Поріг безсмертя

І

Я витер хусточкою спітніле чоло і знехотя натиснув на кнопку дзвінка. Спека та ще й до того настирливий головний біль, який дедалі дужчав, настроювали вороже до всього на світі. Я залюбки поїхав би додому і скупався б у ванній, але знав, що це, на жаль, неможливо. Сеньйора де Ліма була не та клієнтка, якої так легко спекатись.

У дверях з'явився Фернандес. Він був уже помітно втомлений.

— Чекає? — запитав я, співчутливо дивлячись на нього.

— Чекає, — він так скривився, немовби в нього боліли зуби.

— Ну, що ж… — промовив я покірно. — Просіть.

Долорес де Ліма швидким кроком перетнула кабінет і, не привітавшися, дещо театральним жестом кинула на письмовий стіл книжку в яскравій обкладинці.

— Що скажете?

Її обличчя, що було живою рекламою косметики, кипіло обуренням.

Знявши сонцезахисні окуляри, я прочитав назву: «Поріг безсмертя»…

Потім відклав книжку.

Голова боліла так само, дарма що я випив порошок.

— То що ви на це скажете? — повторила сеньйора де Ліма і рвучко сіла в крісло, закинувши ногу на ногу. — Нахабство та й годі!

— Нове видання? — запитав я непевно, марно намагаючись пригадати твори Хосе Браго — список їх зробила мені Катерина.

— Але ж, сеньйоре адвокате! Я бачу — ви взагалі не цікавитесь моєю справою! Адже це новий роман!

Вона зірвалася з крісла, схопила книжку і тицьнула пальцем у напис на обкладинці: «Перше посмертне видання».

— Даруйте. У мене дуже болить голова, — намагався я виправдатись. — То знову щось знайшли? Здається, вже п'ята книжка за три роки?

— Разом з томом оповідань — сьома! І погляньте! Тираж двісті п'ятдесят тисяч! До того готуються переклади.

— Вважають, що вона стане бестселером[1].

— А мені що з того? Це грабіж! Таке багатство!.. Чи знаєте ви, що Варнер екранізує «Сутінки»? А «Дощ» уже поставили тридцять два театри! В Лондоні, Парижі, Москві, Нью-Йорку! Я вже не знаю, що мені робити! Адже це розбій! А ви навіть не познайомилися з цією справою! Вже півроку ми тупцюємо на одному місці! Я не дам обкрадати моєї дитини!

— Справа дуже важка, щоб не сказати… безнадійна. Я вивчав заповіт… Він складений за всіма вимогами закону. Нотаріусові Коста можна цілком довіряти…

Вона нервово сіла в крісло.

— Ну. Й що з того?! Ви сидите склавши руки! Адже Хосе був не сповна розуму! Або ж п'яний… Я певна цього!

Голова не переставала боліти. Я не міг зібрати докупи думок і тому тільки повторив:

— Коста можна цілком довіряти.

— Чому ви захищаєте нотаріуса? Адже ви ведете мою справу! Мій чоловік казав, що коли ви схочете, то все зможете!..

Ця жінка вже мені обридла гірш печеної редьки. І подумати лишень — коли зустрів її вперше, вона здалася мені симпатичною! Хоч і правда — вона таки вродлива і зграбна, дарма що повнява. Але зараз мені було байдуже до її вроди. Голова розривалася з болю.

— Коли ви незадоволені з того, як веду я справу, можете передати її іншому адвокатові, — сказав я сухо.

Сеньйора де Ліма схопилася з крісла.

— Саме тому… — почала вона, але завагалася й сіла знову. — Ви, напевно, мене розумієте? — мовила примирливо. — Я аж ніяк не хотіла сказати, що не довіряю вам. Але для мене ця справа ясна, як божий день. Хосе був алкоголік. Останні роки перед смертю він непросипно пиячив. Хіба людина, хвора на білу гарячку, може відповідати за свої вчинки?

— Медичний висновок не підтверджує цього. Судячи з нього, ваш колишній чоловік помер від раку.

— Байдуже, від чого він помер. Від гарячки чи від раку… Я не наполягаю. Але він міг бути в стані запаморочення, коли складав отой безглуздий заповіт.

— Нотаріус Коста… — почав я через силу.

— Облиште! — не дала вона мені договорити. — Це ж могла бути психічна хвороба! Прихована, давня хвороба! Адже в нього була якась пухлина в мозку… Хіба в такому стані людина свідома своїх вчинків?!

— Саме це ми й спробуємо довести. Проте завдання наше нелегке. Щоправда, в нотаріальних документах зберігається історія хвороби й лікування, але Коста каже, що там немає ніяких підтверджень того, ніби Браго страждав на психічний розлад. Принаймні коли складав заповіт. Я не знаю також, чи вдасться нам довести, що це бувало з ним раніше. Спробуйте знайти свідків. Невже він напідпитку не вчиняв бешкетів?

Я дістав із шухляди ще один порошок і проковтнув його.

Сеньйора де Ліма замислено втупилася в підлогу.

— Це був лихий, самозакоханий чоловік, — сказала вона тихим, погаслим голосом. — Щоб знущатися з жінки, не треба вчиняти бешкетів. Не треба бити. Часом годі… мовчати. Бувало, говориш до нього, плачеш, кричиш… А він — ні пари з уст. Тільки дивиться… А то навіть і не гляне. До того ж нестатки… Жахливі житлові умови. Чи знаєте ви, що за шість років нашого подружнього життя він не пропрацював і року? Ніде не міг нагріти місця! Мій батько тричі влаштовував його на роботу. Добре оплачувану! Але він щоразу її кидав! Якось навіть через тиждень! Він не хотів працювати. Тільки клацав ночами на машинці… Вдень спав або десь тинявся… А потім і писати майже покинув, бо продав машинку. На горілку… А від руки писав неохоче. Зрештою, ніхто й не вчитав би його шкрябанини. А чи знаєте ви, що значить мешкати в одній кімнаті і слухати, як хтось клацає ночами? Голова тріщить!

Машинально слухаючи її звіряння, я забув на мить про біль у голові. Тепер голова заболіла ще дужче. Я сперся на стіл і затулив рукою очі. Наче трохи полегшало.

— І нарешті зник… — тим часом вела далі сеньйора де Ліма. — Одного чудового дня! Навіть не сказав, що йде… Маріо було тоді п'ять років. Я повернулася до батьків. А потім…

— Справу про розлучення порушили ви?

— А що ж мені лишалося робити? Я мусила подумати про майбутнє дитини.

— Одначе Браго хотів забрати у вас сина.

— Так. Але суд не відсудив йому Маріо. Хіба це не найкращий доказ того, що вже тоді Хосе був не при повному розумі?

. — На жаль, ні. В ухвалі суду нічого про це не сказано. Там ідеться про алкоголізм і майновий стан.

Біль, здавалося, поволі вщухав. Якби ще скупатися у ванній…

— Мій теперішній чоловік став для Маріо справжнім батьком. Тільки він… — знов почала сеньйора де Ліма. — А Хосе виявився нікчемою навіть після смерті. Як непорядно вчинив він з оцим заповітом.

— То він справді не залишив вам ніяких рукописів?

Сеньйора де Ліма обурено глянула на мене.

— Невже ви гадаєте, що зараз, коли його книжки й п'єси йдуть нарозхват, я чекала б?!. Яка підступність з його боку! Забрати все, а потім написати в заповіті: те, що належить мені, стає власністю Маріо… Ошукати рідну дитину!

— Він заповів своєму синові також усі свої твори, видрукувані до його смерті, і, здається, п'єсу, поставлену в якомусь театрі.

— Сеньйоре адвокате! Адже його п'єс за життя ніхто не хотів ставити. Однісіньке видання «Сірого полум'я» критика рознесла вщент. Ну й кілька оповідань, які він продав за копійки журналам, — от і все.

— Сьогодні ці твори також піднялися в ціні. А втім, якби ви погодилися…

Вона глянула на мене нищівним поглядом.

— Я ніколи не погоджусь! Як ви взагалі можете про це згадувати! Маріо має право на все, що написав його батько! Я не дозволю обкрадати дитини!

— Звичайно, звичайно. Ми зробимо все, що буде можливо. Однак чи не здається вам дивним, що ваш перший чоловік позбавив, певніше, частково позбавив, спадщини сина, котрого, як випливає з судових документів, дуже любив?

— Це комедія. Він просто хотів помститися мені. Відібрати в мене дитину! Але це йому не вдалося і не вдасться! Навіть після моєї смерті! Він нікого не любив. Тільки себе. Нікого, тільки себе!

— Спробуємо зважити всі можливі повороти справи. Заповіт сформульовано трохи дивно. В ньому конкретно не названо жодного твору, крім отієї відкинутої театром п'єси. Це ж саме стосується й запису на користь інституту імені Бурта, тобто тієї «решти» творів, яких у вас немає і які не були видрукувані за життя автора. Отже, мені сяйнула думка. Спробуйте написати назви і зміст відомих вам, але ще не опублікованих творів Хосе Браго. Ми завіримо список у нотаріуса. Можливо, інститут імені Бурта має ще якийсь із цих творів. Тоді ми спробуємо переконати суд, що спершу він був у вас, а потім зник. Звичайно, ми не звинувачуватимемо інститут у крадіжці, але ваші домагання тоді будуть хоч якось, обгрунтовані.

— Я спробую пригадати, — не дуже впевнено відповіла сеньйора де Ліма. — Змісту я майже не пам'ятаю, але назви… А втім, Маріо пам'ятає краще за мене. Хосе читав йому свої твори.

— Вашому синові було тоді п'ять років…

Вона збентежилась.

— Вони зустрічалися пізніше, зрідка…

Голова знову заболіла. Ні, таки треба кінчати розмову.

— Отже, нам не залишається нічого іншого, як чекати.

На обличчі моєї клієнтки промайнула тінь тривоги.

— Не дуже це мене влаштовує…

— Розумію, але що вдієш, — сказав я підводячись.

— Бачте, — почала вона, мовби вагаючись. — Я не знаю, чи з цього щось вийде… Скажу вам щиро: назви і зміст усіх видрукуваних творів, на які претендує інститут Бурта, не були відомі ні мені, ні моєму синові.

Я був ошелешений, але цієї миті не міг проаналізувати фактів.

— Ну, що ж? Подумаємо… — ухильно відповів я.

Я вважав, що розмову закінчено. Але клієнтка ще не збиралася йти.

— Бачите, — знову вагаючись почала вона. — Діючи так, як досі, ми, здається, ніколи не досягнемо мети… І, знаєте, в мого чоловіка виникла… підозра.

— Підозра?

— Авжеж. Припустимо навіть, що заповіт має законну силу і що Хосе був при здоровому глузді. Але які в нас є докази, що він помер своєю смертю?

Мені нарешті урвався терпець.

— Ви хочете звинуватити інститут Бурта, всесвітньо відому наукову установу, в убивстві? Це дурниці! Такій поважній установі не потрібні ті кілька десятків чи навіть сотень тисяч…

— З цих сотень скоро виростуть мільйони!

— Але кому могла бути вигідна смерть молодого, невідомого письменника?

— Факт залишається фактом: чималі суми пливуть і пливуть до інститутської каси, а нові твори, які виходять щороку, з'являються з таємничого посмертного портфеля, що знаходиться в Боннарда. А Хосе ж помер… саме в клініці інституту Бурта. Там його лікували, а він із вдячності за турботу заповів їм свої твори, котрі тоді нічого не були варті. На жаль, хвороба була смертельна, — глузливо провадила вона далі. — Рак, проти якого ще сьогодні немає ліків. Зрештою, інститут і не спеціалізується на лікуванні злоякісних пухлин… І ось після смерті пацієнта сам великий професор Боннард зацікавився спадщиною невідомого графомана, яку той передав інститутові, і, використовуючи свій вплив, робить із нього великого письменника. І ви хочете, щоб я в це повірила! До того ж виявляється, в заповіті є застереження, за яким Боннард стає єдиним опікуном мого сина — коли Маріо Браго захоче скористатися плодами письменницького доробку свого батька. Ясна річ, це нікому не здається дивним…

Я не розумів, куди вона хилить.

— Ви, напевно, самі не вірите в те, що кажете? Звинувачувати професора Боннарда? Це абсурд!

— Одначе я прошу вас, сеньйоре адвокате, вивчити цю обставину. Адже ексгумація[2] дозволяється? Можна зробити розтин. Отруту вдається виявити навіть через багато років.

— Це нісенітниця! Ми тільки скомпрометуємо себе.

— Ви гадаєте, що спеціалісти з інституту Бурта не залишили слідів?

— Ні, я взагалі вважаю, що про вбивство не може бути й мови. Хосе Браго помер од раку!

— Хай так. Але я хочу впевнитися в цьому. У мене є підстави підозрювати, що було вчинене вбивство, — закінчила сеньйора де Ліма з притиском.

Мене здивував її рішучий тон.

— Не розумію.

— У той час, коли вас гризли ваші адвокатські сумніви, ми постаралися ближче зацікавитися інститутом. Од людей, яким цілком можна довіряти, ми довідалися: на бідолашному Хосе професор Боннард робив якісь… експерименти.

— Напевно, до нього застосовували нові лікувальні засоби. Хосе Браго був у безнадійному стані, а в таких випадках — за бажанням хворого — це допускається.

— Можливо… Можливо… Проте я наполягаю на ексгумації! Чи візьметеся ви за цю справу? Чи, може, мені доведеться шукати нового адвоката? Я дуже б не хотіла…

— Я подумаю.

— Але я прошу…

Я відчував — ця вперта жінка не піде, поки я не згоджуся.

— Гаразд, — через силу промовив я. — Я візьмуся за цю справу. Де похований Хосе Браго?

— У Пунто-де-Віста. Це невеличке село за шість кілометрів од інституту Бурта. До речі, мій брат, Естебан Альберді, служить там парафіяльним священиком…