Полон

15

Вже вкотре за цю ніч гримнув засув на дверях сараю. На порозі стояв розлючений Сухий. Від прискіпливо подивився на Льотчика. Той скулився. Сухий підійшов ближче та вишкірився. Льотчик подивився на Жінку. Його погляд був осмислений.

Сухий не звернув на це уваги й зробив кілька кроків до Місцевого. Той навкарачки відповз до стіни й, похитуючи головою з боку в бік, прошепотів:

— Ні-ні, ти що? Мене шукати будуть, ні.

Посеред сараю лежало тіло Журналіста. Сухий копнув його ногою, потім нахилився й зняв з пальця небіжчика обручку, покрутив її в руках і сховав у кишеню. Задоволений ефектом від своєї мовчазної ходи, Сухий неспішно підійшов до Музиканта, який, як завжди, сидів, спершись спиною на стіну, і добряче штурхонув його ногою під ребро.

— Ти, вставай.

Музикант встав на повний зріст та майже вперся лобом в обличчя Сухого. Вони дивилися один на одного з неприкритою люттю двох самців перед смертельним боєм. Раптом Сухий зневажливо промовив:

— Та ну! А я гадав, ти зараз на бетмена перетворишся або на людину-павука! Ви ж, америкоси, такі! А ти не людина-павук, ти людина-лайно!

Музиканта зненацька схопив Сухого за барки та щосили струснув, проте в ту саму мить, коли він був готовий вдарити, у його живіт вперлося дуло автомата, а лагідний голос Сухого майже проспівав йому на вухо:

— Гаразд, друже, опусти-но рученята. Ти чого? Пішли зі мною.

Музикант слухняно рушив за Сухим.

Раптом очі в Льотчика закотилися, рот оскалився, він кілька разів сіпнувся й затих. Жінка миттєво підхопилася. Припала вухом до грудей Льотчика. Серця не було чутно.

— Тихо-тихо, ти чого? Нумо! Агов! Якщо він помре — нам кінець! — заволала вона до Місцевого. — Води! Давай води!

Місцевий кинувся до бляшанок. Усі були порожні, ані краплини.

— Порожньо. Води! Чуєш! Відчини двері, дай води!

Місцевий кинувся до дверей та щосили почав тарабанити, намагатися догукатися до Сухого. Проте того й слід схолов. Жінка рішуче почала бити Льотчика по грудях, за тим взялася за масаж серця:

— Зачекай-зачекай. Раз-два-три — дихай! Раз-два-три — ну ж бо!

Місцевий також не здавався і продовжував виносити ударами двері. Від бив їх ногами, штовхав з розгону плечем. Все було марно.

— Агов! Води дай! Води дай, чуєш! Дай води! — волав він.

— Тихо, не кричи, йди сюди! Йди сюди швидше. Починай дихати.

Місцевий здивовано подивився на неї.

— Як дихати?

— В рот!

— В рот?! А-а-а! Здуріла?

— Якщо він сконає — то й нам хана! — суворо відрізала Жінка і продовжила реанімувати Льотчика.

Місцевий сів поруч і, декілька разів обтерши губи брудною долонею, зробив глибокий вдих.

— Не поспішай, не поспішай, я скажу, коли вдихати! Раз-два-три! Вдихай!

Місцевий вдихнув повітря в рот Льотчика та відразу почав спльовувати.

— Раз-два-три-чотири...