Полон

17

Льотчик не приходив до тями. Місцевий, долаючи огиду, ще раз вдихнув повітря в його легені та сплюнув. Жінка почала масажувати його скроні. Мовчун розплющив очі.

— Тихо-тихо, хлопче. Води! Швидше води проси.

Місцевий схопився на ноги, кинувся до дверей сараю, і мало не впав, перечепившись через Журналіста.

— Чуєш! Дай води! — заволав Місцевий, знову затарабанивши у двері.

З того боку гримнув засув. У сарай зайшов заспаний Хімік. Його волосся стирчало в різні боки, краватка з’їхала вбік, почервонілі очі палали люттю.

— Чого репетуєте?

— Сволота, ледь не сконав! Але я його врятував, це я його врятував. Я! — скоромовкою торочив Місцевий, поки Хімік йшов до Льотчика.

Хімік схилився над ним, потім звернувся до Жінки:

— Сказав?

Жінка заперечливо похитала головою. Вона сиділа навколішки та тремтіла від страху й холоду. Хімік зиркнув на Місцевого, той також захитав головою.

— Мовчав, він мовчав, я відповідаю.

Для більшої переконливості Місцевий почав хреститися й, ухопивши своє розп’яття, кілька разів поцілував його.

Хімік підійшов впритул до Льотчика й ухопив Жінку за волосся, різким рухом дістав ніж та приставив лезо до її ока:

— Я зараз їй очі виколю, а потім буду кожного на шматочки різати, доки ти не скажеш...

— Він скаже! Він скаже! — верескнув Місцевий.

Хімік притис ножа до обличчя Жінки, з-під леза потекла кров.

— Скажи ж ти йому, ну, скажи ти йому, ми ж усі тут виздихаємо, і ти теж, скажи йому. Я тебе дуже прошу, скажи йому. Ну скажи!

Місцевий схопив Льотчика за горло й почав душити. Від несподіванки Хімік випустив Жінку, і вона швидко відповзла.

— Ти зараз усе скажеш, мерзото! Зрозумів? Або я тебе задушу! Зрозумів мене?

Місцевий усім тілом навалився на Льотчика, той почав хрипіти й сукати ногами. Хімік різко вхопив Місцевого за комір, зробив випад вліво й устромив ножа йому в живіт по саме руків’я.

— Я ж свій... — пирскаючи кров’ю та здивовано блимаючи очима, пробелькотів Місцевий і повалився на долівку.

Хімік підійшов до нього, витяг ножа, обтер лезо об куртку й розвернувся до Жінки.

У полі знову гримнуло. Земля задрижала, старий дах загудів та висипав на бранців чергову порцію сміття й землі. Хімік присів і швидко оглянув сарай. За його спиною пролунав металевий голос Сухого:

— Кинь ножа.

— Американець де?

— Гадав, будеш каламутити за моєю спиною? Та хто ти такий?

Хімік демонстративно випустив ножа з руки. Сухий стояв у нього за спиною, але Хімік відчував, що той навів на нього автомат. Хімік обережно потягнувся рукою до пістолета, який висів на поясі, й, не розвертаючись, вистрілив через полу піджака в бік Сухого. Куля влучила прямісінько в око. Сухий повалився на спину, випустивши наостанок чергу в дах та стіни сараю.

Жінка завищала, затуливши вуха руками.

Хімік нахилився над Льотчиком, погрожуючи пістолетом:

— Кажи, падлюко, кажи, погань!

Проте замість слів Льотчик рвонув Хіміка на себе, вчепившись в лацкани піджака, спритно перекинув його та опинився зверху. Намотавши краватку на руку, Льотчик почав душити Хіміка, і той випустив пістолет. Льотчик стискав його горло і хрипко промовляв у самісіньке вухо:

— Ти хотів дізнатися, де твій син? Нема його. І від нього взагалі нічого не залишилося. Тобі навіть поховати нічого не зосталось.

Жінка підняла пістолет і тремтячими руками вистріліла в Льотчика. Той завмер і повільно скотився з Хіміка. Хімік відштовхнув його та звівся на ноги. Обтрусився, поправив краватку й забрав із Жінчиних рук пістолет.

— Тепер ти скажеш, де мій син? Ти обіцяв!

Жінка кинулася на Хіміка, але той зневажливо турнув її, аж вона беркицьнулася, і спокійно пішов до дверей. Жінка якимось дивом спромоглася вчепитися за його ідеально начищені туфлі мертвою хваткою.

Він страшними очима подивився на ту, яка щойно врятувала йому життя. Його погляд був красномовніший за слова. Вона вся зіщулилась, на обличчі з’явився вираз цілковитої безнадії та розпачу. Жінка розтиснула руки й голосно заридала.

Кажуть, що ніч найтемніша перед світанком. Як пережити цю ніч і як після всього радіти сонцю?

Хімік, хитаючись, вийшов з сараю. Навпомацки причинив двері, дістав з кишені піджака гранату і зробив розтяжку. Варто було б облити все бензином та спалити до бісової матері, але сили зливати пальне з «Жигулів» у нього не знайшлося. Єдина надія його життя, єдина радість, на яку він молився, — син — навіки втрачена. Син, про якого він дізнався кілька місяців тому, який зростав без батьківської любові й ласки, якого вкрали в нього, а потім повернули — загинув. Безславно згорів. Навіщо? За які гріхи така сувора кара?

Випадкова дівчина, випадкова зустріч, випадковий роман двадцять років тому. Та він же ж гадки не мав, що десь у цьому житті зростає його копія, його найдорожча людина. Вона ж повідомила, що зробить аборт. Він тоді ще й гроші на це дав.

Ця курва зателефонувала через двадцять років лише тому, що хлопчина не повернувся додому. Вона не телефонувала, коли народжувала, не казала, що син схожий на нього. Горда, дурна і ненависна жінка, яка завжди вважала його невдахою, розпачливо благала про допомогу й згодна була на все, аби він втрутився в ситуацію. Мала рацію мати, коли називала її шльондрою. Він був щасливим батьком лише кілька місяців. А тепер... А що тепер? Куди тепер? В пекло, за ним, хоч побачити його очі, потиснути руку.