Поріг безсмертя

XIII

Після залитого світлом кабінету коридор, здавалося, потопав у темряві. Професор Бон-нард причинив двері і, неквапливо засунувши руку в кишеню халата, витяг звідти плаский портсигар.

— Запалите?

— З приємністю, — відповів я, беручи цигарку.

— Я звик палити в коридорі, — почав Бон-нард, підносячи мені запальничку. — Нейродин не терпить диму… Зрештою, ходімо в архів. Ви побачите цікаві документи — перші рукописи, а певніше, «мозкописи» Браго.

— Мушу зізнатися — я геть приголомшений… Не розумію тільки одного: чому оце відкриття тримається в таємниці?

— Я гадаю, вам ще багато чого доведеться зрозуміти! Передусім, чи ви усвідомлюєте собі, що означає їв- перспективі подолання порогу безсмертя? Уявіть собі, що станеться, коли звістка про це, до того ж надміру перебільшена і перекручена безвідповідальними пресою і радіо, облетить світ. Боюся, людство ще іне підготовлене до прийняття цього дару науки. Важко передбачити суспільні наслідки потрясіння, коли люди дізнаються, що вони не конче мусять умирати… Ми досі не знаємо, що являє собою дар безсмертя — добродіяння чи… прокляття. Ви читали «Поріг безсмертя»?

— Читав.

— Як ви гадаєте, його писала щаслива людина?.. Здобуття права на безсмертя аж ніяк не означає здобуття права на вічне щастя… І я дедалі дужче побоююсь, що моя праця — гонитва за… власною тінню. Ми робимо все, щоб дати Браго всього-на-всього… Ілюзію щастя.

Ми поволі йшли довгим, широким коридором, я слухав Боннарда і починав розуміти, що, мабуть, тільки тепер під машкарою сухості й глузливості вперше побачив справжнє обличчя цього чоловіка. Який же він? Ще хвилину тому він здавався мені безпощадним, позбавленим усяких почуттів стратегом у грі з природою й людьми, уособленням віри у всемогутність науки, якій служить. А зараз…

— Хосе Браго, як і кожен з нас, — продукт світу, в якому він жив і в якому існує й сьогодні, — трохи помовчавши, почав професор. — Це передусім людина, сповнена турбот, бажань і побоювань. Вас, можливо, дивує, чому, прагнучи зберегти експеримент у таємниці, ми ризикнули надрукувати твори Браго під його іменем? Аж ніяк не задля того, щоб здивувати світ. Просто Браго, якого протягом багатьох років, не розуміли читачі, недооцінювали критики, який ледве-ледве виборов право говорити з людьми своїми творами, сумував за славою, за визнанням. Це дуже по-людському. Треба його зрозуміти. Невже ж ми могли позбавити його цього права, позбавити можливості бути свідком заслуженого тріумфу? Певна річ, це було пов'язане з чималим риском, але іншого виходу я не знайшов.

Ми зупинилися перед невеликими дверима в кінці коридора. Боннард добув. з кишені в'язку ключів. Відімкнувши, впустив мене до довгастого вузького приміщення без вікон, стіни якого були геть завішані полицями, де стояло повно коробок з номерами. Взявши одну з них, він одкрив її, вийняв рулон широкої телетайпної стрічки й заходився поволі розмотувати.

— Ось, прочитайте! — промовив він нарешті.

Я з цікавістю переглянув стрічку. Проте на ній були виписані лише довгі рядки не зв'язаних між собою слів. Подекуди це були навіть частини слів, що рясніли помилками й перекрученнями.

— Це перші спроби контакту після втрати зв'язку з тілом, — пояснив професор. — Ще не було виходу на систему синтезу звуків, і електричні сигнали, що передавалися ефекторами нейродину, просто перекодовувалися друкарським пристроєм. Зрештою, сигнали були ідентифіковані ще в період переносу особистості. Як бачите — тут цілковитий хаос. Майже нічого не можна зрозуміти.

Боннард сховав стрічку і приніс другу. Тепер це були речення, щоправда, кострубаті й недоладні, та з них уже можна було добрати сенс.

— Це через рік… Процес відновлення прогресував, — пояснив, учений.

— А коли Браго востаннє розмовляв із священиком Альберді, він уже був без мозку? — опитав я.

— Не зовсім. Щоправда, кору головного мозку вже вийняли, і її функції перейняв на себе нейродин, сполучаючись мільйонами відгалужень із стовбуром мозку, а також з органами слуху і мовлення.

— А зір?

— Тоді Браго вже не бачив. До речі, проблема зору досі не розв'язана нами до кінця. Правда, читати він уже може. Тобто розшифровувати окремі літери й прості геометричні фігури, але кількість рецепторних елементів, на жаль, дуже мала порівняно з складною сітківкою людського ока, а тому й гострота зору невелика — Хосе бачить усе немовби крізь туман.

— Одначе в «Порозі безсмертя» він користувався знімками… — пригадалося мені відкриття де Ліма.

— Атож. Хосе наполегливо прагне дотримуватись реальності. В таких випадках хтось неодмінно розповідає йому все, що бачить.

Боннард знову сховав стрічку і приніс іще одну.

— Ось вам сам «Поріг», — мовив він.

Це вже був текст, досконалий за формою і змістом, безліч машинописних правок, зроблених поміж рядками, свідчили про сам творчий процес.

— А Браго багато читає? — спитав я, придивляючись до тексту.

— Надзвичайно багато. Нейродин спроможний сприймати й аналізувати Інформацію значно швидше, ніж природний мозок.

— Невже можливо створення штучного мозку, досконалішого за людський?

Боннард уважно подивився на мене. Відтак узяв у мене стрічку й заходився поволі й акуратно скручувати її.

— Психологічні та суспільні наслідки експерименту куди значливіші, ніж ви гадаєте, — мовив він нарешті. — Те, про що я говорив досі, — лише один бік медалі. Наше прагнення якнайдовше зберігати таємницю має ще одну поважну причину. Як ви, напевно, помітили, Браго пише дедалі краще. Постає питання: чи вершини, що їх він сягнув, є проявом природного зростання його таланту, чи, можливо, випливають із властивостей самоорганізації нейродину? Все свідчить про те, що відбувається останнє… Зважте на те, що пухлина в мозкові й подальше перенесення особистості викликали надто серйозні порушення, а саме — психічну хворобу, не кажучи вже про значні прогалини й деформації в запису пам'яті. Безперечно, все це повинно було спричинитися до регресу, а не до розвитку таланту. А втім, спочатку справді так і було. Одначе протягом кількох останніх років, попри труднощі емоціонального характеру, які переживає Браго, ми бачимо виразний і швидкий поступ. Незалежно від того, якою ціною треба за це заплатити, нейродин справді відкриває можливість штучним шляхом досягти того, що ми називаємо геніальністю. А це вже накладає на нас відповідальність незрівнянно більшу, ніж навіть відкриття перспективи безсмертя. Ясна річ, у даному разі йдеться не так про геніальність письменника й художника, як передусім про геніальність учених, правителів, політиків… Мабуть, вам не треба пояснювати, що це означає!

— Можливо, ми нарешті зможемо розв'язати всі проблеми нашого світу…

Боннард глузливо засміявся.

— Ви простодушний оптиміст. Кожне нове відкриття народжує нові проблеми, нові ускладнення. Певна річ, темпи розвитку науки і технічного вдосконалення людини різко прискорилися б, і чимало нинішніх турбот перестало б нас гнітити. Та чи зуміє сучасний світ використати ці можливості в належний спосіб? Боюся, що ні! Здається, немає відкриття й винаходу, що його не можна було б використати проти людини… Ви гадаєте, нейродин не може бути засобом пригноблення людства?

Я відчував, як мені передається неспокій, що, напевно, багато років мучив цього незвичайного чоловіка.

— Розумію. Проте навряд чи таке сенсаційне відкриття вдасться приховати. Як мені відомо, над нейродином працюють уже, зрештою, вчені кількох країн… Чи є гарантія, що де-небудь… — я замовк.

— Гарантії немає. Але… — Боннард завагався. — Бачте… ми намагаємося завчасу протидіяти розвиткові досліджень у небезпечному напрямку. Річ у тім, що ні найтовщі мури, ні найпильніша варта не зможуть запобігти небезпеці. Навпаки, вони тільки викличуть недовіру і небезпечне суперництво. Гарантією, коли в даному разі взагалі можна говорити про якусь форму гарантії, є повний обмін інформацією і заборона проведення серйозних експериментів, котрі не гарантують, що наслідки досліджень будуть використані згідно з інтересами суспільства. Нейродин не повинен опинитися в руках бандитів і злочинців…

— Я не зовсім розумію. Ви, професоре, вважаєте, що злочинний світ може зацікавитися нейродином?

— А хіба злодії й бандити зустрічаються тільки серед звичайних злочинців? Жадоба зиску і расизм, не кажучи вже про бажання заволодіти світом, ведуть до особливо небезпечного для людства гангстерства. Неважко уявити собі, на що б перетворився нейродин у руках Гітлера і концерну «І. Г. Фарбен»! Ви думаєте, це випадково, що першою людиною, особистість якої перенесено на нейродин, став письменник, а не, скажімо, фізик? Можу вас запевнити — ніде на земній кулі не пробують зараз створити геніального політика або вченого. Не тому, що інші лабораторії не спроможні на такий експеримент або що вони не мають достатньої інформації. До нас постійно приїздять дослідники зі сходу, з півночі… Ви спитаєте, чому ж саме в нас? Цьому сприяли два чинники: першість у створенні нейродину, яка належить Буртові, а також те, що… що держава наша є невеликою, небагатою й нейтральною країною.

— Ви гадаєте — вдасться затримати прогрес?

Боннард гнівно глянув на мене, потім, скривившись, промовив:

— Занадто сильно сказано, мій любий! В даному разі йдеться не про гальмування прогресу, а про свідоме, розумне використання відкриття в інтересах людства. Ви скажете — це теж дуже гучні слова. Але по суті так воно й є. Спершу ми мусимо грунтовно дослідити можливості нейродину, щоб зуміти протидіяти небезпеці й запобігти їй. Звісно, повної впевненості, що нам поталанить, немає, але нічого більше не лишається робити, як вірити в розум…

— А ваші супротивники знають усе це?

— Не мої, мій сеньйоре, не мої особисто, — обурився вчений. — Збутися мене — це річ, у принципі, проста. Випустити одну-єдину кулю… Але це нічого їм не дасть. Знайдеться багато інших…

Боннард поставив коробку на полицю і підійшов до дверей.

— Ходімо вже…

Я зупинився на порозі.

— Чого ж вони хочуть?.. — схвильовано спитав я.

— Влади! Влади над інститутом, над нейродином, — відповів він стомленим голосом. — Ви питаєте, чи знають люди, які підкопуються під нас, що тут відбувається насправді? Гадаю, дещо знають, принаймні.. знають ті, хто ними керує… здалека. Вони чудово розуміють, за що йде боротьба. Зрештою… такі типи, як да Сільва, переслідують тут зовсім інші, власні інтереси. Вони хочуть здобути владу в нашій державі, ось у чому полягають їхні прагнення. Ті ж, хто підтримує їх іззовні, вважають, що таким шляхом досягнуть контролю над інститутом. Але вони помиляються. Аби дійшло до того, що люди типу да Сільва перехопили б кермо правління, інститут Бурта перестав би існувати… — тихо докінчив він.

— А Браго? — стривожено спитав я. Боннард не відповів на моє запитання.

— Вертайтесь униз, — сказав він, замикаючи на ключ двері архіву. — Ви знаєте вже досить багато, щоб зробити власні висновки. Сподіваюсь, ви це зумієте, — голос його знову став сухий, у ньому, як мені здалося, прозвучав жаль. — До ранку ще доволі часу. А зараз порозмовляйте з сеньйорою де Ліма. Коли вона згодиться перебути тут ніч і повернутися додому завтра вранці, можете їй розповісти, як справа з Браго. Важливо, щоб вона це знала, перш ніж зустрінеться з Маріо. І при нагоді попросіть доктора Далі зайти до мене в кабінет.

Професор провів мене до сходів і повернувся. Спускаючись униз, я роздумував, що скажу Долорес. Враження, яке справила на мене сенсаційна розповідь Боннарда, було надто сильне, а проблем надто багато, щоб я міг дійти якихось конкретних висновків. Я був приголомшений і вражений до краю. Водночас мене мучили сумніви. А раптом усе це — лиш майстерна містифікація, що приховує ниці інтереси різних людей?

Я не міг нікому довіряти. Вплутуватися в якусь серйозну політичну інтригу, та ще й, як сказав Боннард, міжнародного масштабу, було б непростимою дурницею. Я ніколи не втручався в політику. Чому ж тепер я мав порушити свій принцип, до того ж наражаючи себе на небезпечний риск? Хіба ж у такій ситуації можна зберегти незалежне становище?

Одне слово, я мусив якнайшвидше віч-на-віч поговорити з Катериною.

Я вже спустився в хол. Долорес і Катерина досі сиділи за столиком. Захоплені розмовою, вони не помітили моєї присутності.

Мені пригадалося те, що розповів Ігнасіо. Сходи вели далі вниз — у підвал. Можливо, саме там були таємничі пристрої, в яких розвивалася особистість Браго! Боннард, напевно, не збирався показувати мені цих апаратів. Невже він боявся мене?

Я подумав, що зараз маю, можливо, єдину нагоду перевірити те, що ми почули від Ігнасіо. Я почав поволі сходити вниз, намагаючись ступати якнайтихіше.

Світло в підвалі було тьмяне, але я все-таки зміг роздивитися довкола. Яруси, розташовані нижче. рівня холу, колись правили за процедурний відділ санаторію — про це свідчили сліди написів на стінах. Тепер вони були переобладнані під лабораторію. Від сходів ішов довгий коридор з рядом дверей обабіч. У глибині металеві грати відгороджували від коридора просту квадратну залу. Я підійшов ближче і побачив у напівтемряві якусь округлу постать, схожу на величезну скляну грушу, з'єднану трубками або кабелями з безліччю циліндрів і куль. Поверхня «груші» була частково покрита якоюсь блискучою, сріблястою речовиною, можливо, для термоізоляції.

Я притиснувся обличчям до ґрат, з цікавістю розглядаючи пристрій. З приладу не долинало жодного звуку, не було помітно жодного руху чи бодай миготіння контрольних ламп — ніщо не виказувало його роботи. Можливо, це була не система нейродину, а якась інша апаратура, що давно не діяла. Однак Ігнасіо згадував про такий пристрій… А що, як саме в цьому грушеподібному творінні ув'язнена «душа» Хосе Браго?..

Раптом я здригнувся. Чиясь рука торкнулася мого плеча. Я враз обернувся. За мною стояв Маріо. Він, напевно, щойно зайшов сюди, до того ж дуже тихо, бо я не почув жодного підозрілого звуку.

— Не бійтеся, — промовив він упівголоса. — Немає чого…

— Ти заскочив мене зненацька… — намагався виправдатись я. — Оце воно і є? — показав я на апаратуру за гратами.

Хлопець ствердно, кивнув головою.

— Ви розмовляли з професором? — спитав він пошепки.

— Авжеж.

— Ви приїхали з мамою і дядьком по мене?..

— Не зовсім. Я приїхав передусім для того, щоб поговорити з професором Борнардом.

— Зробіть що-небудь, аби мама мене звідсіля не забирала, — сказав він благально.

— Це не так просто. Мама має право вимагати, щоб ти повернувся додому.

— Я повинен тут залишитися. Я потрібен йому. Зробіть що-небудь…

Я відчував, що не можу відмовити хлопцеві. До того ж у мене в голові народився новий тактичний хід.

— Я зроблю все, що буде можливо, — щиро запевнив я. — Однак попереджаю: можливо, на день-два тобі все-таки доведеться повернутися додому. Та насамперед треба переконати маму залишитися в інституті до ранку.

— Я знаю.

— Це передусім моя турбота, але ти можеш мені допомогти.

— Тобто як?

— Поки що згоджуйся на все і не заважай мені говорити. А тепер разом підемо нагору.

— Разом?.. — Маріо злякано глянув на мене.

— Хіба професор заборонив тобі бачитися з матір'ю?

Він, явно здивувавшися, заперечливо похитав головою. Отже, Боннард казав правду, що хлопець має повну свободу дій.

— Ну, то. нам ніщо не заважає, — мовив я. — Коли мама побачить тебе, вона зрадіє, і ми легше доможемося того, чого хочемо. Ну як, згода?

Проте Маріо й далі сумнівався.

— А коли вона захоче, щоб я поїхав з нею зараз?

— Я лишаюсь тут, а машини своєї я нікому не даю. Це моє тверде правило. Сеньйорина Далі теж, мабуть, не схоче вас одвезти…

— І шини попробивані…

— Які шини?

— А ви не знаєте? Вона поставила машину біля під'їзду, а хтось попробивав шини.

— То вони і в моїй можуть попробивати? — не на жарт стривожився я.

— Вам нічого не зроблять. Вони думають, що ви працюєте на да Сільва. Так ви вважаєте, що мама залишиться? — вернув він знову до свого.

— Вам довелося б іти пішки в «Каса гранде» або в попівство. Телефони не працюють, отже попросити машини в да Сільва не вдасться. Навряд чи твоя мама ризикнула б вирушити вночі, та ще й пішки… Вона боятиметься, щоб ти дорогою знову від неї не втік.

— І втечу!

— Не плещи дурниць! Передусім треба діяти спокійно і розважливо. Так ти кажеш, що ти потрібний батькові? — повернувся я до питання, яке не давало мені спокою.

Маріо непевно глянув на мене.

— Я мушу бути тут. Я йому потрібний, — прошепотів хлопець, а я побачив — у нього затремтіли губи. — Він не може залишитися сам… Для нього це… — Маріо раптом затнувся. — Ви не думайте, що це мені здається, — почав він, трохи помовчавши. — Професор каже так само. Він зараз почуває себе зовсім інакше… Вже не думає про… смерть, — докінчив хлопець здушеним голосом.

— Про смерть?

Мене це здивувало. Правда, із Боннардових слів вишивало, що Браго не дуже-то щасливий. Та невже оправа зайшла так далеко?

— Тепер ви розумієте? — прошепотів Маріо ледь чутно.

Я довго мовчки дивився на хлопця.

— Ходімо! — нарешті вирішив я, показуючи на сходи, що вели вгору.

Але події розвивалися інакше, ніж я планував. Ще на сходах ми почули піднесений голос матері Маріо.

— … І тебе вже зуміли одурманити! — обурено кричала сеньйора де Ліма. — Ти завжди, був нерозумний, Бет! Нерозумний і довірливий! Але я не дам себе ошукати! Мене ніхто не проведе.

— Стривай, Долорес! — долинув до нас схвильований голос Альберді. — Ти зовсім не розумієш, про що я кажу. Я справді розмовляв оце з Хосе!

— Ти брешеш! Хосе мертвий! А якщо ти з кимось і розмовляв, то не з Хосе. Чи й ти тек уже збожеволів? Що тут взагалі діється? Що зробили з моїм братом? А де Маріо? Ви казали, сеньйорино, що він здоровий, нормальний… А я ж знаю — він теж марить Хосе. Саме тому мені не дозволяють побачитися з ним! Ви боїтеся, що…

— Не хвилюйтесь, — Катерина була на диво спокійна. — Ваш брат не обдурює. Я розумію: те, що ви почули, на перший погляд здається абсурдом. І я так колись думала. Професор Боннард вам усе розтлумачить…

— Я хочу тільки знайти сина! Ви мене не ошукаєте!

— Хутчій! — кинув я пошепки Маріо, тягнучи його за собою.

На майданчику сходів ми трохи не зіткнулися з Боннардом.

— Куди ви поділися? — гнівно засичав він. Потім узяв хлопця за руку і підштовхнув до сеньйори Долорес.

— Іди!

— Маріо! — радісно вигукнула сеньйора де Ліма і підбігла до сина. Вхопивши його в обійми і пригортаючи до грудей, вона обсипала хлопцеве обличчя поцілунками.

Я нишком зиркнув на професора і помітив на його обличчі начебто хвилювання. Але тільки-но він перехопив мій погляд, вуста його скривила вже добре знайома мені неприємна, трохи глузлива усмішка.

— Ну, тепер багато що залежить від вашого адвокатського вміння, — кинув він мені насмішкувато.

— Маріо! Маріо! Якого ж ти наробив мені клопоту… — ридала сеньйора Долорес, не випускаючи сина з обіймів. — Правда, що ти повернешся додому? Ти більше не втікатимеш? Ну, скажи, Маріо! Все буде гаразд!

— Так, мамо! — погідливо сказав хлопець зміненим і тремким голосом.

— Пробач мені, дитино. Я знаю, що була недобра до тебе…

— Ні, мамо, тільки…

— Тепер буде інакше… Зовсім інакше. Ось побачиш!

— Авжеж, мамо… Адвокат казав…

Долорес випустила сина з обіймів і підійшла до мене.

— Сеньйоре адвокате! — вхопила вона мене за руку. — Я знала, що ви його знайдете! Знала! Я ніколи цього не забуду!

Я вирішив скористатися з нагоди.

— Я маю до вас прохання… Прошу мені вірити і точно виконувати мої вказівки, — мовив я значливо.

— Звісно, сеньйоре адвокате. Я все робитиму, як ви скажете. Аби тільки Маріо повернувся додому.

— Повернеться. Найпізніше завтра до полудня ви будете вдома. А зараз вислухайте мене спокійно й уважно. Нам доведеться взяти назад обвинувачення проти інституту Бурта, а також відмовитися від усяких домагань на авторський доробок вашого колишнього чоловіка, Хосе Браго.

— Розумію, — сеньйора де Ліма кивнула головою і значуще глянула мені у вічі.

Я збагнув, що Долорес витлумачила мої слова як маневр повести далі боротьбу з Боннардом, необхідний для безпеки Маріо. Чи міг я лишити її при цій думці? З одного боку це було б зручно, але, безперечно, не дуже чесно.

— Я не впевнений, чи ви правильно оцінюєте ситуацію, — промовив я. — Я не належу до легковірних людей, але мушу вам сказати: ви надаремне звинувачуєте свого брата в брехні й закидаєте йому надмірну довірливість. Хосе Браго справді живий, хоч і не в тому значенні, в якому ми звикли це розуміти. Живий не весь він, не його тіло, а, так би мовити, його думки, його особистість, його «я», одне слово, те, що ми звикли називати «душею». Зрештою, вам це найкраще розтлумачить професор Боннард…

— Я розумію. Все розумію, — квапливо запевнила сеньйора де Ліма.

— Але ж, мамо! Ти не віриш?!.. Маріо докірливо дивився на матір.

— Вірю, синку. Вірю! Можливо, ти маєш рацію. Я ще не зовсім розумію, але… Коли сеньйор адвокат каже і ти теж… І доктор сеньйорина Далі… Сеньйор професор дозволив тобі повернутися додому, правда? — несподівано звела вона розмову на інше.

— Ну що ти… Я завжди міг вернутися. Тут інша причина…

Хлопець запитливо глянув на мене.

— Яка причина? Скажи, синку, — в голосі Долорес я відчув тривогу.

— Ви, сеньйоро, надаремно й досі підозрюєте професора Боннарда в лихих намірах, — втрутився я в розмову. — Професор не силував Маріо лишатися тут. Присутності сина потребує Хосе Браго.

— Ах, Хосе…

Долорес розпачливо глянула на мене. Я вирішив довести розмову до кінця.

— Склалося так, що відсутність Маріо може негативно позначитися на психічному стані Хосе Браго. Правда, професоре?

— Я бачу, ви чудово поінформовані або незвичайно здогадливі, — відповів учений тоном, який, на жаль, не міг розвіяти сумнівів сеньйори де Ліма.

— Тому я й хотів вас попередити, — вів я далі незворушно, — що Маріо повинен регулярно, можливо, навіть через кожні кілька днів провідувати свого батька.

— Так, мамо! — схвильовано підхопив хлопець. — Я мушу приїздити сюди! Я йому потрібний!

— Звичайно! Ти провідуватимеш його, коли твоя воля, — поквапилась відповісти сеньйора де Ліма, хоч видно було — вона не сприймає всерйоз жодного слова. — Я сама привозитиму тебе сюди… Але ми заважаємо сеньйорові професору, — знову перевела вона розмову на інше. — Може, нам уже час їхати… — почала вона і затнулась, непевно глянувши на мене.

Тепер на мене чекала найважча частина розмови. Чи годі буде мого авторитету, щоб переконати її перебути ніч в інституті?

— Я гадаю — нам поки що нема чого поспішати… — обережно почав я. — Вже досить пізно, а нічні поїздки не вельми приємні… Сеньйоре професоре, у вас знайдеться для гостей якась кімната?

Долорес перелякано дивилася на мене.

— О, навіщо завдавати сеньйору професорові клопоту…

— Який там клопіт… — пробурмотів Боннард, що, певно, мало означати запрошення.

Цієї миті в холі знову з'явився молодий індіянин. Підійшовши до Боннарда, він щось сказав йому, але я не почув. Професор кивнув Катерині, і всі троє, перше ніж я встиг запитати, що сталося, квапливо вийшли. Сумніву не було — трапилося щось важливе. Однак я не мав часу на роздуми, бо сеньйора де Ліма заходилася мене допитувати, чому я так дивно поводжуся.

— Навіщо нам ночувати тут? Адже це безглуздо! Я справді боюся… — говорила вона, благально дивлячись на мене. — Краще вже поїдемо в «Каса гранде».

— Ми мусимо тут лишитися, щоб з'ясувати справу до кінця. Це раз! А коли говорити про «Каса гранде», то я не знаю, чи Маріо… — я замовк.

— Я туди ні за що не поїду! — прохопився Маріо.

— Ну, то ми можемо переночувати в мого брата! — не поступалася Долорес.

— Я лишаюсь тут, — квапливо сказав священик. — А зрештою… я ж казав тобі, Долорес… Передусім ти повинна сама побалакати з Хосе.

— Я?!

— Адже я казав тобі…

— Ти, мабуть, жартуєш…

— Ні, Долорес. Цього хоче Хосе. Йому не можна відмовляти…

— Ти знову за своє? Поясніть йому, сеньйоре адвокате…

Вона не докінчила, бо в хол повернулися Боннард і Катерина.

— Куди ви поділися, професоре?

Вчений не відповів на моє запитання. Він простяг до мене руку, в якій тримав невеличку пластмасову коробочку. Я подумав, що це портсигар, і вже потягся було до коробочки, але, на мій подив, професор квапливо відсмикнув руку і швидким кроком підійшов до сеньйори де Ліма.

Аж тут у наших вухах залящав пронизливий свист. Він линув саме з тієї невеличкої коробочки.

— Віддайте! — наказав Боннард, вимикаючи апарат і кладучи його на столик.

— Що? У мене… нічого немає! — бліднучи, пробурмотіла Долорес.

— Ви знаєте, про що я кажу! Віддайте добром! Інакше я накажу обшукати вас.

В очах Долорес з'явився страх.

— Ну, хутчій! Не гайте часу!

Вона розпачливо глянула на мене, потім на свою сумочку. Нарешті, відкрила її тремтячими руками і вийняла губну помаду в пластмасовій оправі — ту саму, яку перед від'їздом із «Каса гранде» приніс їй да Сільва.

Професор Боннард витяг із кишені хусточку.

— Покладіть на стіл!

Долорес, трусячись, виконала наказ. Бон-нард узяв хусточкою злощасну помаду і підніс її до апарата. Далі натиснув на перемикач — і знову залунав свист; професор одсунув апарат — свист стишився. Нарешті він ще раз натис на перемикач, і свист ущух.

— Звертаю вашу увагу як адвоката й довірену особу сеньйори де Ліма, — промовив до мене Боннард офіційним тоном, — що ваша клієнтка вчинила серйозний злочин і може бути притягнена до кримінальної відповідальності. Підслухування в нашій країні, на щастя, заборонене законом.

— Як ти могла, мамо!!!

Вигук Маріо був такий розпачливий, що тільки цієї миті я остаточно збагнув увесь трагізм становища.

–. Я не хотіла… Це не я… — прошепотіла Долорес.

— Цей мікрорадіопередавач твоїй мамі дав да Сільва, — поквапився я на допомогу нещасній матері. — Він дав їй оцей предмет замість губної помади. Надворі було темно, і твоя мама могла не помітити заміни… Ви знали про це?..

— Ні, ні! Я не знала!.. — розпачливо вигукнула сеньйора де Ліма.

— Вона обманює! — з обуренням промовила Катерина.

— Ні. Я не обманюю. Не обманюю… — ридала Долорес.

Боннард дивився на мене, примруживши очі. Потім перевів погляд на Маріо і, нарешті, на його матір.

— То ви стверджуєте, що мікрорадіопередавач дав вам полковник да Сільва? — різко спитав він.

— Авжеж. Це да Сільва. Я нічого не знала…

— Ви чули, сеньйори, що сказала сеньйора де Ліма? — промовив Боннард офіційним тоном. — Врахуйте, сеньйоре адвокате, що коли виникне потреба, я покличу вашу клієнтку за свідка. І, звісно, всіх вас теж.

Професор знову ввімкнув принесений ним апарат, потім узяв мікрорадіопередавач, забраний у Долорес.

— Сеньйоре да Сільва, — сказав він голосно. — Попереджаю вас, що коли ви спробуєте використати одержану злочинним шляхом інформацію на шкоду інституту Бурта, вас буде притягнено до відповідальності. Все!

Боннард сховав обидва апарати до кишені.

— А тепер він нас чує? — запитав я стишеним голосом.

— Він не чув тільки тоді, коли я говорив у мікрофон. Точніше, він чув наше заглушування.

— Як ви виявили, що нас підслуховують?

— Це Хосе. Нейродин відзначається високою чутливістю до електромагнетичного випромінювання. Себто Хосе має щось на зразок «радіорозуму». Тож він і зафіксував появу в нашому приміщенні нового, не відомого йому джерела випромінювання…

— Хосе?!.. — повторила сеньйора де Ліма, перелякано дивлячись на Боннарда.

— Пора вам порозмовляти особисто зі своїм колишнім чоловіком.

— Мені?!

— Брат же казав вам… Хосе вимагає цієї розмови, — озвалася Катерина.

— Я… не хочу!

Очі Долорес знову виповнилися страхом.

— Я піду з тобою, мамо, — Маріо ніжно торкнувся її долоні.

Вона вчепилася йому в руку.

— Маріо!

— Гадаю, буде краще, коли ви побалакаєте без свідків, — твердо сказав Боннард.

— Я не піду туди сама! — розпачливо вигукнула Долорес. Вона була бліда, як мрець.

— Ти не можеш йому відмовити… — лагідно мовив Альберді.

— Я… Я боюся! Боннард «а мить завагався.

— Ест! Ти підеш із нею. Так буде краще, — нарешті вирішив він.

Священик узяв сестру під руку. Вона не опиралася. Альберді повів її до сходів. Боннард мовчки ступав за ними.

Маріо дивився, як вони підіймаються сходами, і раптом, коли вони вже зникли з очей, кинувся навздогін.

Ми залишилися з Катериною.

— Ну й що ти на все це скажеш? — спитала вона, сідаючи в крісло.

— Дивно… — зітхнув я, вмощуючися поруч. — Важко навіть повірити. Скажи мені щиро, — схопив я її за руку. — Чи справді Боннардові можна довіряти?

— Звичайно.

— Його погляди щонайменше дивні. Я чув од де Ліма, що Браго симпатизував комуністам… Можливо, й Боннард теж… Все це досить підозріло.

— Облиш химери. Кожного, хто має радикальні погляди, люди типу да Сільва вважають комуністичним агентом. А якби навіть він і був комуніст?..

— Не в цім річ… Я на вашій політиці не розуміюсь і розумітися не хочу. Скажи мені краще, що це за історія з щоденником Браго?

— Дуже прикра, неприємна справа. Хосе залишив у дружини свій перший роман, кілька оповідань, а також щоденник, точніше, окремі нотатки, писані по гарячих слідах у певний період життя. Зрештою, щоденник був десь захований, але Долорес його знайшла і, прочитавши, спалила. Вона твердить, що то був пасквіль на неї, та, як каже Хосе, лише кілька невеличких уривків стосувалися його' дружини. Вона знищила також і його перші твори — або щоб помститися, або ж просто тому, що не вірила в їхню цінність. Може, певну роль у цьому зіграли й ревнощі до сина, який обожнював батька. Згодом виявилося, що нотатки вона спалила тільки після смерті Хосе, ховаючи їх кілька років, може, з якоюсь потаємною метою.

— І Маріо про це дізнався?

— Так. Але всього три місяці тому. Справа з щоденником тягнеться вже кілька років. Почалася вона, здається, десь через рік після офіційної смерті Браго. Не знаю, чи казав тобі Боннард, що внаслідок процесу перенесення особистості в пам'яті Хосе з'явилися значні прогалини. Це його страшенно мучило, надто пізніше, коли розумові здібності повністю відновилися. І тоді він згадав про щоденник. Ось тому Боннард вирішив добути в сеньйори Долорес ці нотатки. Але вона стала викручуватись. Твердила, що Хосе їй нічого не лишив. І професор, подумавши, що Браго страждає на парамнезію[11], поставив на цьому хрест. Правда, наявність творів підтвердили редакції, яким Хосе надсилав свої рукописи, але ж він міг їх і загубити. Кілька років після розлучення з дружиною Хосе пиячив і не раз впадав у нестяму. Пити він покинув лише за рік до смерті під впливом Боннарда й Альберді. Питання про щоденник постало знову всього кілька місяців тому, у розмові Хосе з Маріо. Хлопець пригадав, що років п'ять чи шість тому бачив у матері грубі зошити з якимись чернетками. На прохання Хосе, він заходився шукати їх удома, і не знаю, як там було, але врешті виявилося, що мати все знищила. А втім, хлопець спочатку й не знав, що йдеться саме про нотатки. Він шукав літературних творів.

— Он воно як. Тому Хосе й телефонував до Маріо? Його цікавили ці записи…

— Ні, — обурливо заперечила Катерина. — Хосе просто сумував за сином. Він справді його дуже любив і любить… Боннард зважився на цей доволі ризикований крок, враховуючи психічний стан Хосе. Питання про щоденник постало лише в третій чи четвертій розмові. Та й то випадково.

— Мені здається — ти ідеалізуєш Браго.

— Схаменися! Ти не знаєш Хосе! Ти не знав, який він був до смерті… І зараз… Ти бачиш його тільки очима оцієї відьми. Уявляю собі, що вона тобі про нього наверзла… Вона змусила свого сина присягтися, що він нікому не скаже про знищення рукописів — ти це знаєш? Од нього ти про це не довідаєшся. Він розповів тільки батькові.

— Чому ти так ненавидиш сеньйору Долорес? Мені здається, попри всі її вади, це сердешна, нещасна жінка.

— Що ти мелеш?! — обурилася Катерина. — Це зажерлива, підступна, себелюбна, безсовісна баба. Знав би ти, як натерпівся від неї Хосе!..

Я дивився на Катерину і роздумував, чому саме вона, завжди така справедлива й розважлива, не має й крихти співчуття до матері Маріо. Хіба вона не бачила того, що діялося тут кілька хвилин тому? Хіба не розуміла, що Долорес тільки заради сина зважилася на. розмову з своїм покійним чоловіком?..

— Катерино! А ти часом не була закохана в Хосе?

Вона різко відвернулась.

— То я не помилився! Зрештою, може, й досі…

Катерина обернула до мене обличчя. Вона мовчки дивилася на мене широко відкритими очима, але я бачив — думки її витали далеко…

— Ти гадаєш, що… безглуздо кохати тінь… — прошепотіла вона ледь чутно.