Полон

19

Хімік біг полем. Пісня ставала все тихішою. Пронизлива, душевна пісня з дитинства. Таку саму колись співала його мати. А він, засинаючи під спів, мріяв про зорі, космічні кораблі та Всесвіт. Наразі Хіміку здавалося, що це було не з ним або принаймні в іншому житті.

Його мати помирала вдома в самоті, бо він бігав по місту й шукав ліки. Метався від аптеки до аптеки, запобігливо простягав рецепт у віконечка. А вони неспішно так дивилися на папірець, кидали оком на нього і казали або «в нас такого немає», або «приходьте завтра, ми замовимо, але лишіть передоплату». А потім вони казали, скільки це коштує. І він розумів, що вартість ліків на тиждень дорівнює його двомісячній зарплатні. Дорогущі пігулки та ін’єкції давали лише відстрочку, мати все одно помирала. На операцію він не заробив би за все життя. Отака дилема: або по самісіньку шию залізти в борги та все життя відробляти її старість, або прийняти той факт, що ми всі помремо, й дозволити собі трішки нормального життя.

Тоді він нічого не купив, дав можливість їй відійти. Зараз у нього в кишенях стільки грошви, що вистачило б і на операцію, і на ліки, і на доглядальницю. Тому він, якщо доля дозволить, поставить на цвинтарі пам’ятник. Мармуровий, з кованою огорожею навколо могили та розкішною клумбою посередині. Вона любила тюльпани, тож буде клумба з тюльпанами. Гроші вже є. Гроші не «рулять», як колись казали його учні. Гроші вже не рулять.

Хімік перечепився через труп Старого й гепнувся в калюжу. Вибабравшись у багнюці, він перевернувся на спину та деякий час дивився на небо. Потів почав качатися й вити, як дикий звір у капкані. Сили підвестися вже не мав...

Раптом його ніби вдарило струмом. Він повільно став навкарачки, потім звівся на ноги й пошкандибав, вступаючи в чужі сліди, обережно оминаючи вирви й замети і час від часу переступаючи через останки чиїхось тіл.

Сарай замінований, розтяжка ось-ось спрацює. Вони не вийдуть живими, не врятуються, не розкажуть світові про те, що з ними сталося. Їхня доля вирішена, їхня пісня скоро змовкне, фінальний акорд — лише питання часу. У нього наказ. Він не міг інакше! Не міг! Та й для них смерть — на краще. Бо вони — слабкі. А він сильний, він зміг устати на ноги, перебороти власний біль та піти далі! Чи й він слабкий та шукає смерті як порятунку?

Дуже захотілося пити. Зачерпнувши долонею сніг, Хімік запхнув його в рот і кілька хвилин насолоджувався талою водою.

Хімік розумів, що грає востаннє. Пан або пропав. Ще ніхто не дійшов до дороги по цьому сатанинському полю. А раптом йому посміхнеться удача? Тоді — це знак. Або він, як усі, або він — ексклюзив. Мазунчик долі. Не такий, як бидлота, що залишилася в хліві. Чи він така сама тварюка, ба навіть більша? Ні, він освічена, інтелігентна Людина, що контролює власні емоції. А вони всі — боягузлива, злобна, дурна, розбещена бидлота.

Шум вітру заповнював пустоту. Сніг не рипів, сніг осоружно чвакав під ногами. Страх змінився азартом: коли ж гуркне? В яку мить вибух накриє його, позбавивши мук совісті та думок ні про що? І хто виграє це парі — вони або він?

Ця земля не знає жалю. Мертва земля, полонена снігом — агрегатним станом води, де кожна сніжинка не схожа на іншу. Сьогодні почалася відлига. Можна сказати, підвищення градуса позбавляє окремі сніжинки індивідуальності. Сніг перетворюється на воду або на багнюку. Липку, безхарактерну, мерзенну масу. А якщо поталанить і сніжинка виявиться в епіцентрі вибуху, вона набуде газоподібного стану. Тоді замість принизливого всякання в ґрунт і злиття з потоком таких самих «колишніх індивідуальностей» вона полетить догори, у піднебесся.

А може, вода є духовною субстанцією? У холоді твердне і набуває блиску, в теплі тече й набуває всіляких форм, дає життя. І лише після випробування пекельним горнилом душа може ширяти у хмарах. Виходить, хмари — це душі? І океани, і струмки, і айсберги — все це є душами тих, хто жив колись на землі? Всі живі істоти мають душу, адже вийшли з води та без води не можуть жити.

— Цікава гіпотеза! Це може стати відкриттям, гідним Нобелівки, не менше, — вголос промовив Хімік і зупинився. Потягнув носом повітря. Пахло весною.

Він посміхнувся власним думкам, поглянув на сіре небо й уже без поспіху пішов далі туди, де до нього ніхто не ходив. Сліди попередників залишились позаду, перед Хіміком лежав рівнесенький блискучий сніг. На видноколі з’явилася світла смуга світанку. Крок, ще крок, ще крок, ще крок, ще крок...

P.S. Ми всі перебуваємо в полоні своїх пристрастей і вподобань, моральних принципів і політичних переконань, в полоні любові чи нелюбові до кого-небудь або чого-небудь.

Скринька Пандори є в кожному. Ми несвідомо відкриваємо її в моменти важких випробувань, які підносить нам життя. На задвірках особистого всесвіту до пори до часу зберігаються жорстокість і насильство, ніжність і самопожертва, цікавість і жадібність, образа і тваринний страх. Найпотаємніші почуття, винесені з дитинства. Архівні спогади, які нагадують про себе без нашого усвідомлення їхньої природи.

Саме тоді ми стаємо обличчям до обличчя з собою істинним. Саме тоді настає момент духовного зростання або стрімкого падіння, момент вибору між світлом і темрявою, між добром і злом, між реальною волею та довічним ув’язненням у власних ілюзіях. Тільки через усвідомлення своєї сутності можна отримати шанс вирватися із внутрішнього полону, але тільки збагнувши, де закінчується Права Щока Нового Заповіту і починається Око Старого, можна відшукати шлях до власної душі.