Поріг безсмертя

IV

Сеньйори Долорес не було вдома. Двері відчинив сам господар — дебелий, кремезний чоловік із сивими скронями й банькатими очима, що підсліпувато дивилися крізь скельця окулярів.

— Ми й не сподівалися, що ви сьогодні прийдете. Дружині сказали, що ви поїхали… Прошу. Дуже прошу. Заходьте. Це добре, що ви прийшли, — він не приховував задоволення, проводжаючи мене до кабінету.

— Я був у Пунто-де-Віста.

— Чудово! — зрадів господар. — Ми не могли вас дочекатися!

— Є щось нове? — запитав я, сідаючи в крісло.

— Мені здається… є, — відповів де Ліма, немовби трохи вагаючись. — Може, вип'ємо? Коньяк чи віскі? Раджу коньяк.

— Дякую. Я мало п'ю.

Але господар уже відчинив бар і потягся по пляшку.

— Одна чарочка не зашкодить.

— Ви сказали, що є новини? — почав я, намагаючись якнайшвидше перейти до справи.

— Авжеж! Саме тому дружина весь ранок дзвонила до вас, — відповів де Ліма, наливаючи в чарки коньяк. — Як ви знаєте, позавчора я повернувся з Лондона…

Я не знав, але кивнув головою. Де Ліма був представником відомої британської фірми і час од часу виїздив до Англії.

— Я добре знаю Лондон, — вів далі господар. — Там проминула моя юність. А вам знайоме це місто?

— Звичайно, знайоме.

— І дуже добре?

— Так собі. Але, даруйте, ви хотіли розповісти мені про якусь справу… — намагався я спрямувати розмову в потрібне русло.

— Саме до цього я й веду. Отже, ви добре знаєте Лондон?

— А який саме район вас цікавить? Лондон великий…

— Авжеж, авжеж. А втім, це не має значення… Краще, якби ви знали цю вулицю…

— Яку вулицю?

— Блек Рівер-стріт.

— На жаль, не пригадую.

— Бачте, як уже я сказав, Лондон я добре знаю. А цю вулицю — особливо, бо на ній мешкав один із моїх студентських друзів. Тепер я теж буваю щороку в Лондоні і часом навідую старі місця. Так якось людину тягне… Ви читали всі досі видані книжки Браго? — раптом звернув він на інше.

Я завагався.

— Здається, ні… Але в усякому разі більшість.

— А «Поріг безсмертя»?

— Саме вчора закінчив.

— Це добре. Це дуже добре! — знову зрадів він невідомо чому. — Ви пам'ятаєте сцену, де головний герой, ну, знаєте, отой художник, уперше помічає, що сліпне? Він іде вулицею, і йому здається, що стоїть туман, але дерева він розрізняє…

— Ясна річ, пам'ятаю.

— Оце саме й є Блек Рівер-стріт!

— Здається, вона так називалася. Але я не зовсім розумію…

— Послухайте, сеньйоре. Я, можливо, й не прихильник творчості Браго, але читаю все. Хоча б навіть через Маріо. Отже, на цій вулиці ростуть дерева, як і описує Браго. Але бачити їх він не міг…

— Ви хочете сказати, що Браго ніколи не був у Лондоні? То дарма. Адже він міг скористатися чиїмсь описом або знімками.

— Ба ні! Не міг він бачити цих дерев! Навіть на знімку. До речі, в мене є такий знімок. Зараз покажу.

Він підійшов до письмового столу і взяв примірник «Порога безсмертя», що лежав на ньому. Розгорнувши книжку, де Ліма витяг кольорову листівку.

— Будь ласка, погляньте.

Я роздивлявся листівку. На ній була вузенька вулиця з старими будинками. Обабіч бруківки тяглися ряди невисоких дерев. Сама ж листівка нічим не різнилася від сотень подібних, що продавалися в кіосках кожного великого міста.

— Чому ви гадаєте, що Браго не міг бачити цих дерев? — запитав я, кладучи листівку на стіл.

Обличчя де Ліма весніло.

— Бо дерева ці посаджено лише чотири роки тому, тобто через два роки після смерті Браго, — мовив він, і голос йому затремтів з хвилювання.

Я надовго задумався.

— Можливо, це просто збіг обставин? — сказав я нарешті, беручи чарку. — Він не знав Лондона, а коли навіть і знав — це не мало б ніякого значення. Він вибрав першу-ліпшу назву вулиці, яку знайшов десь у списку або на плані, або ж хтось йому підказав… А дерева — то вже деталь, витвір фантазії.

— Опис вулиці дуже точний, — не поступався де Ліма.

— Можливо, хто-небудь йому розповів про вулицю, а дерева були потрібні для розвитку дії, тому він їх і «вигадав».

— Браго любив реалії…

— Отже, коли це не випадковість, то що? Будь ласка, поясніть.

— Бачте… — господар мимоволі стишив голос. — Я довго міркував над цим… І моя дружина теж. Коли це не випадковість, то лишається дві можливості: або книжку писав не Хосе Браго і це лише апокриф…[3]

— Абсурд! Невже хто-небудь із видатних письменників, а, на думку критики, автор «Порога безсмертя» саме такий, — став би писати під чужим іменем? Та ще й таким, яке кілька років тому було невідоме широкому загалові? Ця можливість виключається!

— Але є ще друга можливість…

— Тобто?

— Що Браго живий і пише й далі!

— Але навіщо це йому?

— Певною мірою відповідь на ваше запитання дає він сам у цій книжці, — де Ліма показав на «Поріг безсмертя». — Слава здебільшого приходить після смерті…

— Ну, гаразд. Але яка ж тут роль професора Боннарда? Який сенс великому вченому встрявати в таку дивну і, будьмо відверті, не зовсім чисту махінацію?

— Ученим часом притаманне дуже своєрідне почуття гумору. Можливо, Боннард хоче в такий спосіб довести суспільству, що воно спроможне помітити генія лише після його смерті? А зрештою, інститут на цьому має тільки користь…

Однак це припущення не видалося мені слушним.

— Саме тому й виникає сумнів, що Бон-нард причетний до цього. Матеріальна вигода інституту, який він очолює, поставить його в незручне становище, коли з'ясується правда. Завжди можна закинути людині що, мовляв, вона діяла з меркантильних міркувань.

— Можливо, є й інші причини, яких ми не знаємо… в усякому разі, коли виявиться, що Хосе Браго живий, його можна буде змусити виплачувати аліменти синові. Мені ці гроші не потрібні. Я навіть відраджував дружину порушувати судову справу… Але ви її знаєте…

Тут я згадав ще про одну причину мого візиту.

— А хлопець дома?

— На жаль, — господар безпорадно розвів руками і немовби збентежився, — Маріо немає.

— Він вийшов? Я неодмінно хотів би з ним побачитись.

— Правду кажучи… він поїхав. Адже я можу бути з вами відвертий? Останнім часом Маріо нездужав. Ми надумали послати його до моря.

— Зараз?! Посеред навчального року? — щиро здивувався я.

— Авжеж. Бачте… таке нещастя… Ми врадили, що йому треба на якийсь час припинити навчання. Втратити рік — не так уже й багато, коли йдеться про здоров'я…

— Він захворів? На що?

— Власне… нічого особливого, — де Ліма збентежився ще дужче. — Просто втомився від навчання. Як це часто буває… Ну й, до того… у такому віці молодь переживає все дуже сильно.

— Що ж сталося?

— Та нічого… Просто знедавна він поводився… сказати б…

— Ненормально? Бешкетував?

— Атож. Саме так. Крім того, вплив поганого середовища… Друзів, дівчат… Ви знаєте, як це буває. Ну, і нервове виснаження. Лікар радив послати його до санаторію.

— Де ж він? — допитувався я.

— Бачте… Він пробув у санаторії заледве два тижні… Позавчора нам сповістили, що Маріо втік. Ото дружина й поїхала…

— У поліцію заявили?

— Ні… ні… Ми здогадуємося, де він. Це вже… не вперше. Дружина поїхала по нього.

— Куди?

— Ми гадаємо, що він у брата.

— Священика Альберді?

— Авжеж, у нього…

— Я був там сьогодні вранці. Альберді мені нічого не казав… Навпаки — він запрошував вас приїхати втрьох до нього. То, виходить, це — щоб одвести очі?

— Ні, ні. Що ви… — квапливо заперечив він.

— А може, Маріо в інституті Бурта?

Де Ліма поглянув на мене з тривогою.

— Ні. Напевно, ні… Я думаю — Маріо ще не дістався до Пунто-де-Віста. Але він прийде туди неодмінно. Дружина привезе його. Можливо, вже завтра вони й повернуться.

— Ви впевнені?

— Та… ні… — мулився він. — Можливо, Маріо перебуде в Альберді кілька день. Але дружина приїде завтра!

Я вирішив вести відкриту гру.

— Ви не все мені сказали!

— Але ж…

— Скажіть, конфлікт між вами й сином, а саме про це зараз ідеться, не пов'язаний із Хосе Браго?

Господар помовчав — мабуть, думав, що відповісти. Нарешті, беручись за пляшку, мовив:

— Певною мірою. Тільки певною мірою.

— Що ви хочете цим сказати?

— Маріо дуже любив батька. До того… ви знаєте, як це буває… Хлопцеві імпонує, що він — син великого письменника. А дружина — трохи іншої думки про Хосе Браго… — промовив де Ліма, наливаючи мені коньяку.

— Розумію. А хлопець навідує професора Боннарда?

Господарева рука, що тримала пляшку, злегка затремтіла. Коньяк хлюпнувся через вінця чарки.

— Ні. Здається, ні… — заперечив він не дуже впевнено. — Щоправда, Маріо кілька разів був в інституті у батька, ще до його смерті… але…

— Я сьогодні їздив до Боннарда. Він порадив мені поговорити з Маріо, — мовив я начебто байдуже.

Знову надовго запала тиша. Я не мав наміру переказувати розмову з професором, надто згадувати про те, як мене там зустріли. Господар же не квапився з відповіддю.

— Не знаю, що мав на гадці професор Боннард, — мовив він нарешті. — Але хіба це може мати якесь значення? Маріо неповнолітній… Це хлопець важкий, нерозважливий… А втім, запевняю вас: конфлікт між моєю дружиною та її сином не має нічого спільного зі спадщиною. Фінансові справи Маріо взагалі не цікавлять! Тобто справи, що стосуються батькової спадщини.

— Ну, гаразд. Чому ж ви тоді не сказали мені відразу, що ваша дружина поїхала по сина?

— Ви не питали. До того ж ми вважаємо, що родинні непорозуміння не стосуються справи.

— Я дотримуюсь іншої думки, — непривітно відповів я.

— Сеньйоре адвокате, — почав господар, силкуючись усміхнутися. — Не подумайте, ніби ми хотіли щось од вас приховати. Це непорозуміння! Що ж до Боннарда, то після ексгумації ми побачимо, яку міну скорчить професор…

— Отже, ви все-таки хочете провести ексгумацію? Священик Альберді не дає згоди.

— Он як? — здивувався де Ліма, а може, тільки вдав здивованого. — Але хай вас це не тривожить. Він напевно погодиться. Я маю знайомства в курії[4].

— Зрозуміло. А може, все-таки буде досить і того, що сеньйора Долорес порозмовляє з братом?

— Боюся, це спричиниться до прямо протилежних наслідків.

— Так-так… Із священиком Альберді не легко порозумітися. Відверто кажучи, він викликає в мене суперечливі почуття. А якої ви про нього думки?

Де Ліма знову потягся по пляшку, але побачив, що чарка повна; рука його зависла в повітрі.

— Священика Альберді… я не знаю, — спроквола відповів він. — Певніше… знаю тільки з розповідей дружини… І Маріо. Повірте, я ніколи з ним не розмовляв… Ніколи не бачив у вічі… Коли Долорес розлучилася з Браго й одружилася зі мною, церква не визнала нашого шлюбу… Ми повінчалися тільки після смерті Хосе. Альберді не хотів пробачити сестрі, що вона покинула пияка, котрий тиранив її. Мій шуряк — людина з твердими принципами. Хоч його вважають прогресивним… Чи знаєте ви, що через це він мав навіть неприємності?

— Того йому й дали таку вбогу парафію?

— І так і ні. Радше… він сам собі винен. Якби попросив як слід, йому напевно дали б кращу. Але він не схотів. Дивна людина. Дружина каже, що в семінарії і в духовній академії йому передрікали велику кар'єру… Він, здається, мав хист до науки. Кілька років тому вийшла навіть якась його праця з апологетики[5]. Одне слово, теолог[6].

— Це видно з його бібліотеки…

— Змарнував собі життя. Міг би бути зараз епіскопом… Схотілося йому, бач, стати… сучасним священиком. Тоді вважалося модним набувати практичного пастирського досвіду у важких умовах. Спершу, здається, його не хотіли відпускати. Нарешті, послали в Пунто-де-Віста. Це була справді важка парафія. Чимало індіян, здебільшого наймитів, що працювали на плантаціях, та дрібних орендарів. Відсталість, пияцтво, моральний розклад, ледарство, що призводять до вбогого животіння. А втім, ви, мабуть, самі бачили. Не багато чого там змінилося. Не великий вплив має священик Альберді на свою паству.

— Чому ж він все-таки лишився?

— Нерозумна честолюбність. Хотів довести, що зуміє перевиховати отих гультяїв. Незабаром по його приїзді занедужав і помер священик цієї парафії, і Альберді став єдиним її господарем. Але він не знайшов шляху до серця цих людей. Одначе затявся, що не поїде доти, доки справа не піде на лад… А потім… звик. Правда, були такі часи, що йому просто не давали життя. Накликав на себе гнів управителя тутешніх плантацій… Коли б не моя дружина, давно б усунули його з парафії. Зрештою, може б, це було для нього й краще…

— Альберді приятелював із Хосе Браго? Де Ліма стенув плечима.

— Не те, щоб приятелював. Здається, вони весь час сперечалися. Адже Браго був атеїст. Але після розлучення з Долорес він місяцями жив у Альберді. Більше того, Альберді домігся, щоби Браго поховали на цвинтарі, правда, під самісіньким муром, але все-таки й це місце священне.

— Може, йому вдалося навернути Браго в свою віру?

— Скоріше навпаки, — засміявся господар.

— Невже ви підозрюєте, що священик Альберді — атеїст?

— Та ні. Але… Бачте… — де Ліма стишив голос. — Браго був комуніст…

— Вперше чую про це! — здивувався я.

— Можливо, членом комуністичної партії він і не був, але зі слів дружини я зрозумів — він явно симпатизував комуністам. Про це не пишуть, але все було саме так. Зрештою, коли вчитатися в його книжки, то в кожній це відчувається… Отже, Альберді піддався його впливові і без потреби совав носа куди не слід.

— Ви вважаєте, що Альберді симпатизує комуністам?

— Не думаю. Щоправда, свого часу він був прихильником Дартеса, але це зовсім інше. Зрештою, після пожежі він угамувався.

— Якої пожежі?

— Ви ж бачили, де він мешкає. То будиночок садівника. Попівство стояло ближче до церкви. Либонь, залишилися стіни.

— Добре, що бібліотека вціліла, — зауважив я мимохіть.

— Він перебрався до тієї халупи ще раніше! І саме під впливом Браго. Здається, той кілька років умовляв священика віддати попівство під школу. Альберді не дуже квапився, зволікав… Проте після смерті Браго наважився. Ну і паства йому «віддячила»… Під час ремонту хтось підпалив будинок… — де Ліма замовк і замислився. — Може, ще коньяку? — згадав він про обов'язки господаря.

— Дякую. Мене цікавить ще одне: чому Браго лікувався в інституті Бурта? Ви знаєте щось про це?

— Знаю, чого ж. Коли Маріо було три роки, Долорес з ним і чоловіком перебула літо в Пунто-де-Віста. Там вони і познайомилися з Боннардом. Мабуть, в Альберді або з да Сільва. У той час, ще за правління Дартеса, Боннард зрідка бував у да Сільва.

— Зараз вони не вельми симпатизують один одному?

— Це не має нічого спільного з особистим антагонізмом… Да Сільва — чудова людина, справжній джентльмен. Чого не можна сказати про Боннарда…

— Ви його знаєте? — запитав я, поділяючи в душі думку господаря.

— Авжеж. Ми познайомились у да Сільва. Конфлікт має глибоке коріння, — повернувся він до теми. — Я б сказав так: матеріального характеру. Да Сільва був акціонером санаторію, де зараз інститут.

— Вія не одержав відшкодування?

— Не в цім річ. Адже інститут могли б перевести кудись-інде… Буртові схотілося знищити таку чудову лікарню… Зараз, якби не Боннардів вплив, усе можна було б залагодити.

— Зрозуміло. Отже, ви кажете, що кілька років тому Боннард заприятелював із Браго?

— В усякому разі, тоді вони познайомилися. Пізніше, мешкаючи в Альберді, Хосе часто їздив до інституту. А потім, коли він захворів, його лікував Боннард. Адже Браго був без копійки…

— Священик Альберді бачив Хосе Браго померлим?

Де Ліма безпорадно розвів руками.

— Не знаю. Шкода, що ви його про це не спитали. В одному я певний: він ховав його останки.

— То чи є сенс, зважаючи на те, що я від вас почув, домагатися ексгумації?

— Неодмінно! Ясна річ, тепер вам не треба пред'являти Боннардові звинувачення. Моє відкриття полегшує справу, правда? Адже обставини змінилися. Це вже не звинувачення в убивстві, а лише спроба переконатися, чи… не втік часом небіжчик із домовини, — роблено засміявся він. Я замислився.

— Яка ж ваша справжня думка? — почав я трохи згодом, пильно дивлячись йому в обличчя. — Адже ваша дружина казала, що знає з достовірних джерел: на Браго ставились недозволені експерименти. Ці дві версії суперечать одна одній.

— Не знаю. У мене справді немає щодо цього певної думки. Можливо, тут є суперечність, а можливо, й ні. Побачимо. Побачимо після ексгумації!

— Я пораджуся з слідчим, — сказав я, підводячись. Я відчував: нічого більше від сеньйора де Ліма не дізнаюсь.

— Звичайно, ви нікому не скажете про наші підозри, — мовив господар, проводжаючи мене до дверей. — Справа ясна. Нам важливо знати правду. Хоч би в інтересах історії літератури. Щоб не сталося, як із Шекспіром… В усякому разі, газетам тоді буде про що писати.

«Цей де Ліма не дурний, — подумав я, вийшовши на вулицю. — Звичайно, вони рознюхають усе, що зможуть. Але з отими деревами таки дивна історія. Либонь, і справді в цьому щось є?»

Перш ніж діяти далі, я надумав порадитися з Катериною… Її думка, як філолога і знавця творчості Хосе Браго, була для мене вирішальною.

Ми довго розмовляли по телефону. Вона дуже скептично поставилася до гіпотези де Ліма. Ми вмовилися, що я заїду до неї завтра вранці.