О пів на другу ми з сеньйорою Долорес були вже на шосе за містом. Всупереч моїм побоюванням, вона виявилася зовсім не втомливою супутницею. Вона дуже вміло підтримувала розмову, хоч нервове напруження, напевно, не полегшувало її завдання. Мене теж турбувало, як Катерина, а особливо професор Боннард, зустрінуть непрохану гостю.
Майже двогодинна подорож у Пунто-де-Віста — вже четверта протягом останніх десяти днів — проминула досить швидко. Наприкінці дороги я сказав сеньйорі Долорес, що спершу заїду до священика Альберді. Вона сприйняла це неприхильно, підозрюючи, очевидно, якусь хитрість, але я заспокоїв її, пояснивши, що хочу дістати там повідомлення від Маріо. Я трохи боявся, що сеньйора де Ліма спитає, хто мій інформатор, але вона була на диво тактовна, напевно, приписуючи цю роль своєму братові.
Альберді ми застали в саду коло руїн старого попівства. Кілька робітників виносили мотлох із згорілого будинку, відбиваючи потріскану штукатурку і прибираючи рештки обвуглених віконних рам, луток та одвірків. Обіч руїн, на майданчику перед входом до старого будинку, височіла рівно складена купа цегли, а за кілька метрів далі лежали довгі балки. Ще вчора ні колод, ні цегли я тут не бачив.
Священик побачив нас здалеку і ступив кілька кроків назустріч, але відразу ж зупинився, впізнавши сестру. Сеньйора Долорес була явно збентежена. Вона підійшла до брата і несміливо підняла руки, ніби хотіла його обняти, але він тільки дивився на неї сумними, стомленими очима.
— Давно ти не була тут, Долорес… — тихо промовив священик.
Вона кивнула головою і збентежено опустила очі.
— Отже, ти все-таки наполягла на своєму, — з гіркотою сказав Альберді.
— Я не знаю, про що ти… — розгублено відповіла де Ліма.
— Добре знаєш…
— Я не приїхала сюди сваритися, — рішуче змінила вона тон.
— Я бачу, починається відбудова, — втрутився я в розмову, намагаючись запобігти скандалові.
— Атож, — неохоче підтвердив Альберді і гнівно спитав у сестри — Чого ти від мене хочеш?
— Неважко здогадатися. Я приїхала по Маріо!
— Його тут немає.
— Я знаю! Ти ошукав мене! Ти у змові з Боннардом!
Напад був такий несподіваний, що священик Альберді аж поблід. Він дивився на сестру широко відкритими очима і не міг промовити й слова.
— Може, пройдемося де-небудь, — знову встряв я, показуючи рухом голови на робітників, які покинули свою роботу, з цікавістю приглядаючись до нас.
Сеньйора де Ліма відразу опанувала себе.
— Ти міг би запросити нас до господи, — мовила вона до брата, ніби нічого не сталося.
Альберді теж уже заспокоївся.
— Прошу! — показав він на стежку, що вела до будиночка в саду. — Я не знав, чи схочеш ти переступити мій поріг, — додав по хвилі.
— То це буде школа чи ваш будинок? — кивнув я на руїни. Я хотів запобігти новій сварці, але виявилося, що мимоволі порушив дражливу тему.
— Не знаю… — відповів Альберді майже сердито. — Не знаю, чи лишуся я тут взагалі…
Більше я не пробував заводити розмови. Ми мовчки дійшли до будиночка, і священик одчинив двері, впускаючи нас усередину.
Сеньйора Долорес уже вгамувалася. Вона сіла в крісло й запалила цигарку.
— Алессандрі був тут? — запитала вона брата.
— Був, — відповів Альберді, дивлячись у підлогу. — А щодо Маріо, то ти знаєш… що ображаєш мене звинуваченнями, — докінчив уже лагідно. — Я не змовлявся з Боннардом. Кілька років я навіть його не бачив. А коли твій син тікає від тебе, то ти сама в цьому винна.
Сеньйора Долорес почервоніла як жар. Вона вже ладна була вибухнути, але враз сили ніби покинули її.
— Знаю… винна. Але… я мушу його знайти, — благально прошепотіла вона.
— Я пообіцяв Алессандрі, що Маріо повернеться додому завтра вранці. І я дотримаю слова! — промовив Альберді, і хоч слова його звучали трохи патетично, я знав — він каже щиро. Невже він теж побував в інституті? Тільки цього бракувало!..
— Ви читали вранішні газети? — . спитав я, зводячи розмову на тему, що не давала мені спокою кілька годин.
— Не читав. Але вже знаю… — Альберді затнувся на півслові.
— Тобі розповів Алессандрі? — втрутилася сеньйора Долорес.
Священик кивнув головою.
— А він уже знав про остаточні результати досліджень? В який спосіб експериментували на Браго? — запитав я.
— Він тільки сказав, що експериментували… І більше нічого.
— Він міг ще не знати результатів. А ви впевнені, що розмовляли з Браго за два тижні до його смерті? — спитав я, не зводячи погляду з лиця Альберді.
В очах священика з'явився страх.
— Можу присягтися, що розмовляв!
— Я вірю вам. Але, в такому разі, це не міг бути Хосе Браго.
— Це був він! Я бачив його обличчя. І розмовляв із ним. Адже я знав його давно…
— Професор Гомез стверджує, що Браго три місяці жив без мозку!..
— Це неправда! — вигукнув зі страхом і обуренням священик.
— На жаль… Гомез переконаний у своїх висновках.
— Це неможливо! Він усе-таки… помилився!
— Будемо сподіватися. Але якщо його висновок з'явиться в пресі… Становище може ускладнитися…
— Боже мій… Що тепер буде?..
Я співчутливо дивився на Альберді.
— Я звернув на це увагу сеньйора де Ліма, — сказав я, щоб трохи його заспокоїти. — Він, напевно, знайде вихід.
Священик звів на мене сповнені відчаю очі і, ворухнувши вустами, вже хотів щось сказати, але тихий стук у двері перебив розмову.
Альберді через силу підвівся з тапчана і, повагавшись якусь мить, вийшов. Трохи згодам він вернувся.
— Це від Маріо, — мовив він до мене стомленим, байдужим голосом. — Він хотів би з вами побачитися…
— Де він? — вигукнула сеньйора Долорес, підхопившися з крісла.
— У Баннарда. Я поїду з вами, — мовив Альберді скупо.
— Не знаю, чи…
— Я пообіцяв Алессандрі.
— Я теж із вами їду! — вигукнула сеньйора Долорес.
— А ти там навіщо? — гостро заперечив Альберді. — Ти можеш усе зіпсувати. Зачекаєш тут або. як хочеш, у да Сільва.
— Ні! Я їду з вами! Я не покину моєї дитини!
— І ти не боїшся Боннарда? — неприродно засміявся священик.
Долорес уважно глянула на брата.
— В тебе є тут хтось, кому можна було б довіритись? — запитала вона діловим тоном.
— Що ти маєш на увазі, говорячи про довіру?
— Я хочу послати листа Хуанові. У тебе є папір і конверт?
— Що ти хочеш йому написати?
Голос священика прозвучав застережливо.
— Дрібниці. Ти маєш слушність: треба себе вбезпечити. Якщо до півночі я не приїду в «Каса гранде», Хуан сповістить поліцію.
Альберді стенув плечима. Потім підійшов до письмового столу, дістав із шухляди папір і конверт, поклав їх перед сестрою.
— Зайди, Ігнасіо! — гукнув він до дверей.
На порозі з'явився високий худий хлопець.
У руках він тримав капелюха з широкими крисами, які носять робітники на плантаціях, а його чорні очі дивилися на нас з цікавістю й повагою.
— Підеш у «Каса гранде»!
Хлопець тривожно глянув на священика.
— Занесеш листа і віддаси його у власні руки сеньйору да Сільва.
— Гаразд, отче, — шанобливо вклонився хлопець. — Але я мав провести…
— Не треба. Ми поїдемо машиною!
Ігнасіо знову стурбувався.
— Але Маріо казав… — почав був він і затнувся.
Сеньйора де Ліма різко обернулася.
— Ти бачив мого сина?
— Звичайно. Ви — мати Маріо? — здивовано похитав він головою.
— Так. Я його мати. То Маріо в інституті?
— Авжеж, сеньйоро. І ви теж хочете туди поїхати? До чоловіка?
Сеньйора Долорес не зрозуміла.
— Ми їдемо всі втрьох.
— Ну, отож-бо я й кажу. А Маріо боявся, що ви не дозволите йому залишитися з батьком…
Сеньйора де Ліма розкрила з подиву рота.
— Мій чоловік в інституті?!
Ігнасіо запитливо глянув на священика.
— Ну, кажи, що знаєш, — поквапив його Альберді.
— Так, превелебний отче. Він там, сеньйоро.
— Ти бачив мого чоловіка? — запитала Долорес.
— Я не бачив, сеньйоро. Але чув, як він розмовляв з Маріо.
— Нічого не розумію. Звідкіля Карлос узявся в Боннарда? Ти напевне знаєш, що то був. мій чоловік?
— Маріо казав, що це його батько. Що, нарешті, вони зустрілися.
— Що-о-о?!
— Батько Маріо помер шість років тому, — поквапився я втрутитись.
Але Ігнасіо не здивувався, почувши мої слова. Тільки в очах його я помітив якийсь дивний блиск.
— Ну, звичайно. Помер шість років тому! — кивнув він. А потім, стишивши голос, схвильовано додав: — Але він там… у Бурта. Я сам чув, як він говорив з Маріо., Він там… у підвалі…
Сеньйора Долорес була майже непритомна.