Поріг безсмертя

VIII

У Пунто-де-Віста я знову опинився тільки через чотири дні після пам'ятної нічної поїздки до священика Альберді. Тоді Катерина передумала, і я мусив відвезти її додому. Правда, вона пообіцяла мені, що наступного дня з'їздить власною машиною і зустрінеться з Альберді та Маріо, але я не знав, чи вона дотримає слова.

Я не міг собі пробачити, що не відкрився священикові й Маріо і що мало не скомпрометував себе в їхніх очах. І хоч підслухана розмова дала мені більше, ніж я міг сподіватися від безпосередньої зустрічі з хлопцем, — я так з ним і не познайомився і чи зможу надалі завоювати його довіру — не знаю.

Аби хоч якось виправдатись перед сеньйорою Долорес, я того самого дня зателефонував її чоловікові й сказав, що Маріо в священика Альберді і не збирається тікати. Я також попередив, щоб сеньйора де Ліма написала братові коротенького листа, в якому дала б згоду на тривале перебування хлопця в його домі. Це повинно розрядити непотрібну напругу.

Назавтра я пробував додзвонитися до Катерини, та вдома її не було. В університеті ж мені сказали, що вона на якійсь нараді, а пізніше — що вже пішла. Домашній телефон Катерини не відповідав ні того дня ввечері, ні наступних два дні. Я був сердитий на Катерину, адже вона могла зателефонувати сама або принаймні залишити записку секретарці.

Спершу я намагався втішити себе тим, що Катерина поїхала в Пунто-де-Віста і не може зі мною зв'язатися. Але мій стажист сказав, що бачив у четвер, як вона проїздила своєю машиною через майдан Возз'єднання. Отже, не було сумніву — вона просто уникає розмови зі мною.

Тим часом родина де Ліма не хотіла надаремне гаяти часу, і в середу я мусив повернутися до справи про ексгумацію. Я несподівано легко владнав усі формальності, пов'язані з самим актом і судовомедичною експертизою. Безперечно, у моїх клієнтів була рука у впливових судових і поліцейських колах.

Ексгумацію призначили на п'ятницю в першій половині дня.

У Пунто-де-Віста я виїхав цього дня дуже рано, бо надумав поговорити з Альберді й. Маріо до прибуття комісії й родини де Ліма. Ранок стояв погожий, але трохи холодніший, ніж звичайно о цій порі року. Нічний дощ прибив пилюку, що вкривала шосе після кількамісячної посухи, і я всю дорогу насолоджувався свіжим, наповненим вранішньою прохолодою повітрям.

Священика Альберді я не застав ні вдома, ні в саду. На ґанку сиділа стара худа індіянка й оббирала городину, напевно, готувала обід. На мої розпитування вона відповіла, що панотця Альберді немає і що він, мабуть, у церкві, бо тесля мав лагодити там амвон. Коли я спитав, чи вдома Маріо Браго, індіянка підозріло блимнула на мене чорними, глибоко запалими очима і повторила:

— Панотець, певне, в церкві…

Побачивши, що з неї більше нічого не витягнеш, я пішов до церкви. Стара сказала правду — священик дійсно був там, наглядав, як лагодили амвон. Побачивши мене, він спершу наче стривожився, та невдовзі обличчя його проясніло. Він підійшов до мене і сердечно привітався.

— Я вже й не сподівався, що ви приїдете… — почав він, ніби виправдуючись.

— Я приїхав сам. Мені хотілося б поговорити з вами…

— Невже передумали? — спитав він з надією в голосі.

— На жаль… комісія прибуде за годину.

Альберді мимоволі закусив губи.

— Все-таки… — глибоко зітхнувши, тихо мовив він.

— То ви вже знаєте?.. — спитав я, аби тільки підтримати розмову.

— Знаю… Вас дивує, що я дав згоду? — священик звів на мене сповнені тривоги очі. Невже він сподівався побачити на моєму обличчі виправдання для себе? — Що мені вам сказати? А зрештою… Я змінив думку, — додав він, ніби злякавшись власної сміливості. — Мене переконали… — мовив по хвилі. — Так буде краще.

— Зрозуміло. У де Ліма довгі руки, — сказав я напрямки, але Альберді ухилився од відповіді.

— Ви хотіли зі мною поговорити… Пройдемо в ризницю. Прошу, — він на диво подружньому взяв мене під руку.

— Річ у тім… Виникли нові ускладнення. В неділю ввечері я був у вас, але…

— Знаю. Мені казала ваша знайома, сеньйорина Далі… Вона ще двічі приїздила сюди. Ми розмовляли довго… Відверто!

Ми. ввійшли до ризниці. Священик сів на канапці під вікном, рухом руки показавши мені місце біля себе.

— Я слухаю вас, сеньйоре адвокате.

— Як ви, напевно, знаєте, є серйозні підстави припускати, що Хосе Браго живий, — почав я. — Можливо, він навіть ховається тут, в інституті.

Альберді уважно дивився, на мене.

— Це саме говорила й ваша знайома. Але я вважаю, що це неможливо, — заперечив він досить категорично. — Я бачив Хосе після смерті… Врешті, я його ховав.

— І ви впевнені, що то були останки Браго?

— Я просив, щоб ненадовго відкрили труну. Правда, Хосе дуже змінився, як завжди буває після тривалої виснажливої хвороби. Але це, безперечно, був він.

— А ви… торкалися останків? Альберді неспокійно ворухнувся.

— Отже, ви й це знаєте? — спитав він тихо.

Я зрозумів — він думає про щось інше, ніж я.

— Ви робили над ним останнє помазання? Але то байдуже. Нам хочеться знати, чи ви впевнені, що останки не були загримовані? Або навіть… чи не була це вощана лялька?

— Ну що ви! — з жахом заперечив Альберді і враз похопився, мовби прагнучи якнайшвидше скинути з себе тягар — Ви гадаєте, що я не мав права… Ні, я мав На це право! Я мав право вчинити над ним таїнство умовно. Я розмовляв з ним перед смертю і маю підстави припускати, що він вернувся в лоно святої церкви…

— Це цікаво! То ви його бачили перед смертю?!

— Не зовсім. Він помер через два тижні.

— І ви добре розгледіли його? Це був той самий чоловік?

Альберді замислився.

— Правду кажучи, — почав він згодом поволі, ніби вагаючись… — у кімнаті було напівтемно. Хосе не зносив світла. І голова в нього була кругом забинтована. Невдовзі перед цим йому зробили операцію… Але обличчя я бачив. Те саме, що й після смерті… Ні, це був він, — рішуче додав Альберді. — Передусім голос. Той самий голос, та сама манера говорити… Поза всяким сумнівом.

— Ніхто не стане брати під сумнів того, що ви бачили в лікарні Хосе Браго, йдеться тільки про те, чи пізніше, коли він помер і коли ви відкрили труну, в ній були останки того самого чоловіка.

Священик знову завагався.

— Тоді я не мав жодного сумніву. Але… тепер… коли поміркувати… не впевнений. Але то справді був труп!

— Інститут Бурта — медична науково-дослідницька установа… — мовив я лаконічно.

— Я дивуюся Боннардові… — зітхнув Альберді.

— Отже, тоді, за два тижні до смерті, Браго сповідався? — повернув я розмову на інше.

— Ні, ні, — квапливо заперечив священик. — Про це взагалі не могло бути й мови. Ви не знали Хосе! Але… з того, що він казав, я відчув: він готовий… повірити. Тому згодом я й мав право…

— Він просив вас провідати його чи ви самі…

Альберді пильно глянув на мене.

— Я прийшов з доброї волі. Боннард спершу заперечував, але потім погодився. Хосе був дуже радий. Гадаю, він навіть… чекав мене.

— А ви могли б переказати мені вашу розмову? Запевняю вас — це лишиться між нами. Можливо, те, що говорив Браго, допоможе нам глибше збагнути справу. Звичайно, коли ви не зв'язані таємницею…

— Він не попереджав про це, хоч тоді розмову можна було вважати цілком конфіденціальною. Однак не подумайте, ніби я боюся, що ви не збережете таємниці. Це речі, які нічим не допоможуть моїй сестрі і заподіють шкоди Хосе. Моя розповідь, напевно, не буде нічого варта. Просто я міг забути безліч подробиць. Адже минуло понад шість років. Час стирає деталі…

Я відчував, що Альберді відмовляється скоріше про людське око.

— Я розумію, але, може, ви все-таки спробуєте пригадати, — сказав я заохотливо. — Все може мати значення…

— Спробую… А що б ви хотіли знати?

— Все, що ви пам'ятаєте. Від самісінького початку.

— Не сподівайтеся деталей. Хіба що таке… Коли я зайшов до ізолятора, Хосе не знав, що це я, і спитав, хто прийшов, хоч і дивився на мене. Це я добре запам'ятав… Він уже дуже погано бачив — ураження зорових центрів, чи як це називається. До того, як я казав уже, в кімнаті панувала напівтемрява.

Мені згадалася прочитана кілька днів тому книжка Браго.

— То ви кажете, що він поступово втрачав зір?

— Авжеж. У нього ж був рак мозку…

— А потім, коли він вас упізнав… Він взагалі був при пам'яті?

— О, звичайно! При ясній пам'яті! І цілком нормальний. Я впевнений у цьому!

— І що він казав?

— Точно не пам'ятаю. В усякому разі, просив мене після його смерті опікуватися Маріо. Певніше, — священик трохи збентежився, — він просив мене вплинути на сестру… Він хотів, щоб вона погодилася на те, чого він вимагав у заповіті. Але про що йшла мова, сказати мені не хотів.

— І ви пробували переконати сеньйору Долорес?

— Ні. Я з нею навіть не говорив… Зрештою… на мою думку… мати є мати. І я сказав Хосе: доти, доки не знаю, що написано в заповіті, не можу цього зробити.

— І що він вам відповів?

— Я вже не пам'ятаю. В усякому разі, мою відмову він сприйняв спокійно. Навіть погодився зі мною. Потім… я вже не пригадаю, як це було… ми перейшли на філософські проблеми. І саме тоді вія заговорив про… вічне життя. Сказав, що вірить… у його можливість.

— А ви переконані, що він мав на гадці потойбічне життя в релігійному значенні цього слова? Що то не була в певному смислі метафора?

— То не, була метафора. Правда, він тут же додав, що католицькі філософи і навіть взагалі будь-яка релігія розуміють вічне життя неправильно… Але я певен, що він сприймав його як незаперечний факт, як реальність! А в його вустах це означало величезний крок уперед… до бога!

— Розумію. Але про існування бога, зв'язок душ із богом, рай… Ви мене розумієте?

— Авжеж. Ви надто багато вимагаєте, сеньйоре адвокате. Хосе Браго — це була горда і вперта душа… До того, якщо навіть він починав розуміти вічну істину, то, безумовно, не міг говорити про це тією самою мовою, що й простий селянин із Пунто-де-Віста чи навіть ви або я… Він мусив би це перекласти на мову власних понять… О, так. Хоч він і разу не промовив слова «бог», я знав — він його шукає, він нарешті починає його помічати, відчувати його ласку. Скажу вам, я навіть сподівався: в заповіті буде щось на зразок визнання віри. На жаль, йому, мабуть, забракло відваги на вирішальний крок…

— А чи не казав він вам чогось про… ціну, якою треба платити за безсмертя? — запитав я, уважно дивлячись в обличчя Альберді. Я помітив — очі його враз розширилися, виказуючи величезний подив.

— Звідкіля…. ви… знаєте? — через силу прошепотів він.

— Ви читали «Поріг безсмертя»?

— А що це? Якась книжка? — здивовано запитав священик.

— Останній роман Браго. Точніше, останній з надрукованих Боннардом. Він вийшов два тижні тому.

— На жаль… Я рідко буваю в місті. Навіть не знав, що вийшов новий роман Хосе.

— Ви мусите його прочитати. Якнайшвидше! Як на мене, в ньому можна знайти ключ до загадки Браго. І… що це, по суті, його… визнання віри, — додав я, опустивши очі. І хоч я намагався сказати це якомога природніше, проте в моєму голосі мимоволі забриніла іронія.

Однак Альберді був так схвильований новиною, що не помітив цього.

— Я повинен прочитати його. Сьогодні ж. По обіді поїду до міста…

— Я бачив цю книжку у да Сільва. Може, ви попросите в нього?

Священик підозріло глянув на мене.

— Я волів би… — він завагався. — Зрештою, хай і так. Пошлю паламаря з листом.

— Можливо, да Сільва буде при ексгумації?

— Навряд. То ви кажете, ця книжка… — він запитливо дивився на мене.

Старий годинник, що стояв у кутку, почав видзвонювати десяту. Чекаючи, коли стихнуть останні удари, я роздумував, чи варто розкривати Альберді всі ті сумніви, які виникли в мене за останні кілька хвилин.

— Цей роман, як і решта творів Браго, сповнений філософських алегорій і складної символіки. Я спробую в загальних рисах розповісти зміст, а ви вже самі розберетеся. У принципі, це психологічні переживання сліпого художника. Точніше, спершу він ще бачить і тільки згодом, працюючи над найвидатнішим твором свого життя — гігантським настінним розписом, — починає поволі втрачати зір. Про такий, твір художник мріяв багато років, борючись із злигоднями, нуждою, байдужістю, нерозумінням. І ось, коли він опинився на порозі здійснення своєї мрії, вона стає для нього недосяжною.

— Браго теж поволі втрачав зір, — промовив священик. — Але це стало помітно за кілька тижнів до смерті. Я щось не дуже розумію…

— Послухайте далі. Це ще не все. Це тільки перша частина книжки. У другій частині розвиток дії набирає несподіваного повороту. Сліпий художник здобуває славу і багатство, але зовсім не за картини, написані тоді, коли він ще бачив, а за ті полотна, що їх він малював уже… сліпим, намагаючись приховати від усіх, особливо від коханої жінки, своє каліцтво. Отже, герой роману в принципі домагається того, до чого прагнув. Але його не тішить перемога. Його мучить питання, чи справді картини, які він зараз створює, можна вважати прекрасними, чи просто сам факт, що їх малював сліпий, — справжня причина успіху й визнання. На жаль, сам він уже ніколи не зможе оцінити їх…

— І це вже все?

— Ні. Є ще третя частина. Знову дія розвивається ніби навпаки. Довкола картин сліпого художника точиться дискусія. Однак дискусія ця досить дивна: кожен з учасників доводить, що картини являють собою зовсім інше, ніж досі мовилося. Але всі сходяться на тому, що твори мають високі художні достоїнства і всі… сумніваються в тому, що художник справді був сліпий, коли писав їх. Герой роману, прагнучи довести, що вони не мають рації, зголошується намалювати нову картину в присутності експертів. Експерименту чекають з великим інтересом. Опріч того, це чудова реклама для імпресаріо художника. Відмова за таких обставин — справжнє самогубство, але все-таки художник не з'являється перед експертами. Він теж ставить експеримент: чи картини й далі викликатимуть подив,» коли він не з'явиться, — і вже цим доводить, що якби він був сліпий, то не зміг би малювати. Але й у такий спосіб художник не може дійти істини. Тоді він починає підозрювати: все, що він чує, — фікція, гра, інсценізована з тією метою, щоб він не надломився, втративши, як сліпий, усі надії. І все-таки він не виказує своїх сумнівів і працює далі. Чому — не знає сам. Можливо, хоч би тільки тому, що жінка, яку він кохає і котра, як він гадає, є, власне, ініціаторкою цієї фікції, не повинна сумніватися в тому, що він щасливий. Так кінчається роман.

— Дивна книжка… — зітхнув Альберді. — Одначе ви казали: це свого роду визнання віри. Проте я не зовсім розумію, що все це має спільного з вічним життям, вірою і релігією?

— Я переказав тільки сюжет. А по суті все обертається навколо проблеми безсмертя. Звідки й назва книжки. Це безсмертя треба розуміти, мабуть, теж символічно. Він мріє про безсмертя, яке полягає не тільки в вічності його творів у людській пам'яті, але й таке, що грунтується передусім на їхній здатності хвилювати людей, радості спілкування з ними. Але це теж, мабуть, лише одна з характерних особливостей роману. Так гадаю не тільки я, а насамперед сеньйорина Далі. Втрата зору, на її думку, в даному разі — свого роду символ смерті.

— Я «е зовсім розумію…

— Напевно, я не дуже ясно висловлююся. Зрештою, переказати важко, треба прочитати самому. Тоді ви відчуєте: автор мав на увазі саме це, а не щось інше, хоч він ніде конкретно про це не говорить. Герой весь час перебуває на порозі безсмертя і не може його переступити. Йому здається, що цей поріг уже позаду, а потім виявляється, що це самообман. До того за безсмертя він безнастанно мусить платити певну ціну, дедалі вищу. Ця ціна врешті-решт — свідомість власного існування, коли вважати, що продовження творчості є саме цим існуванням, цим продовженням спроб досягти безсмертя. Ви мене розумієте?

Альберді мовчав, мимоволі злегка киваючи головою в такт якимось своїм думкам, потім невпевнено промовив:

— Я мушу неодмінно прочитати сам… — він ще раз кивнув. головою. — Однак, мені здається, ви маєте слушність… А я був нерозумний… Яка простодушність, — гірко зітхнув він. — Я не розумів, про що він говорив… Цікаво все-таки, коли Хосе це написав? — раптом сказав він звичайним діловим тоном.

— Сеньйорина Далі стверджує, що «Поріг безсмертя» — один з найпізніших творів Браго. Можливо, він закінчив цю книжку перед самою смертю, коли, певна річ, відкинути фантастичні припущення, ніби останні книжки Браго — наслідок роботи машини, що пише в його стилі.

— Доктор Далі говорила про це. Але з усього, що ви мені зараз сказали, я роблю висновок: це неможливо. Я скоріше починаю вірити, що Хосе живий, а в його могилі спочиває прах іншої людини.

Я глянув на годинника. Комісія могла прибути з хвилини на хвилину, а я не встиг з'ясувати навіть половини питань, що мали вирішальне значення для моєї дальшої поведінки. Слід було поквапитись.

— Повернімось до початку нашої розмови. Мене цікавить молодший Браго.

Альберді неспокійно порушивсь.

— Слухаю вас…

— Скажіть, Маріо й справді страждає якимись психічними розладами?

— А що вам про це відомо? — спитав священик, підозріло дивлячись на мене.

— Ваша сестра й сеньйор де Ліма казали, що Маріо почуває себе недобре, — відповів я ухильно, намагаючись приховати збентеження. — Зрештою, вже сам факт кількаразової втечі… Опріч того, нервозність, якісь травми, галюцинації…

Священик допитливо глянув на мене.

— А про галюцинації ви чули від моєї сестри й шуряка чи від сеньйорини Далі? Пригадайте! Це дуже важливо.

Знову, замість того щоб відповідати на запитання, священик ставив їх.

— Я не чув ні від сеньйори Долорес, ні від її чоловіка. Одначе я хотів би дізнатися, чи не помічали ви раніше в Маріо якихось психічних розладів?

Альберді довго роздумував.

— Бачте… — почав він не дуже впевнено. — З сестрою ми не підтримували постійного контакту. Коли Маріо було три роки, вона приїздила сюди з ним і Хосе на кілька тижнів. А згодом, після їхнього розлучення, ми навіть не листувалися. Правда, Маріо був тут ще кілька разів, за життя Хосе, але недовго, буквально кілька годин. Після його смерті і цей зв'язок урвався. І тільки три роки тому, подорожуючи разом з товаришами, Маріо зупинився в мене ночувати. Оце й усі _ наші зустрічі аж до минулого року… коли він написав мені листа. Але ви не кажіть цього моїй сестрі. Отже, я несподівано дістав од нього листа. Цей лист був двозначний. Маріо прохав мене зустрітися, пропонуючи, щоб я не тільки приїхав задля цього до столиці, але й, уявіть собі, щоб я зупинився в готелі і не показувався на очі сестрі та її чоловікові. Причину такої конспірації він пояснював мені бажанням… подискутувати на деякі теологічні теми. Відповідь я мав надіслати до запитання. Звичайно, я вважав своїм обов'язком оповістити про все сестру, але, подумавши, вирішив: можливо, хлопець має найкращі наміри, тільки не усвідомлює собі безглуздості свого вчинку. А що, як він прагне присвятити себе служінню богові, а батьки опираються? В такому разі йому слід допомогти. І я написав Маріо листа, що приїхати не можу, а прошу конкретніше пояснити, яка саме справа його цікавить, — можливо, її вдасться владнати листовно. Листа я все-таки послав на домашню адресу — вважав, що негоже прилучатися до змов проти батьків. За тиждень надійшла відповідь. Маріо висловлював жаль, що я не можу приїхати, й повідомляв, що під час канікул він постарається заглянути до мене. А на запитання, що саме його цікавить, відповів: «Обмін думками про потойбічне життя». Листовну дискусію він вважав нереальною… І все. Настали й проминули канікули, але він не приїхав. Ось тільки тепер. Як бачите, навіть це дивне листування свідчить: хлопець при повному розумі. І зараз, на мою думку, він цілком нормальний. Звичайно, він трохи психічно неврівноважений, але це не хвороба. Оті його, як ви кажете, галюцинації можуть мати найприродніше пояснення. Коли ж підтвердиться припущення, що Хосе живий…

— Ну, звичайно… — почав я і замовк.

Хтось постукав у двері. Священик підвівся й відчинив. На порозі стояла стара індіянка.

— Приїхали сеньйори… Питають вашу превелебність…

— Ми вже йдемо! — коротко відповів Альберді й кивнув мені. Я теж підвівся, але, перш як вийти, схопив священика за рукав.

— Маріо у вас дома? Правда? — запитав я тихо. — Я хотів би неодмінно з ним поговорити. Допоможіть мені.

Священик пильно подивився на мене, але я не відчув у його погляді недовіри.

— Маріо немає, — відповів він, немовби виправдуючись. — У мене його зараз справді немає. Вчора ввечері тут знову була ваша знайома. Я вже знав, що сьогодні має відбутися ексгумація. Я сказав їй про це, і вона запропонувала забрати хлопця на весь день на прогулянку… мовляв, так буде краще. Для Маріо це було б надто велике потрясіння. Я думав, ви знаєте…

— Я не бачився з сеньйориною Далі чотири дні.

— Звідкіля ж ви тоді знаєте про галюцинації?

— Я скажу вам пізніше. Зараз ми не маємо часу. Комісія вже, мабуть, нетерпеливо чекає на нас, — пробував я виграти час.

— Але ж, напевно, не від Долорес? — запитав він підозріло.

— Ні. Я ж вам уже сказав. Ходімо! — поквапив я його, щоб уникнути розпитувань.

З-поміж чоловіків, що чекали на нас перед церквою, я особисто знав тільки двох: слідчого Кастелло і де Ліма. Сеньйори Долорес не було. Мене здивувала присутність якогось поштивого, сповненого гідності священика. Як виявилося згодом, це був благочинний Алессандрі, близький приятель родини де Ліма і колега Альберді по семінарії, а тепер одна з найвпливовіших осіб у курії.

Як експерта було запрошено професора Гомеза, видатного фахівця в галузі судової медицини, його супроводив молодий лікар-асистент, а також дантист, котрий протягом кількох років лікував Хосе Браго.

Після знайомства священик Альберді провів нас до цвинтарної брами, де вже чекали двоє тамтешніх поліцейських разом з найнятими у селі трьома копачами. Залишивши одного поліцейського коло брами, щоб він не пускав за паркан цікавих, ми вузькою стежкою рушили поміж могилами. Це були здебільшого бідні й занедбані могили, тільки поблизу церкви і просто під її стінами я помітив кілька величних, напевно, дуже давніх пам'ятників.

Могила Хосе Браго була в глибині цвинтаря, майже біля самісінького муру. На новій, мабуть, недавно покладеній плиті сяяли золоті літери й цифри. Ми поставали довкола могили, розбившись на кілька груп. Слідчий Кастелло разом з протоколістом підійшов до Альберді і голосно, щоб усі чули, мовив:

— Запитую присутнього тут священика Еетебана Бартоломео Альберді, настоятеля парафії в Пунто-де-Віста, чи може він підтвердити, що на цьому місці дня 25 березня 1994 року в його присутності була похована домовина з прахом, визнаним прахом Хосе Браго, письменника, що народився 4 травня 1955 року в Ріо-де-Жанейро і помер 20 березня 1994 року в інституті нейрокібернетики імені Самуеля Бурта, поблизу Пунто-де-Віста?

— Підтверджую, — відповів Альберді.

— Запитую парафіяльного священика Естебано Бартоломео Альберді, — вів далі слідчий, — чи дає він згоду на відкриття могили, визнаної могилою згаданого Хосе Браго?

На мить погляди Альберді й Алессандрі зустрілися.

— Даю згоду! — відповів Альберді, але в його голосі я відчув тривогу.

— Прошу відкрити могилу, — повернувся Кастелло до копачів.

Я підійшов до слідчого.

— Ви повідомили про ексгумацію професорові Боннарду? — спитав я впівголоса.

— Не думаю, щоб у цьому була необхідність, — лаконічно відповів Кастелло і наказав поліцейському, який стояв по другий бік могили — Сержанте! Проженіть отих дітей!

Кивком він показав угору: на мурі сиділо кілька сільських бешкетників, з цікавістю розглядаючи нас.

— Геть звідси! — гримнув сержант, і на мурі тої ж миті нікого не стало.

Я відчув дотик чиєїсь руки. Це де Ліма підійшов до мене і, беручи мене попідруч, сказав:

— Пройдемося трохи… Ви не заперечуєте?..

Копачі зрушили кам'яну плиту й притулили її до сусідньої могили.

— Ходімо, — відповів я.

Де Ліма повів мене на бічну стежку. За нами вже чувся скрегіт лопат об кам'янистий грунт.

Якусь хвилину ми йшли мовчки. Я чекав, коли де Ліма заговорить, але він зволікав, певно, не знаючи, з чого почати.

— Я чув, що ви казали слідчому… — нарешті промовив він пошепки, ніби трохи збентежившись. — Не зрозумійте мене хибно, але… краще не питати про це… так прямо…

— Про Боннарда?

— Авжеж. Це справа… делікатна. Зрештою, ви й самі розумієте. Повідомляти Боннарда було б тактично неправильно. А формально в цьому немає потреби. Це могло б дуже ускладнити справу. Річ у тім, що існують дві можливості. Уявімо собі, що прах, який ми знайдемо в могилі, справді належить Хосе Браго і нам до того ж не вдасться виявити на ньому ніяких пошкоджень, які вказують на експериментування… Слідство буде припинене… а втім, формально воно взагалі ще й не почато… Проти інституту Бурта ніхто не висував звинувачень. Тому Боннард не може мати ніяких претензій. Навіть коли він довідається про ексгумацію, ми можемо сказати, що в нас були інші причини…

Він якось дивно наголосив на останніх словах, але перш ніж я встиг запитати, що він має на увазі, де Ліма повів далі:

— Проте є серйозні підстави сподіватися, що справа поверне на інше. Скажімо, труп не буде трупом Хосе Браго або ж виявиться, що на ньому провадили якісь підозрілі лікувальні процедури… Тоді ситуація стане ясна. Офіційне порушення слідства буде цілком виправдане, і ми інакше поговоримо з Боннардом! Якщо ж він передчасно довідається, до чого ми прагнемо, йому. легше буде протидіяти. У директора Боннарда чимало друзів… В країні і за кордоном… Натиснуть десь на якусь кнопку, і справа перейде до рук іншого слідчого.

— Розумію! Хитро задумано…

— Кастелло — міцний горішок, з ним вони не впораються. Йому б тільки знайти за що зачепитися. Зрештою, ви знаєте — це людина з ідеально чистими руками. Йому ніхто не може ні за що дорікнути.

— Так, я його знаю. То він відкопав цього дантиста?

— Ні. Про нього згадала Долорес. Але запросити, звичайно, запропонував він. Перевірка зубів дуже допомагає при ідентифікації. Правда, основною прикметою має бути відсутність ребер, але ж скелет міг зазнати значних змін…

— Я бачу, ви передбачили все. Боюся, ви маєте до мене слушні претензії, що я так мало допоміг…

— Ні, ні! — квапливо заперечив де Ліма. — На вашу ініціативу ми сподіваємося лише в другій фазі. Вас, так само, як і Кастелло, наші суперники не можуть ні в чому звинуватити. А це дуже важливо!

— Здається, ви забули тільки про одне: слід було все-таки запросити на ексгумацію фотографа.

— Знімки робитиме професорів асистент. Ми не хотіли брати поліцейського фотографа, щоб завчасу не надавати справі офіційного характеру.

— Зрозуміло. Де зараз ваша дружина?

— Чекає в «Каса гранде». Опріч того, ми хотіли б забрати Маріо додому.

— Мені здається, було б краще залишити його, як ми домовилися, на кілька тижнів у священика Альберді. Він тут, напевно, добре себе почуває…

— Ви його бачили? — запитав де Ліма з погано прихованим невдоволенням.

— Тепер ні. Але священик Альберді вважає…

— Я дуже ціную моральний авторитет мого шуряка, але не певен, що він зможе як слід доглянути хлопця.

— Що ви хочете цим сказати?

— Маріо бачили поблизу… Інституту. Я подумав про Катерину.

— Самого чи…

— Ні, ні. Маріо тиняється по околиці з ватагою сільських шалапутів. Це товариство не для нього.

Де Ліма замовк і прислухався.

— Треба вертатися, — промовив він по хвилі. — Здається, вже добралися до труни.

Справді, до нас долинали глухі вдари лопат по віку. Ми швидко вернулися до могили.

В могилі вже виднілася домовина, і копачі готували гаки, щоб її підняти. Обіч, на двох сусідніх могилах, поклали принесені дошки.

Професор Гомез, одягнений уже в гумовий халат, стояв поруч слідчого, керуючи роботою копачів.

Я підійшов ближче і мовив до професора:

— Труна добре збереглася.

— Це зрозуміло, — кивнув головою Гомез. — Шість років у сухому пористому грунті… Обережно! Старайтесь не перехиляти! — гукнув він копачам, котрі вже витягали труну. — Повільніше! Так. Гаразд. Тепер уперед! Ось так. Поставте на дошки!

Труна лягла на імпровізований поміст. Копачі заходилися відкручувати гвинти. Дантист, протоколіст і навіть сержант, що стояли віддалік, підійшли ближче.

Ми чекали в нервовому напруженні.

Нарешті віко подалося. Копачі підняли його, і я побачив запалу в глиб труни людську фігуру. Голий череп коричнево-жовтого кольору був покритий зсохлою шкірою. Обличчя не втратило людських рис. Можна було побачити ще контури губ і носа, але небіжчик більше скидався на дідуся, аніж на чоловіка в розквіті сил. Останки були вдягнені в чорний костюм. Руки схрещені на грудях, а в потемнілих покорчених пальцях блищав маленький срібний хрестик.

Клацання фотоапарата нагло розітнуло тишу. Всі підвели голови. На мурі стояв якийсь молодик із репортерським апаратом у руках.

— Що ви тут робите?! — закричав Кастелло. — В голосі його пролунав такий гнів і обурення, що чоловік, котрий стояв на мурі, мимоволі позадкував і захитався, ледве втримуючи рівновагу.

— Я з «Нотісіас»… Перепрошую… — сказав затинаючись репортер.

— Хто вам дозволив фотографувати?! Негайно віддайте плівку! Сержанте! Затримайте цього чоловіка!

Та газетяр квапливо зіскочив додолу по другий бік огорожі і, перш як поліцейський виліз на мур, безслідно зник.

— Хто повідомив пресу? — запитав Кастелло, підозріло дивлячись на мене й де Ліма, але отець Алессандрі, що стояв обіч нього, спробував зам'яти інцидент.

— Це не біда. Він напевно вже більше не з'явиться. Та й, зрештою, навряд чи йому вдалося зробити більше одного знімка…

Тим часом професор Гомез із асистентом і дантистом підійшли до труни й схилилися над прахом. Кастелло й де Ліма теж наблизилися. Проте з мене було годі, і я відійшов до Альберді, що стояв осторонь.

Ще здалеку я помітив: священик блідий, як мрець. Справді, Альберді ледве стояв на ногах. Я запропонував одвести його додому, і він радо згодився.

Я взяв його під руку, і ми поволі рушили до виходу. Обидва мовчали, хоч запитання так і просилися на язик. Однак я відчував — зараз не час починати розмову.

Біля брами на нас чекала несподіванка. Поруч поліцейського, що сумлінно охороняв вхід од непроханих гостей, стояло троє чоловіків з фотоапаратами й магнітофонами. Перш ніж ми встигли збагнути, в чому річ, вони обступили пас. Заклацали апарати, посипалися запитання. На нещастя, поліцейський уже встиг сказати, хто йде разам зі мною.

— Можна попрохати вашу превелебність про інтерв'ю для нашої радіостанції? — кричав кремезний рум'янощокий репортер, підсовуючи під ніс Альберді мікрофона… — Це ви причетні до навернення Хосе Браго?

Альберді напівпритомно глянув на нього.

— Я?.. Я?.. — він позадкував.

— Будь ласка, ваша превелебність, хоч кілька слів для «Ультіма Хора», — наступав другий журналіст.

— Сеньйори! Хіба ви не бачите, що святий отець себе погано почуває?! — гнівно вигукнув я, відпихаючи репортерів.

— Всього кілька слів. Ви востаннє сповідали Хосе Браго, правда?

— Пропустіть нас! — проштовхувався я до церковних дверей, тягнучи за собою Альберді.

— Розійдіться! Сеньйори, прошу розійтися! — кричав поліцейський.

— То, може, хоч ви щось скажете? — знову підскочив до мене репортер. — З якою метою провадиться ексгумація? Чи є вже результати? Чи правда, що останки Браго зникли?

— Відійдіть, будь ласка!

Я вштовхнув Альберді до притвору і грюкнув дверима перед самісіньким носом невідчепних репортерів.

На щастя, вони не зважилися зайти всередину храму…

Священик, важко дихаючи, стояв під стіною. Я провів його в ризницю, але він не хотів там лишатися, певне, побоюючись нової навали репортерів.

Через бічні двері ми вийшли в сад. Минуло, напевно, хвилин двадцять, аж поки ми дісталися попівства. Альберді ледве йшов. Майже щокроку ми мусили відпочивати.

Стара індіянка, проклинаючи «сеньйорів з міста», які «заженуть священика у могилу», допомогла покласти Альберді на тапчані і принесла пляшки з ліками.

Напевно, Альберді вже давно хворів на серце, бо домашня аптечка була непогано вкомплектована.

Поволі блідість сходила з його лиця і дихання ставало спокійніше. Я сидів біля нього на тапчані, а він судомливо стискав мою руку, ніби боячись, щоб я не пішов. Однак потроху цікавість починала брати гору над страхом.

— Підіть… туди… і довідайтеся… а потім прийдете… — були перші слова, які я почув від нього.

— А може, мені все-таки ще трохи побути з вами… — невпевнено промовив я.

— Ні… ні… Ідіть уже… Скажіть Ноці, хай побуде тут… коло мене.

Я підвівся. Альберді запитливо дивився мені в очі. Я не знав, чи мені вже йти, чи почекати.

— Ви бачили… отой… хрестик? — нарешті спитав він тихо.

Я кивнув головою.

— Це я… — уривчасто прошепотів священик. — Не можу собі простити.

— Але ж… Нічого страшного не сталося, — намагався я його втішити. — Зрештою, ще нічого не відомо. Спершу прочитайте книжку…

Альберді заплющив очі.

— Ідіть і повертайтеся, — промовив він згодом уже майже спокійно.

Коло церкви я зустрів благочинного Алессандрі. На настирливі запитання репортерів він відповідав ввічливо, але рішуче.

— Я не даю ніяких інтерв'ю. З усіма запитаннями звертайтеся до слідчого Кастелло.

Побачивши мене, він зупинився і, подавши репортерам знак, аби відійшли, спитав:

— Священик Альберді у себе вдома?

— Так, але йому дуже зле. Ви хочете його провідати?

— Авжеж, — коротко відповів Алессандрі і за мить додав: —Дякую вам, сеньйоре адвокате, що ви про нього потурбувалися.

— Є вже результати експертизи? — запитав я, стишуючи голос, щоб не почули репортери.

Він кивнув.

— Деякі, — відповів ухильно і, злегка пригнувшись, зник у дверях церкви.

Я прискорив ходу.

Труна вже була опущена, і копачі прикривали могилу дошками. Професор Гомез, уже без халата, диктував щось протоколістові, а його асистент складав інструмент. Біля нього на землі стояла закрита кругла металева скринька. Слідчий Кастелло віддавав якісь розпорядження сержантові поліції.

Я підійшов до де Ліма, який стояв, дослухаючись до того, що диктує професор. Той уже, власне, кінчав, і я міг нарешті задовольнити свою цікавість.

— Де ви поділися, сеньйоре адвокате? Ви вже знаєте наслідки? — вигукнув де Ліма, побачивши мене.

— На жаль, я мусив подбати про священика Альберді. Сердешний заслаб. Ну, як наші експерти?

— Побоювання підтвердилися! — сказав де Ліма з погано приховуваним задоволенням.

— Отже, це не Браго?

— Браго. Немає сумніву — це він. Річ у експериментах! Бідолашний Хосе!.. З ним поводилися, як із піддослідним кроликом.

— Отець благочинний казав мені, що немає ще остаточних результатів…

— У принципі висновки однозначні. Залишилися тільки додаткові дослідження. У професора немає тут умов і всього необхідного інструменту. Тому вія забирає череп до себе в лабораторію.

— Для цього потрібно кілька днів, — додав Гомез.

Я глянув на круглу скриньку і відчув спазму в шлункові.

— Чи впевнені ви все-таки, професоре, що то експерименти, а не необхідні лікувальні процедури? — запитав я по хвилі.

— Так. Я цілком упевнений. А втім, це видно відразу. Якби ви побачили, що вони з ним витворяли… Жахливо!.. Зрештою, я можу вам показати, — він підійшов до скриньки і вже потягся до вічка, але я заперечив.

— Дякую… Ні, ні, я не хочу… Я вам вірю.

Професор поблажливо всміхнувся.

— Я бачу, нерви підводять. Однак попереджаю: як адвокат і уповноважений звинувачувальної сторони, ви мусите ознайомитися принаймні з знімками.