Полон

8

Коли Сухий повернувся до їхнього з Хіміком лігва, той сидів у костюмі, білій сорочці та модному пальті до колін. На шиї — чорна краватка. Хімік голився ножем, сидячи перед уламком дзеркала. Сухий навіть не одразу впізнав його — сиве волосся було вимите та ретельно зачесане назад, очі дивилися сумно, проте суворо, як у справжнього мафіозі. Біля дзеркала мерехтіло кілька свічок, у повітрі відчувався стійкий запах парфумів.

Сухий голосно зареготав, через що рука Хіміка схибила й на підборідді виступила крапля крові.

— Ти що — помирати зібрався?

— З чого ти це взяв? — байдуже відповів Хімік, вправно заліплюючи поріз послиненим шматочком туалетного паперу.

— Прикид у тебе, як у небіжчика. Наче мій дід у труні.

Хімік хижо зиркнув на нього, обтер обличчя рушником і прибрав дзеркальце зі столу. Сухий присів у куток, де вони скидали речі своїх «постояльців». Він давно збирався перебрати ті скарби, але все руки не доходили. Зараз саме слушний час, базу от-от ліквідують, може, в клумаках є щось цінне — не пропадати ж добру.

У запиленому картонному ящику він знайшов щось блискуче та потягнув на себе. То було церковне кадило. Він з байдужістю відкинув його додолу й понишпорив ще. Під руки попалося щось важке. Сухий витягнув досить масивну дошку, вкриту сухою багнюкою.

— Слухай, ось ти дітей у школі вчив? — стираючи бруд рукавом, спитав Хіміка Сухий.

— Ну...

— А що ти їм говорив — Бог є, немає? Сам ти в бога віриш?

— Невіруючих немає — одні вірять, що є, інші вірять, що ні.

Сухий роздивлявся лик Господній, який проступив крізь бруд. Хімік з осудом подивився на Сухого. Той відчув погляд і презирливо мовив:

— І чого ти весь час мутиш? Я собі думаю, що бога немає, і, знаєш, так шкода, що його немає. Якби був — можна було би покаятися, і він би мені все простив. А так — можна творити все, що завгодно.

— Віддай, нехристе, — відповів Хімік та, вирвавши з рук Сухого ікону, поставив її на одну з полиць, де вони тримали патрони.

Сухий невдоволено хмикнув, але без зайвих слів продовжив роздивлятися мотлох у коробках. В одній сумці знайшов жіночі речі та пару туфель на високих підборах, у картатій торбі — дитячі іграшки й памперси. У маленькому чемодані лежали різні папери, документи з печатками та фотографії. Світлини з дітьми він одразу кинув у вогонь. Дитячі усмішки на знімках завжди здіймали в його серці хвилю люті.

Власне дитинство Сухий не любив згадувати. Тісна кімната на другому поверсі панельного будинку, дах якого постійно протікав, пожовклі від часу й цигаркового диму шпалери у жлобські трояндочки, покрита цвіллю стеля у ванній, де завжди на мотузках сохла білизна, полірований сервант з кришталевим посудом і шухлядою, що завжди вивалювалася при висуванні. У ній лежали цінні документи і старі фотографії, якісь листи. Мати не дозволяла йому чіпати її, але він на те не зважав. Шухляда випадала з гуркотом, і щоб вставити її — потрібно було бути дорослим і сильним. А Сухий був маленьким і хворобливим, тому щоразу, отримавши запотиличника за чергову спробу дослідити вміст шухляди, ховався у своє дитяче ліжко з пропісяним матрацом. Лягти в повний зріст у ньому йому не вдавалося, бо туди матір накладала всі його іграшки, непрасовану білизну, а на стінки ліжечка зазвичай вішала сушитися вогкі рушники. Мати лише зрідка брала його на руки. У неї завжди знаходилися набагато важливіші справи: прання, прибирання, готування й робота. Мати весь час кричала, гнівалася і жбурляла розкидані Сухим іграшки назад у ліжечко. Проте він уперто їх розкидав, намагаючись привернути її увагу. А ще в його дитинстві був вітчим. Високий кремезний мужик, лисий і завжди неголений. Сухий знав, що в них з матір’ю любов, а він їм заважає.

Вітчим працював на шкуродерні. Щовечора повернувшись з роботи, він вальяжно вмощував дупу на табуретці й розповідав матері, як спритно вони зловили бездомного пса або демонстрував сліди кігтів занадто героїчного котика. Про свої історії вітчим пащекував за столом з нехитрою вечерею та обов’язковою пляшкою самогону. Оковита кожен день потрібна для апетиту, як він говорив, і для дезінфекції.

Щойно йому сповнилося три рочки, він, хоча й говорити до ладу ще не вмів, уже освоїв матюччя. Тому будь-яке своє прохання висловлював звичними словосполученнями, які весь час чув від батьків. За такий лексикон він завжди отримував по голові або губах і не розумів, за що його карають. А ввечері, сидячи за столом з вітчимом, матінка перехиляла чарку-другу й помітно добрішала. Проте на руки все одно його не брала, позаяк її ласка й любов у темний час доби безроздільно належали вітчимові. Сухий пам’ятав, як вони пихкали і стогнали в темряві, іноді мати навіть кричала. І тоді він починав плакати від страху, що з нею роблять щось погане. Після чого п’яне неголене обличчя вітчима схилялося над ним і грізно шипіло: стули писок, виродку, а то приб’ю.

День, коли шкуродерню закрили, Сухий пам’ятав добре. Вітчим прийшов додому п’яний у дупель та побив його до напівсмерті за пролитий повз чашку чай. Наступні кілька років вітчим лежав на дивані, а мати працювала диспетчером на шахті. Грошей вистачало тільки на сигарети й картоплю. Вітчим увесь час проклинав державу, яка не може подбати про своїх громадян і дати їм нормальні умови життя, а мати проклинала вітчима, який сів їй на шию й не хоче працювати.

Вітчима посадили, коли Сухому було вісім. Якось у п’яному чаду вони з мамкою побилися. Вітчим штовхнув матір, і та полетіла зі сходів у під’їзді. Більше він ніколи їх обох не бачив. Сусіди говорили, що мати зламала руку і якусь кістку біля основи черепа й померла, не доїхавши до лікарні. Під час тієї трагічної події Сухий лазив з друзяками по дахах, тому повернувшись додому, застав там тільки повнісінько ментів. Ким був його біологічний батько — ні Сухий, ні будь-хто з сусідів не знали. Тому до закінчення школи Сухий переїхав жити в районний дитячий будинок. Якийсь час він уявляв собі, що міг захистити матір. Потім він дуже хотів помститися вітчиму. Та потім перестав думати про це взагалі.

Роки в інтернаті Сухий згадував з особливою ненавистю. Там не надто добре годували, щотижня водили в лазню — це було окреме приниження. З доброго й світлого в спогадах лишилися тільки їхні з пацанами нальоти на нічийні садки. Ці яблуні й груші посадили, мабуть, років п’ятдесят тому. Вони майже виродились, але на верхівках кожного залишалося кілька гілок, що рясно родили кожного року. Сухий з такими ж, як він, розбишаками лазив на ці дерева та збирав урожай. Частина яблук та груш завжди перепадала директорові, щось відносили на кухню, а що лишалося після дерибану — хлопці з’їдали самі. До мавпячої роботи залучали обраних та перевірених. А ще вихователі дозволяли Сухому доглядати за бездомними котами, які щороку приносили приплід на території школи. Він любив кошенят і часто бився з іншими інтернатівськими, захищаючи своїх улюбленців. Кілька разів його намагалися всиновити, одного разу на нього поклали око навіть усиновлювачі з-за океану. Якимось американцям сподобався стрункий хлопчик з густим русявим волоссям та великими волошковими очима. Проте він робив усе, аби знову не потрапити в пекло під назвою «сім’я», і на оглядинах просто заплював жирну тітоньку в потертих штанях й для певності вкусив потенційного татуня за палець. Дикунські звички Сухого вкрай уразили американців, тож вони поїхали в інший дитбудинок, вибирати більш лагідну дитину. А Сухий з гордістю розповідав про власну відвагу та любов до рідної землі, яку не проміняє ні на які закордони.

Дитинство закінчилося, коли йому виповнилося п’ятнадцять і настав час обирати, ким бути далі в житті. Вибір був не дуже великий: маляр-штукатур, шахтар чи ніхто. Сухий не знав, ким хоче бути. Він просто любив тварин і ненавидів людей. Тому що тваринам він був потрібен. Коли Сухий приносив їм недоїдену котлету зі столовки або хліба, коти радісно бігли, лащилися, муркотіли від задоволення. А ось люди завжди шкірилися злобою, що б він не робив. Тому в його світі тварюками були двоногі істоти, що не варті ні жалю, ні любові, а ось тварин він любив щиро та ніжно.

— Слухай, безбожнику, — перервав спогади Сухого Хімік.

— Ой, сам теж не святий, що треба?

— Погуляй трішки, я хочу декого допитати. Пташок своїх погодуй чи ще щось потрібне зроби, — без жодної емоції запропонував Хімік.

— А, так би й сказав одразу, все поняв, не дурак, дурак би не поняв, в мене теж є кого допитати — грайливо проспівав собі під носа Сухий та, взявши автомат, вийшов з кімнати.

Хімік дочекався, доки за Сухим зачиняться двері. Потім швидко поставив старого заіржавленого тазика біля лавки, налив туди відро води і прилаштував чайник на вогонь.