Полковник Семен Височан

8

Закревський, тримаючи під руку дружину, зайшов у будинок. Білі рублені стіни ще пахли свіжим лісом — смерековим бальзамом, терпким дубом. По золотистих кедрових підлогах стрибали сонячні промінчики, веселили очі.

Новий палац, побудований на зразок багатих шляхетських резиденцій, був чепурніший та пишніший од спаленого татарами, і пані Агата на радощах аж сплеснула в долоні.

Та враз вона посумніла.

— Розкішний дім без меблів, як круль без корони, — озвалась. — А меблі, срібло, клавікорди і венецькі дзеркала дорого коштують. Заборгуємось так, що позбудемось Братковець.

— Ге, ге! — зареготав Закревський. — Твій Антось не ликом шитий. Як гадаєш, навіщо я послав гайдука по Височана? — глянув лукаво на дружину.

— Краще не питай, — невесело посміхнулась пані Агата. — Хочеш позичити в нього грошей?

— Ось і не вгадала, — зрадів Закревський. — Його син, той, що навідується до нашої дівки Оксани, здобув недавно у гетьманських кнехтів безліч коней, зброї та возів з усяким добром. Причім зробив це так хитро, що навіть гетьман не може до нього причепитися. Там, Агато, і сукно, і шовки, і одяг, і хутра, і навіть столове срібло, награбоване кнехтами на Україні в якогось багатого поміщика. Фортуна! — затрясся з жадоби. — А хіба наші поселенці не належать до його загону? Чи, може, Височан не сидить на моїй землі? Слобода Височанська — не його, а мій маєток. Маєток Закревських, а тому мені належить частина здобичі. Я свого не подарую. Візьму, принаймні, півсотні коней і десять возів того добра, що його кнехти везли в свою Саксонію.

Пані Агата затаївши подих жадібно ловила кожне слово чоловіка, але на її обличчі не появлялась радість. Навпаки, воно стало суворим, гнівним.

Скромність чоловіка дивувала і дратувала її…

— Невже ж, Антосю, ми жебраки, щоб брати у хлопів подачки? — суворо скартала чоловіка, знаючи, чим найболючіше вразити його гонор.

Закревський нахмурився. Агата верзе бог зна що. Сильний бере у слабшого, розумний у дурнішого, пан у хлопа.

— Височан — шляхтич і мій осадчий, а не якийсь хлоп, — нагадав дружині. — А військова здобич — не подачка.

На устах пані Агати майнула ледь уловима посмішка. Антось клюнув на її хитрощі. Тепер, рятуючи перед нею свій гонор, він зробить геть усе, що вона підшепче.

– І все ж півсотні коней та десять возів для пана Закревського — подачка, — кинула холодно. — Ти повинен взяти щонайменше удвоє стільки. Показати Височану, хто тут пан, а хто слуга!

— Боюсь, що не дадуть, — покрутив головою Закревський.

— Не проси, а вимагай і бери, — наказала суворо пані Агата. — Та й не забудь про столове срібло. Інакше Закревські їстимуть з череп’яних мис, а їх хлопи — зі срібних. них. Ха, ха! Не чекай, Антосю, на Височана, а сам поїдь у Слободу, — порадила чоловікові. — Не довіряй нікому, бо кожна рука до себе крива. Нині такий світ, що всі аби собі, аби обманути. Навіть шляхетнонароджені забувають про свій гонор. Кажуть, що й між козаками є шляхта, яка йде проти ойчизни…

— Загродова галайстра, — кинув з досадою Закревський. — Вона навіть такого лицаря, як князь Ярема Вишневецький, називає перекінчиком і запроданцем тільки за те, що він перейшов на католицизм.

— Розумно зробив, бо нині він — перша в Речі Посполитій особа, — похвалила ренегата пані Закревська, — та й нам пора так зробити. Але не гайнуй часу і їдь у Слободу.

— Твоя рада, Агато, як хрін після обіду, — покепкував Закревський з дружини. — Я вже вчора побував у Слободі і довідався, що хотів. Тільки говорити з Височаном при хлопах про здобич було якось незручно, і тому сьогодні вранці я послав за ним гайдука. Ей! Стривай! Та це ж і він сам! — зрадів, глянувши у вікно. — Тільки якого біса він приволік з собою своїх «лицарів» та сина? Може, гадає, що я запросив їх на гостину? Добре, що Зосі «немає. Іди, Агатко, у садок, — запропонував дружині. — Як приїдуть Зося і Базилі, то хай побудуть з тобою. У нас з Височаном буде неприємна розмова, і, напевне, не обійдеться без суперечок.

— Будь непохитним, мій милий! — ще раз наказала пані Агата, покидаючи покої.

Вершники тим часом в’їхали на подвір’я і позіскакували з коней. Озброєні здобутими в боях мушкетами і шаблями у півпанцирах, на добрих, ситих конях, вони не відрізнялися від регулярних королівських вояк.

Ватажок був замислений, мовчазний. На новий будинок пана Закревського позирав якось вороже, насуплено. Порівнював його з нужденними хижами та землянками братківчан. Що ж задумав поміщик? Неспроста він приїжджав учора в осаду. Видно, пронюхав про трофеї побратимів. А можливо, хоче, нарешті, занести їх умову до міських книг? Цілий рік, находячи різні причини, зволікає з цим…

Закревський нещиро усміхаючись, вийшов гостям назустріч і вдавано сердечно потиснув їм руки, запросив до вітальні. — Полюбуйтесь, вашмосці! Кращої немає навіть у Пніві,- похвалився перед гістьми.

— Таких злиденних халуп, як у Братківцях, також ніде в околиці немає,- озвався Семен, обводячи похмурими очима зал.

Закревський насторожився, глипнув недобрим оком на Семена.

— То, вашмосць, вина ординців, — виправдався. — Я не проти, щоб мої кріпаки жили в гарних будинках, і кожному продам дерево на будову. Але як хлоп пробуде ще якийсь рік в землянці, то світ не завалиться. До палаців він не звик. Та й господь для того і сотворив хлопів, щоб служили шляхетнонародженим, — вдався до улюбленого свого аргументу.

— Невже ж так написано в святому письмі? — іронічно кинув Семен.

— Еге ж! У нашому, шляхетському! — запевнив лукаво поміщик. — Там є така притча про пана й Івана. Одному дав бог шаблю, а другому — ціп. Ще й наказав: «Працюватимеш у поті чола свого», — додав з насмішкою.

— Господь знає, що робить, — похвалив всевишнього Семен. — У добрих руках ціп навіть певніший від шаблі. Вилами під бік, ціпом по голові — і одного вже немає, — люб’язно пояснив Закревському «хлопську» стратегію.

— Ей же, про кого вацьпан мовить? — визвірився на гостя Закревський.

— А вашмосць як гадає? — з неприхованим глумом звернувся Семен. — Звісно, про татар.

Закревський уже був лихий на себе, що, замість приступити відразу до справи, вдався з Височанами у розмову. Хлоп є хлопом, навіть якщо він і багатий, нобілітований та вчений. Цей молодий явно опришківським духом дихає. Говорячи про вила і ціп, не татар він має на умі… Стривай, небоже! Ще не таких приборкувала караюча рука Речі Посполитої, Вкорочувала на цілу голову. Треба буде старості доповісти, якого небезпечного опришка виростив Височан.

— Зайдемо у референдаж, поговоримо, — запропонував сухо.

У референдажі — кабінеті — вже стояли скромні меблі: простий дубовий стіл, крісло для Закревського та дві лави для відвідувачів. На столі стояв оздоблений сріблом ріг з вином та кілька келихів.

— Прошу сідати! — сухо запропонував поміщик гостям, показуючи на лави, і сам сів у крісло. — Вацьпан, певно, здогадується, в якій справі я велів його покликати? — звернувся до Височана.

— Я людських думок не читаю, — знизав плечима ватажок.

Закревський нервово забарабанив пальцями по столу. Цей ватажок поводиться так, ніби не він — осадчий у Закревського, а навпаки, Закревський — у нього.

— То шкода, — їдко посміхнувся, ховаючи від Височана очі. — Ми уникли б зайвої розмови. Пан Семен здобув під Бринем у бою з кнехтами чимало всякого добра, — приступив до справи. — Кажуть, що одних тільки коней є понад півтисячі. А мушкетів, а шабель, а возів з усячиною…

— У Бринь ми ходили не за кіньми та возами, — перебив його Семен, — а рятували беззахисний народ від свавільників.

— Знаю, знаю! — замахав руками Закревський. — То дуже похвально, що вацьпан не забуває за народ. Але й собі ніхто не ворог.

Ватажок значуще перезирнувся з сином. Його передбачення підтвердилися. Закревський нагострив зуби на бринську здобич.

— Вацьпану всього не сказали, — озвався глухо, насилу стримуючи гнів. — Значну частину здобичі побратими залишили бринцям, які багато лиха витерпіли од кнехтів.

— Бринь — не мій маєток, — скривився Закревський, даючи зрозуміти, що йому вже набридли розмови про кріпаків. — Про своїх хлопів хай пан Крицький турбується.

— Не забувай, вашмосць, що «нині мені, а завтра тобі», — нагадав поміщикові стару істину Височан. — Ніхто з паном богом контрактів не підписував, і нікому не відомо, де на нього і коли чигає небезпека. Вашмосць про це пересвідчився на собі.

Поміщик нервово засовався в кріслі, насупився. Височан повчає його, ніби вчитель недоумкуватого учня. Натякає, що визволив Закревського з татарської неволі і, певне, вважає своїм боржником.

— Що було, те загуло, — процідив зневажливо крізь зуби. — Добрий осадчий передусім дбає про безпеку осади. А пан Семен що зчинив? Га? Зібрав поселенців, озброїві повів на Бринь. Одного з них кнехти навіть поранили, і я втратив пару робочих рук, — дорікнув Височанові.

— Вашмосць перебільшує,- заперечив Семен. — Рана за тиждень загоїться — і знаку не буде.

— Нині поранили, а завтра можуть убити, — невгавав господар. — А кому збиток? Га? Мені, Закревському. Де тут справедливість? Мої поселенці воюють, проливають кров, гинуть, а інші на тому багатіють.

Обличчя Височана перекосилося від гніву.

— Кожний міряє на свою мірку, — відплатив за образу Закревському. — Поселенці ще не кріпаки, вони до закінчення вольностей люди нічиї,- нагадав поміщикові. — Можуть повернути до свого колишнього пана.

— Пусте базікання! — вигукнув люто Закревський. — Від мене не повернуться, бо вони вже мої. Давайте по-божому! Мої поселенці допомогли синові вацьпана здобути під Бринем перемогу, і мені, їх панові, належить частина здобичі!

Вимога поміщика була нічим не обгрунтована. Поселенці ще не були його кріпаками, та й у битві під Бринем їх було всього десять чоловік.

Семен гнівно позирнув на Закревського. На язиці вже завертілося гостре слово, але суворий погляд батька примусив його замовкнути. Видно, він не бажав явної ворожнечі з Закревським.

— Військова здобич належить не мені, а побратимам і старості,- озвався з вдаваним спокоєм ватажок. — Староста бере половину, бо половина наших людей походить з тих королівщин, що їх король передав у користування галицькому староству. Старостинський рукодайний уже прибув у Слободу. Що залишиться, тим ми поділимось порівну. Але я гадаю, що старостинський рукодайний і побратими не стануть заперечувати, як вашмосць одержить коня та зброю по саксонському полковникові. Кінь як вогонь, хоч під самого гетьмана, а панцир прусської роботи, і навіть мушкетна куля його не бере. До того ж і шабля — дамаська, з самоцвітами на рукояті та два пістолети з перламутровими головками.

Поміщик кисло скривився.

— За кого вацьпан має Закревського? — напиндючився. — За жебрака, що бере подачки? «Віддайте богові боже, а кесареві кесареве», — нагадав ватажкові слова Христа. — Хочу сто коней, сто мушкетів і шабель та два десятки

возів з усіляким добром і не поступлюсь ані на вершок.

Безсоромність поміщика більше здивувала, ніж обурила ватажка.

— Нічого собі, як вашмосць не жартує,- озвався з глумом. — Тільки ні мови, ні умови про воєнну здобич між нами не було. Старості треба дати половину, вашмосці за його десять поселенців — другу, а трьом сотням побратимів залишається юшка та петрушка, бо м’ясо гості з’їли… Ні, так не буде!..

Закревський жахнувся. Моцни боже! Невже під рукою Височана три сотні таких, як оці, там на подвір’ї, озброєних до зубів хлопів? Це ж така сила, з якою можна йти на Галич. Навіть староста не має більшої. Дві сотні королівських рейтарів стоять залогою на галицькому замку, та ще півсотні їх у Бурштині, Більшовцях та Калуші. Може, не задиратися з цим хлопським ватажком, взяти обіцяний дарунок і на тому розійтись? Але що скаже Агата? Назве жебраком, боягузом, засміє… Про меблі, клавікорди і срібло треба забути. Але чого, власне, Закревський повинен боятися Височана? Адже над цим хлопським ватажком є ще староста, сеймик, шляхетське ополчення галицького староства і, врешті, воєвода та король. Усі вони обстануть не за нобілітованим хлопом, а за старогербовим посесіонатом. Височан це знає і не зважиться вдатись до якогось насильства.

— М’ясом прошу не турбуватися, — озвався на слова Височана. — Я в гості до вашеці не збираюсь. Але Слобода моя, вацьпан — мій осадчий, а тому частина брийської здобичі законно належить і мені.

— Слухай же, пане Закревський! Навіть старої вуздечки од мене не дістанеш! — вдарив кулаком об стіл, не тямлячи себе від гніву, ватажок. — Стільки добра, що його вацьпан вимагає від мене, не варте ціле пустище. А у Бринь водив побратимів мій син, який не є ані твоїм осадчим, ані поселенцем.

Закревський зіщулився. Той хлопський ватажок забуває, що має справу з посесіонатом. Чого доброго, ще може стукнути його кулаком по голові. Староста навіть скарги на Височана не прийме, але сміху буде на ціле Підгір’я. Що скажуть люди про такого посесіоната, якого лупцює його ж осадчий? А Височан такий зухвалий, бо знає, що Закревський зараз безборонний, що залишився без надійних гайдуків, що хлопи не прийдуть йому на допомогу… Вони перші втопили б свого дідича в ложці води або повісили б на сухій вербі. Дуже невдячне це хлопство.

Закревський тарабанив пальцями по столу і думав, що діяти з непокірним осадчим. Чи заплатити образою за образу, чи показати на двері, чи нагадати, хто тут пан, а хто слуга? Але чинити так з Височаном небезпечно. Найрозумніше пустити образу попри вуха, але зберегти при цьому свій гонор.

— Якби вашмосць не врятував мене од ясиру, то я з ним інакше говорив би, — процідив крізь зуби. — А Слобода вже не пустище і має свою ціну, — недвозначно натякнув ватажку.

Власне, осада могла б уже обходитись і без Височана. Зараз у ній близько тридцяти родин, і поселенці самі обороняться перед дрібними посесіонатами. Але найперше треба позбутись цього небезпечного осадчого. Позбутися законно, щоб опісля цей хлопський ватажок не викликав його перед суд і, вигравши процес, не відстоював силою свої права. Три сотні його збуїв — то неабищо.

— Я не маю наміру купувати Слободу, — знизав плечима ватажок, охоловши від гніву. — Трьох днів для мене досить. А нашу умову завтра занесемо у галицькі земські книги, — повідомив поміщика. — Годі зволікати. Я й свідків, Дудника та Барицького, взяв з собою.

— Та й чого так квапитися? — здивувався Закревський. — Моє шляхетське слово…

— Знаю ті слова! — різко перебив поміщика Височан. — Скріпимо їх завтра ще й записом у книгах. А щоб у дорозі не трапилось яке лихо, з нами поїде сотня побратимів.

Це була погроза, і Закревський її зрозумів. Сотня височанців прибуде у Братківці не для того, щоб охороняти його персону. Збуї силоміць заведуть його до Галича, осоромлять перед хлопами.

— Своїм недовір’ям вацьпан мене ображає. Три лани я обіцяв йому при свідках і шляхетського слова не зламаю. Завтра занесемо умову до книг, щоб не було між нами зайвих непорозумінь. Землю вацьпанові даю біля озер, між лісом і річкою, — повідомив з глумом, ховаючи од ватажка очі.

Височан здригнувся. Ось як помстився Закревський за відмову поділитися з ним воєнною здобиччю. Давав йому пеньковисько, що залишилось від вирубаної пущі. Перш ніж перетворити його в родючу землю, треба буде викорчувати тисячі пеньків і засипати безліч ям, треба затратити багато років мозольної праці. Але закон на боці Закревського: адже при Дудникові та Барицькому не було мови, яку саме землю дає йому Закревський.

На коротку мить ватажком оволоділо бажання рубнути поміщика шаблею, але він стримався. За вбивство Закревського його чекала б баніція[24] — єдина в Речі Посполитій кара, якої боялися навіть вельможі. На баніту кожний мав право напасти зненацька, вбити, загарбати його маєток. А ласих на чуже в Польщі розвелось чимало. Але Закревський ще заскоро святкує перемогу. Староста прийме поселенців у свій Боднарів з розкритими обіймами.

— Я гадав, що маю справу з чесною людиною, але бачу, що помилився, — встаючи з лави, з погордою зміряв поміщика очима. — Без вацьпанового пеньковиська обійдуся. Але я певен, що швидко усі стежки до Слободи бур’яном заростуть.

— Не розумію, — збентежився Закревський, не відповідаючи на образу. — Поселенці не дадуть їм зарости.

— Поселенців не буде, — холодно процідив крізь зуби ватажок. — Підуть за мною на інші землі, до чесніших посесіонатів.

— Вето! Нє позвалям! — схопився як ошпарений Закревський. — То Є вже МОЇ ЛЮДИ, І Я нікуди ЇХ не відпущу.

— Вони дозволу вацьпана не потребують, — рішуче кинув ватажок. — То вільні поселенці, до яких ніхто не має права. А щоб вашмосці не кортіло чинити їм перешкод, їх під свій захист візьмуть побратими.

Закревський похитнувся, важко сів у крісло. Це був удар, якого він не сподівався. Височан поламав усі його плани, переміг. Слобода знов стане таким пустирем, яким була до заселення, і всі зв’язані з нею надії розвіються як дим.

— За вацьпанове зухвальство заплатить мені дівка Оксана, — захрипів глухо, тупаючи ногами. — Ось зараз велю зашмагати її батогами до смерті.

Семен пополотнів. Погроза поміщика була такою дикою й несамовитою, що на мить приголомшила його. Тепер єдиним рятунком для Оксани може бути тільки смерть Закревського.

Видно, що й ватажок був такої ж думки, бо сягнув рукою по зброю.

— Залишіть це мені, тату! — випереджаючи батька, Семен вихопив з-за пояса пістоль.

— Рятуйте! — заверещав шляхтич, обімлівши з жаху. — Рятуйте, хто в бога вірує!

— Господи! Що тут діється! — долетів раптом розпачливий жіночий голос, і до столу підбігла перелякана Зося. — Невже пан Семен хоче застрілити мого батька? — скрикнула, пізнаючи гостя, і заслонила собою Закревського.

Семен оторопів, збентежився, і рука з пістолем опустилася на стіл. Зустрічі з Зосею при таких обставинах він не передбачав.

— Батько вацьпанни наміряється закатувати дорогу для мене людину, яку я ніколи і нікому скривдити не дозволю.

— Пан Семен — про оцю дівку?… — скривилася Зося. — Вона наша кріпачка…

— Тільки до часу, — суворо позирнув на дівчину Семен. — Між нами є умова, — показав на Закревського, що вихилився з-за доччиної спини. — Не ховайся, вашмосць. І затям нинішню пригоду, бо як скривдиш Оксану, то вдруге вже дочка тебе не врятує.

Закревський якось немічно хитнув головою і, відсторонивши від себе. Зосю, важко сперся об стіл.

— Прощай, вацьпанно! — схилився перед Зосею Семен.

— Ха-ха! — зареготала вона. — Пан Семен квапиться до своєї дівки!..

Батько та син лише перезирнулись і мовчки вийшли з кімнати.