Полон

2

Хімік і Сухий сиділи на просторому ґанку біля частини сараю, де вони облаштували собі житлову кімнату. Колись у цих ангарах зберігали техніку. Тепер вони тут були головними. «База відпочинку» — так називали їхній об’єкт керівники. Вони ж призначили Сухого старшим на об’єкті, а Хіміка вважали за «ботана» і дали в підручні. Хімік лютився, що малограмотний Сухий був старшим за чином, ніж він, людина з вищою освітою і величезним досвідом викладацької роботи. Утім, начальству, як завше, видніше, тож він, скрегочучи зубами, дотримувався субординації.

Щоб довести собі свою перевагу, Хімік щодня старанно чистив берці. Він ненавидів брудне взуття. Вважав бруд на взутті — першою ознакою бидла. А вже неголена пика чи брудні нігті доводили Хіміка до сказу. Ніколи він не дозволяв собі опуститися, завжди вимагав від своїх учнів чистоти й охайності. Навіть тут, у цьому сараї, де відгонить трупами і смердить лайном, він прагнув залишатися людиною. Тому що людина — це той, хто миє руки перед їдою і голить пику. Сухого людиною він уже не вважав.

— Слухай, а що ти робитимеш, коли все це скінчиться?

Сухий глипнув на Хіміка тупими очима жуйної тварини.

— Тобто? Що — це?

— Гаразд, нічого, забудь.

— Хіміку, якийсь ти каламутний зробився: запитав щось недолуге, сам собі відповів, сам на себе психонув. Нерви не витримують? А втім, я спершу теж казився. А потім дійшло — у кожного своя робота, та й заспокоївся.

— То й яка ж у тебе робота?

— Нагнути когось! І застромити до самісінького корінця!

— Так, важка робота.

— За ті гроші, які ми отримуємо, можна й підробіток додому взяти! Слухай, я тебе давно спитати хочу, нащо ти їх постійно чистиш? Бруду боїшся?

— Тебе не стосується! Хочу і чищу.

Сухий прилагодив саморобну годівницю для птахів на одну з дощок навісу. Потім дістав з кишені скибку хліба й покришив її. Хай птахи їдять, їм треба, щоб не гигнути від холоду посеред цих мертвих полів. Взагалі, птахи та звірі викликали тепло в серці Сухого, він любив природу. Утім, завжди соромився своєї сентиментальності, тому з людьми не надто церемонився. Щоб поважали, а краще — боялися, тоді повагу гарантовано.

З дороги долинув гуркіт мотора. Сухий приклав долоню до лоба, щоб роздивитися, хто там їде.

— Невже начальство так оперативно вирішило нагрянути з перевіркою? Ми що, мали тупо всіх за три секунди перестріляти?

— Навряд. Видається мені, що твій друзяка Місцевий їде. Мабуть, бухло везе. Вчасно, красава, дуже вчасно, — відповів Хімік та продовжив дочищати взуття.

— Точно, він. Трясця, я ж забув тобі сказати, там у нього хтось про полоненого питав. Чи то викупити хоче, чи просто побачити.

— Викупити — це добре. Не задарма ж ми їх тут обслуговували, як у готелі.

Хімік і Сухий голосно зареготали. Жарт про готель обом дуже сподобався. Зазвичай полонених викупляли родичі, інколи забирали посередники. Бізнес був надприбутковим для всіх, тому Сухий з Хіміком не бідували. За весь час їхньої служби вдалося продати аж з десяток в’язнів. Схема була проста: через місцевих перевірених хлопців виходили на їхню «базу відпочинку», домовлялися за ціну, потім приїздили кілька чоловіків з грошвою в кишені, розраховувалися й забирали тіло. Проте останнім часом бізнесових пропозицій не надходило. Отже, у «готелі» залишився самий непотріб, гарматне м’ясо для забави, яке коштувало дешевше, ніж патрони.

До сараю підкотила автівка Місцевого. Зазвичай він привозив їм харчі й випивку. Не задарма, звісно. Цей пацан знав собі ціну й досить швидко зорієнтувався в нових ринкових реаліях. Одначе вибір постачальників їдла був не надто широкий, тому Сухий погодився платити йому стільки, скільки ­скаже.

Місцевий у піднесеному настрої підійшов, радісно потиснув руку Сухому й Хіміку. Він увесь час лузав насіння й гучно спльовував лушпиння додолу.

— Здоров був, земляче.

Хімік подивився в салон автівки. Там сиділа немолода жіночка та стурбовано дивилася на них.

— Що привіз?

— Молодицю одну. Будеш?

Місцевий підморгнув Хімікові та поспіхом відчинив дверцята старих «Жигулів». Він галантно подав руку жіночці й допоміг вийти. Сухий і Хімік перезирнулися. Такого сюрпризу напередодні ліквідації бази вони не очікували.

Жінка наполохано озиралася на всі боки. Її хвилювання видавали бліді кісточки пальців, якими вона стискувала ручки вочевидь недешевої дамської сумочки. Сіра шерстяна хустка збилася набік, не по погоді легке картате пальто, джинси на струнких ногах, модні чобітки — все це виглядало безглуздо на тлі важких армійських бушлатів Сухого і Хіміка. Жінка приголомшено поглянула на них, на зброю, опустила очі і, прискіпливо зиркнувши на взуття, зробила крок до Хіміка.

— Я бачу, ви тут головний...

Хімік задоволено посміхнувся, але тут же на його обличчі з’явилася сувора гримаса «начальника».

— Я можу поговорити з вами? — ледь чутно продовжила вона. Хімік нахилився до неї, щоб краще чути. Жінка майже шепотіла йому на вухо. Сухий витягнув шию, аби теж почути, але холодний вітер відразу забрався під комір. До нього долітали лише уривки фраз.

— Син?

— Так. Він насправді не доброволець, він музикант у мене. Музикант.

— Зрозуміло... Є в нас Музикант, є такий.

Тим часом Місцевий не глушив мотор і з азартом в очах спостерігав за ходом переговорів. Сухий насупився, як їжак: мовчки відібрав в Місцевого насіннячко і теж почав демонстративно байдуже спльовувати лушпиння, весь час намагаючись влучити під ноги Хімікові.

— Там грошей, як домовлялися, — підтвердив Місцевий.

— Холодно. Пішли в офіс, — сказав Хімік та підкреслено суворо зиркнув на Сухого.

Той аж оторопів від такої нахабства, але швидко збагнув сценарій гри та, взявши під руку Жінку, потягнув її в кімнату, де вони з Хіміком облаштували собі апартаменти.

Посеред «офісу» на бетонній підлозі стояв залізний бак. У ньому горіли дрова. Дим від вогнища виходив крізь щілини в даху і стінах, тому температура була не набагато вища, ніж на вулиці. Єдине, що гріло душу, — не було вітру, тому Сухий з Хіміком відразу розсупонилися та розчервонілися. Поряд з баком стояв грубо збитий з дощок дерев’яний стіл, дві лавки і клишонога табуретка. Віддалік біля стіни виднілися дві лежанки зі спальниками, що тхнули пацюками. На стовпі, який підпирав старий дах, висіли автомати.

Жінка дивилася на все це з переляком в очах. Хімік поставив на стіл кілька тарілок, дві склянки і одну чашку. Сухий вправно закип’ятив на вогнищі чайник, сипнув брудними пальцями щіпку чаю в чашку і залив окропом. Посудину з чаєм підсунув ближче до Жінки, даючи зрозуміти, що то для неї. Потім дістав з кострища металеву коробку, в якій вони пекли картоплю, і висипав бульби прямо на стіл. Обвуглені картоплини апетитно запахли, і Хімік, узявши одну в руки, почистив її і поклав на щербату тарілку перед Жінкою. Потім так само мовчки почистив ще одну картоплину й запхнув її собі до рота. Його забруднене в сажі обличчя не виражало жодних емоцій. Непроникний, як скеля, він холодно дивився на Жінку. Вона сиділа на табуретці, щільно стиснувши коліна й не випускаючи сумочки з рук. Місцевий проходжувався вздовж стіни й періодично підморгував їй, ніби даючи знак: «Не хвилюйся, все домовлено».

Сухий, розстеливши на столі газету, виклав десяток свіжих яєць і поставив пакет з кислою капустою. Хімік вийняв армійського ножа, покрутив його з таким виглядом, що в Жінки аж душа похолола. Потім узяв бляшанку тушкованого м’яса й, акуратно розкривши кришку, гупнув перед гостею. Затим з’явилась і пляшка горілки. Хімік вправно зірвав кришечку, недбало налив собі, Сухому і, трохи подумавши, хлюпнув прямо в чай Жінці. Без зайвих слів він узяв свою склянку, грубо впхнув чашку в руку Жінці й цокнувся з нею, пильно дивлячись їй у вічі. Жінка зробила ковток і, закашлявшись, поставила посудину на стіл. Сухий і Хімік випили до дна. Сухий зачерпнув рукою капусту, чавкаючи і, упускаючи її зі слиною на стіл, закусив. Хімік діловито набрав тушонку на ніж. Деякий час вони обидва мовчки жерли, а Місцевий з ідіотською посмішечкою проходжувався уздовж стіни й підморгував Жінці.

Мабуть, алкоголь подіяв на неї, і за кілька хвилин вона вийшла зі стану заціпеніння. Тремтячими руками Жінка дістала з сумки фотографію, поклала на стіл перед Хіміком. Він узяв знімок, уважно поглянув, кивнув. Жінка незграбно полізла за пазуху. Видно було, як їй, не знімаючи пальта, незручно діставати щось із ліфчика. Нарешті вона з полегшенням витягла згорток і поклала перед Хіміком.

— Там усе, як домовлялись, я перераховував, — поквапився вклинитися Місцевий.

Треба було прискорюватися. Він навмисно не глушив двигун. Стартер робив з перебоями, і йому не хотілося зостатися посеред мінних полів у компанії двох озброєних відморозків. Хімік і Сухий одночасно зиркнули в його бік. Хімік оцінив рештки горілки у пляшці.

— Будеш?

— Ой, ні-ні-ні. У мене обмаль часу, я своє забрав і гайда.

— Ходімо вийдемо.

— Ходімо. Я ще до крамниці заїхати встигну. Якщо вам чогось треба, ви мені списочок черкніть, я все завтра доставлю в найкращому вигляді.

Хімік без жодної емоції на обличчі звівся з-за столу, підійшов до стовпа, зняв із цвяха автомат і повісив собі на плече. Жінка з острахом дивилася їм у спини. Вона лишилася сам на сам із Сухим.

Хімік і Місцевий вийшли на повітря. Місцевий безтурботно лузав насіннячко. Розмови вистачило на п’ять хвилин: поділити бариші та звалити прямо на СТО. Машина не затихла, але двигун гарчав нервово, неначе нагадуючи господареві, що пора ремонтуватися. Хімік показав Місцевому на затишне місце під навісом, куди не задував вітер. Вони зупинилися один напроти одного. Місцевий шкірився, Хімік же був на подив серйозний.

— Давай, вивертай кишені.

— Тю, та ти що? Братику, ти що, жартуєш?

— Не зли мене!

Місцевий перестав посміхатися, нервово занишпорив по кишенях, дістав ключі від машини, сто доларів і пакет з насінням. Усе це Хімік згріб собі в кишеню і зняв автомат із запобіжника. По спині Місцевому сипонуло холодом, ноги підкосилися від страху.

— Послухай, мені на СТО потрібно, у мене машина сьогодні двічі глухнула, у мене часу геть обмаль. Чого ти? Гаразд. Ось жуйка, ось права. Ось... але це мені на СТО. Що сталося?

— Ану, пішов!

Хімік штовхнув Місцевого дулом у живіт. Той від несподіванки аж присів і на напівзігнутих ногах задріботів до замкнених зовні залізним засувом дверей. Хімік вправно відсунув засув, заштовхнув Місцевого в напівморок і зачинив двері. Ззовні брязнув метал і виразно почувся звук кроків, що віддалялися. Місцевий щосили затарабанив у двері.

— Зьомо? Ти куди подався? Зьомо, я все втямив, відчиняй уже. Що за жарти? Мене ж шукатимуть! Що це за жарти!

— Будь ласка, тихіше.

Від несподіванки Місцевий різко обернувся і заволав у темряву:

— Пішов ти в дупу, злидню!

Жмурячись і притиснувшись спиною до дверей, Місцевий намагався роздивитися, хто говорить. Він кілька разів щільно стулив повіки й широко розплющив їх. Так його вчили ще у школі, щоб очі швидше адаптувалися до зміни освітлення. Після третьої спроби прокліпатись Місцевий розрізнив декілька людських силуетів. Парочка сиділа під однією стіною, трохи далі на оберемку соломи лежав ще один і поряд з ним хтось сидів, підібгавши коліна до самого підборіддя. Найближче до дверей сидів патлатий мужик.

— Чоловік страждає. Чого ти кричиш? — спокійно сказав він і байдуже поглянув на Місцевого.

— А ви що — відпочиваєте тут? На курорті? Стули писок, гнидо. Агов, відчиняй, чуєш! Ану, відчини! Годі вже! — з нервовим сміхом в голосі пробелькотав Місцевий, розвернувся до дверей і ще сильніше почав гатити в неї ногами й руками.

Спершу він намагався силою відчинити двері, потім впирався у дошки плечем, врешті збив руки до крові. За всіма його спробами звільнитися в’язні спостерігали мовчки. Нарешті, коли Місцевий знову почав з розгону кидатися на двері, Хлопець прошепотів Дівчині:

— У нього нервовий напад, зараз заспокоїться.

Ця з претензією на «експертну думку» оцінка ситуації насмішила Журналіста.

Невдовзі Місцевий видихався й обернувся на сміх. Реготав усе той же патлатий полонений. Місцевий підійшов до нього й заглянув в обличчя:

— А де я твою пику бачив? Га? Зачекай. Перша рембаза? Так? Ні? Яка перша?! Шиномонтаж на виїзді.

— На в’їзді, — крізь зуби процідив Журналіст.

Обличчя місцевого просяяло. Він упізнав цю давно немиту, неголену, патлату людину.

— Точно! Точно! Ти ж цей, у телеку базікав! Базікало! Він же базікало! Зірка! Базікало, дай автограф. Через таких, як ти, війна — ти нам усім мізки загидив. Всі мізки просмердів своєю гидотою!

Місцевий зі всією люттю, яка залишилася в його тілі, накинувся на Журналіста, схопив його за барки й з силою рвонув. Вони обидва встояли на ногах. Несподівано для Місцевого Журналіст теж рвонув його на себе, а потім з усіх сил вдарив у груди. Місцевий не втримався на ногах і покотилися по підлозі.

— Заткнися, заткнися! Заткнешся ти чи ні? — загарчав Журналіст. Його очі налилися кров’ю. Місцевий швидко схопився і став у бойову стійку:

— Усе, придурку, — ти мене дістав! Я вас не боюся, мене все одно випустять! Бо я потрібна людина. Потрібна! Втямив?

— Та зрозумів. Тут багатьох випускають. Проте не всі повертаються додому.

У далекому кутку хтось заворушився, встав і підійшов до Журналіста. Високий молодий мужик у вочевидь не місцевому одязі стискував кулаки й усім своїм виглядом давав зрозуміти, що битися доведеться не лише з Журналістом. Хлопець теж звівся на ноги, затуляючи собою Дівчину, що навіть не поворухнулася за весь час істерики у виконанні Місцевого.

Місцевий забився в кут. У голові загула порожнеча, захотілося в туалет. Один проти трьох — то вже серйозно.

— Лайно собаче все це, — сумно сказав Місцевий і відвернувся до стіни, втупившись очима в одну зі щілин між дошками.

Він раптом виразно відчув запах лайна, запах гнилі та безнадійності. Ноги почали замерзати. І це не дивно, адже він не планував довгої прогулянки. Гадав — туди-сюди й у магазин. Тому вранці поспіхом натягнув улюблений спортивний костюм, вскочив у зручні туфлі, накинув куртку прямо на футболку й погнав. Якби ж знаття, що все так обернеться, одягнув би замість кепки шапку. А так і вуха почали мерзнути, і руки, і в грудях якось неприємно заворушилася тривога.

Місцевий акуратно погладив великий срібний хрест, який ніколи не знімав і завжди носив поверх одягу — для удачі. Хрест був справжній, з церковної крамниці. Він не раз рятував його в різних халепах, допоможе й зараз. Відморозки просто перепили й щось переплутали. Протверезіють, розберуться, випустять, ще й вибачатимуться. Головне, щоб машина не заглухла. А все інше якось розрулиться само собою.