Поріг безсмертя

V

— Як тобі це вдається, Катерино? Ти знову помолодшала!

Я сидів у м'якому кріслі і з приємністю дивився на струнку статуру господині.

— Не балакай дурниць. Я добре знаю, яка я сьогодні. Майже зовсім не спала. На мару схожа… — зітхнула Катерина, ставлячи на стіл тацю з сніданком. — Але спати мені не хочеться. Ти не уявляєш собі, яка я схвильована! Цілісіньку ніч просиділа над книжками Браго і, справді, сама не знаю, що й думати. Це таки сенсація… Я знайшла ще чотири приклади. Три з них — у «Порозі безсмертя». А їх може бути більше, бо я перегорнула лише три книжки, видані востаннє.

— Ти все-таки дай мені сказати… Коли я на тебе дивлюся, то почуваю себе принаймні на п'ятнадцять років молодшим. Тепер я бачу, що втратив…

— Облиш! — Катерина зашарілася і мимоволі обсмикнула халат. — Ти завжди бозна-що вигадуєш.

— Я знаю — мені нема на що надіятися. Весь свій час — до останку — ти віддаєш Хосе Браго.

— У тебе немає ніяких прав на ревнощі… Що ж до Браго — це, на жаль, кохання платонічне і без взаємності.

— Ба! Коли б я був певний, що він справді мертвий… — кинув я ніби жартома.

Катерина уважно глянула на мене.

— То ти гадаєш, що в цьому слід шукати розгадку отого «віщого талану»?

— Я поки що нічого не знаю. Це де Ліма твердить, що Браго живий. Можливо, він знає більше, ніж каже?

— Це було б чудово! — схвильовано вигукнула Катерина.

— Незабаром переконаємося! Я постараюся сьогодні ж дістати дозвіл на ексгумацію.

Катерина насупилась. Раптом, ніби їй сяйнула нова думка, промовила:

— Цілком імовірно, що в домовині можуть лежати останки іншої людини. Коли це й справді містифікація… Уявляю собі! Оце історія…

— Якщо скелет добре зберігся, труднощів з ідентифікацією не буде. Чотирилітнім хлопчиком Браго був поранений…

— Я знаю… Тоді ж загинули і його батьки. Отже, це може бути доказом?

— Авжеж. У нього вибито два ребра. Судовомедичному експертові це неважко встановити.

— Тим-то й ба, що від таких травм, заподіяних у ранньому дитинстві, може й сліду не лишитися. Я консультувався в знайомого експерта. Але, кажучи відверто, я все-таки не вірю, щоб Боннард зайшов так далеко… Щоб видатний учений…

— Я теж так гадаю, — кивнула головою Катерина. — Але факт залишається фактом: у своїх творах Браго, сказати б, досить дивно заглядає в майбутнє. Та ти нічого не їси!

Вона поклала мені кілька шматочків шинки.

— Отже, ти гадаєш, що випадковість відпадає? — запитав я перегодя, облишивши їсти.

— У принципі випадковості не можна відкинути ніколи! Але в даному разі її, здається, немає. Невідповідність, виявлена сеньйором де Ліма, не єдина. Правду кажучи, я ніколи б не звернула уваги на ці дерева. Звідки можна знати, в якому місті, на якій вулиці та коли їх посаджено?..

— А що в тебе за відкриття? Бо коли йдеться про вулицю Блек Рівер, то це все-таки може бути збіг обставин.

Катерина пішла до спальні й повернулася з двома книжками — з них виглядали паперові закладки.

— Глянь! Ось тут! — розгорнула вона одну з книжок і показала підкреслений у тексті рядок якогось вірша.

— «… Змете останній зжовклий слід осінній», — прочитав я вголос. Слово «зжовклий» було підкреслене двічі.

— Я не зовсім розумію, — промовив я, глянувши на Катерину.

— Це рядок з вірша Уїллера в перекладі Стелли Ріберо. Отже, цитуючи це місце, Браго скористався виданням 1996 року. Воно дещо відрізняється від першого, що вийшло 1989 року. Зокрема, слово «жовтий» перекладачка замінила словом «зжовклий».

— Розумію. Якщо Браго помер у 1994 році, то він не міг читати другого видання. Але, можливо, правку вніс редактор «Порога безсмертя».

— Перевірити неважко. Але якщо це навіть зробив редактор, то три інших приклади змушують замислитись.

Катерина знов розгорнула книжку.

— Покажи, — простяг я руку.

— На жаль, — усміхнулася вона, подаючи мені книжку, — я не певна, чи ти зможеш щось помітити. Ти знаєш Шалаї?

— Це, здається, якийсь письменник?

— Здається! — глузливо повторила дівчина. — Імре Шалаї. Лауреат Нобелівської премії! Це повинна знати кожна культурна людина!

— Значить, я не культурний, — відповів я ущипливо. — Нічого не поробиш.

— Якщо ти справді хочеш виграти справу Браго, то мусиш читати сучасну прозу. Отак, адвокате, нічого не вдієш. Річ, зокрема, в тім, що цей письменник став відомий років п'ять-шість тому. Нобелівську премію він одержав три роки тому, і тоді ж приблизно в нас вийшов його перший переклад. А тим часом я переконана — на творчість Браго, принаймні на. романи «Сутінки» та «Поріг безсмертя», мав чималий вплив саме Шалаї.

— А кажуть, що Браго — попередник, піонер…

— Не в тім річ. Безперечно, найцінніше в Браго — де вміння поєднувати незвичайну динамічність сюжету з дивовижними за своєю сміливістю формальними прийомами. На перший погляд, поведінка героїв, інтрига, ба навіть розвиток дії суперечать логіці. А тим часом ми маємо тут справу з абсолютною точністю задуму і глибоким філософським змістом. У цьому вмінні показувати найсуттєвіше Браго — майстер найвищого класу. Але, як і кожна жива людина, що творить у певних умовах і підлягає їхній дії, він відчував різні впливи, хай навіть свідомо чи підсвідомо. Проте в який спосіб міг Шалаї вплинути на творчість Браго, що помер кількома роками раніше, ніж у нас вийшла перша книжка письменника?!

— Можливо, він читав Шалаї в оригіналі або навіть у рукописі?

— Абсурд! Браго не знав угорської мови.

— А в чому конкретно полягає цей вплив?

— Це подібність у манері опису й характеристики персонажів. До того схожі між собою певні звороти, ясна річ — у перекладі. Але ці запозичення — здебільшого підсвідомі. Вони непомітні навіть для автора, не кажучи вже про пересічного читача.

— Як на мене, все це занадто складно. Але чи впевнена ти, що саме Браго запозичав у Шалаї й перекладача? А може, всі троє запозичили в когось четвертого? Адже з твоїх слів випливає, що вони навіть мусили запозичати? Бо сам Шалаї теж черпав не з божого одкровення! Та й перекладач учився майстерності на якихось зразках.

Катерина трохи збентежилася.

— Така можливість є, але… це не дуже ймовірно. Ні. Практично її слід відкинути, — вона машинально гортала книжку. — Схожість надто разюча. Зрештою… можна буде перевірити.

— Що перевірити? Ти хочеш дати ще якомусь фахівцеві?

— Я перевірю на обчислювальній машині… Нашому відділові щороку відводять шістдесят годин в університетському обчислювальному центрі, а ми використали досі лише дванадцять. Більше того, у Мартінеса є вже зашифрований Шалаї. Автомат за десять годин зашифрує всього Браго і підготує програму порівняльного аналізу. Післязавтра я матиму результати.

— Я не розуміюся на отих ваших машинах, і мені до них байдуже, — промовив я, знизавши плечима. — Скажи краще, що нам конкретно дасть цей підрахунок?

— Не розумієш? — щиро здивувалася Катерина. — Те, над чим я просиділа цілісіньку ніч, машина зробить за двадцять секунд. А якщо дати їй кілька годин і ґрунтовні намітки, то одержиш систематизований реєстр паралелей, запозичень, схожостей — не тільки простих, а й складних! Двічі й тричі перевірених! І на додачу при кожному прикладі вказується можливість випадковості. Якби ж мені дозволили використати весь належний час, то я відповіла б тобі докладно, як змінювалися стиль, знання, навіть творчий настрій Браго протягом усього його короткого життя. Я б із цілковитою певністю сказала тобі, чи «Поріг безсмертя» написано раніше за «Сутінки», а «Золотий міст» за «У криниці», чи пізніше.

— А без своєї машини ти не зможеш, визначити?

— Звичайно, зможу. Маю щодо цього власну думку. Але я не гарантована від помилки. Тільки машина дасть точну відповідь.

— Чую, як у могилах перевертаються професори твоїх професорів. Я все-таки, мабуть, старосвітська людина. Цей «шлюб» філології з математикою завжди пахне мені мезальянсом[7].

Вона обурено глянула на мене.

— Ти не розумієш, що на таке спроможна лише новітня техніка? Сто чи більше років тому треба було цілими десятиліттями сліпати над грубими фоліантами, щоб вивчити їх лише в загальних рисах! Мені вельми шкода моїх попередників. На скільки більше вони могли зробити, коли б мали обчислювальну машину?

— Одначе ти сама теж зуміла дійти певних висновків у справі Браго, — повернув я розмову в потрібне русло. — Скажи свою думку. Чи ти допускаєш можливість того, що Браго живий?

— На жаль, це здається надто сумнівним, хоч і пояснює всі загадки. Насамперед Бон-нард, наскільки я його знаю…

— Відколи ти знаєш Боннарда? — перепинив я, не приховуючи цікавості.

— О, давно. Я познайомилася з ним, здається, сім чи вісім років тому через професора Сіккарді, в якого була тоді асистенткою. Професор доручив мені переглянути одержані від Боннарда рукописи і попросив висловити свою думку. То були перші творчі спроби Браго.

— Отже, ти його першовідкривачка?

— Скоріше — критик, і до того ж суворий. Зараз мені ті перші зауваження здаються смішними…

— Але ж ти його не «зарізала»?

— Звичайно, ні. В рецензії не бракувало висловів типу: «автор має хист», «виявляє епічний талант» тощо… Але, правду кажучи, я тоді його ще не розуміла. Я відчула в ньому чималий талант, але захопив він мене не відразу. І тільки поступово, вчитуючись, я піддавалася красі того, що в ньому є незвичайне. Саме через оту першу рецензію я побувала в інституті Бурта в Боннарда. Потім він давав мені й інші рукописи.

— То, може, ти особисто знала і Браго?

— Авжеж… — відповіла вона і змовкла, замислено дивлячись на свою чашку.

— Ти ніколи про це не казала… Це було там, в інституті Бурта?

Катерина кивнула.

— Коли ти бачила його востаннє? — допитувався я дедалі наполегливіше. — Тобто за скільки днів чи тижнів до смерті?

— Десь у травні 1993 року. Майже за цілий рік до смерті.

— Який він тоді був з вигляду?

— Хворобливий. Він був на обстеженні.

— А пізніше ти його вже не бачила?

— Ні.

— І не намагалася побачити?

— Пробувала. Але під час лікування професор Боннард заборонив усякі відвідини. Він тільки написав мені… — вона затнулась.

— Боннард?

— Ні, Браго. Писав, що почувається краще, дуже шкодує, що не може зі мною побачитись, і сподівається, що коли-небудь ми ще зустрінемось…

Мені здалося, що я побачив у Катерини на очах сльози розчулення.

— Я бачу — це було не просто знайомство, — промовив я не дуже до речі.

Вона неприязно глянула на мене.

— Дурниці. Ми не зналися й двох місяців. Браго більше не залишав інституту. Між нами нічого не було.

— Пробач. Я не хотів тебе образити. Я тільки шукав, за що б зачепитися. Ти часто буваєш в інституті Бурта?

— Після смерті Браго — ні. Я зустрілася з Баннардом лише недавно, під час телевізійної передачі… Але це була тільки короткочасна розмова. А про творчість Браго ми востаннє говорили з професором десь на початку 1997 року. Я спитала тоді, чи не залишив йому Браго якогось твору? Боннард відповів, що в нього є рукописи Браго і що він сам має намір їх опублікувати.

— Він не показував тобі рукописів?

— Я просила його про це. Професор обіцяв зателефонувати мені або Сішкарді… Але не зателефонував. Певно, забув. А потім почали виходити книжки…

— А на телевізійній студії він не запрошував тебе до інституту?

— Ні. Ми розмовляли лише кілька хвилин, якщо не рахувати дискусії перед камерами. Не було часу.

— Але ти могла його навідати? Скажімо, знайти якусь приключку.

Катерина видивилася на мене.

— Коли ти присягнеш, що не використаєш мене в інтризі, спрямованій проти Браго…

— Присягаю, — квапливо сказав я. — Що ж до Боннарда в тебе, здається, немає ніяких вагань?

— Не знаю, — промовила вона, трохи подумавши. — Передусім мене цікавить істина…

— І мене теж. Ага! Ще одне: ти знаєш сина Браго?

— Якось бачила його в клініці, йому було тоді років дев'ять-десять. Він дуже скидався на батька.

Вона задумалась і немовби знітилась.

— Отже, він частенько бував в інституті?

— Не знаю. Браго говорив про хлопця дуже тепло. Мабуть, він сильно його любив.

— Може, хлопець знає щось більше про останній період життя Браго?

— Можливо. Добре було б із ним побалакати.

— До того, я хотів би з'ясувати, чи є зараз контакт між ним і Боннардом. Якщо дозволиш, я зателефоную від тебе до де Ліма. Хлопцева мати поїхала по нього в село і мала вже повернутися.

— Будь ласка. А я тим часом приберу зі столу.

Я сів до письмового столу і набрав номер. Майже відразу обізвався де Ліма, Почувши моє прізвище, він так зрадів, що аж скрикнув.

— Ах, це ви, сеньйоре адвокате! Ну, нарешті! Я телефоную вже годину і ніде не можу вас знайти. На жаль, у нас новий клопіт… Дружина телефонувала з Пунто-де-Віста. Маріо знову втік…

— Як це — «знову»? Адже він мав бути у священика Альберді?

— Сьогодні вночі його вдалося спіймати на дорозі поблизу Пунто-де-Віста. Здавалося, що йому вже годі пригод. Та коли вони з матір'ю, повертаючись додому, зупинилися поснідати в якомусь придорожньому барі, Маріо вийшов помити руки і… зник. Дружина чекала… Але він не повернувся. Ми боїмося, що він знову з'явиться в Пунто-де-Віста, і хочемо просити вас про допомогу.

— Власне, чим я можу допомогти?

— Справа вельми делікатна. Я сказав дружині, що вчора ми з вами відверто розмовляли, і я вам цілком довіряю. Вам треба зараз же поїхати в Пунто-де-Віста. Ми дуже вас просимо… Ясна річ, всі витрати беремо на себе. Дружина чекає на вас у «Каса гранде», в сеньйора да Сільва. Це за три кілометри від села. Ми дуже просимо. Це пильна справа.

Така пропозиція захопила мене зненацька.

— У чому, власне, річ?

— Даруйте, але вам усе пояснить дружина. Там, на місці. Ви поїдете?

Я не збирався створювати штучних перешкод, тим більше, що загадка смерті Браго інтригувала мене дедалі дужче.

— Я, щоправда, хотів посидіти цю неділю вдома й трохи попрацювати, але, врешті-решт, коли так уже треба — поїду, — сказав я.

— Я дуже радий! Ми будемо вам безмежно вдячні! То я можу зателефонувати дружині, що ви вже їдете?

— Атож. Я вирушу найпізніше за годину.

Поклавши трубку, я глянув на Катерину, що стояла в дверях, зацікавлена розмовою. Нараз мені сяйнула думка.

— У тебе сьогодні багато роботи?

— Ні. А чому ти питаєш?

— Я хочу запропонувати тобі прогулятися. Вона кивнула.

— Пунто-де-Віста?

— Так. Можливо, при нагоді відвідаєш професора Боннарда… Ну, то як? Згода?

— Боюся, що засну з тобою в дорозі. А водії цього не люблять.

— Я дозволю тобі спати стільки, скільки твоя воля. Ну, їдемо?

— Їдемо! — усміхнулася Катерина, але враз ніби тінь майнула по її обличчю.

— Буде ексгумація?

— Не думаю.

Вона полегшено зітхнула.