Полон

9

Жінка безпорадно сиділа біля стіни сараю й пильно дивилася на Журналіста. У її очах уже не було жаху, але залишалося нерозуміння всього, що відбувається. Дорослі здорові чоловіки покірно чекали смерті. І ніхто навіть не пробував чинити опір, ніхто не намагався захистити жінок, ніхто не бунтував, не ламав дощок у стінах, не планував утечі. Вона не розуміла, як таке можливо.

— Не підкажете, котра година? — пошепки спитала вона.

Усі мовчали, лише Журналіст посміхнувся:

— Тут немає часу. Навіть важко збагнути — коли день, а коли ніч.

— Скільки ви тут сидите? — наївно поцікавилася в нього Жінка.

Журналіст відповів не відразу. Нервово облизав губи, кілька разів примружився, потім заговорив:

— Давно. Мене взяли, коли ще місто штурмували. Напевно, щось не те зняв. Те, що не можна давати в ефір.

— Як же ви забрели на їхню територію?

— Тоді ця територія ще нашою була. Щось гуркнуло, земля зверху посипалась, я нічого не збагнув. Отямився — вони наді мною стоять: «Привіт, мордяко». Старший їхній переглянув матеріал на камері й каже мені: «Ну, дядьку, ти геть не те назнімав». Як піонер попався. А згодом сюди мовчуна кинули.

Журналіст кивнув у бік Льотчика, вона з цікавістю подивилася на побитого чоловіка.

— Так ви мовчун?

Льотчик повернув голову в її бік. Було видно, що кожен рух тіла дається йому з нестерпним болем. Льотчик кивнув Жінці й відвернувся. Тоді вона навкарачки підповзла ближче до нього й заглянула в очі. Льотчик витримав її погляд і сильніше стиснув губи. Журналіст посміхнувся:

— Та не буде він з вами говорити.

У його словах прозвучав і сарказм, і ненависть, і злоба. Жінка сіла поруч з Льотчиком і витягнула вперед втомлені ноги. Журналіст продовжував посміхатися, але вже беззлобно, навіть сумно.

В кутку заворушився Музикант. Жінка мигцем глянула на нього й пошепки звернулася до Журналіста.

— Як же його сюди занесло?

— Прямо з концерту взяли.

— Концерт? Тут? Це ж самогубство їхати сюди.

Вона ще раз зміряла поглядом Музиканта. Він відчув її погляд і спробував виправдатися:

— Я народитися тут.

Музикант говорив із чутним акцентом, але ж усі вже знали, що він американець, тому не виправляли. Жінка зацікавлено глянула в його бік:

— У тебе тут родичі?

— Мабуть, так, є, я не встиг зустрічатися. Мені зробити арешт.

— Так навіщо ж ти приїхав? На війну?!

— Війна? Я гадати, що тут проблеми. Наша преса казати, що тут конфлікт. Музика допомагає дружити, забирає злобу. Я приїхав спасати свій народ, свою Батьківщину.

— Але ж тут війна! Навіщо?

— Тому що не можна зраджувати. Ніколи не можна зраджувати собі та кохання. Я люблю свою Батьківщину. Я мав щось робити. Я не вмію стріляти, убивати. Я можу робити музику. Тому я тут

— І довго ти в полоні? Тебе хтось шукає?

— Я не знаю, один день тут, як тиждень. Може, дзвонили, а може, дурять мене. Я боюся, що мене не відпускати. Нащо їм проблеми. Журналісти. Скандали.

— Так, з нами зв’язуватися ніхто не хоче. Четверта влада, — з гордістю зауважив Журналіст.

— Влада? Це хто тут влада? — відгукнувся Місцевий. Він підвівся на ноги, презирливо дивлячись у бік Журналіста. — То ти влада? Ти пустобрех, дресирована мавпа з мікрофоном! Що ти можеш, крім базікати в телевізорі?

— Щоб бути журналістом потрібно мати не тільки можливість, але сміливість говорити правду...

— Замовкни, владо. Я тобі зараз скажу, хто ти.

Місцевий говорив з явною погрозою, тому Жінка вирішила втрутитися в розмову:

— Постривайте, не сваріться. Скажіть, от ви представник преси, як ви вважаєте, що таке сміливість?

Журналіст задумався, але потім обличчя його засяяло і він почав говорити поблажливим тоном ментора:

— Колись я цікавився цим питанням. Навіть робив сюжет. І що мені вдалося з’ясувати...

— А коротше можна? — не вгамовувався Міс­цевий.

— Коротше не можна. Ось послухайте... Я колись сюжет готував про відвагу, брав інтерв’ю в одного професора. Той професор мені сказав, що сміливість буває трьох видів: самовпевненість, фаталізм і пасіонарність. Самовпевнена людина вірить, що Бог її любить і як мінімум не менше за інших. Звісно, самовпевнена людина може бути й атеїстом, вважати, що немає ніякого Всевишнього, а навколо бульйон з випадковостей, відповідно шансів впоратися з випадковістю у нього також не менше за інших. До речі, у патологічному варіанті сміливість від самовпевненості — це безстрашність психопатів. Вони й гадки не можуть допустити, що цей світ створений не для них, вони відчувають свою грандіозність і велич. Навіть якщо на логічному рівні вони розуміють свою смертність, відчуття грандіозності їх не по­кидає.

— Ти на що натякаєш, що я психопат? — Місцевий ледь стримувався, аби не натовкти пику Журналісту. Утім, пам’ятаючи про наслідки попередньої спроби, лише стиснув кулаки.

Тим часом Жінка з пристрасною цікавістю дивилася на Льотчика, а той лише кидав оком у її бік та одразу відвертався. Льотчикові було ніяково від такої уваги. Він добре знав: щойно він розкриє рота та почне говорити, усіх вб’ють. І лише від нього, від його мовчання залежать життя всіх полонених в цьому сараї. Журналіст продовжував віщати. Його немов прорвало до розмови.

— А от фаталіст не боїться нічого, оскільки глибоко впевнений, що від нього взагалі нічого не залежить. Звучить парадоксально, але, насправді, більша частина боягузів і стривожених людей впевнені, що від їхнього жесту і навіть від їхньої думки залежить усе, що відбувається і з ними, і з іншими людьми. Тобто це своєрідне почуття величі, гіпервідповідальність за весь світ.

Льотчик з люттю подивився на Журналіста. Він хотів відповісти, що всі ці теорії чиста брехня і відповідальність не може бути ознакою слабкості або боягузтва.

— Але ж світ мало залежить від волі людини, — промовила Жінка.

— У тому й парадокс! Ніхто ніколи не зможе точно сказати, чи був його вчинок помилкою або він лише виглядав так, а потім привів за собою удачу.

— А хто ж тоді пасіонарії? — ледь чутно спитав Хлопець.

— Пасіонарна сміливість — це коли людина не досить добре усвідомлює, де вона сама, а де та справа, якій він відданий, та ідея, якою вона горить. Пасіонарії — найсміливіші люди, оскільки в них — нуль егоцентризму, їм нема чого боятися, їх ніби взагалі немає. Найсмішніша думка для пасіонарія в його пасіонарному вибуху — про можливу смерть. Він відчуває безсмертя краще, ніж будь-хто.

— Я подібне відчуваю, коли набухаюся. Чистий пасіонарій виходить. А ти сам який за відвагою? — із сарказмом спитав Місцевий.

Я?..

Журналіст змовк і задумався. У сараї запала гнітюча тиша.

— Я насправді страхопуд рідкісний... — сказав він через хвилину й відвернувся від усіх.

Тим часом Жінка пройшлася вздовж стін сараю, помацала долонями дошки і, дивлячись угору, звернулася до інших:

— Люди, що ми тут сидимо? Здорові мужики, може, якось виламаєте ту стіну або двері? Може, через горище переліземо?

— Вони нас просто перестріляють і все, — з сумом констатував Хлопець.

— Та й куди Пораненого тягти вгору? Чи, може, покинемо його тут і гайда через поле? Нема дурних, — підтвердив Місцевий.

Музикант крутив у руках порожню бляшанку й роззирався навкруги. Потім підняв з землі кілька камінців і вкинув їх у банку, поторохтів ними, знайшов ще один і задоволено взяв бляшанку обома долонями. Притиснувши до рота отвір між стінками та не до кінця зрізаною кришкою, він кілька разів дунув всередину. Банка видала кумедний звук, схожий на хрип саксофона. Музикант зігнув кришку так, щоб отвір був меншим та знову почав дудіти. Мідний деренчливий звук розрізав тишу. Музикант грав якусь знайому мелодію, сумну й повільну, схожу на колискову. Журналіст зачаровано дивився на таке диво, потім підповз ближче:

— Дай і я спробую. Це куди треба дути?

— Ось сюди, — показав йому Музикант і передав бляшанку. Журналіст кілька разів дунув всередину, баночка видала «півня» й кілька разів хрипнула. Звук був схожий на кашляння сухотника, але все одно викликав шалений захват у Журналіста:

— Диви-но — виходить!

— Еге ж, але треба сильніше, дай покажу.

Музикант взяв у руки банку та видав майже без фальшу джазовий пасаж від Чарлі Паркера. Журналіст почав аплодувати. Раптом двері сараю з гуркотом відчинилися. На порозі стояв Хімік. Він швидко тицьнув пальцем на Жінку.

— Ти. Гайда на вихід, швидко.

Жінка повільно підвелася та зі страхом пішла до Хіміка. Вона шукала підтримки в очах кожного полоненого, але всі, як один, відверталися від неї. Хімік пропустив її повз себе, оглянув усіх та зачинив за собою двері. Гримнув засув. Музикант приклав до рота бляшанку і продовжив грати.