Поріг безсмертя

XI

Замість інституту Бурта ми поїхали в «Каса гранде». Сеньйора де Ліма, хоч і швидко спам'яталася після шоку, проте категорично сказала, що спершу мусить розповісти про все да Сільва і порадитися з ним. Священик Альберді був не дуже вдоволений таким поворотом справи, а можливо, просто не хотів зустрічатися з полковником, пропонуючи, щоб Долорес залишилася з Ігнасіо в «Каса гранде», а ми вдвох зараз же поїхали далі — в інститут. Проте моя клієнтка — в чому я не раз мав нагоду пересвідчитися — була особа вперта і так довго, майже всю дорогу, переконувала нас, що врешті-решт ми мусили поступитися.

Да Сільва ми не застали. Однак сеньйора Долорес почувала себе в нього як дома і, наказавши лакеєві провести нас до зали, пішла «почерпнути відомості».

Трохи згодом вона повернулась, оповістивши, що господар поїхав на лісопильню, бо там у нього якісь клопоти з робітниками, але вона розмовляла з ним по радіотелефону і він сказав, що повернеться через півгодини. Сеньйора Долорес наказала подати «чогось випити» і покликати Ігнасіо, що чекав у холі.

Хлопець дедалі дужче хвилювався і раз по раз розпачливо поглядав на священика, шукаючи в нього підтримки й допомоги, а можливо, навіть захисту від небезпеки. Зрештою, Альберді стримував, як міг, допитливі поривання своєї сестри, усвідомлюючи, що в такий спосіб од Ігнасіо багато не дізнаєшся. Переляканий хлопець відповідав на запитання сеньйори Долорес лаконічно, і лише заспокійливі слова священика схилили його до детальніших пояснень.

— Отже, Маріо ночував у тебе вдома, а не в інституті? Розкажи докладніше, як усе було. Ніхто не має ніяких претензій ні до тебе, ні до твоїх батьків. Навпаки, ми дуже вдячні вам за турботу про Маріо, — лагідно вмовляв Альберді. — Ну, коли він до вас прийшов?

Ігнасіо довірливо дивився на священика.

— Увечері, превелебний отче. Він казав, що був у вас, але не застав.

— Так. Я вернувся пізно, — кивнув Альберді. — А чому він не зайшов до мене вранці?

— Я не знаю… Він уже не міг чекати. Ми вийшли з дому на світанку. Він казав, що вранці повинен бути в інституті Бурта.

— І тієї ночі він сказав тобі про свою розмову з батьком?

— Ні, не тоді, превелебний отче. Він розповів мені про це дорогою, як ми йшли вранці в інститут. Казав, що квапиться, бо на нього чекає його старий… тобто, він сказав, батько. Тоді я йому й кажу, що цього не може бути, бо його батько помер. Але він став доводити, що це можливо. Та я нічого не зрозумів… Я гадав, що йому в голові замакітрилося…

— І через це він узяв тебе з собою в інститут?

— Ні, превелебний отче, це було пізніше. Я пішов із ним тому, що він боявся, аби його не спіймали.

Хлопець замовк і невпевнено глянув на сеньйору де Ліма.

— Не бійся. Говори відверто, — підбадьорливо сказав Альберді, рукою подаючи сестрі знак, щоб вона мовчала.

— Маріо сказав, що його вже раз спіймали… А я знаю такі стежки… — він несподівано замовк і звернув на інше — Отож коли ми вже були недалеко від інституту, в кущах, по цей бік паркану, Маріо сказав, аби я його почекав. Потім його довго не було, і мені спало на думку подивитися, що там діється. І тоді я перебрався на другий бік…

— Через паркан?

Ігнасіо похнюпився.

— Ну, і що далі?

— Потім вийшов Маріо і трохи розгнівався, що я переліз. Але далі сказав, аби я йшов за ним. Тільки обережно, щоб мене ніхто не побачив. Ми спустилися сходами в підвал. Але там були замкнені грати… І не можна було йти далі. Лише здалека виднілися якісь скляні ящики… Великі, як… — він оглянувся довкола, — як оця кімната. І ще повно рурок, рурочок… А Маріо тоді сказав, що «він» у цьому сидить… Тобто… Його батько…

— І ти не боявся?

— Тоді ще ні. Не було чого! А втім, я не дуже вірив, щоб там хтось міг сидіти… Я думав — він мене дурить… Так я йому й сказав. І тоді він дуже з мене сміявся, а потім наказав іти за ним нагору в якусь малесеньку кімнатку. Там не було ні вікон, ні столу, тільки така величезна шафа з лампочками, і маленька шафа, і ще кілька менших, і стільчики… Деякі з лампочок блимали, інші — ні. Потім прийшла якась сеньйора в білому. Вона дуже гнівалася на Маріо, що він привів мене сюди, але потім сказала, що це він добре зробив, бо інша сеньйора пошле через мене відомість до вас, отче. І вийшла. Тоді Маріо щось зробив і почав розмовляти з своїм батьком. Батько просив, аби Маріо йому допомагав… Я сам чув. Так, немовби він говорив по радіо або сам сидів у такій маленькій шафі… Маріо сказав, що це він!

Ігнасіо замовк, запитливо дивлячись на священика.

Я глянув на сеньйору Долорес. Вона хоч і слухала напружено хлопцеву розповідь, проте дивилася зараз не на нього. Я простежив за її поглядом і тільки тепер помітив, що в дверях зали, спираючись на одвірки, стоїть да Сільва. Я хотів підвестися, але він тієї ж миті помітив мій нерішучий рух і, стуливши повіки, подав мені знак не видавати його присутності.

Та було вже пізно. Альберді, що сидів. спиною до дверей, обернувся і, побачивши господаря, квапливо підвівся з крісла.

— Вітаю вас! — промовив да Сільва таким тоном, ніби щойно зайшов. — Не турбуйтесь.

— Я не казала тобі, що сталося! — вигукнула сеньйора Долорес, підхопившися з крісла. — Маріо ночував сьогодні не в Естебано, а, здається, десь у селі. Учора весь день він просидів в інституті і сьогодні вранці знов туди пішов. Ігнасіо каже, що там перебуває й Хосе!..

— Мабуть, його дух… — легенько всміхнувся господар. Він, здавалося, й трохи не здивувався. — Правда, я чув тільки частину цієї незвичайно цікавої розповіді нашого юного гостя, але здогадуюся, про що йдеться.

Да Сільва підійшов до Ігнасіо й поплескав його по плечу.

— А ти відважний хлопець. Не боїшся духів! Правда? — мовив він таким тоном, що важко було збагнути, глузує він чи говорить серйозно.

Ігнасіо аж рота роззявив з подиву й переляку.

— Ну, що ти на мене так дивишся? — запитав да Сільва, якого звеселило збентеження Ігнасіо. — Боявся чи не боявся?

Хлопець не міг промовити й слова. Він розпачливо глянув на священика, і той, певне, зрозумів його погляд, бо відразу спробував заспокоїти Ігнасіо.

— Не бійся, Ігнасіо! Сеньйор полковник жартує. Розкажи краще, що було далі.

Але хлопцеві не так легко було позбутися сумнівів.

— Так… так це був… дух? — через силу пробурмотів він. — Але ж превелебний отець каже…

— Духів немає…

— Не вірю, щоб він казав це серйозно, — осміхнувся да Сільва, підморгнувши Альберді.

— Я, власне, не вірю, аби це був голос духа, — збентежився священик. — Тобто… духи існують, але не в інституті Бурта.

— Невже ви, саме ви сумніваєтесь… що в Боннарда… є духи?

— Не в цьому річ… — Альберді дедалі дужче дратував жартівливий тон господаря. — Навіщо ви лякаєте хлопця?

— Що ви, я зовсім не лякаю його. Це радше… він нас лякає! Адже він твердить: в підвалі інституту в якійсь страшній машині ув'язнена душа бідолашного Хосе Браго. Більше того, ця душа, яка, безперечно, терпить невимовні муки, благає допомоги в свого живого сина, немовби дух батька Гамлета!

— Химери!

— Не певен, чи маємо ми право сумніватися в правдивості розповіді цього хлопця. Ви його краще знаєте.

— Це справи не стосується…

— Дозвольте з вами не погодитися. На мою думку, цілком можливо, що душа Браго ув'язнена Боннардом у підземеллі інституту Бурта.

— Не глузуйте, сеньйоре полковнику, — обурився священик.

— Я кажу цілком серйозно. Є певні… підстави. Але про це ми поговоримо згодом… факт лишається фактом — така можливість існує. Ну, хлопче, — повернувся да Сільва до Ігнасіо. — Скажи нам, нарешті, про що просив Маріо дух його батька?

Хлопець нервово вдихнув повітря, ніби перед стрибком у воду.

— Просив… Він просив, аби… Маріо допоміг…

— Як саме допоміг? — лагідно спитав да Сільва.

— Допоміг… — почав Ігнасіо й затнувся. — Я не знаю…

— Пригадай, хлопче.

— Я не знаю… Він щось казав… Казав, що… не може… Щоб Маріо допоміг. Але я не знаю… не знаю, в чому… — в Ігнасіо на лобі виступив рясний піт.

— Не мучте його, полковнику, — втрутився Альберді.

Да Сільва скоса глянув на священика, потім кивнув.

— Так, я бачу — нічого більше від нього ми не дізнаємося. Зрештою, не так уже й важливо, про що говорив зі своїм сином дух Хосе Браго! — з притиском вимовив да Сільва останні слова, і знову не можна було збагнути, каже він серйозно чи жартує.

Господар підійшов до коминка і, певно, натис на кнопку, бо за хвилю ввійшов слуга.

— Ти, мабуть, голодний? — запитав да Сільва хлопця і, не чекаючи відповіді, повернувся до лакея. — Відведи його на кухню і дай повечеряти. Потім дай йому пляшку вина для батька, і нехай вертається додому.

— Дякую, сеньйоре полковнику! — низько вклонився Ігнасіо.

— Не випий дорогою вина! — сміючись, попередив да Сільва. — То для батька. Скажи йому: це за те, що він виховав такого відважного сина! — І, змінюючи тон, додав — А до Бурта поки що не ходи. Не тиняйся ніде. Ти можеш іще знадобитися. Коли треба буде, я по тебе пришлю.

— Зрозуміло, сеньйоре полковнику.

— А тепер іди!

Лакей і хлопець зникли за дверима.

— Ну й як? Ви, панотче, задоволені будівельними матеріалами? — повернув да Сільва розмову на інше. — Я наказав дати найкращі колоди й цеглу.

— Дякую… — скупо зронив Альберді, не дивлячись на господаря. І, немовби побоюючись дальших запитань, квапливо промовив: —Ви, сеньйоре полковнику, надаремне заморочили голову бідолашному хлопцеві… Він повірив усьому, що ви казали!

Да Сільва всміхнувся.

— Мушу признатися — я дивився на нього із щирим подивом. Я не думав, що поміж мешканців Пунто-де-Віста знайдеться хоч один, звичайно, крім вас, панотче, — злегка вклонився він Альберді, — хто відважився б переступити поріг інституту Бурта. Адже я добре знаю цих людей…

— Невже вони справді вірять, що в інституті є привиди?.. — спитав я, згадавши, що казав мені Альберді, коли я приїхав до нього вперше.

Господар пожвавішав.

— Авжеж! Я мушу сказати: те, що ми сьогодні почули з вуст Ігнасіо, кидає певне світло на джерело цих байок. Правда, я чув різні версії, починаючи від того, що в підземеллях інституту бродять привиди собак, котів, мавп і людських душ, які відбувають покуту або ув'язнення, і кінчаючи сатаною у власній персоні, котрий утинає там різні штуки… Одне слово, в інституті Бурта порядкує нечиста сила…

— І все-таки Ігнасіо не побоявся туди зайти.

— Він тільки переліз через паркан, та й то серед білого дня. До будинку ж його затяг Маріо. Ясна річ, щоб зайти туди, а особливо спуститися в підземелля, треба бути неабияким сміливцем, але батьки цього хлопця оселилися в Цунто недавно і, можливо, ще не перейнялися тутешніми настроями. Одначе я гадаю — тут узяли гору передусім цікавість і бажання похвалитися відвагою.

— А розповіді про духів збігаються за часом із смертю Браго?

Господар уважно подивився на мене.

— І так і ні, — відповів він по хвилі, ніби трохи вагаючись. — Перші чутки поширилися років вісім або десять тому, тобто за кілька років до смерті Браго. Років п'ятнадцять-двадцять тому серед персоналу санаторію було кільканадцять мешканців Пунто-де-Віста. Здебільшого жінки, що виконували роботу на кухні, в саду. Чоловіки працювали в котельній… Потім, коли інститут очолив Бурт і заходився провадити свої експерименти, а особливо, коли, після його смерті, прийшов Боннард і ліквідував останні відділення санаторію, там залишилося з Пунто всього кілька чоловік. Та й вони в принципі працювали лише за межами інституту. Боннард не довіряв тутешнім селянам і добирав собі персонал із столиці. Зрештою, тих кілька чоловік з Пунто — садівник із дружиною та три прибиральниці — теж пробули там недовго. Саме тоді, як уже я казав, вісім чи десять років тому, і пішли чутки, ніби в інституті Бурта бродять привиди. Можливо, ці чутки поширив сам Боннард, аби селяни з Пунто не тинялися поблизу інституту. А втім, спочатку це були дуже примітивні байки: про духів в образі котів, собак і навіть мавп. Цей примарний звіринець буцімто блукав уночі коридорами та підземеллями і своїм виттям наганяв страх. Розказували жахливі нісенітниці найчастіше ті, хто ніколи не був в інституті. Ви знаєте, як це буває… Навіть розповіді тих, що працювали на території інституту, були цілком суперечливі. Я трохи цим цікавився і розпитував особисто декого… Тоді в інституті тримали багато піддослідних звірів; це, напевне, й було джерелом вигадок. В усякому разі, до моменту смерті Браго весь старий персонал розбігся.

— Коли почали говорити про духів в образі людей? — спитав я.

— Я знаю, до чого ви хилите, — підхопив да Сільва. — На жаль, я не певен, що ці розмови не з'явилися ще до смерті Браго. В кожному разі, лише в останні роки оповіді стали якоюсь мірою логічними. І коли я казав про дивовижний збіг між цими байками і тим, що ми сьогодні почули, то я мав на увазі тільки деякі, найосмисленіші розповіді. А цей збіг, на мою думку, не може бути випадковим.

— І я так гадаю, — сказав я, запитливо поглядаючи на Альберді, але він мовчки дивився на да Сільва — підозріло й зацікавлено водночас.

— Спробуємо зіставити факти, — вів далі господар. — З того, що сказав Ігнасіо, випливає: Маріо стверджує, ніби його батько, Хосе Браго, перебуває в підземеллях інституту. Більше того, Ігнасіо був свідком розмови Маріо з кимось, хто видає себе за хлопцевого батька. Але ж Хосе Браго помер шість років тому. Його прах шість років пролежав на кладовищі в Пунто. Опріч того, експертиза довела, що перед смертю Хосе Браго піддавали, м'яко кажучи, недозволеним експериментам. Поміркуймо, сеньйори, а чи не може бути, що… — він на мить замовк, аби підкреслити незвичайність припущення, — що експеримент і далі триває.

— Не розумію… — прошепотіла сеньйора Долорес, із жахом дивлячись на полковника да Сільва.

— Я не нейрофізіолог і навіть не лікар, — повільно почав господар, старанно добираючи слова. — Даруйте, сеньйори, що я наважуюсь висловити припущення, не підкріплене переконливими доказами. Наше знання фактів дуже обмежене, а мої наукові знання не менш скупі… Колись я читав про деякі експерименти, що провадилися, правда, тільки на тваринах, найчастіше на котах або мавпах. Досліди полягали у відокремленні мозку від організму. Це було багато років тому і, напевно, не треба сумніватися, що нині в цій царині зроблено серйозний крок уперед. Зіставимо це з певним фактом, що його виявив професор Гомез: за кілька місяців до смерті у Хосе Браго було вийнято мозок. То, може, цей мозок, штучно підживлюваний, живе й досі? Ще замолоду я читав десь, що серце курки, відокремлене від тіла і підтримуване штучно, жило десятки років. Воно безперервно билось, хоч курки давно вже не було…

— Жахливо… — простогнала сеньйора Долорес.

— Таж! Жахливо! — підхопив да Сільва. — Але саме це найкраще могло б пояснити, чому те, що діється в інституті, оточене такою суворою таємницею. Можливо, невдачі у дослідженнях над нейродином Боннард пробує надолужити вівісекційними експериментами… Обнародування правди неминуче привело б сеньйора професора і його колег на лаву підсудних.

— Ви справді допускаєте можливість такого експерименту? — озвався я. — Професор Гомез вважає, що мозок у Браго виймали поступово, частинками, шляхом численних операцій протягом кількох чи кільканадцяти місяців… Не кажучи вже про те, що, прийнявши гіпотезу, ніби мозок Браго живе, спілкується з Маріо і навіть пише нові твори, ми повинні припустити, що Боннард зумів розв'язати чимало дуже складних проблем. Адже це був мозок, оснащений штучними органами чуттів і штучними виконавчими органами.

Да Сільва спохмурнів.

— То ви кажете, Гомез твердить… — він замовк. — Я не знаю, на жаль, подробиць експертизи… Однак, можливо, Гомез помиляється, — в голосі господаря забриніла надія.

— Його вважають видатним ученим.

Господар надовго задумався.

— Власне… це вже не має значення. Я надаремне морочу вам голови безглуздими припущеннями. Найближчими днями ми й так дізнаємось правду. Найважливіше — вже не вдасться приховати, що в інституті Бурта діються вельми дивні речі… І що громадська думка приголомшена виявленими фактами. Мушу сказати — досі все складається добре. Навіть ваш сьогоднішній приїзд і оце повідомлення Ігнасіо… Навіть те, що Маріо залишився в інституті. Сеньйоре, адвокате, а чи не зробите ви сьогодні ввечері візит Боннардові? Не можна гаяти часу… І втрачати нагоди.

— Ми якраз туди їдемо. Утрьох, — поквапився я відповісти.

Да Сільва шанобливо глянув на мене.

— Я бачу, сеньйор адвокат орієнтується в ситуації…

— Про те, що Маріо в інституті, ми знали вже до обіду, — озвалася сеньйора Долорес. — І ми, власне, приїхали, щоб забрати Маріо.

Господар ледве міг приховати подив.

— У вас чудові інформатори. Прийміть мої поздоровлення! — роблено засміявся він. — Невже панотець…

— Я дістав це повідомлення від доктора Далі. Можливо, ми зустрінемо її у професора Боннарда, — сказав я.

Господар пронизливо глянув на мене, ніби хотів прочитати в моїх очах, що я думаю цієї миті.

— А сеньйорина Далі в курсі справи? — запитав він, наголошуючи на останніх словах.

— Я гадаю — цілком! — відповів я тим самим тоном і мимоволі глянув на Альберді.

У куточках вуст священика ворухнулася глузлива посмішка.