Поріг безсмертя

VII

Ми саме довечерювали, коли до їдальні зайшов кремезний чоловік, з вигляду схожий на боксера, і, зупинившися за кріслом да Сільва, щось сказав йому на вухо.

Катерина, що сиділа біля господаря, урвала на півслові розповідь і запитливо глянула на нього.

— Даруйте, але є новини про Маріо, — пояснив да Сільва. — Чверть години тому його бачили за два кілометри від селища.

— Ваша розвідка працює блискуче! — грайливо засміялася Катерина.

— Ми застосували дуже простий метод, — відповів господар, не ховаючи задоволення від похвали. — Селище лежить на згині річки, яку перетинає шосе. Щоб дістатися до селища з півночі, треба перейти міст за кілометр од нього. Ми зміркували, що навряд чи Маріо переходитиме річку вбрід — тож і надумали стежити за мостом. Місяць зараз уповні, видно довкола, і не важко помітити з поблизьких кущів, хто переходить. А втім, я сподівався, що Маріо добиратиметься попутною машиною, і наказав своїм людям оточити відтинок шосе між мостами.

— З вас, мабуть, був чудовий командир, полковнику, — здивовано сказала Катерина, але мені здалося, що в її голосі забриніла іронія.

— Не з найгірших, — кивнув да Сільва. — Під час операції під…

— Чи вам не пора вже їхати, сеньйоре адвокате? — нетерпеливо урвала сеньйора де Ліма.

— Сеньйорові не пізно буде вирушити за п'ятнадцять хвилин, — промовив господар діловим тоном. — Може, вип'ємо ще?

— А коли Маріо… — знову почала Долорес, та да Сільва жестом зупинив її.

— Не хвилюйтесь, моя люба. Все йде так, як ми й передбачали. Саме тому найкраще буде, коли сеньйор адвокат приїде до Альберді не раніше за Маріо, а після нього. Я побоююсь, що коли Маріо застане у священика чужого або, ще гірше, помітить, що за ним хтось стежить — він може сховатися де-небудь у селі або в саду поблизу церкви.

— Я гадаю, найліпше буде, коли сеньйорина Далі поїде зі мною, — сказав я.

— Звичайно! Я їду з тобою, — підхопила Катерина.

Сеньйора де Ліма не приховувала невдоволення.

— Мені здається, це безглуздо… Ви залишитеся з нами, — сказала вона різко. — Вранці я вас одвезу…

— Я їду! — рішуче повторила Катерина.

— Іду зараз же!..

— А може, все-таки… — почав да Сільва, але я не дав йому договорити.

— Сеньйорина Далі може стати у великій пригоді… Не забувайте, що Маріо бачив її в інституті і знає, що вона була знайомою його батька…

— Не знаю, чи пам'ятає він її. Це було так давно. Стільки років… — промовила де Ліма, знизавши плечима.

— Згадає. А цей начебто незначний факт може мати велике значення. Адже йдеться про те, щоб здобути довіру хлопця.

— Саме так. Треба їхати, — підхопила Катерина.

— Ну, а ти якої думки? — мовила Долорес до господаря.

Да Сільва мовчки дивився на Катерину. Було видно — він вагається.

— Я дуже хотів би, щоб сеньйорина лишилася, — проказав він лагідно. — Скажу відверто: я мав надії на цей вечір… Але… мабуть, ви маєте рацію, — повернувся він до мене. — Шкода… — додав, зітхнувши.

— Гадаю, ми ще побачимось, — сказала Катерина, чарівливо усміхнувшися.

Я був сердитий на неї, але намагався це приховати.

— Якщо ваша ласка, — вклонився да Сільва. — Моя вілла завжди до ваших послуг, — трохи патетично мовив він.

Ми підвелися з-за столу. Господар і Долорес де Ліма провели нас до машини.

— Поставте машину на майдані біля колодязя. Так буде краще, — порадив мені наостанок да Сільва.

Ми рушили. Місяць справді світив дуже ясно, і я міг їхати, не вмикаючи фар.

— Чого це ти так із ним кокетувала? — дав я волю гніву. — Могла б собі вподобати когось кращого. Це ж старий дідуган!

— Зате справжній джентльмен… А профіль — ну чисто тобі римський сенатор!..

— Я не думав, що…

— Ну й дурненький же ти! — вона знову засміялася. — Я чудово побавилась.

— Я це бачив!.. — дедалі дужче злостився я.

— Нічого ти не бачив! Не думай, що я п'яна. В голові трохи шумить, та й годі. Хіба ти не завважив, що я кепкувала з нього?

Моя злість ураз де й ділася.

— Але ти могла б бути стриманішою, — промовив я трохи згодом.

— Я знала, що робила!

— Не розумію.

— Да Сільва тут — основна пружина. Сеньйора де Ліма та її чоловік — всього-на-всього маріонетки в його руках. Тепер ти розумієш?

— Ні, не розумію. Адже справа з заповітом Браго…

— Це тільки приключка, — перебила вона мене на півслові. — Річ тут зовсім не в смерті Браго, заповіті або взагалі прагненні з'ясувати істину. Це гра, в якій ставка значно вища. Не знаю ще, яка вона, але відчуваю це серцем… Атака да Сільва спрямована на інститут. Навіть особа Боннарда не має тут значення, хоч це, напевно, найгрізніший його суперник. Зрештою, найімовірніше, що да Сільва не діє на свій страх і риск. Ти можеш мені сказати, хто володіє тутешніми плантаціями?

— Якесь акціонерне товариство або концерн.

— Ти мусиш дізнатися напевне. Це дуже важливо. І раджу — будь обережний. Не дуже вплутуйся в цю аферу.

— Ти мене лякаєш, — сказав я напрямки. — Але звідкіля такі підозри? Що тобі казав да Сільва? Це було тоді, як він показував магнолії?

— Авжеж. Він пробував вивідати, що я знаю про нейродин. Мушу зізнатися — робив це вміло.

— І що ж ти йому сказала?

— Все, що… відомо офіційно. До того, щиро кажучи, я й сама знаю не набагато більше за нього, а може, й менше. Але я не стала його розчаровувати.

— Не сподівався від тебе, що ти здатна на таку гру. Я гадав — він закрутив тобі голову…

— Мені треба буде якнайшвидше побачитися з Боннардом. Аби за інститутом не стежили і про все відразу не дізнався да Сільва, ти відвіз би мене туди ще сьогодні.

— Не вимагай від мене нелояльності до сеньйори де Ліма та її чоловіка. Вони мені довіряють. Спершу я мусив би офіційно відмовитись…

— Це відпадає. Вони відразу збагнули б, у чім річ. Тепер тобі не можна відступати. Нехай думають, що ти працюєш на них. Тільки ти повинен бути обережний.

— Ти вимагаєш од мене забагато. Це суперечить адвокатській етиці. Я з тих людей, що…

— Розумію, — квапливо перебила Катерина. — Хай буде й так. Я не вимагаю від тебе нелояльності до подружжя де Ліма. Будь тільки пильний.

— А ти не перебільшуєш? Що з того, що він розпитував про нейродин? Кожний може цікавитися…

— Ти пам'ятаєш початок путчу проти Дартеса? Це й є той самий полковник да Сільва…

— Той, що намагався заарештувати Дартеса? Звідкіля ти знаєш?

— Він сам мені розповів.

Машина зараз бралася вгору дорогою, що бігла узбіччям горба поміж хатинками селища.

— Ти небезпечна жінка… — промовив я з повагою.

— Ти мав би давно вже це знати. Майдан перед церквою був безлюдний.

Мешканці селища рано вкладалися спати. Лише в одному вікні — в будинку крамаря — горіло бліде світло.

Я поставив машину біля колодязя, як порадив да Сільва. Місяць яскраво освітлював сходи і білий фасад церкви. Тільки з правого боку кілька невисоких дерев кидали короткі пошматовані тіні.

— А якщо Маріо вже десь тут поблизу? — прошепотіла Катерина. — Якщо він нас помітить або вже помітив…

— Що вдієш. Ховатися не будемо.

— Звичайно.

Довкола панувала тиша, яку порушував лише далекий собачий гавкіт. Ми піднялися сходами нагору й, зупинилися коло бічної хвіртки. Я натис на клямку. Клямка брязнула, і хвіртка, неприємно скрегочучи завісами, відчинилась.

Йти садом, який потопав у темряві, було не дуже приємно. Мені здавалося, що за кожним деревом чи кущем хтось причаївся. Те саме, напевно, відчувала й Катерина, бо притулилася до мене, і ми йшли мовчки, чекаючи, коли це скінчиться. Нарешті проминули обгорілі стіни попівства і в глибині алеї помітили світло в вікнах будиночка Альберді.

Лампа, що горіла в кімнаті, кидала яскраву смугу на грядку квітів під вікном та поблизькі кущі. Але на ґанку панував морок, ледь розсіюваний кволим відблиском світла в віконці над дверима.

З будиночка не долинало жодного звуку.

— Може, Маріо ще немає… — прошепотіла Катерина.

— Гадаєш, нам треба зачекати?

— Мабуть, не варто. Якщо він нас помітить…

Я зійшов на ґанок і обережно постукав. За дверима панувала тиша.

— Можливо, не почули. Постукай дужче.

Я кілька разів грюкнув у двері. Глухе відлуння розляглося, напевно, далеко по саду.

Але й цього разу всередині будиночка нічого не зворухнулося. Якщо Маріо не встиг іще дістатися сюди і був десь поблизу, стукіт міг його насторожити.

Я взявся за ручку й натиснув на неї. Двері піддалися.

— Можна? — спитав я, зупиняючись на порозі, але мені відповіла тиша.

Я пройшов через темні сінці і став у дверях кімнати. Вона була порожня. На письмовому столі, біля розгорнутої книжки, стояла склянка з чаєм. Я підійшов до столу і помацав її. Вона була ще тепла.

— Ну, що?.. — почув я позад себе голос Катерини.

— Альберді вийшов звідсіля недавно.

— Можливо, його раптово покликали до хворого…

— Може… Або ж… вийшов з Маріо.

— Не видно, щоб хлопець був тут…

— Що робитимемо? Катерина роздумувала.

— Треба почекати, — відповіла трохи згодом. — Але ситуація трохи ускладнюється. Якби ми обох їх застали вдома, все було б гаразд, а так… Чекати тут у кімнаті? Незручно — схоже на засаду. Ждати біля будинку? Безглуздо. Вертатися? Ще гірше.

— То який же ти пропонуєш вихід?

— І так погано, і так негаразд. Нумо, розкинь розумом!

— От я й думаю… Передусім, чи справді нам слід боятися, що Маріо, побачивши мене, знову спробує зникнути?..

— Не знаю, але враховувати це треба.

Мені раптом сяйнула думка.

— А що ти скажеш на таке? Ми залишимося тут обоє, але в певний момент на сцені з'явишся тільки ти. Зачекаєш на ґанку і, побачивши їх, вийдеш назустріч. Якщо Маріо тебе впізнає, все буде гаразд.

— Ти гадаєш — вони вже зустрілися?

— Цілком можливо. Не виключено, що саме цієї миті вони на кладовищі.

— Зараз, уночі?

— Сьогодні річниця смерті Хосе Браго. Маріо схоче провідати батькову могилу. Вдень це може бути ризиковано. А лампи вони не погасили, аби люди да Сільва думали, що священик дома…

— Ти, далебі, маєш рацію, — схвально кивнула Катерина. — Ну, то я виходжу, а ти лишайся тут.

— Тільки ж далеко не відходь.

— Звичайно. Я сяду на лавочці біля ґанку.

Я сів у крісло і мимоволі потягся до книжки, що лежала на столі. Це була якась філософська праця, на берегах змережена помітками і приписками олівцем. Я відклав книжку й мимохіть глянув на вікно. Цієї миті я збагнув, що отут, коло столу, мене напевно добре видно знадвору.

Я підвівся і вийшов у сінці. Крізь зачинені двері не долинало жодного звуку. Я вслухався в тишу, надаремно силкуючись вловити хоч якийсь шерех.

Так минула хвилина, можливо, дві… Праворуч од входу, біля єдиного в сінях вікна, стояла сільська піч, у кутку — простенький умивальник. Ліворуч я помітив прочинені дверцята. Це була комірчина, тісна, але добре обладнана. Очевидно, служниця Альберді вміла дбати про його минущі потреби.

На ґанку рипнула дошка. Хтось, напевно, Катерина, спускався або обережно підіймався дерев'яними сходами. Потім я почув слабий звук кроків по стежці, і знову залягла тиша. Я сподівався почути голоси, але з-за дверей і вікна, заслоненого лише сіткою від комах, до мене не долинало жодного звуку.

Час спливав, а Катерина не поверталась. А можливо, вона взагалі не пішла й чекає десь біля будинку.

Я охоче вийшов би на ґанок, але усвідомлював — цим можна все зіпсувати. Так минуло ще п'ять, потім десять хвилин… Я починав хвилюватись.

Зненацька в двері тихо постукали. Я вже потягся до клямки, коли зміркував, що це не Катерина і не Альберді.

Клямка ворухнулась. Хтось перевіряв, чи замкнені двері. Це, напевно, Маріо. Якщо він застане мене тут…

Я сховався в комірчині. За мить крізь шпарину непричинених дверей побачив струнку постать хлопця в темній спортивній куртці й вузьких штанях. Він був цибатий і скидався скорше на зависокого дванадцятирічного хлопця, ніж на юнака сімнадцяти літ.

Маріо зачинив двері і, не зупиняючись, пройшов просто до кімнати. Переступивши поріг, він став і, мабуть, упевнившись, що священика немає, позадкував, але, хвильку повагавшися, квапливо підійшов до вікна й запнув завісу.

Тепер при яскравому світлі я бачив його добре. Він мав довгобразе смагляве обличчя, а трохи кучерявий чуб виказував — у його жилах тече негритянська кров. Катерина згадувала якось, що мати Хосе Браго була мулатка.

Маріо сів у крісло біля письмового столу, однак потім підвівся і вийшов у сіни.

Я відчув, як краплини поту зрошують моє чоло. Ану як він загляне в комірчину… На щастя, Маріо знову повернувся до кімнати, але пройшов у ліву її половину, так що я не міг його бачити. Рипнув стілець. Отже, він сів до столу. Тепер можна непомітно вибратися з будиночка.

Поволі й обережно я почав одчиняти двері комірчини, напружено вслухаючись у тишу.

Я був уже в сінях, коли надворі залунали кроки — спочатку на стежці, а потім на ганку. Я мерщій позадкував у комірчину й причинив за собою двері.

Майже тої самої миті вхідні двері грюкнули, і в сіни зайшов священик Альберді.

— Маріо! — гукнув він з порога.

— Я тут, дядечку, — тихо обізвався хлопець.

Альберді зайшов до кімнати.

— Де ти подівся? Я тебе шукав…

— Тихіше! Будь ласка, говоріть тихіше, дядечку.

— Чому? — здивувався священик.

— Хтось крутиться біля будинку… Я не хочу, щоб мене бачили.

— Ти, либонь, надміру вразливий. Може, то якийсь собака…

— Я бачив… По саду вештаються люди. Напевно, від да Сільва. Хіба ви не бачили на кладовищі, як ворушилися кущі? Тому я й залишив вас… Але й тут, коло будинку, теж крутяться… Я бачив жінку…

— Мабуть, Ноку?

— Ні. Це була не селючка. Вона чекала на ґанку, але я її обманув.

— Що ти кажеш? Я ніде нікого не бачив…

Одначе Альберді, певно, не злегковажив словами хлопця, бо вернувся в сіни й зачинив двері на засув.

— Спершу вмийся, — промовив він, заходячи знову до кімнати. — Ти брудний, неначе повзав по канавах. Пам'ятаєш, де умивальник?

— Пам'ятаю.

Я квапливо відступився, причиняючи двері. Трохи згодом почувся брязкіт посуду і плюскіт води в глибині сіней.

Священик метушився по кімнаті.

— Спатимеш на розкладачці. Вона на горищечку… Колись… ще твій батько на ній спав…

Плюскіт ущух.

— Справді?!

— Він жив у мене кілька місяців… Ти ж знаєш…

Якусь мить вони мовчали. Альберді пересовував столика.

— Дядечку… — невпевнено промовив Маріо.

Альберді підійшов до порога.

— Слухаю. Що скажеш, хлопче?

— Нічого особливого. Я думав, що…

Маріо раптом замовк.

— Мені можна взяти ще води?

— Візьми, візьми. Я зараз принесу рушника.

Знову забряжчав посуд і заплюскотіла в сінях вода.

— Ти, мабуть, голодний? — сказав Альберді.

— Дякую… Не дуже…

— Попоїж, попоїж. Ось тобі рушник. Води малувато. Мотор зіпсувався, і бак на горищі порожній. Я ж не розуміюсь на механіці. Та зрештою, це байдуже. З мене годі того, що накачає старий Лукас.

Плюскіт води стих. Чути було тільки метушню Альберді в сінях.

— Може, з'їси печені?.. — пролунав його голос коло самісіньких дверей комірчини.

Я був майже впевнений — зараз він мене побачить.

— Дякую… Я справді не голодний, — відказав Маріо.

— Хлопче, хлопче, що ти кажеш? Коли я був у твоєму віці… — пробурчав Альберді, відійшовши од комірчини.

— Мені конче треба з вами поговорити…

— Аякже. Поговоримо… Але пити тобі напевно хочеться. Нока приготувала чудовий напій… Скуштуєш?

— Так, дядечку. Але спершу я хотів би поговорити…

— Чого це тобі так загорілося? Ну, ну, признавайся, — кинув священик не дуже суворо. — Чи ти часом не втік із дому?

— Ні! Я був біля моря… В Плайя-де-Оро.

— На екскурсії? Зараз? А школа?

— Я поїхав туди не з доброї волі… Це мама і де Ліма з лікарем так вирішили. Щоб я спочив, — додав він із відтінком іронії в голосі.

— Ти хворів? Довго?

— Та… Нічого я не хворів. Коли хочете знати, то я й справді втік. Але з санаторію. Це не для мене.

Вони пройшли до кімнати.

— Мати знає, що ти тут? — запитав священик уже трохи суворіше.

— Якби знала — мене б тут не було! — роблено засміявся хлопець. — Я ще вчора пробував до вас дістатися… Але, на свою біду, наскочив на людей да Сільва. Та я їм не дався!.. Я не збираюсь повертатися ні в Плайя-де-Оро, ні додому! Якщо вам це не подобається, то я піду!

Залягла тиша. Я почув, як дзенькнула склянка і рипнув стілець.

— Ніхто тебе не гонить, — відповів по хвилі Альберді. — Але матір треба повідомити, бо вона шукатиме тебе.

— Робіть, що хочете. Додому я все одно не повернуся!

— Я гадаю, нам удасться влаштувати так, щоб ти кілька тижнів перебув у мене. Однак чому ти не повернешся додому?

Маріо не квапився з відповіддю. Я прочинив двері ширше й побачив у кімнаті Альберді, що сидів за столом.

— Це не мій дім. А зрештою… — почав хлопець і затнувся на півслові.

— Ти мав якісь прикрощі?

Проте Маріо не схильний був говорити відверто.

— Не журися, хлопче. Все владнається! — підбадьорливо мовив Альберді.

— Мені все одно. Ви мені скажіть, але тільки щиро, що ви думаєте про мого батька? — немовби долаючи якийсь внутрішній опір, нарешті видушив із себе хлопець.

Альберді непевно глянув на небожа.

— Ти ж знаєш… Він був прекрасний письменник…

— Я не про те. Я хотів би знати, що він був за людина? Бачте… я… батька… пам'ятаю… Добре пам'ятаю… але, власне, з одного тільки боку. Батько завжди був до мене дуже добрий… І дуже мудрий!.. Наймудріший… Таким і лишився в пам'яті… Але я ж тоді був малий. Багато чого міг не помічати. Навіть не хотів помічати… Саме тому, що я його любив! Ну скажіть, який він був? Невже й справді злий? Пияк, егоїст?

— Що тобі відповісти? — сказав Альберді, поволі добираючи слова. — Я не приховуватиму. Коли ми познайомилися, він справив на мене приємне враження. Потім він, здається, дуже змінився, але я в той час його не бачив. Коли ж, нарешті, за два роки до смерті він приїхав сюди, то був уже хворий… Нервово виснажений… Він страждав од безнастанного головного болю… Безперечно, твій батько був людина незвичайна, але водночас важка в повсякденному житті. Не тому, що він був, скажімо… надокучливий, нестриманий чи егоїстичний. Наскільки я знаю, з ним було тяжко передусім тому, що він вів ненормальний спосіб життя. Крім того, він відзначався повною безпорадністю в побуті. Звичайну, нормальну роботу вважав гаянням часу. Ніколи не працював довше, ніж кілька місяців. До того ж був упертий не менше, ніж твоя мама, і за всяку ціну намагався довести свою правоту.

— А це правда, що він з вами сварився?

— Перебільшення. Ясна річ, ми вели досить запеклі, можна навіть сказати, бурхливі суперечки. Але це стосувалося філософських проблем. Адже ти знаєш, що твій батько був, на жаль, невіруючий… Розбіжностей в думках у нас було безліч!.. — Альберді на. мить замовк. — Це правда. Він був упертий! — промовив ніби сам до себе. — Упертий до кінця…

— А мама його колись любила?

Священик довго мовчав.

— Ну, мабуть. Ні, напевно, напевно. Інакше не вийшла б за нього заміж. І він її любив… По-своєму.

— А пізніше? Коли я був маленький? Коли мама пішла…

— Я ж тобі казав, що не бачив у той час батька. Коли хочеш знати, то я завжди був проти розлучення. І не тільки тому, що я — священик. Але не будемо судити людей надто нерозважливо. Та й до того ж власних батьків…

— Мама батька не любила! І навіть ненавиділа! — вибухнув хлопець.

— Маріо! Як ти можеш так говорити?! — докірливо вигукнув священик. — Люди часто сваряться, але це не завжди означає, що вони ненавидять одне одного.

— Не в тім річ! Вони не сварилися… Батько ніколи не кричав… Та й мама, бувало, хіба що спересердя щось скаже, та й годі. Але вона не любила батька. Я знаю це напевно. Я маю докази.

Рипнув стілець. Священик підвівся і підійшов до вікна.

— Що ти, хлопче, можеш знати… — почав він лагідно. — Ти пам'ятаєш тільки те, що діялося у вас вдома перед розлученням. Потім — суд… новий дім… А перш ніж ти з'явився на світ, вони любили одне одного… Оце розлучення… Твої батьки тяжко завинили… Не лише перед богом, а й перед собою, і перед тобою… Ти питаєш, чия це була провина? Материна чи батькова? Напевно, обох! А чия менша, чия більша — хто це може знати? Ніхто не перевіряв чужого сумління… А навіть якби… Та ти, дитино, не засуджуй своїх батьків. Не треба.

— Це не так, як ви кажете! — вигукнув Маріо. — Не так! Я їх не засуджую. Але докази насправді є. Ви кажете, що мама колись любила батька і тільки згодом розлюбила. Та хіба можна зневажати того, кого любиш?

— Зневажати?! Звідкіля ти це взяв?

— Ви кажете, що батько — людина незвичайна, що це було помітно навіть тоді, коли він не був відомий. Значить, ви це бачили, відчували… А чи можливо, щоб мама цього не бачила, якщо вона справді його любила? Мама ж ніколи не вважала батька незвичайною людиною. Лише після смерті, коли всі про нього заговорили… вона змінила свою думку. А тоді вона завжди вважала, що батько ледащо, що він зазнається, що він для неї тягар…

— А ти гадаєш — він не був тягарем? — серйозно запитав Альберді. — Адже протягом кількох років, аж до отого нещасного розлучення, працювала тільки вона. Ніби не можна було знайти роботи…

Грюкнуло відсунуте враз крісло.

— Маріо!!!

Довго панувала тиша. Нарешті я почув голос хлопця, але змінений, глухий:

— Формально ви маєте слушність! І я не засуджую мами за те, що вона часом докоряла батькові або в чомусь його звинувачувала. Не про те йдеться. Якщо любиш когось по-справжньому, то віриш у нього… А мама ніколи не вірила в батька… Не вірила в його талант… Вона навіть не цікавилася тим, що він пише. Не знаю, чи прочитала вона за життя батька хоч один його твір до кінця. Вона вважала, що він марнує час, та й годі!

— Не ображайся, любий мій, але ти ще надто молодий і дивишся на все трохи спрощено. Цінувала мати батьковий талант чи ні — аж ніяк не доказ того, любила вона його чи не любила. Я б навіть побоявся вжити таке слово, як «зневажала». Вона просто не розумілася на цьому. Не зуміла помітити його таланту… Та й чого дивуватися, коли багато критиків, навіть відомих, теж цього не побачили!

— Але ж найближча людина — дружина!

— Ні, мій любий. Це не так просто. Можна знайти безліч аналогічних прикладів в історії… Сократ, Руссо, римський цезар Клавдій… Хто знає, може, саме зблизька важче розгледіти велич?.. Я сам, признаюся щиро, до смерті твого батька не прочитав нічого, геть нічого з того, що він написав. Тільки коли він став відомий… Признаюся, я теж був сліпцем.

— Але ви кажете, що вже тоді вважали батька незвичайним.

— Так. Це правда. Твій батько справив на мене дуже сильне враження. В безпосередній розмові… Та це не означає, що я відразу побачив у ньому генія. Людина може бути по-різному незвичайна…

— Ви навмисне говорите так, аби довести мені, що мама мала право не вірити в батьків талант. Але ж од невіри до цілковитої зневаги, здається, далеко?.. Напевно, є різниця між цими поняттями? Якби ви знали… — він зненацька замовк.

— Ну, що я мав би знати?

— Та, нічого…

Маріо підійшов до дверей. Спершись на одвірок, він довго стояв нерухомо.

— Що сталося, Маріо? — почав Альберді. — Прошу тебе, будь зі мною відвертий!

— Ні, ні. І не питайте…

— Ти можеш нічого не казати, коли не хочеш. Я спитав лише тому, що ти сам почав… Часом краще поділитися з кимось своїми турботами…

— Ні! Ні! Я не можу. Не те, щоб я не хотів вам сказати. Але я не можу!.. Я присягнув, що не скажу. Нікому!

— О, раз присягнув — не кажи. Але, сподіваюся, ця присяга нікому не завдасть шкоди?

— Шкоди? Присяга? Ця — напевно ні! А шкода? Коли говорити про шкоду взагалі, то вже запізно!.. — роблено засміявся Маріо. — Щодо грошей, гадаю — вже тисяч чотириста-шістсот, а може, й мільйон дідько взяв… Але що таке гроші? І хіба можна це взагалі оцінити в грошах?..

Альберді підійшов до небожа й обійняв його за плечі.

— Так не можна… Треба опанувати себе, — мовив він тихо.

— Я знаю, — Маріо нервово стенув плечима. — Але… в мене немає нікого. Я сам… Дозвольте мені залишитися у вас.

— Авжеж. Я завтра ж напишу мамі, що ти якийсь час побудеш у мене. Тут спокійніше. Спочинеш. Побалакаємо. Забудеш про неприємності…

— Це не легко.

— Знаю. Звичайно, не легко. Але тут, у селі, людина живе ближче до природи, а отже, і ближче до творця. Тут легше помітити, які мізерні всі наші життєві клопоти, навіть найбільші… Бо що ми на цій землі? Що наші діла?.. Я теж колись дивився на світ отак, як і ти. Мені здавалося, що всі змовилися проти мене, що ніхто мене не розуміє. А коли глянути на це сьогодні… Найважливіше — нікого не кривдити… Мати чисте сумління і самому вміти прощати.

— Прощати? Легко сказати. Зрештою, я ні до кого не маю претензій. Але є кривди, яких не можна поправити! І про це не легко забути. Наприклад, кривди, заподіяні комусь після смерті…

— Якщо людина, яку скривдили, померла, то й тоді не все ще втрачено. Якщо кривдник по-справжньому, щиро покається — бог напевно простить, отже, простить і небіжчик.

Маріо зненацька підвів голову.

— Скажіть мені, дядечку, але тільки щиро, — промовив він із притиском. — Ви вірите в усе те, що кажете? В оцього бога і в його справедливість?

— Вірю! — поважно відповів священик. — А ти не віриш? — спитав він сумно.

— Я не знаю. Я нічого не знаю!.. До того, як мама вдруге вийшла заміж, ми два роки мешкали в дідуся й бабусі. Я був тоді ще хлопчиськом. Бабуся ходила зі мною до церкви. Спочатку це було мені цікаво. Але до часу. Згодом мені набридло. Потім, коли я підріс, то часто говорив про релігію з товаришами. Багато з них вірили, дехто — ні. Та це не означало, що ті, які найчастіше ходили до церкви, були кращі за інших. Я питав себе: кому потрібна оця віра? Був час, коли я сам, з доброї. волі почав ходити до церкви. І багато читав. Навіть вашу книжку. Я хотів знайти відповідь… Гадав, що знайду її в працях теологів. Але не знайшов. Все це тільки слова, за якими нічого немає…

— Тоді ти й написав мені отого листа?..

— Ні. Це було раніше. Років через три після смерті батька. Я навіть пробував писати на цю тему філософське дослідження. Спершу за… а потім проти бога і його справедливості… Це смішно, правда? Мені минав тоді тринадцятий рік…

— Ну що ж? Очевидно, не знайшлося нікого, хто спрямував би тебе на шлях істини. В такому віці людина часто відчуває себе самотньою в світі, якого не розуміє. Одначе ти пізніше повернувся до цього. Ти писав мені.

— Так, але йшлося зовсім про інше…

— Бачиш… Самого читання не досить. Треба вірити. Щоб побачити в світі те, що справді від бога, потрібна його ласка.

— Слова, та й годі. Ви мені, напевно, ще скажете, що коли когось скривджено, то бог йому віддячить… Що й страждання можуть бути ласкою божою для тих, хто їх зносить. Що це випробування… Але коли людину скривджено вже після смерті? Що, і за таку кривду бог карає?

— Не розумію, — в голосі священика звучав подив. — Ти маєш на увазі той випадок, коли топчуть пам'ять померлого? Паплюжать його, чи як?

— Не зовсім… Але щось схоже на те. Що з цього приводу каже релігія?

— Звичайно… такий вчинок — гріх. І бог за це справедливо карає.

— Ну гаразд. Уявімо собі, що когось навіть спіткає кара за життя. Що заподіяна кривда обернеться проти тих, хто її вчинив. А коли вони не можуть цієї кривди поправити? Або навіть не хочуть?

— Я не дуже тебе розумію. Адже якщо їх спіткала кара — це і є справедливість божа. А якщо вони не хочуть зрозуміти застереження — тим гірше для них. Бог дав їм можливість, а вони не скористалися з неї. Тим більший їхній гріх, і коли не за життя, то після смерті їх спіткає кара.

— Після смерті… після смерті… — Маріо нервово заходив по кімнаті. — А звідкіля ви знаєте, чи є що-небудь після смерті? Чи є там якась справедливість?

— Вірю! Я вірю святому письму, вірю Христосу, вірю також власному розумові… І не вірю, що дух — тільки витвір матерії, електричний струм, який надходить з мозку, і хімічні зміни його речовин. Не знаю, чи ти правильно мене розумієш? Та невже ти не відчуваєш сам, що ти існуєш і що це існування аж ніяк не зв'язане ні з твоєю рукою, ні з ногою, ні з серцем чи головою, а є взагалі! Це існування — над тілом! У ньому і поза ним! І оце «щось» має загинути, піти в небуття, коли вмре моє тіло? Ні! Це безглуздя!

— Ну, а роботи, автомати, обчислювальні машини?

— Подумай, дитино: що таке оці штучні розуми? Лише імітація мозку! Вчені самі так кажуть! Найвидатніші матеріалісти! Тож чи маємо ми якісь підстави твердити, що машини мислять? Що вони роблять те саме, що й люди? Іграшкове цуценя теж ходить, але хіба це означає, що воно живе? Це всього-на-всього машини, складніші за ті, про які напевно ніхто не зважився сказати, що вони живуть і мислять. Це абсурд! — розпалювався він дедалі дужче. — Тільки люди, звірі, рослини наділені життям. Так! Наділені! І наділив їх творець! Не випадково це слово вживають навіть кібернетики. Людина ж — найгеніальніший витвір творця! її чутлива й мисляча душа, її розум і незалежна воля наділені надприродною, що осягає вершини абстракції, здатністю спілкування з богом, наділені свідомістю свого існування! Здатністю вирізняти те, що відповідає його волі, від того, що суперечить їй. А хіба дар сумління — це не божий дар? Чи може, приміром, штучний мозок мати сумління? Таких прикладів я міг би тобі навести сотні. Я думав над цим роками. І відповідь єдина: душа — це не те саме, що тіло. Вона зв'язана з тілом, але може існувати й незалежно. Душа наділена найціннішою частиною того, що є в її творця, — вона безсмертна!

— То виходить, душа живе після смерті? Що ж, власне, з нею діється? Де вона перебуває?

— Ти питаєш про загробне життя?

— Атож.

— Людська душа — це духовна субстанція. Вона не складається ні з яких частин, вона неділима. Однак душа — неповна субстанція. Тільки вкупі з тілом душа — це сама людина. Матеріальні чинники можуть діяти на душу через тіло, передусім через мозок. Проте ця залежність викликана лише умовами, існування яких, до речі, не є причиною існування душі. Ось тому в момент смерті душа покидає тіло. Тіло розкладається, але душа, як матеріальна субстанція, не гине. Після смерті вона постає перед судом божим, який вирішить її довічну долю. Зі смертю кінчаються земні діяння. Справедливий не може грішити, несправедливий — спокутувати своїх гріхів. Отже, душу чекає рай або пекло. Вирок оголошується і виконується негайно, бо чимало душ, які прагнуть потрапити в рай, за невеликі провини спершу відбувають муки в чистилищі.

— Не це мене цікавить, — урвав священика Маріо. — Це я можу прочитати в будь-якій богословській праці. Як ви гадаєте, чи може душа перебувати серед нас? На цьому світі? Що ви про це думаєте? Отак самі, з власного досвіду?

— Я думаю не інакше, ніж цього вчить свята церква. Що ж до деталей… Скажімо, пекельний вогонь. Я гадаю — не обов'язково його слід розуміти буквально. Правда, церква вчить, що вогонь пекла й чистилища цілком реальний, хоч, може, і не такий, як земний. Відверто кажучи, мої погляди дещо різняться від поглядів багатьох тлумачів. Хай у цьому є крапля єресі, але я трактую той вогонь символічно. Не обов'язково як символ фізичних страждань. Адже душа позбавлена тіла! Дія вогню має енергетичний характер, і в цьому мусить бути посередником тіло. Я гадаю — вогонь тут слід розуміти духовно, скоріше як джерело моральних страждань. Це саме стосується й райського щастя…

— Ну певно ж, що цей пекельний вогонь… коли його розуміти буквально… нісенітниця. А взагалі я в потойбічні суди, пекла, раї й чистилища не вірю. І не треба розказувати мені байок.

Альберді раптом сахнувся. Мені здалося, що ось-ось на хлопця посиплеться злива слів. Проте він мовчав. Очевидно, внутрішня напруга дедалі дужче гнітила Маріо, бо він заговорив перший.

— Я… Я… даруйте мені… — почав він невпевнено. — Я не хотів вас образити. Я тільки хотів сказати, що… — він безпорадно замовк.

— Я не гніваюсь, — сказав священик по хвилі так тихо, що я ледве розчув його слова. — На що я маю гніватись? Ти не віруєш? Багато людей не вірують. Тільки я гадав… — він ураз споважнів. — То в чім же річ? Що ти хочеш од мене почути? Ти питав про мої погляди? Я тобі відповів.

— Ні, ви мені не відповіли! — зненацька заперечив Маріо. — Я мав на увазі не рай і пекло, а те, чи може ота субстанція, звільнена від тіла, ота безсмертна душа, чи може вона, на вашу думку, підтримувати дальший контакт із світом, у якому жила? Чи вона цілком відрізана від нього?

Альберді сів у крісло.

— Дивно, що ти ставиш такі запитання, — почав він строго, — коли не віриш в існування безсмертної душі, у вічне блаженство спасенних і в муки грішників…

— Цього я не казав. Я просто нічого не знаю. Я мав на увазі тільки потойбічне життя! А якщо йдеться про пекло, чистилище, рай… то пробачте мені, все це здається страшенно наївним. Так, немовби я повинен вірити в чортів з рогами, в янголів з крильми, у відьом, русалок, привидів… Та й ви, здається, в них не вірите?

Знову на мить запанувало мовчання.

— Ну, — відповів Альберді, мовби вагаючись. — Звичайно, я не вірю в існування русалок, відьом… Але ти все переплутав. Ти не розумієш суті проблеми. Ти кажеш — уявлення про рай, пекло, чортів і янголів наївне. Це тільки тому, що ти сам сприймаєш їх наївно. Так, як прості смертні. Наївні твої уявлення, а не самі поняття. Для мене в них криється незмірно глибокий зміст.

— Ну, але… Альберді махнув рукою.

— Облишмо поки що це питання. Хоч і марно розмірковувати про посмертні долі душ, не розуміючи суті, надприродного сенсу справ господніх, та хай і так! Спробую тобі пояснити, що я про це думаю, не дратуючи твоїх скептичних вух наївними поняттями, розумахо ти мій. Не знаю, чи це мені вдасться, але спробую. Та чому це тебе так цікавить? Невже ти не цілком певний, що безтілесна душа — всього-на-всього химерія, вигадана церквою, ба навіть усіма релігіями світу? Так, мій любий. Всі релігії в той чи інший спосіб говорять про душу. То, може, в цьому таки є дещиця істини? У цих, як ти '«їх називаєш, байках?..

— Тепер уже ви плутаєте, — обурився Маріо. — Я зовсім не казав, що все це байки.

— Отже, в цьому щось є! — зрадів священик.

Маріо стишив голос.

— Я маю підстави…

— Маєш підстави? Звичайно, звичайно. Але ж є? — повторив Альберді.

— Може… — почав Маріо й замовк.

Цієї миті хтось постукав у двері.

Маріо стояв за священиком у пучку світла, що падало від лампи, і я бачив, як він злякано дивиться на двері.

Постукали знов. Альберді підвівся з крісла й помахом руки показав хлопцеві, щоб той залишився в кімнаті. Потім вийшов у сіни, причинивши за собою двері.

Стало темно.

— Хто там?

— Даруйте, будь ласка, — почув я приглушений голос Катерини. — Чи можу я бачити адвоката Еспінозу?

— Кого? — здивувався Альберді.

— Адвоката Еспінозу. Він сьогодні ввечері мав бути у вас.

— Я не знаю ніякого адвоката з таким прізвищем. Тут нікого не було.

— Адвокат Еспіноза був у вас два дні тому. Ви пам'ятаєте?

— Ах, так. Тепер я пригадую. Від моєї сестри. На жаль, сьогодні ввечері мене не було вдома…

— Може, панотче, ви будете ласкаві відчинити…

Альберді мовчав. Очевидно, роздумував, що робити. Нарешті заскреготів засув, і двері відчинилися.

— Я Катерина Далі. Не знаю, чи казав вам про мене Хосе Браго… — промовила вона дуже голосно, напевно, щоб її почув Маріо.

— Хосе Браго?

— Авжеж. Ми познайомилися з ним в інституті Бурта. Я рецензувала книжки Браго для професора Боннарда. Я познайомилася там і з його сином.

— Сином Хосе Браго?

— Так. Щоправда, я не бачила Маріо вже років сім, але він мене, мабуть, пам'ятає…

— Ви питали про адвоката Еспінозу? — не дуже ввічливо урвав Альберді. — На жаль, його тут немає…

— Я приїхала з ним разом автомобілем, — пояснила Катерина. — Ми стукали до вас. Нікого не було. Еспіноза мав чекати вас. Я вийшла вам назустріч…

— На жаль… Очевидно, він кудись пішов…

— Я не знаю тепер, що мені й робити…

Альберді явно хотів спекатися небажаної гості.

— Мабуть, він пішов шукати вас… Можливо, чекає в машині… Коли він ще прийде, то я скажу, що ви були.

— Я чекатиму біля машини, — вагаючись мовила Катерина.

— Гаразд. Я скажу.

— На добраніч, панотче.

— На добраніч.

Альберді зачинив двері на засув і повернувся до кімнати.

— Приходила твоя таємнича незнайома, — прошепотів він Маріо. — Каже, що ти її знаєш…

— Я чув… Щось пригадую.

— То, може, краще її затримати?

— Не знаю. Еспіноза — це мамин адвокат.

— Ти йому не довіряєш?

— Я його й у вічі не бачив, але гадаю, що це не вельми приємний тип.

— На перший погляд вія справляє скоріше приємне враження. А що ти знаєш про цю жінку?

— Батько її навіть любив… Але важко щось сказати… Якщо вона приятелює з цим адвокатом…

— Вони, напевно, ще повернуться…

— Краще буде, коли ми погасимо світло, — підказав Маріо.

Альберді нічого не відповів. Він сів у крісло і замислився.

— Треба зняти з горища розкладачку… — промовив перегодом. — Драбина стоїть за будинком…

— Мені не хочеться спати.

— Так… То про що ж ти хотів мені розказати? — враз повернув на інше священик.

— Може, все-таки погасити світло?

— Як хочеш….

Лампа погасла. Зарипіла підлога, потім крісло.

— Ну, то що?.. — тихо спитав Альберді.

— Власне, я нічого не знаю. Але…

— Що але?

— Спершу ви дайте відповідь на моє запитання.

— Ну гаразд. Хай так. Отже, що я думаю про контакти душі небіжчика з світом? Так?

— Атож.

— Я гадаю — такий контакт можливий, але він переважно односторонній, точніше, пасивний. Душа, мабуть, повинна усвідомлювати, що діється в світі, який вона покинула, але сама безпосередньо не може втручатися в життя цього світу.

— Чому ви так думаєте? Чому контакт може бути тільки пасивний? Адже коли існує той інший світ, в якому живуть душі після смерті, то, здається, тут річ лише в різних вимірах цих світів, але вони взаємозв'язані. Це ж не може бути світ, віддалений кудись у простір, він повинен бути поруч з нами.

— Он як! — вигукнув Альберді. — Можна сказати, що ти правий і не правий водночас. Бо простору для душі, яка покинула тіло, не існує. Тож годі й казати про те, далеко рай чи близько. Так мені здається. Локалізація, справді, була б у даному разі наївністю. І з цими вимірами не так, як ти кажеш. Це не якийсь світ з іншими вимірами. Скажімо, збагачений четвертим виміром порівняно з нашими трьома. Це буття виходить за межі всяких вимірів!

— Тоді як же за таких умов можна говорити про контакт?

— Творець! Його посередність! Завдяки йому безсмертній душі може бути дана свідомість того, що після смерті тіла відбувається далі в світі, в якому вона жила. Адже бог бачить і знає все. Тож через нього душа теж може це знати. Одначе такий контакт скоріше пасивний, бо вирішує в даному разі не людина, не її душа, а творець. Душа може тільки просити його про допомогу.

— Ну гаразд. Скажімо, так і є. А чому ви вважаєте, що цей контакт буває, тобто повинен бути лише одностороннім? Хіба не може така думка подати про себе якихось знаків живим людям? Чи вона завжди мусить лишатися тільки пасивним спостерігачем?

— Це ти про спіритичні сеанси? Привиди, які показуються на кладовищах або в старих замках? Адже ти сам сказав, що це байки. Я теж такої думки.

— Ну так, але… часом трапляються нез'ясовні явища. Ви ж самі, мабуть, вірячи в загробне існування душі, не відкидаєте можливості того, що з божої волі вона в якийсь спосіб могла б виявити свою присутність?

— Я такої можливості не відкидаю. Творець всемогутній, — відповів священик і задумався.

На мить запала мовчанка.

Я подумав, що, власне, слід би скористатися з темряви і вибратися з пастки. Правда, заважає рипуча підлога, але чекати, аж поки священик і Маріо повкладаються спати, ризиковано, особливо тому, що Катерина може от-от зчинити тривогу. Я почав тихенько відчиняти двері комірчини.

— Колись, дуже давно, такі випадки, здається, траплялися нерідко, — знов озвався Маріо. — Тепер учені кажуть, що це нісенітниця, ілюзії. Навіть ви так думаєте. А якби щось подібне сталося…

— Це треба було б ретельно перевірити, перш ніж давати більш-менш авторитетну відповідь. Я, наприклад, зустрічався з п'ятьма такими випадками…

— Ну й що?! — в голосі Маріо бриніло збудження.

— Ну й нічого. В трьох випадках це була просто ілюзія, а в двох інших — звичайнісінький обман. Тож не дивуйся, що я так скептично ставлюся до всяких «сигналів з того світу».

— Чому ви сказали «сигналів»?

— Бо, як правило, це називають «сигналами». Якісь звуки, тріск, шарудіння, кроки, стукіт у вікно, часом чорні або білі привиди. Дехто вважає, що такими «сигналами» є також сни. Інколи родичі небіжчика замовляють молебень, бо, мовляв, небіжчик їм снився і просив про молебень. Але поки що ніхто не в змозі визначити, чи це звичайне психологічне явище: коли про щось думаєш, то воно й присниться, — чи справді якийсь «сигнал».

— Ви говорили про звукові «сигнали». Гадаєте — все це ілюзія або обман?

— Не обов'язково. Деякі святі та праведники чули голоси.

— А якби ви явно почули голос небіжчика?

— Я? В який спосіб? Уві сні?

— Ні! — Маріо завагався.

— Ну, а як же? Наяву?

— Так. Скажімо… — він знову завагався, — по… телефону…

Хлопець раптом замовк.

— Що-о-о?! Ти з мене глузуєш? — обурився Альберді.

— Ні. Я кажу серйозно. Якби ви почули голос небіжчика по телефону…

— Чи в тебе, хлопче, часом не гарячка? — стурбовано спитав священик.

— Немає в мене ніякої гарячки. Скажіть мені. Якби це був голос небіжчика, його манера говорити…

Рипнуло крісло.

— Я постелю тобі, — сказав Альберді, а я завмер на порозі комірчини. Будь-якої миті могло засвітитися світло.

— Ви вважаєте, що я плету дурниці? Ні! Повірте мені.

Знову зарипіло крісло.

— Ну й що? — долинув до мене шепіт Альберді. — Якби я почув по телефону голос небіжчика, то висновок напросився б сам. Це міг бути голос із магнітофонної стрічки.

— Стривайте! — вигукнув Маріо. — А якщо ця людина, цей голос… розмовляв з вами? Відповідав на запитання і сам їх ставив?..

— Ти що, хлопче? — Альберді затнувся і, помовчавши якийсь час, спитав по-дружньому — А чи не чув ти часом сам?.. Скажи чесно.

Маріо довго не відповідав.

— Так. Чув, — відповів він нарешті трохи тремтячим голосом. — Тільки… благаю вас, нікому про це не кажіть! А особливо мамі.

— Це був голос твого батька?..

— Звідкіля ви знаєте?

— Не важко здогадатися. Ти певний, що це не міг бути голос із стрічки?

— Цілком. Ми з ним розмовляли.

— І цей чоловік сказав тобі, що він — твій покійний батько?!

— Ні. Він навіть хотів, здається, щоб я його не впізнав. Спочатку він дуже змінював голос. Особливо під час першої розмови…

— Що-о?! То цих розмов було кілька?!

— Чотири. Перша — неповних два роки тому…

— Два роки?.. Он чому ти написав мені!

— Авжеж. Але тільки після другої розмови. Коли я почав підозрювати, що це батьків голос.

Знову залягла тиша. Мені здавалося, що я чую биття власного серця. Я був на півдорозі між комірчиною і сінешніми дверима, але цієї миті я про все забув.

— Чому ти гадаєш, що розмовляв із батьком? — запитав Альберді, порушуючи мовчання. — Голос міг бути просто схожий.

— Ні! Це був він! Ніхто інший, тільки він! — схвильовано повторив Маріо. — Не тільки голос схожий — звертання теж… І манера говорити…

— Є люди, які вміють чудово наслідувати чийсь голос, і манеру говорити, і характерні звороти… Про що ви бесідували?

— Власне… ні про що. Принаймні в трьох перших розмовах.

— Розкажи мені їхній зміст і обставини, за яких усе це сталося. Можливо, нам разом удасться розгадати загадку.

Альберді промовив це спокійно, ніби не надавав особливого значення хлопцевим словам.

Одначе Маріо нічого не відповів, і це, напевне, стривожило священика. Він щось сказав тихо — я не розчув, — але хлопець так само мовчав.

— Тобі, мабуть, хочеться спати, — почав Альберді, намагаючись вийти із скрути. — Можемо поговорити завтра. Часу буде вдосталь.

Проте ця пропозиція дала зовсім протилежні наслідки.

— Я вам скажу. Зараз, — відповів Маріо, і голос його бринів, мов натягнена струна. — Тільки вам я кажу про це, бо кому можу ще сказати? Товариші, вчителі висміяли б мене, мама подумала б, що я збожеволів. Мабуть, тільки ви один це зрозумієте… — він на мить замовк. — Перша розмова була, як уже я казав, десь два роки тому. Хтось зателефонував додому і попросив мене. Трубку зняла мама і передала мені. Голос у трубці був якийсь дивний… Ніби хтось не міг перевести духу. Слова вимовлялися з перервами. Я спитав, хто говорить, та мені тільки відповіли, що знайомий, добрий знайомий. Тоді я спитав, хто він такий, як його прізвище, але відповіді не дістав. Він почав розпитувати, як я себе почуваю, як справи в школі, що чути вдома і… чи я ще пам'ятаю батька. Я відповідав скупо, як то кажуть, кількома загальниками… І знову спробував довідатися, хто телефонує, але почув тільки «до побачення», і трубку поклали. Мама питала, хто дзвонив, а я сказав, що якийсь знайомий, котрий не відрекомендувався. Цього з неї було досить. Але мені ця розмова здалася якоюсь дивною. Через три місяці, коли я вже майже забув той голос, він знову нагадав про себе. Цього разу він телефонував у шкільний клуб. Він мусив добре знати, в який час я там буваю. Тепер голос був трохи інший, природніший і ніби знайоміший. Він прохав мене, щоб я нікому не казав про нашу розмову. Знову розпитував, як мої справи в школі, а також, чи мені нічого не треба. Я сказав, що ні, і знову спитав його прізвище, але він тільки відповів, що це не має значення, що, зрештою, я знаю його добре. А тоді сказав мені: «Хет».

— Як? — не зрозумів Альберді.

— «Хет». Так міг сказати тільки батько. Ніхто інший. Це наше втаємничене слово. Ніби пароль… ми вживали його лише під час гри у подорож по таємничій країні Хет. Ми його знали тільки двоє… Після цієї розмови в мене було дивне відчуття, ніби я говорив з кимось дуже близьким… Ясна річ, тверезо мислячи, я спочатку категорично відкидав думку, щоб це був батьків голос. Бо звідкіля ж? Я почав роздумувати, чи не маячня в мене? Але це здалося мені неможливим… Тоді, хоч і зовсім не вірю в духів, я почав цікавитися тим, що люди взагалі говорили й писали про смерть і про те, що діється з людиною після неї… В одного з товаришів я натрапив на теософічні книжки про спіритизм і окультизм. Можливо, я був трохи під їхнім враженням… Але мені ні з ким було про все це поговорити. Тоді я написав вам… Я чекав нового телефонного дзвінка, але він пролунав лише через сім місяців. На жаль, нічого нового я не довідався. Тільки ще дужче впевнився: це був батьків голос. Та тоді я ще не спромігся запитати, чи це він. Слова застрягли у мене в горлі.

— Де тебе застав дзвоник?

— Знову вдома. Цього разу ввечері, і якось так вийшло, що нікого не було. Вітчим був у службовій поїздці, а мама в кіно. Наприкінці розмови я запитав, чи він ще телефонуватиме. Він відповів, що так, але не швидше, ніж за півроку. І знову просив мене нікому про це не казати. Востаннє ми розмовляли по телефону три місяці тому. В інституті Бурта.

— То ти був тут, у Пунто-де-Віста? І не заглянув до мене? — докірливо промовив священик.

— Я не міг. Тоді саме була неділя, і ми поїхали з мамою й вітчимом у «Каса гранде» на цілий день. Після обіду приїхав отець благочинний Алессандрі. Коли вони сіли за бридж, я взяв моторолер і гайнув в інститут. Професор просив мене неодмінно заглянути до нього, коли я буду в Пунто.

— Ти часто зустрічався з професором Боннардом.

— Інколи… — ухильно відповів Маріо.

— А мама знала, що ти поїхав до Боннарда?

— Я не питав у неї дозволу, — гордо відрубав хлопець.

Розмова урвалася.

— То ти не міг завітати й до мене? — почав Альберді.

— Я не встиг.

— Гаразд, хай так. То як же з останньою телефонною розмовою? Ти сказав, що вона різнилася від трьох попередніх.

— Я розмовляв з професором, коли задзвонив телефон. Професор сказав, що кличуть мене. Я злякався, думав, що це мама. Але це був він.

— І що?

— Я спитав його тоді… чи це він…

— Ну й що він відповів?

— Він взагалі не відповів на це запитання. Сказав тільки, щоб я не хвилювався, що все буде добре і що він зателефонує знову.

— Тоді в чому ж різниця між цією розмовою і попередніми? З того, що ти кажеш, нічого збагнути не можна.

Маріо мовчав.

— Ти дізнався про щось нове? — допитувався Альберді.

— Авжеж…

— Про щось дуже важливе?

— Так. Він сказав мені таке, про що міг знати тільки мій батько. Таке, що стосувалося минулого… І виявилося — все це була правда, — додав хлопець з якоюсь незрозумілою жорстокістю.

— Кажи ясніше. Про що йшлося?

— Ні. Ні. Цього я вам сказати не можу. Я вже казав — не можу. Це, те саме…

— Ну, як не можеш, то не можеш.

— А що ви про все це думаєте? — почулося нетерпеливе запитання.

— Що ж?.. Все це здається дивним. Але одне тобі скажу: я не вірю, щоб це був твій батько. Духи не розмовляють із живими по телефону. Там, на другому кінці проводу, мусила бути жива людина…

— Ви так думаєте тільки тому, що це був телефон? А чим телефон гірший за голос із неба? Або за внутрішній голос, як у святої Іоанни? А якби ви чули голос без телефону, скажімо, серед ночі, в кімнаті, що лине з портрета чи взагалі невідомо звідкіля? Або голос під час спіритичного сеансу? Чому тільки такий спосіб розмови має бути якось прийнятніший для духів, простіший для сприйняття?

Одначе священик не збирався перечити.

— Річ не в телефоні. Річ у тому, що потойбічний голос взагалі треба відкинути. У наш час такого, на жаль, не буває.

— Раз ви вірите, що бувало кілька віків тому, то чому не може бути й тепер?

— Не про це мова, — почав нервувати священик. — Я хотів тільки сказати, що немає достатніх доказів. Кожний такий випадок слід би ретельно перевірити. І не квапитися з висновками. А зараз ходімо спати; завтра ми з тобою ще раз докладно обміркуємо всі «за» і «проти». Коли ти віриш у те, що справді чув батьків голос, то я не збираюся голослівно заперечувати. Але оте «ваше» слово — ще, не доказ. Його міг хтось знати, чути від твого батька…

— А чого б це батько виказував його чужим людям?

— Можливо, він залишив щоденник…

— Одначе навіщо… — хлопець раптом затнувся. — Ви гадаєте, що я блуджу словами. — Гаразд. Можете собі так думати. Вважайте, що це маячня, що я — не сповна розуму… Але ця остання розмова була при професорові…

— Я тобі вірю. Завтра поговоримо.

Рипнула підлога. Я відчув, що священик іде в сіни. Я відступив до комірчини, але знав — коли зараз загориться світло, то сховатися вже не встигну.

На щастя, Альберді пройшов прямо до сінешніх дверей і, відсунувши засув, обережно прочинив їх. Якусь мить прислухався, потім вийшов на ґанок.

— Іди. Нікого немає! — прошепотів він, обернувшись до кімнати.

Тінь Маріо промайнула повз мене. Я чув, як священик і його небіж спускаються сходами на стежку.

Відгомін кроків затих. За хвилину до мене долинув глухий удар у стіну з боку комірчини. Я здогадався, що до горища приставили драбину. Отже, не можна гаяти й хвилини. Двері розчинені.

На ґанку нікого не було. Альберді й Маріо стояли по той бік будинку. Та, власне, я міг тепер підійти до них, удаючи, ніби тільки-но прийшов. Але чи не викликало б це підозри?

Я обережно зійшов з ґанку й алеєю рушив до хвіртки.

На сходах, що вели до церкви, я зустрів Катерину. Вона була вкрай знервована.

— Куди ти завіявся?! Я вже хотіла шукати поліцейський пост. Думала, ти лежиш де-небудь з розтрощеною головою. По саду сновигають якісь підозрілі типи…

— Це люди да Сільва. А щодо мене, то коли я розкажу тобі, ти не повіриш! Я опинився в найбезглуздішому в житті становищі, власне, за крок од жахливої компрометації…

Я в кількох словах переказав їй усе, що зі мною трапилось і що нового я почув. Катерина напочатку глузувала з мене, однак трохи згодом споважніла, навіть стурбувалася.

— Заночуємо в найближчому мотелі, а вранці ти знову привезеш мене сюди, — мовила вона, коли ми були вже на шосе. — Я ще раз спробую сама поговорити з Маріо і його дядьком. А можливо, і з Боннардом теж.

— Ти хочеш поїхати в інститут?

— Атож. Разом з Маріо. Чекай сенсацій. Мене здивував її тон.

— Що ти задумала?

— З того, що ти почув, виходить: справа набагато складніша, ніж я гадала.

— Ти вважаєш, що Хосе Браго живий?

— Не знаю. Нічого не знаю, — похитала вона головою, але я не був певен, що Катерина каже правду.