Поріг безсмертя

III

Інститут нейрокібернетики імені Самуеля Бурта являв собою будівлю незвичної форми, що здалеку скидалася на видовжене тіло якогось мезозойського ящера. Збудовано його років двадцять тому з бетону, скла й алюмінію. В туристських путівниках він зазначений як найвидатніша архітектурна пам'ятка нашої країни. Спершу тут містився невеликий розкішний санаторій, модний свого часу навіть за кордоном. Споруджено його із комерційною метою за значною участю однієї фармацевтичної фірми, головне управління якої перебувало за тисячі миль на північ од наших кордонів. Проте за часів лівого уряду президента Дартеса санаторій було націоналізовано, а невдовзі по цьому сенсаційні експерименти над нейродином і науковий авторитет Самуеля Бурта сприяли тому, що над ним узяв шефство інститут нейрокібернетики.

Відтоді установа почала поступово перетворюватися з лікувальної на науково-дослідну; а останніми роками, після ґрунтовної перебудови споруди, прийом пацієнтів було припинено зовсім. Ці зміни відбулися вже після смерті Бурта, коли директором інституту призначено професора Боннарда, одного з найвидатніших біокібернетиків, ученого з світовим ім'ям, і були пов'язані з розширенням досліджень, фінансованих, напевне, військовими властями.

Не знаю, чи останнє відповідало правді, бо перші мої враження од відвідин інституту, здавалось, заперечували це.

Під'їхавши вузькою бетонованою доріжкою до інституту, я подумав, що він не працює. Довкола панувала тиша; не було жодної автомашини, а біля входу — вахтера. Зручні широкі східці вели до зачинених скляних дверей. За прозорою стіною виднівся просторий хол, двері двох ліфтів і сходи, що вели нагору, — на другий поверх, і вниз — у підвал.

У холі теж нікого не було. Я натиснув на кнопку дзвінка і чекав, побоюючись, що мені доведеться повернутися ні з чим. Одначе за хвилину почувся приглушений шум, і двері розчинилися.

Я зайшов у хол, і двері самі зачинилися за мною. Тої самої миті з правого коридора з'явилася молода висока дівчина в білому халаті і спитала, чого я хочу. Я сказав, що мені треба бачити професора Боннарда. Дівчина, певно, подумала, що я вчений, бо стала допитуватись, хто направив мене в інститут. Я відрекомендувався і сказав, що мене цікавить справа Браго. Вона попрохала зачекати і по телефону повідомила про мене професорові. Не знаю, чи вчений був і справді заклопотаний, чи не хотів зустрічатися з адвокатом сеньйори де Ліма, але спершу він намагався переадресувати мене до адміністратора. І тільки після довгих домагань Боннард погодився мене прийняти.

Боннардів кабінет був на другому поверсі. Дівчина провела мене до невеликої приймальні й пішла. Крізь прочинені двері я побачив широкий захаращений паперами письмовий стіл і схилену над ним голову Боннарда. Я знав його по телевізійній дискусії вчених — у ній як філолог брала участь і Катерина. Вже тоді Боннард не дуже мені сподобався. Високий, сутулуватий, з худим нервовим обличчям і лисим черепом, вкритим численними шрамами, він скоріше скидався на відставного генерала, аніж на видатного вченого. Мені казали, що на вдачу він недоступний та дошкульний.

Боннард повівся зі мною сухо й офіційно. Щоправда, він устав з-за столу мені назустріч, однак явно намагався обмежити рамки розмови:

— Я казав, що не займаюся цією справою, — майже сердито почав він. — Зверніться до адміністратора й нотаріуса. Я вважаю безпідставними будь-які претензії сеньйори де Ліма і не бачу потреби в переговорах з цього приводу.

— Проте живий син небіжчика, і він…

— А ви хіба довірена особа Маріо Браго?

— Я адвокат сеньйори де Ліма. Її син неповнолітній, отже…

— А ви знаєте думку цього хлопця? Ви говорили з ним?

— Він майже дитина. Йому лише шістнадцять років…

— Ви розмовляли з ним? — різко урвав мене Боннард.

— Не розмовляв… але…

— То раджу вам із цього почати. Щиро раджу. Ви тільки марнуєте свій і мій час. Всього найкращого!

Професор сів у крісло. Однак я не відступався.

— Даруйте, сеньйоре професоре, але зараз мене не цікавлять ні заповіт Хосе Браго, ані сама спадщина.

— А що ж?

— Чи можу я говорити відверто?

Боннард стенув плечима.

— Це вже ваша справа.

— Бачите, сеньйоре професоре, для спільної користі годилося б з'ясувати деякі питання…

— Ви хочете зі мною сторгуватися?

— Аж ніяк. Я маю на увазі не мою клієнтку, а самого себе. Від того, як розв'яжуться ці питання, залежить, чи поведу я справу далі. Я не люблю вести справ, що пахнуть криміналом, — скінчив я повільно, уважно дивлячись на Боннарда.

Мені здалося, що по Боннардовому обличчю майнула тінь.

— Що ви маєте на гадці? — запитав він різко, підвищивши голос.

— Є підозра, що Хосе Браго помер не своєю смертю…

Я був готовий до гострої відповіді і навіть пошкодував, що зайшов так далеко, але, на. мій подив, Боннард тільки спитав:

— А що ви розумієте під словами «помер не своєю смертю»?

— Смертю, до якої спричинилися зовнішні причини… Певна зовнішня дія… — почав я, повільно цідячи слова, але Боннард не дав мені закінчити.

— Отже, ви хочете звинуватити нас у вбивстві?

— Цього я не сказав. Мене тільки цікавить авторитетне підтвердження, чи методи лікування, скажімо, деякі з них, не могли прискорити смерті Браго?

— Як вам відомо, Браго помер від злоякісної пухлини в мозку. Що ж до методів лікування — ми не можемо ні в чому собі дорікнути. Ми зробили все, що було в наших силах, аби ©рятувати його. В матеріалах, які стосуються спадщини, є повна документація процесу лікування. Зверніться до суду з проханням допустити вас до неї.

— Моя клієнтка має підозри, і, за її словами, небезпідставні, що над Браго експериментували.

— Он як — шантаж? Не сподівався цього від вас, сеньйоре адвокате!

— Ні. Я хотів лише почути з ваших уст відповідь на моє запитання. Це не шантаж, а радше вияв довіри.

— А чи могли ви чекати від мене чогось іншого, крім заперечення? І чи можете ви на цій підставі зробити якісь висновки? Що ж до шантажу — то в мене доволі чисте сумління, аби просити вас піти з мого кабінету.

— Стривайте, сеньйоре професоре!

Проте Боннард уже натиснув кнопку край письмового столу.

На порозі з'явилася та сама дівчина в білому халаті.

— Проведіть, будь ласка, цього сеньйора до виходу і… спустіть зі сходів, — докінчив він з уїдливою чемністю.

Певна річ, дівчина не мала наміру виконати наказ свого шефа буквально, проте я полегшено зітхнув тільки тоді, коли сів за кермо. Я палю рідко, але цього разу заходився нервово шукати цигарок. Я був злий на себе і Долорес де Ліма. Відчуття приниження поглиблювала свідомість того, що Бон-нард справді міг узяти мене за шантажиста.

Невже професор так зрозумів мої слова про можливість експериментів? У цьому я не був певний. Проте чи змінювало це хоч трохи ситуацію? Ні, таки, мабуть, доведеться покинути справу про спадщину Браго!

З другого боку, я так розсердився на Боннарда, що був би радий знайти факти й докази, які б свідчили проти нього. Сеньйора де Ліма, звичайно, висмоктала з пальця звинувачення в убивстві, але в такій науково-дослідній установі, як інститут Бурта, випробування нових лікувальних методів, особливо тоді, коли там ще було лікарняно-санаторне відділення, стояло на порядку денному. А такі випробування дуже просто кваліфікувати як експерименти.

Я запалив цигарку і натиснув на стартер.

Тут я усвідомив собі, що, власне, конкретної відповіді на своє запитання так і не дістав. Професор Боннард не заперечив, що методи лікування Браго могли мати характер експериментів, а тільки сказав, щоб я не чекав від нього чогось іншого, крім заперечення. І підкреслив: у нього чисте сумління. Можливо, він просто помилився на слові. А коли за цим криється щось глибше? Якщо так — вони, певно, й справді ставили експерименти на Браго. Зрештою, це могло робитися для його порятунку і за його згодою. Але тоді вже є підстава піддати сумніву правосильність заповіту.

І все-таки я знав: для атаки на Боннарда я ще слабо озброєний. Надіятись тільки на результати ексгумації наївно — я був переконаний, що експертиза не дасть майже нічого конкретного. Отже, передусім мені слід поговорити з' людиною, яка інформувала сеньйору де Ліма, переглянути документацію хвороби Браго, а також ширше, ознайомитися з діяльністю інституту Бурта й методами лікування, що в ньому застосовуються. Найліпше б знайти якогось відомого фахівця, не дуже прихильного до Боннарда, і проконсультуватися в нього… У Боннарда безперечно є вороги.

А Маріо Браго? Чому професор так наполягав, аби я поговорив із хлопцем? Хоч би що за цим крилося, ближче знайомство з сином сеньйори де Ліма, либонь, не зашкодить. Мені здавалося, що з усіх завдань саме це — найпростіше.

Виїхавши на шосе, я довів швидкість до ста двадцяти кілометрів. Я вже зовсім заспокоївся.