Полковник Семен Височан

14

Палала Галицька земля…

З придніпровських степів пожежа докотилась до Львова. Клубочились чорні дими над палацами вельмож, палали замки і фортеці, гриміли під Львовом козацькі гармати.

Хлоп з кріпака став воїном, шляхтич з «рицежа» — страхополохом.

Цвіт польської шляхти поліг під Жовтими Водами, Корсунем і Пилявцями, а Хмельницький і Кривоніс дивилися зі Святоюрської гори на Львів і радили велику раду, думали велику думу.

Гул козацьких гармат під містом Лева зливався з луною височанських, котився над Галичиною, Підгір’ям, Карпатами.

Вперше на голос січових литавр дзенькнули в Чорногорі

сокири, Дністер з’єднався з Дніпром, і на смертний бій за волю піднялася вся українська земля.

Вогонь з України перекинувся на польські землі, запалив кріпацькі маси, загрожував Кракову, Варшаві. У ньому могла згоріти Річ Посполита.

Зараз шляхта всю надію покладала на бога і Ярему Вишневецького.

— З обличчя шпетний, та серцем шляхетний, — хвалили князя його приятелі, такі ж, як він, нелюди.

Коротконогий, булькатий, з непомірно розбухлим черевом, Ярема, якому тільки що минуло тридцять чотири роки, дивував людей своєю бридкістю. Але значно більше від «шпетного» вигляду усі ненавиділи «лубенського упира» за його жорстокість, зрадливу вдачу і ненависть до українського народу, з якого він вийшов.

Польські вельможі та ксьондзи вихваляли Вишневецького за вірність «ойчизні», непримиренність до «схизматів», православної віри, але в душі гидували ним. Хто нині зрадив свій народ, той завтра зрадить і їх, міркували. І не помилялися…

Зараз Ярема перебував у Львові, куди він утік з України перед Кривоносом. Разом з ним прибуло понад шість тисяч його придворної гусарії, панцирних, рейтарів.

У львівських костьолах, як на Великдень, дзвонили дзвони. Райци вручили Яремі ключі од міста та магістрату, у якому зберігалась міська каса та скарбниця. Міщани поляки несли йому золото та коштовності, благали не кидати їх на поталу.

Ярема поклявся, що швидше загине, ніж покине Львів, але просив не скупитися на золото. Присяга князя викликала бурхливу радість, і навіть найбільші скнари полізли у свої тайники за дукатами.

Православні, закрившись, сиділи у хатах, бо появлятись у місті було для них небезпечно.

Цілий тиждень веселився Львів, по-королівськи приймав Ярему і його військо, як раптом блискавкою пронеслась вістка, що вже близько Хмельницький та Кривоніс. Князя це застало зненацька. Серед ночі, з магістрацькою касою та скарбницею, він втік з міста, прихопивши з собою мільйон триста тисяч злотих, і подався у Польщу.

А Галицька земля палала, і тільки де-не-де, у неприступних фортецях, збереглись ще шляхетські недобитки, ксьондзи служили мші[42] за вікторію над Хмельницьким і збунтованим хлопством, а на стайнях посіпаки шмагали кріпаків, які не встигли втекти до повстанців. Проте таких фортець з кожним днем ставало все менше і менше. На галицькому Поділлі їх здобували козаки, на Підгір’ї — «мали Хмєльніцкі зємі галіцкей»[43] — Семен Височан.

Впали замки у Студениці і Добеславицях, Ланчині і Бортниках. Замок у Лючі здобув ватаг Юра. Після цього з трьома сотнями опришків він приєднався до височанців. У ватага були з паном на Лючі старі порахунки, які могла змити тільки кров.

А замок панів Потоцьких у Печеніжині повстанці здобували цілий тиждень. Під його мурами загинув і сотник Грига, якого поранила якась випадкова куля. Перед смертю він гаряче просив побратимів поховати його по-козацьки — з шаблею і мушкетам.

— Хочу стати на суд божий, як личить воїну, що загинув за свій народ і батьківську віру, — були його останні слова.

Не вберегла попадя свого панотця…

Здобути замок допомогли повстанцям замкові слуги. Криваві поминки влаштували побратими по своєму панотцеві, якого так любили.

— Знищено на Підгір’ї усі вовчі лігва, але одно, найнебезпечніше, ще залишилося, — маючи на думці Пнівську фортецю, нагадав старшинам на раді Семен. — Доки воно існуватиме, ми не будемо безпечні.

— То вели трубачам трубити похід, — порадили головному полковникові старшини.

Наступного дня повстанці вирушили на Пнів.

Зараз це була добре озброєна п’ятнадцятитисячна армія, нічим не схожа на тих перших сміливців, які ледь не голіруч йшли на Отинію. У шляхетських замках здобуто стільки зброї, куль та пороху, що у кожного повстанця тепер були і шабля, і мушкет, і порохівниця.

Попереду їхало чотири тисячі кіннотників, далі йшла піхота, котилися гармати. Похід замикала тисяча вершників полковника Копистки. Над полками гордо маяли малиновими крилами прапори, ніби казкові жар-птиці.

У повстанців була навіть своя «канцелярія», свої медікуси, які лікували поранених побратимів, свої трубачі.

На милю розтягнулась павстанча армія, і скрізь, де вона проходила, радісно вигравали дзвони, скрізь народ зустрічав своїх визволителів піснями і квітами.

Військо отаборилося на полях біля пнівського замка, і навколишні гори та долини наповнились гомоном, скрипом возів, іржанням коней, скреготом та бряжчанням заліза.

Зібрана на мурах шляхта з жахом стежила за всім, що діялось у повстанчому таборі. Але й повстанці, позираючи на Пнівську фортецю, що бовваніла на високій горі, на глибокі рови та грізні мури і вежі, які оточували її, замислено хитали головами.

Куропатва не даром нахвалявся, що тільки бог може здобути його фортецю, бо чорт на пнівських мурах зламає собі роги. Навіть татари, після кількох невдалих наступів, залишаючи за кожним разом під замком сотню-дві вбитих ординців, зараз обминали його десятою дорогою.

— Має чим похвалитися Куропатва, — задивився на замкові мури Семен. — Але здобувати вовчі лігва для нас не першина.

Оточений полковниками та сотниками, він зупинив коня біля ровів, шукаючи відповідного місця для наступу.

— Такого ще не зустрічали, — похитав журливо головою Яремко-Попович, позираючи і собі на мури та вежі. — Та й вовків сила-силенна зібралася у ньому.

— Знайдемо на них спосіб! — кинув завзято сотник Літусь.

Відчайдушний в бою до безумства, він завжди перший йшов у наступ і користувався серед війська та у старшини заслуженою пошаною і любов’ю. Семен хотів було призначити його полковником, але вагався. У Літуся іноді відвага брала верх над розважливістю.

— Куропатву не візьмеш зненацька, так, як Лукашевича, — не позбувався своїх тривог Яремко-Попович. — Та й не виручать двірські слуги, як це було в Печеніжині. Ні на хитрощі, ні на допомогу тут не надійся. Мусимо здобувати замок наступом, і аж страшно подумати, скільки народу загине.

— Ніхто з нас не вічний, — не, злякався небезпеки Літусь. — Я, полковнику, завжди прошу бога, щоб дозволив мені умерти не дома на печі, а з шаблею на полі бою.

А місце тих, які поляжуть, займуть інші, бо народ воліє смерть, ніж панську неволю.

– І все ж на Куропатву є спосіб, — твердо промовив Хаячок. — Який? — хитро примружив очі. — Зима за спиною. Візьмемо панів голодом і холодом.

Слова Хаячка старшини зустріли по-різному. Одні незадоволеним гомоном, інші прихильно. Йдучи за радою полковника, повстанці здобули б замок без тих труднощів, які виникали зараз, і величезних людських жертв. Куропатва, мабуть, таки не передбачив, що в замку збереться стільки втікачів, і запаси продовольства швидко вичерпаються. Решту доконає мороз.

Але облога виведе з дії на довгий час цілу армію, прив’яже її до одного місця.

Всі чекали, що скаже головний полковник, який мовчки прислухався до розмов.

— До зими ще далеко, а польські пани не примиряться з втратою України, — не схвалив пропозиції Хаячка Семен. — В Польщі оголошено «посполите рушене». Сейм ухвалив нові податки для ведення війни і найму німецьких кнехтів. Маю вістку, що з німецької землі прибуде понад двадцять тисяч саксонців. Вони, як вовки, кинуться на нашу землю. Ми їх і належно зустрінемо. Але за спиною у нас не повинно залишитися жодного вовчого лігва. Опинившись між двома тічками, пропадемо.

Головний полковник говорив правду, і тепер навіть Хаячок, погоджуючись з його словами, кивнув головою.

— Військо мусить бути готове до наступу кожної хвилини! — твердо наказав старшинам Семен, даючи їм зрозуміти, що нарада закінчилась і від слів пора перейти до діла. — Де й коли наступатимемо — це вирішимо ще нині.

На мурах вдарила гармата, і пудове ядро, зловісно зашумівши в повітрі, глибоко зарилося в землю недалеко від Семена та старшин.

— То б’є та нова гармата, що її Куропатва купив у німецьких зброярів, — здогадався сотник Крокус, колишній писар пнівського вельможі. — Ще одна така стоїть біля воріт. А всього різних гармат та фальконетів на замку понад двадцять. Переїдьмо, вашмосці, десь інде, бо гармаші підсиплять ще півмірки пороху, і ядро може комусь з нас набити гудз на чолі,- порадив жартома, не спускаючи при тому очей з мурів. Семен і старшини, послухавши ради сотника, торкнули коней і покинули небезпечне місце.

Не встигли вони від’їхати якихось двох десятків кроків, як на мурах удруге лунко вдарила гармата, і ядро зарилося у землю саме там, де перед хвилиною відбувалась нарада.

Старшини ахнули, збентежено переглянулись.

— Знак божий, вашмосці! — вигукнув збуджено Яремко-Попович, позираючи на розриту ядром землю.

— Якби знаття, що він віщує,- схвильовано загомоніли старшини. — Добро чи лихо?

— Та певно, що добро, — гаряче запевнив побратимів Яремко-Попович. — Сам бог опікується нами і береже від смерті»

— Яремко. правду мовить, — зраділи старшини, вбачаючи й собі у пригоді з ядром добрий знак.

У селі біля церкви побратими побачили дивне видовище. На підмурку, оточений повстанцями, сидів сотник Сяноцький. Перед ним стояли два чоловіки. Один, довгов’язий і вусатий, у довгому, але подертому жупані, мав зв’язані за спиною руки. Звісивши голову, він мовчав, потупивши у землю очі. Його товариш, низький на зріст, тендітний, ніби дівчина, навпаки, симахуючи руками, щось гаряче доводив Сяноцькому та побратимам.

— Наша лава[44] знову когось судить, — здогадався хтось із старшин.

Для боротьби з порушниками військової дисципліни Семен ще в Отинії створив лаву, на зразок львівської. Її головою був сотник кінних розвідників Ілько Сяноцький, а лавниками — старі бувалі височанці. Вони суворо і безжалісно судили порушників ладу та закону, і їх вироки не підлягали оскарженню. Оце тільки вчора лава засудила до смертної кари повстанця, який скривдив дівчину-кріпачку, і вирок було виконано на очах у цілої армії.

Цікавий, що трапилось, Семен під’їхав до лавників і збентежено ахнув.

Довгов’язим підсудним був Закревський, а його товаришем — панна Зося, переодягнена за хлопця.

— Мої розвідники зловили їх у лісі,- встаючи з підмурка, доповів Семенові Сяноцький.- їхали у гостину до пана Куропатви, але не доїхали, — засміявся злорадісно.

Полковник нервово перебирав пальцями повіддя. Закревський заслуговував суворого покарання, і сам бог віддав його в руки повстанцям. Але дівчина нічим не провинилась і не повинна відповідати за гріхи батька. Тієї пам’ятної ночі, коли вони уперше зустрілись, Зося була до нього така ввічлива та мила. Хто знає, чим закінчилось би те випадкове їх знайомство, якби не Оксана…

Дівчина ще не помітила Семена, але, відчуваючи на собі його погляд, оглянулась.

— Тату! Та це ж пан Семен! — скрикнула радісно і кинулась до полковника.

Закревський здригнувся, глипнув на Семена, пополотнів. Він не чекав від полковника добра. Од Сяноцького та лавників можна ще було викрутитись обіцянками, каяттям, брехнею, посиланням на одну віру, але від Семена — ні. Та Зося не помітила того враження, яке справила на батька несподівана зустріч з полковником, і у її заплаканих очах засвітилась надія.

— Сам бог привів сюди пана Семена, — простягнула до полковника руки. — Ці люди поводяться з нами так жорстоко, як з ворогами, — поскаржилась на Сяноцького та побратимів. — А ми не вчинили їм жодного зла.

— Гей, люди! Чи чуєте? — ніби беручи побратимів за свідків, вигукнув з іронією Сяноцький. — Приятелі знайшлися. Добродії наші… Вацьпанна, бачу, забула про Слободу Височанську, — гнівно нагадав дівчині.

— Та й про ті нагаї, що ними так щедро батенько вацьпанни частував своїх кріпаків, — додав хтось з лавників.

— Собі збудував палац, а люди живуть у мокрих землянках! — вигукнув колишній кріпак пана Закревського — повстанець Гриць Завадовський і сягнув рукою до шаблі.

Обвинувачення падали одні за одними, страшні, непростимі, і дівчина з відчаю схопилась руками за голову. Вона, мабуть, ніколи не замислювалась над вчинками свого батька, а може, не бачила в них нічого ганебного.

Семен мовчки прислухався до гнівних закидів і розумів, що злочини Закревського не могли залишитись безкарними. Навіть з огляду на Зосю він не сміє допомогти поміщикові вислизнути від кари. Згадалися і власні кривди, що їх зазнав він та батько од Закревського, роз’ятрили свіжі рани.

— Лиходієм був ти, пане Закревський, тож якого пива наварив, таке й питимеш, — озвався суворо, позираючи на в’язнів. — Чимало злочинів оце нагадали тобі, але я й від себе міг би ще не один додати.

— Хіба ми, полковнику, не знаємо, — загомоніли обурено побратими. — Обманув нашого ватажка за його добро.

— Я не тільки про батька… — не висловив, що має на думці, Семен.

— Про інше також чували, — знаючи, що мова про Оксану, співчутливо позирнули на свого головного полковника повстанці.

— Суди їх сам, полковнику, бо ти маєш на це найбільше право, — запропонував несподівано Сяноцький.

— Сотник добре мовить! — схвально загули повстанці. — Суди їх, полковнику, як знаєш. Хоч голови вели одрубати, а хоч коням до хвостів прив’язати.

— Куропатва тримає у льоху десятки невинних людей, яких запідозрює у змові з нами, — несподівано нагадав хтось з лавників. — Чи не виміняти б нам цих на тих?

Рада була розумна, але багатьом вона не сподобалась. Повстанці сумнівались, чи Куропатва піде на таку заміну, чи не обмане.

— Вони вже не наші, а полковника, — нагадав повстанцям Сяноцький, і Семен тільки зараз здогадався, що хитрий сотник неспроста запропонував віддати йому в’язнів.

Полковник і справді не помилився у своїх здогадках.

Сяноцький чув од самого Семена про його нічну пригоду та знайомство з Зосею і знав, що полковникові було б прикро, якби в нього на очах карали дівчину та її батька.

— Що накажеш зробити з ними, полковнику? — показуючи на в’язнів, запитав Сяноцький.

— Одведи їх на приходство[45], — вдячно позирнув на сотника Семен.

Зося, яка весь час лячно прислухалась до розмови, тепер витерла сльози, поправила на собі жупанчик. Навіть Закревський, міркуючи, що небезпека, яка нависла над ним, минула, випростався, підвів голову, пожвавішав.

— Вели своїм людям розв’язати мені руки і віддати мою родову шаблю, — попросив Семена.

— Татко про шаблю пам’ятає, а про два вози з усякимким домашнім добром і чотири пари коней забув, — дорікнула батькові Зося. — Хай пан Семен накаже повернути нам наше пограбоване добро, — підняла на полковника кокетливо примружені очі. — Ледве встигли ми після татарського нападу дещо придбати, як знов нас покривджено.

Претензії Закревського і особливо Зосі прикро вразили полковника.

Ці люди, яких чекала заслужена кара, нічого не навчилися, нічого не зрозуміли, не позбулися своєї бундючності та захланності і залишились такими, як були. Недаром кажуть, що горбатого і могила не виправить.

Зібралися легіники в дорогу, дорогу, помоліться, ляшки-панки, перед смертю богу,

— долетіла до Семена жвава коломийка, і він стрепенувся. То прибув з гір ватаг Юра зі своїми опришками.

Вийди, вийди, солодушко, маю щось сказати.

Приведу ти ляшка-панка, будеш ним орати.

Приведу ти ляшка-панка

З багацького роду, впряжеш його у шлею — поїдеш по воду,-

не вщухала пісня над потоком, і Семен, забуваючи про в’язнів, помчався туди, звідки вона плила.

Радісно, як з рідним батьком, вітався полковник з ватагом, чоломкався з легінями.

Аж п’ять сотень їх зібрав і привів з карпатських гір та пущ на допомогу Семенові ватаг Юра, а всі як на підбір, всі один в одного ніби витязі з казки.

Намилувавшись легінями, Семен в товаристві Юри та старшин об’їхав весь табір, побував у полках та сотнях, перевірив готовність війська до наступу, вислухав розвідників. Упевнившись, що всі його накази виконано, що порушень військової дисципліни немає, що армія напоготові і хоч зараз може йти в бій, полковник нагадав старшинам, що перед заходом сонця вони повинні зібратись у нього на нараду, і тільки тоді подався на приходство.

Свою парафію піп покинув ще до прибуття повстанців і тепер перебував у замку. Він не вірив у перемогу повтанчої армії над шляхтою і боявся накликати на себе панський гнів.

Зараз в одній з двох попівських кімнат влаштувався Семен, а в іншій розташувалася «канцелярія», у якій заскрипіли перами писарчуки.

— Ми пана Семена ледве дождалися, — з докором зустріла полковника Зося.

Вона вже встигла причепуритися, відпочити і знову виглядала так мило і привабливо, як тоді, коли Семен зустрів її уперше.

— Чому нам і досі не повернули наших возів, коней і батькові шаблі? — запитала невдоволено.- І прошу покарати наших хлопів, яких ми взяли з собою. Коли збуї напали на нас у лісі, то вони не тільки нас не обороняли, але ще й самі приєднались до них.

Обличчя Семена нервово засіпалось.

— Про яких збуїв вацьпанна мовить? — запитав.

— Вацьпанових, — кинула злобно Зося.

— Вацьпанна ображає чесних людей, які воюють за свій народ і його волю, — скипів полковник. — Збуї перебувають у пнівському замку, але ми швидко до них доберемося.

В його очах спалахнула така ненависть, що Зося злякано зіщулилась, принишкла.

Вона ще й досі не розуміла, за віщо Семен ненавидить таких достойних та багатих, як Куропатва, а єднається з злиденними кріпаками. Адже пани не признають їх навіть за людей. Але зараз запитувати про це Семена не наважувалася.

У кімнаті настала прикра, гнітюча мовчанка.

— Що, вашмосць, задумує з нами зробити? — нарешті порушив її несміливо Закревський.

— Відпусти нас, вашмосць, у замок, — озвалася тихо Зося, складаючи, як до молитви, руки. — Там і мама, і молодші сестри, а може, й Базилі, од якого ми давно вже не маємо вістки.

Семен стрепенувся, одвернувся од дівчини, задивився у вікно. Закревський і Зося ждуть вістки од Базилія і не знають про те, що ніколи її не діждуться. Але навіщо зараз розповідати про це Закревському та Зосі?…

— Якби пан Семен не нагнівався, то я йому щось порадила б, — не здогадуючись, над чим замислився полковник, несміливо озвалася дівчина.

— Мудра рада цінніша од золота, — знову відвернувся од вікна Семен.

Зося якось збентежено позирнула на полковника і, ніби вагаючись, чи сказати, що має на думці, мовчала.

— Пан Семен чекає,- нагадав дочці Закревський.

Він, мабуть, знав, що саме Зося збирається порадити

полковникові, і давав їй ледь помітні знаки.

Полковник не кваплячись набивав у люльку пахучий тютюн. Він припускав, що Закревські придумали якусь хитрість.

— Хай пан Семен покине цих хлопів і йде з нами у замок, — не дивлячись на полковника, тихо запропонувала Зося.

Її пропозиція була такою несподіваною, зухвалою і одночасно наївною, що Семен не знав, чи сердитись, чи сміятись.

— Без вацьпана вони залишаться, як без голови, — маючи на думці повстанців, озвався й собі Закревський.

— Пан Куропатва, воєвода і навіть король зуміють оцінити і нагородити пана Семена за такий вчинок, — гаряче запевнила Лолковника дівчина.

— Чи панна Зося також зуміла б належно оцінити та нагородити мене за такий вчинок? — насмішкувато запитав Семен.

Але дівчина не відчула іронії в його словах, і на її обличчі відбилося збентеження. Вона, мабуть, не сподівалася такого питання і, не знаючи, що відповісти, розгублено позирнула на батька.

Якої, власне, нагороди сподівався од неї Семен, який проміняв її на просту дівку-кріпачку? Таких зневаг не забувають і за них не нагороджують. Але для чого він ставить такі запитання? Невже ж Оксана вже для нього байдужа, і зараз відповідь Зосі Закревської вирішить долю пана Куропатви, зібраної на замку шляхти, цілого Підгір’я?

Дівчина, хвилюючись, притиснула до грудей руки. То був би її тріумф над цим запеклим ворогом ойчизни. І її помста…

— Пан Семен може не сумніватися… — поглянула ніжно, значуще на полковника і зашарілась.

— Панна Зося до мене дуже ласкава, і за добро я заплачу добром, — звернувся до дівчини Семен. — Зрадника між Височанами ще не було, і я ним не стану. Відпущувацьпанну на замок, але під умовою, що Оксана ще нині прибуде сюди.

Зося здригнулася, як від удару, і вродливе дівоче обличчя перекосилося злобою.

— Ха-ха! — зареготала злобно. — А я думала… — замовкла, ніби злякавшись, що своїми словами накличе на себе біду. — Ми з татком готові йти хоч зараз, — рвучко підвелася з лави.

— Пан Закревський залишиться у нас аж до прибуття Оксани, — холодно вимовив полковник.

— Я без татка не піду! — обманута у своїх надіях, верескнула люто Зося і розплакалася.

— Воля вацьпанни, — знизав плечима Семен, не переймаючись її сльозами.

— Відпусти нас, вашмосць, обох, а я даю шляхетське слово, що Оксана повернеться сьогодні ж, — озвався Закревський.

Він стільки разів ламав це слово, що зараз і сам не вірив у нього.

— Краще мовчав би вацьпан, — з погордою поглянув на шляхтича Семен.

— Якщо вацьпан не вірить таткові, то, може, повірить мені? — глянула на полковника заплаканими очима Зося. — Татко негайно повернув би панові Семенові ту Оксану… Але залишитись без нього ось тут з вацьпаном я не можу. Що люди думали б і сказали б? Осоромили б безвинно на ціле життя! — вигукнула з удаваним обуренням. — Пан Семен вже й так насміявся наді мною, — знов голосно розридалась.

Помітивши збентеження полковника, вона тут же, скориставшись ним, простягнула благально до нього руки.

У її благанні, в заплаканих очах, в засмученому обличчі було стільки щирості, що вона на мить обманула навіть Семена.

Але вагання тривало недовго.

— Не проси, вацьпанно, бо твій батько залишиться, поки не повернеться Оксана, — озвався гостро. — Але якщо вацьпанна додержить слова і Оксана повернеться, то я постараюсь зберегти йому життя. Інакше — загине.

Закревський пополотнів, нервово завертівся на лаві, позирнув розгублено на дочку.

— Моє шляхетське…

— Годі! — встав з лави Семен. — Не влаштовує це вацьпанну — я просити не буду. Залишайтесь обоє і чекайте кари, а Пнів ми здобудемо не нині, то завтра.

— Стривай, вашмосць! — глухо застогнав Закревський і з розпукою схопився за голову. — Я залишусь, щоб рятувати свою дитину.

— Дотримаєтесь нашої умови — і я свого слова не зламаю, — пообіцяв поміщикові Семен, зважаючи на його батьківську любов.

Зося, кинувшись батькові на груди, голосно розридалася.

Вона розуміла, що її хитрощі не вдалися, і далі наполягати, щоб Семен відпустив їх обох, було б недоцільно.

Довго тривало прощання батька з дочкою, і Семен терпляче ждав, коли воно закінчиться.

— Підемо! — одірвавшись врешті од батька, кинула твердо дівчина.

Не оглядаючись, ніби лякаючись, що твердість може покинути її, вона вибігла з кімнати.

Відпровадивши Зосю до ровів, полковник замахав куснем білого полотна.

— Пам’ятайте, вацьпанно, що чекатиму до перших зірниць, — холодно попередив дівчину, знаючи, що вона зрозуміла його натяк та погрозу і, не цікавлячись, що буде діятись далі, повернувся та попрямував до табору.

На мурах помітили сигнал, і з замка висипався гурт озброєних людей. Зупинившись біля ровів, вони кілька хвилин розмовляли з Зосею і, ніби не знаючи, що діяти, стали про щось радитись. Врешті, один з них, щось гукнувши, швидко подався у замок.

Він повернувся за якої півгодини у товаристві кількох військових.

Заскрипіли коловороти, і один з підйомних містків, яких було кілька на тому боці, піднявшись угору, ліг понад ровом.

Зося швидко перебігла місток, і коловороти знов підняли та спустили його за ровами.

Семен, старшини та повстанці бачили, як дівчина, мабуть щось розповідаючи, показувала раз у раз рукою на повстанчий табір і ніби комусь погрожувала.

Оточена військовими, вона рушила в напрямку до замка і швидко зникла в одній із хвірток у мурі.

Старшини здогадувались, що полковник відпустив Зосю неспроста, що за тим щось криється. Але зараз вони були зайняті важливішими справами: звідуни саме принесли радісні вісті, що Кривоніс здобув Високий замок, і тепер козацькі гармати можуть обстрілювати місто, примусити львівських патриціїв відкрити перед гетьманом ворота.

Радіючи з нової перемоги козаків, Семен і далі пильно позирав на дорогу, що вела з замка до ровів.

Ніч лягла на землю, на мурах вартові затрубили у труби, запалили вогнища. Але на дорозі тої ночі ніхто не появлявся.

А вранці, блідий і суворий, полковник велів покликати Сяноцького.

— Візьми його, сотнику, і передай повстанцям, — показав на скуленого біля стола Закревського. — Височани слова додержують.