подвір’ї сердито загавкала собака, і з хати вийшов кремезний молодий чоловік у овечому каптані й білій лляній сорочці поверх сукняних штанів, підперезаній широким шкіряним поясом — чересом. Побачивши віз із хворим, він не гаючись узявся відчиняти ворота.

— А скажи, чоловіче добрий, чи тут живе мольнар Мочернюк? — звернувся до молодого отинійця Ілько.

На молодому, але суворому обличчі господаря з’явилася усмішка.

— Оце він перед тобою, — широко одчинив ворота. — Заїзди!

Забуваючи про «хворобу», Семен з великого дива аж підвівся на возі. Славному мольнарові було, мабуть, не більше як тридцять п’ять років, а він уявляв собі його старим дідуганом, зігнутим у дугу.

— Виглядає як горіх, — здивувався Мочернюк, поглядаючи на хворого. — Скажи, легіню, що тобі долягає?

— Отут болить, — схопився за поперек Семен.

— У попереку, кажеш. То хвороба не страшна, — підбадьорював хворого мольнар. — Знайдемо такі ліки й масті, що за тиждень танцюватимеш.

Обережно підтримуючи «хворого», Мочернюк та Ілько повели його в хату.

У просторій світлиці пахло м’ятою, рум’янком, чебрецем і різними зелами. На полицях лежали й стояли пляшки з різною рідиною, дзбани, куманці, глечики, коробки,

— Здалека бог привів? — посадивши Височана на лаві, поцікавився Мочернюк.

— З Коцюбинець, — кинув скупо Семен і схопився за поперек, так ніби відповідь спричинила йому біль.

— З отих, що біля Боднарова! — вигукнув зраділо Мочернюк, ніби почув щось приємне. — Кажуть, що під Боднаровом відбулася велика баталія між височанцями і старостинськими рейтарами. По старостинцях, буцімто, і сліду не залишилось, — усміхнувся якось хижо. — Але ви, певне, знаєте про це більше від мене.

Слова і усміх мольнара врадували Семена. Панський поплічник не глузував би з рейтарів, не радів би з їхньої поразки. Але звіритись із своєю таємницею молодий полковник ще не одважувався. У тому, що говорять, завжди буває зерно правди.

— Люди всяке говорять, — знизав байдуже плечима, ніби ця справа мало його цікавила. — То така перемога, що Височанові боком вилізе. Пани не простять йому ребелії, а від їх помсти навіть сам бог не врятує ватажка. Мій тато, бувало, казав мені: «Жий, синку, з сусідами мирно, а з панами смирно», — позирнув на Мочернюка, ніби чекаючи від нього похвали за таке мудре повчання.

Обличчя мольнара побагровіло, нервово засіпалось. «Або парубок такий наївний, або… підісланий кимось, Може, хтось щось шепнув Лукашевичеві і він хоче переконатись, що в Мочернюка на умі. З таким хворим треба бути обережним і тримати язик за зубами».

Але досада на мить взяла верх над розважливістю.

— Тебе, парубче, хоч колом по голові бий, то ти скажеш, що гладять, — кинув з презирством мольнар і тут же прикусив язика. — Залиши нас удвох! — наказав різко Ількові, беручи з полиці Якусь коробку.

— Я собі так міркую, що ти, мольнаре, дуже непокірної вдачі,- покрутив з докором головою Семен.

«Достеменно — панське вухо і хоче щось витягти від мене», — роздратовано подумав мольнар, лихий на себе за свою необережність.

— То не твоя справа, — одбуркнув неприязно, даючи зрозуміти, що не бажає продовжувати розмову на цю тему. — Але тобі, бачу, щось язик розв’язався, — незадоволено позирнув на «хворого».

— З милими людьми мило погомоніти, — не знеохотився непривітною відповіддю Семен. — А чи, бува, не збираєшся в Чорногору? — запитав зненацька, примруживши хитро око.

Розмова і поведінка Мочернюка переконали його, що мольнарові можна довіряти.

— А тобі яке діло? — збентежився невідомо чого господар.

— Без діла я сюди, певне, не прибув би, — удав, що не помітив мольнарового збентеження Семен. — Чорногора поклін тобі посилає.

— Ей, парубче! Хто ти такий і від кого знаєш ці слова? — не підозріваючи, що зраджує себе таким запитанням, позирнув строго на Височана мольнар.

— Підгірський полковник Семен Височан, — назвав себе гість. — А слова, яких ти так злякався, знаю від дядька Юри. Ватаг запевнив мене, що, почувши їх, ти у всьому мені допоможеш.

— Слово ватага важливіше для нас від королівського, — не заперечив Мочернюк. — Але навіщо ти прикидався хворим та ще й, — він на мить завагався, — називаєш себе підгірським полковником? На Підгір’ї тільки один ватажок — Гнат Височан.

Він з докором зиркнув на гостя і, чекаючи на відповідь, взявся запалювати люльку.

— Ти мольнар, то здогадайся, — всміхнувся Семен.

— То простий народ має мене за мольнара, — пояснив господар. — Може, колись такі у наших горах і бували, але зараз немає. — Проте ліки на всяку хворобу знаю, — похвалився. — Навчився того од діда та батька, і не одного своїм зіллям та мазями врятував. Але ти не відповів на моє запитання, — нагадав гостеві.

— Полковником обрали мене побратими тільки після того, як батька у битві під Доднаровом поранили рейтари, — пояснив Семен. — А прикинувся хворим, щоб обманути панських посіпак, які нишпорять по дорогах. Від хворого на чорну заразу кожний утікає, як від сатани. Ну, а їхати явно-славно, сам розумієш, я не міг, щоб часом хто мене не пізнав.

— Наказуй, полковнику! — випрямився якось по-військовому Мочернюк, на якого слова гостя справили чимале враження.

— Ти, мольнаре, тепер частий гість в замку… — ніби байдуже озвався Семен.

— То вже й до тебе дійшли ці чутки? — засміявся задоволено Мочернюк. — Про мене тут різне подейкують, — похвалився весело. — Мочернюк на гроші злакомився та з панами злигався. І недарма такі чутки ходять, — додав, дивуючи своїми словами Семена. — Я на замку часом двічі на день буваю. Там зараз стільки всяких панів та підпанків зібралося, що де не плюнь, то на гербового попадеш. У того з головою щось негаразд, у іншого черево заболить. Отож і кличуть мене на рятунок, бо медікуса в Отинії немає. Я завжди доступ на замок маю. І все побачене та почуте на вус мотаю. Усі входи та виходи вже знаю, Ватаг давно збирається до пана Лукашевича у гості і тільки жде нагоди…

— Спершу нас проведеш, — запропонував коротко Семен.

— Чудасія та й годі,- зчудувався Мочернюк. — Невже ви також до отинійського пана в гостину?

— Куди люди, туди й ми, — посміхнувся Семен. — Як здобудемо замок, тоді запросимо і вас, опришків, туди, — весело пообіцяв мольнару.

— Гей гей, полковнику! То не горішок розкусити, — зажурився господар. — У замку зараз зібралося понад півтисячі шляхти, у Лукашевича — сотня вимуштрованих гайдуків, чотири гармати націлено на греблю. А на греблі ще півсотні сторожі, яка охороняє її вдень і вночі. З сотнею чи двома повстанців такої фортеці не здобудеш.

— Людей у нас досить, — заспокоїв Мочернюка Семен. — Зараз у Боднарові крім побратимів біля тисячі повстанців? а за день їх утричі більше буде. З цілого Підгір’я народ до нас, як повінь, пливе. Тільки мушкетних мало. Більшість повстанців озброєна чим попало.

— Половина поляже на греблі,- зітхнув господар.

Семен замислився, посумнів.

— Поки що, мольнаре, допоможи мені якнайшвидше дістатися на замок, — наказав несподівано Мочернюкові. — Сам хочу побачити, що можна буде зробити.

— Так хоч зараз, полковнику, — зрадів, що трапляється нагода допомогти однодумцям, Мочернюк. — Оце недавно приїздив за мною гайдук Яструбинського. Заболіли в пана зуби, лютує як навіжений. Будеш моїм помічником.

— Зроду панам зуби не висмикував, — посміхнувся Семен.

— Тут великої науки не потрібно, — розуміюче глянув на гостя Мочернюк. — Триматимеш, полковнику, пана за вуха, щоб не пручався, а висмикувати буду я, — запевнив, складаючи у торбину обценьки і зела.- 3 підлонародженими я не воловоджусь. Схоплю зуба обценьками, крутну і — готово. Іноді навіть грошей од такого не беру. Але шляхетнонародженим годжу, як болячці. Стукну обценьками по зубах, смикну, спробую на міць, а тоді вже берусь за діло. Хай пан знає, за що платить. Тебе ж я зараз так споряджу, що й рідна матір не пізнає,- метнувся до полиць з глечиками та коробочками.

Набираючи з них різні мазі, він не кваплячись став змащувати ними Семенове обличчя. Впоравшись із своєю роботою, Мочернюк відступив на декілька кроків від гостя, пильно позирнув на нього і засміявся.

— Помилуйся собою, полковнику, — подав Семенові маленьке дзеркальце.

Семен глянув у нього і ахнув. На нього дивилось якесь страшило з опухлим обличчям, покритим ластовинням. На носі великою мухою сиділа бородавка.

— Що ж ти з мене зробив, мольнаре? — схопився за голову Семен.

— Не журись, полковнику! — засміявся Мочернюк. — Повернемось із замку, обмиєшся чорногорською водицею, що її гірський орел приніс мені в золотому відерці, і станеш сам собою. Адже я мольнар, — примружив лукаво очі.

За хвилину гість і господар уже поспішали до греблі. Вузька й довга, вона служила єдиною дорогою, що з’єднувала місто з замком.

Зараз гребля була захаращена каретами, возами, вершниками, пішими. Шляхта прагнула якнайшвидше прибути у замок, щоб безпечно почувати себе за його мурами.

— В такому гармидері один постріл викличе переполох, — поділився Семен з Мочернюком своїми враженнями од побаченого.

— Це на греблі, полковнику! — не заперечив опришок. — Але у замку його не злякаються, — похитав головою.

Обережно обминаючи наполоханих гамором коней та карети, полковник і мольнар перейшли греблю і зупинились на березі. На ньому, біля самої води, стояла довга дерев’яна споруда, в якій жили вартові гайдуки. Одягнені на один кшталт, у сірих коротких каптанах і чорних штанях, озброєні мушкетами та шаблями, гайдуки мали бундючний і грізний вигляд. Виконуючи панський наказ, вони підозріло оглядали кожного, хто одягом і виглядом відрізнявся від шляхти.

Але на Мочернюка гайдуки дивилися з пошаною і страхом. Він не тільки був «своїм» у замку, але, знаючи всякі чари, міг накликати на людину нещастя, навіть смерть. Зате на мольнарового помічника, такого шкарадного, що навіть стара дівка його не схотіла б, вони поглядали насмішкувато, з презирством.

— Гей, мольнаре! А де роздобув такого красеня? — єхидно сміючись, показав на Семена гайдуцький десятник.

— Захочу — і ти завтра таким станеш, — погрозив гайдукові Мочернюк.

— Свят, свят! — жахнувся десятник, відступаючи від Семена. — Я тебе, мольнаре, не чіпаю, не чіпай же і мене.

— Хай на тому стане, — хитнув головою на знак згоди опришок. — Ходімо, соколе, — звернувся до Семена.

Назва сокола так підходила до мольнарового помічника, як віл до карети, але ніхто з гайдуків більше не одважився ані посміхнутися, ні кинути глузливе слово. Мольнар міг здійснити свою погрозу, кинути чари на зухвальця, перетворити його в машкару, накликати на нього нещастя.

…Побудований на високому пагорбі, оточений мурами, ставами та болотами, отинійський замок справді був «твердим горішком». Для того, щоб здобути його, потрібно було мати не тільки випробуване в боях військо, але в першу чергу, артилерію, якої у височанців ще не було.

Раптом молодий полковник мало не скрикнув від радості. Схили пагорба були порослі кущами і старими деревами, що аж спліталися між собою гіллям і кронами досягали мурів. Лукашевич ніби не розумів, яку небезпеку вони таять для замка, і не вирубав дерев.

Семен, здивований такою нерозважливістю поміщика, запитливо глянув на Мочернюка. Той, замість відповіді, мовчки показав рукою на великого, яскраво опіреного птаха, що ліниво перелітав з дерева на дерево.

— Бажант?[35] — перепитав Семен.

— Егеж! Королівський птах, — хитнув головою Мочернюк.- їх тут сотні. Пан Лукашевич розводить бажантів, як інші собак або голубів. І полює на них просто з вікон свого замка. Тому й не вирубує ні кущів, ні дерев.

— Слава всевишньому, який сотворив мисливців і бажантів, — пожартував Височан, не приховуючи своєї радості.

З греблі до кам’яних воріт замка вела вузька стрімка дорога, обсаджена молодими тополями.

— Бажанти люблять тополині бруньки, — пояснив Семенові Мочернюк.

Не кваплячись і пильно приглядаючись до всього, полковник і опришок, пропущені сторожею, зайшли на подвір’я замка.

Перше враження, яке склалося в Семена, було таке, ніби всі втікачі пересварились між собою. На подвір’ї, сердиті й насуплені, сновигали сотні людей, різного віку і стану, які не знали, що з собою діяти та за що взятися, а тому були швидкі до суперечок і шаблі. Серед тої різношерстої юрби зустрічалося чимало п’яних, які навіть у такий тривожний час продовжували по-шляхетськи розважатися вином та горілкою, як у себе вдома. Всюди стояли карети, вози та брички, і прив’язані до них коні нетерпляче били копитами землю, злякано косилися великими випуклими очима на той гармидер. Біля хлівів ревла худоба, яку втікачі-поміщики пригнали з собою. Кормів для неї в замку не було, і вона гризла дошки, що ними було оббито хліви. Вздовж мурів горіли вогнища, на яких челядь пекла для своїх панів м’ясо, варила їжу. Тут же товпились голодні селяни-кріпаки, які прибули сюди з своїми панами, про яких зараз ніхто не турбувався. Повернутись додому без дозволу поміщиків вони не одважувались, а просити боялися. Роздратована шляхта вбачала б тепер у такому проханні ознаки зухвальства та бунту. Злившись з натовпом, Семен та Мочернюк мали час уважно придивитися до всього на подвір’ї. І хоч гайдук Яструбинського докладно розповів, де знайти хворого поміщика, але змовники не квапились до нього. Чорт пана не візьме, як трохи потерпить. Вони пильно оглянули ворота, мури, сам замок, а також розміщення гармат.

Біля стаєнь Семен зупинився. Тут дерева підходили до самого муру і досягали до нього своїми зеленими кронами, в гущавині яких могла сховатися навіть людина.

— Зручне місце для наступу на мури, — поділився своїм спостереженням з Мочернюком Семен.

— Я давно маю його на оці,- признався Мочернюк. — Але хотів знати, що ти скажеш, і тому привів тебе сюди.

На одному з дерев, притаївшись, сидів молодий фазан і з цікавістю спостерігав за метушнею на подвір’ї. Він не боявся людей, бо вони не чинили йому кривди, а пан Лукашевич полював на своїх кольорових красенів тільки восени.

— Бажант! — раптом збуджено вигукнув якийсь підхмелений шляхтич, помітивши фазана. — Зараз зроблю тобі кінець, королівський птаху, — схопився за мушкет, що висів у нього за спиною.

Устромивши в землю вилка, він спер на них мушкет, але метушлива юрба заважала йому прицілитись у птаха, і шляхтич з досади зачортихався.

— Ходи сюди, хлопе! — гукнув до Семена, приймаючи його за кріпака, який прибув сюди із своїм паном. — Моцни боже! — вибалушив очі. — Що за монструм[36]! Ха, ха! І це має бути створ[37] божий, — зареготав ще голосніше

Семен, гамуючи гнів, підійшов до шляхтича. Щоб не накликати на себе підозри, молодий полковник до кінця мусив грати свою роль, терпіти глум і образу.

— Стань отак, бовдуре, — наказав шляхтич, повертаючи Семена обличчям до муру та кладучи йому на плече мушкет.- І сховай кудись свою дурну голову, бо вона мені заважає! Панє боже! І навіщо ти сотворив хлопів з головами? Адже голови тільки заважають їм, — не щадячи докорів всевишньому, став цілитися у фазана.

Але вистрілити в птаха шляхтич не встиг. Здоровенний гайдук, розштовхавши людей, схопився за мушкет і вирвав його з рук шляхтича.

— Стріляй вдома хоч до своєї єймосці, але тут до чужих фазанів не смій! — гримнув на отетерілого шляхтича. — Я за них перед паном Лукашевичем головою відповідаю.

Шляхтич уже отямився від несподіванки, і його сите обличчя перекосилось від люті.

— Зухвалий хаме! — верескнув дико, хапаючись за шаблю. — За зневагу Садогорського з Дашковець зараз загинеш.

Але гайдук не збирався гинути від панської шаблі. Схопивши Садогорського за комір, він з розмаху гримнув ним об землю.

— Гей, браця шляхта! Хамство гербових мордує! — зарепетував Садогорський. — Бийте його!

На крик поміщика збіглася шляхта, і в повітрі блиснули шаблі. Гайдук, зневажаючи Садогорського, образив увесь шляхетський стан і повинен був загинути. Інакше роззухвалене поспільство втратить всякий респект до своїх панів і вчинить з ними те, що чинять козаки, височанці та опришки.

Але й гайдук не був самітним. Розштовхуючи шляхту, на виручку йому бігли пахолки, гайдуки і навіть рукодайні пана Лукашевича. Хоч ці останні належали до дрібної шляхти, але з гайдуками об’єднувала їх спільна служба в одного пана. А вірність патронові та захист його честі й майна були найсвятішим обов’язком рукодайних. Скориставшись бучею, Семен сховався од шляхтича у натовіпі і тут же наткнувся на Мочернюка. Опришок весь час пильно стежив за Садогорським і молодим полковником, готовий кожної хвилини прийти на виручку.

— Такі чвари нам на руку, — зрадів Семен. — Я бачив, з якою злістю гайдук жбурнув Садогорського. Ці люди можуть нам стати в пригоді.

Буча тим часом дужчала, у повітрі блиснули шаблі.

— Козаки в Отинії! — зарепетував раптом хтось у натовпі, бажаючи, мабуть, запобігти пролиттю крові.

Слова наче громом вдарили по натовпу. Він сполохано шарахнув убік і, охоплений панікою, кинувся врозтіч. Хтось, спіткнувшись, упав на землю, зваливши при тому й сусіда, і в одну мить їх накрила гора тіл. Люди, падаючи, топтали одні одних, лаялись, кричали, хрипіли.

Переполох нарешті вщух, але на землі залишилося кілька понівечених тіл. Якийсь шляхетнонароджений, випльовуючи вибиті зуби та одхаркуючись кров’ю, ледве тримався на ногах.

Кинулись було шукати винуватця переполоху, щоб посікти на шматки, але ніхто не міг його ні назвати, ні показати.

Стривожений панікою шляхти, з замка на подвір’я вийшов сам Лукашевич — довгов’язий непривітний дідуган з сірими холодними очима, що підозріло поглипували на всіх з-під кошлатих брів.

Шляхта з пошаною розступилась перед отинійськими паном. Одні шанували його за багатство, інші боялись свавільної жорстокої вдачі, але всі в душі ненавиділи його за гордість, мстивість і скнарість.

Не один посесіонат, не кажучи вже про дрібну шляхту, натерпівся лиха од пана Лукашевича за необачне слово, а знущання над кріпаками були в маєтках отинійського вельможі буденним явищем.

Лукашевич шкутильгав і, йдучи, спирався на палицю. Колись він потрапив у засідку, яку влаштували на нього опришки, і хоч урятувався од смерті, але якась опришківська куля влучила йому в ногу.

— Страхополохи! — сплюнув з досадою, глянувши на покалічені тіла і забуваючи, що його слухають підлонароджені. — При зустрічі з козаками або татарами напаскудили б з переляку в штани.

Старий давно вважав себе поляком, але, досадуючи, вживав колишньої батьківської мови.

— Такий сором… — підлестився свому панові хтось з рукодайних.

— На всю Річ Посполиту! — ствердив з гіркотою Лукашевич. — Колись хлопство тремтіло перед нами, а нині… Не дивно, що бунтар Хмельницький одержує над нами вікторії. Якби так устали з могил наші славні воєводи — Жолкевський, Ходкевич, Конєцпольський, то очі відвертали б з сорому за таких нащадків.

Шляхта мовчки, похнюпившись, слухала докори старого вельможі і не одважувалась заперечувати йому.

— Заберіть їх! — наказав гайдукам Лукашевич, показуючи на покалічені тіла. — Шляхетнонароджених і гайдуків занесіть в офіцини, там очухаються, а хлопів — у стайню.

— Вели, вашмосць, покарати зухвальця-гайдука, що підняв руку на шляхетнонародженого, — звернувся до Лукашевича Садогорський.

Він був у подертому одязі, без шапки, яку загубив, падаючи, весь у синяках і з розбитими губами.

— Вацьпан, певне, збожеволів? — визвірився на шляхтича Лукашевич. — Гайдук вірно охороняв моє добро, і покарати слід не його, а вацьпана. Затямте, вашмосці! — звернувся до натовпу. — Я ніколи не дозволю безкарно посягати на моє добро, яке б воно не було. Навіть оці горобці, що літають над замком, також мої, бо вони виплодились на моїх землях, і ніхто не має до них права. Навіть король. На тому світ стоїть.

На худорлявому обличчі Лукашевича з’явилися червоні плями, очі горіли жорстокістю.

— Кому не подобається, той може забиратися геть із замка! — кинув люто.

Повернувшись спиною до принишклої юрми, старий мовчки подався у замок.

Шляхта з обуренням дивилась услід вельможі, але ротів не одкривала. У Лукашевича крім Отинії було на Підгір’ї ще понад десять маєтків, і, як кожний вельможа, він плював на шляхетську «рувносьць».

Гайдуки тим часом, виконуючи наказ свого пана, переносили покалічених до офіцин, бо селян серед них не виявилось.

Вістка про козаків, яка так перелякала шляхту, не стривожила підлонароджених. Навпаки. На згорьованих сумних обличчях враз появилася радість, що зраджувала перед панами їх думки і почуття.

— Ти чого смієшся, хаме? — накинувся люто на худорлявого селянина-кріпака опецькуватий вусатий шляхтич. — Чекаєш нашої згуби?

Він замахнувся на селянина кулаком, але той впору відступився і сховався за Мочернюка та Семена.

Розлючений невдачею шляхтич зиркав за новою жертвою і, помітивши Семена, кинувся з кулаками на нього.

Мочернюк, стрибнувши, схопив шляхтича за руку, закрив собою Семена.

— А ти хто такий, що захищаєш хлопів? — розгубився шляхтич. — Певне, також хлоп? — здогадався, помітивши, що мольнар без шаблі, яку завжди носили навіть Дрібні загродові.

— Не вацьпана справа, — холодно кивнув Мочернюк. — Але руки раджу тримати при собі. Буде нова бурда, і наш пан Лукашевич, як впаде в гнів, то одшмагає. навіть гербового, — попередив з глумові шляхтича.

Згадка про Лукашевича, якого Мочернюк назвав ще «нашим паном», відняла у шляхтича бажання до біятики. Піднята угору рука з затиснутим кулаком безсила упала.

— Моцни боже! До чого ми дожили? Гербовий шляхтич не має права вдарити хлопа, — поскаржився невідомо кому. — Але не радійте, бо так довго не буде. Розгромимо Хмельницького, посадимо на кіл Височана, а тоді візьмемось за вас, — погрозив Мочернюкові та Семенові і, повернувшись до них спиною, відійшов.

— Слава богу, що на тому закінчилось, — зрадів Мочернюк, дивлячись услід опецькуватому шляхтичу.

— Когось нині минула смерть, — глухо озвався Семен, беручи руку до пояса, у якому були сховані пістолі.

Мочернюк тільки кивнув головою.

З офіцин, нагадуючи про недавній переполох, долетів стогін якогось потовченого шляхтича.

— Підеш до них, мольнаре? — якось сухо запитав Семен, показуючи на офіцини.

– І не думаю, — заперечив різко Мочернюк. — Віднині я для панів вже не медікус. Прийшов час не тамувати, а спускати їм кров. А тепер чимдуж утікаймо звідси, щоб не пізнав мене якийсь гайдук або рукодайний. Інакше таки примусять зайнятися покаліченими.

Стежачи, щоб не потрапити на очі двірським слугам, Мочернюк щасливо вибрався з своїм помічником із замка.

Греблею до мурів і далі плив сварливий та крикливий потік утікачів, так ніби під опікою пана Лукашевича їх не могло спіткати жодне лихо.

— Вже й назад? — здивувався старшина гайдуків, які охороняли греблю, побачивши Мочернюка та його помічника. — А скажи, мольнаре, що це за галас зчинився на замку, що аж сюди було чути?

— Питаєш? — удавано байдуже знизав плечима опришок. — Звісно який. Песесіонати понапивались, спочатку посперечались, а далі, за шляхетським звичаєм, узялись за шаблі. Гаряча кров у панів, та й гонору у кожного, як у круля. А Мочернюк, як завжди, мусить опісля гарячі панські голови латати.

— Кара господня та й годі! — обурився старшина. — У такий прикрий час їм ще бурди в голові. Гадають, що в гостину сюди прибули.

— Про який час пан старший мовить? — запитав наївно Семен.

— Чи ти, чоловіче, нині на світ народився, чи з неба впав, що про таке запитуєш? — витріщився на Семена гайдук. — Який на вроду, такий, видно, на розум, — зареготав, задоволений власним дотепом. — Хмельницький на Україні гетьманів громить, на Підгір’ї Височан проти Речі Посполитої збунтувався, а він питає, який час. Страшний, чоловіче! Страшний!

— Не для всіх, пане старший, не для всіх, — наслідуючи гайдука, заперечив Семен. — Кажуть, що Хмельницький добрих людей не кривдить, навіть якщо вони й шляхетнонароджені. Карає тих, які знущаються над народом.

— Буває, чоловіче, що й проти волі познущаєшся, — насупився гайдук. — Пан каже — слуга мусить. Інакше весь панський гнів звалиться на тебе.

— Не солодка твоя гайдуцька служба, — пожалів десятника Семен.

— А ти гадав — ніби мед з паляницею, — скривився гайдук. — Люди заздрять, що ми їмо панський хліб, носимо каптан і чоботи, а того, що вони коштують, не бачать. Ет! Розговорився я, — розсердився сам на себе.

— Мочернюка злякався, — посміхнувся опришок. — Адже він у ласці в панів і, чого доброго, може шепнути про тебе самомому Лукашевичу…

— Що це ти, мольнаре, вигадуєш? — заперечив злякано гайдук.

— Чи чув ти, десятнику, що хтось через мене потрапив у біду? — примруживши око, запитав опришок.

Він зрозумів, що Семен неспроста повів розмову з гайдуком, здогадався, до чого хилить полковник, і прагнув йому допомогти.

Гайдук нервово стрепенувся і, не знаючи, що відповісти, мовчав. В Отинії про мольнара говорили всяке. Одні нарікають на нього, що злигався з панами, інші подейкують, буцімто Мочернюк переховує втікачів-селян і приятелює з опришками. Де правда, ніхто достоменно не знає. Але ні у замку, ні в місті ніхто не чував, щоб мольнар когось запродав. — Про таке я не знаю, — признався щиро. — Але береженого і бог береже. А наш пан Лукашевич, сам знаєш, за дрібницю закатує людину. Уся челядь на холодне дує і своєї тіні боїться.

— Плюнь, десятнику, на такого пана та шукай кращої долі,- несподівано порадив гайдукові Семен.

Десятник стрепенувся, тривожно озирнувся, чи хто їх не підслухує, і з підозрою покосився на мольнарового помічника. За такі слова він міг заплатити головою. Пан Лукашевич довго з ним не цяцькався б, а гайдуків ще й похвалив би за пильність. Але в десятника чомусь не було тепер бажання прислужитися пану Лукашевичу. З одного боку, його стримував страх перед Мочернюком, а з другого — якась незрозуміла прихильність до шпетного, та ще й необережного його помічника.

«А може, він переодягнений опришок або козак і мольнар з ним у змові? — виникла раптом у десятника несподівана думка. — Адже неспроста Мочернюк водиться з ним, як циган з ведмедем».

Гайдук з підозрою глипнув на опришка й жахнувся. В очах мольнара була і пересторога, і така холодна невблаганна погроза, що десятникові стало моторошно. Зараз він був лихий на себе, що вдався у цю розмову, і прагнув якнайшвидше її закінчити.

— У мене жінка й діти, — кинув коротко. — Якби я втік, то Лукашевич загнав би їх у могилу.

— Ніхто не знає, кому швидше призначена могила, — рішуче відрубав опришок, бажаючи допомогти Семенові схилити на свій бік гайдука. — Приходить на панів кінець.

Несподівані слова Мочернюка вразили десятника куди більше, ніж уся розмова з Семеном.

Їх небезпечно було слухати, бо й грізна кара чекала кожного за таке зухвальство. Але мольнар дивився в майбутнє, знав людські долі, бачив прийдешні події, і його віщування, напевне, були правдиві. Та уже й без віщувань кожний бачить, що на панів приходить куца година.

— Твої слова страшні,- тривожно оглянувся гайдук. — Але хай діється божа воля. Скажи, коли цей кінець на них прийде.

— Дуже скоро, — запевнив Семен. — Ось-ось сюди прибудуть височанці, щоб за наказом Хмельницького здобути замок і покарати Лукашевича за його знущання над народом. Хто піде з ними, того чекає воля і шана. Ті, які

будуть підтримувати Лукашевича, — згинуть. Вибирай, десятнику, з ким ти?

Семен, знаючи, на яку небезпеку він наражається, поклав руку на пояс, у якому були сховані пістолі.

Десятник міг гукнути гайдуків, зв’язати його й передати до рук Лукашевичеві. За таку собачу вірність його чекала нагорода. З другого боку, Семен давно вже помітив, що гайдук ненавидить свого пана і тільки страх примушує його коритись Лукашевичеві.

Розуміючи, що зараз вирішується його й Семенова доля, опришок теж взявся за черес, з якого визирали голівки пістолів.

Власне, на випадок зради для них обох не було рятунку. Довкруги вода та болото, а на греблі шляхта. Але перша куля не минула б зрадника.

Десятник мовчав, думав, тер долонею чоло, але видно було, що гукати своїх гайдуків не збирається. Може, розумів, що за зраду заплатив би життям, а може, в душі щиро бажав допомогти височанцям і заслужити собі пошану, про яку говорив оцей шпетний мольнарів помічник.

— Скажіть, принаймні, що маю діяти? — врешті коротко запитав, не дивлячись на Семена і Мочернюка. — Але я тут людина маленька, — нагадав обом.

Полковник і опришок переглянулись і, ніби завершивши якусь важку працю, голосно, з полегшенням зітхнули. Хвилини напруження і непевності втомили їх і виснажили.

— Робота така, що не нарікатимеш, — пожартував Семен, ховаючи за жартами радість. — Шепнеш тим, кому довіряєш, про височанців, а як наше військо появиться на греблі, то гайдуки хай стріляють собі на зірки, тільки не в нас. За свою допомогу станеш вільною людиною і сотником у Височана. А сотникуватимеш над гайдуками Лукашевича, які приєднаються до повстання.

— Прийде гетьман, і всі височанці стануть козаками, — зробив несподіваний висновок гайдук. — Тоді Іван Гонтар, цебто я, теж стане козаком. Чи так, вашмосць? — звернувся до Семена, вгадуючи у шпетному чолов’язі когось знатного.

— Сотником, — твердо повторив Гонтареві Семен.

У гайдука очі заясніли щастям.

— Передай Височанові, що в його військо не випалить жоден гайдуцький мушкет, — пообіцяв урочисто. — Тепер я заодно з вами. Тільки не баріться. Але хто вашмосць

такий, що має право призначати сотників? — позирнув раптом з підозрою на Семена, ніби не довіряючи йому.

— Почуєш і побачиш, сотнику, швидше, як гадаєш, — відповів за полковника Мочернюк і, залишивши зчудованого гайдука, подався з Семеном на греблю. — Нині когось удруге минула смерть, — повторив тихо, щоб не почув його десятник, слова молодого полковника, сказані ним на подвір’ї замка.

Семен мовчав.