Полон

18

Жінка ніжно обійняла Пораненого. Він на мить вийшов із забуття і розплющив очі. У його погляді був тільки біль. Тіло почали бити судоми. Жінка безпорадно й приречено дивилася на хлопчика, обпаленого війною й чужими амбіціями, покаліченого долею. Чи був цей воїн героєм? Чи згадає хтось його ім’я? Чи знайде заспокоєння його душа? Їй було байдуже. Єдине, чого хотілося зараз Жінці, це захистити дитину, прийняти його біль і полегшити страждання.

— Тихо, тихо. Потерпи, потерпи ще трішечки. Потерпи, мій хороший.

Вона гладила його по голові, як колись гладила сина перед сном. А він, такий маленький і беззахисний, дивився на неї блакитними очима й вірив, що все буде добре.

Обпечені губи Пораненого затремтіли, з ока потекла сльоза. Вона нахилилася до нього, щоби почути шепіт.

— Мамо... — з останніх сил видихнув він.

Сказав і замовк, як дитина, що знайшла спокій. Немов у трансі вона заспівала колискову. Ту саму, яку щоночі співала синові. Ту саму пісню, яка давала їй сили й заспокоювала біль. Пісню нескінченної ніжності й любові, на яку здатна мати. І стало легше.