Порушник праху

Дев’ять

І о другій годині по обіді у машині його дядька, тримаючись просто вантажівки (це був інший пікап; вони — тобто шериф — реквізував це авто разом із дерев’яною загорожею для худоби: хтось із близнят Ґаврі знав, що машина стоїть покинута на порожньому подвір’ї будинку за дві милі звідси, де теж є телефон — і він згадав свій подив, що вантажівка стояла там, коли вони дісталися міста — хтось покинув машину, — і Ґаврі повернули перемикач звичайнісінькою виделкою зі столу — він її знайшов за вказівкою Ґаврі у незамкненій кухні, коли дядько пішов до телефону поговорити з коронером, а Ґаврі вів машину), блимаючи нестримно і безперервно — не через відблиски, що сонце кидало в очі, а тому, що під повіками було щось гаряче і шорстке, наче порох з матового скла (це, звісно, справді може бути порох — легко закуритися після того, як проїхали понад двадцять миль у пісках і гравійними дорогами, за один ранок, якщо не брати до уваги, що від цього пилу очі не зволожуються, як би він не моргав), йому здавалося, що він побачив це з’юрмлення на вулиці навпроти тюрми — не лише округ, не лише Першу, Другу, Третю і П’яту дільниці, людей у вицвілих, без краваток, костюмах кольору хакі з грубої бавовняної тканини, із ситцю, але й усе місто — не тільки обличчя тих, кого він бачив, прибульців із Четвертої дільниці, які вистрибували із запорошених автомобілів перед перукарнею та більярдною, а потім знову до перукарні у неділю вранці, і знову на цій вулиці у неділю опівдні, коли шериф прибув із Лукасом, — але побачив й інших, окрім лікарів, адвокатів і священиків, які являли собою не просто місто, а Місто — з великої літери: торгівці та перекупники бавовни, торгівці автотранспортом і молодь, яка працювала прикажчиками у магазинах і бавовняних конторах, в аукціонних залах, і механіками у гаражах, і на заправних станціях — ці люди поверталися додому після ланчу, — ті, хто, навіть не дочекавшись на шерифову машину, доки вона не під’їде досить близько, аби її можна було впізнати, уже розвернулися та потекли натовпом назад, на Майдан, як відповзає приплив, уже рухаючись, коли шерифова автівка наблизився до в’язниці, і юрма вже лилася назад на Майдан, ринучи лавиною, перетинаючи площу, коли спочатку шериф на вантажівці, а слідом його дядько на машині, проїхали алеєю, минаючи тюрму, вантажні рампи біля чорного ходу контори похоронного бюро, де на них чекав коронер: отже, рухаючись паралельно не лише з боку протилежного кварталу, який лежав між вулицями, розділяючи їх, але й уже заздалегідь натовп міг би першим дістатися похоронного бюро; а потім зненацька, не встиг він навіть повернутися на сидінні, щоб озирнутися, а вже знав, що ця юрба реве, переслідуючи їх, прагнучи наздогнати та вихопити кожного по черзі: спочатку дядькове авто, потім вантажівку, потім шерифову машину, ніби трьох курей у клітках, і змете їх, і жбурне в одне нерозривне, перемішане, тепер ні на що не придатне нагромадження, просто на рампу, до коронерських ніг; він іще не рухався, але йому здавалося, ніби він уже висунувся з вікна, або, може, ледь чіпляється за підніжку, яка вислизає з-під нього, і наче він кричить до цього натовпу в якомусь нестерпному, безвірному обуренні: «Ви, йолопи, що, не розумієте, що спізнилися, і вам доведеться все знову починати, аби знайти новий привід?» — а тоді, повертаючись на сидінні та озираючись через плече у заднє вікно, на секунду чи дві він справді це бачив — не лиця, але одне обличчя, не масу, але мозаїку з людей, що складала одне Обличчя: навіть не зажерливість, як у стерв’ятників, навіть не пожадливу невситимість, але просто рух, шалений, безголовий, без жодної думки чи навіть пристрасті: знеособлений Вираз без минулого, схожий на такий, що раптово матеріалізується через кілька секунд чи хвилин болісного, навіть безумного, нестямного споглядання, безневинного зіставлення хмар і ландшафту на рекламній картинці з мильної обгортки або споглядання відтятих голів на фото з новин про балканські чи китайські бузувірства[33]: без гідності і навіть без натяку на жах: просто безшиє, з ослаблими м’язами та спляче, підвішене обличчя із застиглим виразом, навпроти нього, лице у лице, очі в очі, за склом ззаду, але тої ж миті вриваючись в його простір, так моторошно, почварно, що він аж відсахнувся та навіть подумав: «За секунду буде», — коли глип! — воно зникло — не тільки Обличчя, але й самі обличчя, за ним стелилася порожня алея, нікого і нічого там і близько не було, навіть на вільному п’ятачку там у провулку стояла ледве з дюжина осіб, дивлячись їм услід, які навіть, доки він вдивлявся, розвернулися та почали стягуватися назад до Майдану. Він вагався лише мить. «Усі вони обійшли навколо та попрямували вперед», — промайнуло у нього в думках, блискавично і цілком спокійно, з невеличкими проблемами (він помітив, що автомобіль тепер зупинився) натискаючи на ручку дверцят, помітивши, що шерифова машина і вантажівка обидві стали біля вантажної рампи, де четверо чи п’ятеро чоловіків піднімали ноші, запихаючи до відчиненого багажника вантажівки, і він навіть чув дядьків голос позаду:

— Зараз ми поїдемо додому та покладемо тебе до ліжка, доки твоя мама не висмикнула лікаря, щоб вгатити нам обом голку шприца, — потім він таки натиснув ручку дверцят і вийшов з машини, трохи спотикаючись, щоправда, тільки один раз перечепився, потім його п’яти почали — хоча він не наступав надто сильно — дуже твердо гупати по бетону: м’язи ніг наче затерпли, їх звело судомою[34] від продирання туди-сюди дном рукава, не кажучи вже про ніч, витрачену на розкопування та закопування могили, але принаймні від такого різкого неприємного струсу голова бодай якось провітрюється, чи, може, це вітер і рух так впливають; попри все, якщо в нього почнуться дивовиддя, то він хоч буде при умі, аби ясно це сприймати; ось прохід між похоронним бюро і будівлею поряд, хоча, звісно, уже запізно, Обличчя в останньому злеті та сплеску давно вже досягло мети і тепер мчить через Майдан і хідник, наостанок розтрощивши дзеркальну гладінь вітрини на друзки, розтоптавши маленьку дощечку ебенового дерева з бронзовими закрутками — табличку членства Національної асоціації трунарів, — і поламавши одну пошарпану хирляву пальму у червоно-брунатному глиняному горщику, і роздерши на шмаття вигорілу на сонці пурпурову завісу, яка була останньою кволою обороною, захищаючи те, що лишилося від Джейка Монтґомері, точніше, його рештки, те, що лишилося від його людської гідності.

Тут з проходу на тротуар Майдану він зупинився як вкопаний, наче вперше з того часу, як вони з дядьком покинули стіл за вечерею та вийшли з дому зо тиждень, місяць чи рік тому, хай скільки часу спливло з того недільного вечора. Тому що цього разу йому навіть не треба було й глипати. Вони там були, звісно, притиснувшись носами до скла, але цих споглядачів не було досить, аби перекрити рух бруківкою, та й змішатися настільки, щоб утворити Обличчя; та навряд чи й дюжина, та й більшість — зелені хлоп’ята, яким треба зараз бути у школі — жодного земляцького обличчя із села, навіть жодного справжнього чоловіка, бо навіть ті четверо чи п’ятеро, які на зріст скидалися на дорослих чоловіків, ні чоловіки, ні хлопчики, вони тут завсідники — коли той старий епілептик, дядечко Гоґі Мосбі зі шпиталю для вбогих, упав, затрусившись у нападі, з піною на вустах, до рівчака, або коли Віллі Інґрем нарешті спромігся засадити кулю в лапу чи у поперек собацюрі, про якого котрась жінка повідомила його по телефону, що це скажений пес — і, стоячи біля проходу, доки дядько карбував крок у нього за спиною, до болю кліпав зболілими, геть сухими повіками, вдивляючись, чому Майдан не був порожнім — ще й тому, що забагато назбиралося, проте порожнів, доки хакі, груба бавовняна тканина та ситець текли через Майдан і оминаючи його у бік припаркованих легкових автомобілів і вантажівок, стягуючись і юрмлячись біля дверей, доки один за іншим не вповзали всередину, залазили у крісла, на сидіння та у кабіни; уже заверещали стартери, запустилися мотори, заторохтів холостий хід і закрутилися шестерні як млинові колеса, а пасажири, як і раніше, поспішали до машин, і тепер не один, а п’ять чи шість автомобілів одразу дали задній хід від узбіччя, розвернулися та поїхали прямо, а люди ще бігли до них, хапаючись за борти та залазячи всередину, і він уже втратив їм лік, випускаючи з уваги, навіть якщо й намагався злічити, стоячи поряд із дядьком, спостерігаючи, як вони зосереджуються в чотири потоки чотирма головними вулицями, що ведуть з міста у чотирьох напрямках, уже нестримно линули, навіть не встигнувши покинути Майдан, обличчя в останній момент іще не розвернулися, але дивилися назад, та й то недовго, на що завгодно і в ніщо, швидко зникаючи на ходу, і, здавалося, рухалися швидше, ніж автівки, які їх везли, бо, судячи з виразу цих облич, лиця вже давно були за межами міста, задовго до того, як щезнути з поля зору; і вдвічі швидше, ніж їзда машин, раптом наче з-під землі виросла його мати, не торкнувшись його — прийшла, певно, тими провулками, теж від в’язниці, обігнувши те місце, де вони були, — імовірно, доки ті ривком вихоплювали Монтґомері з машини, — але ж тоді дядько казав йому: вони вистоять проти всього за умови, що назавжди збережуть за собою право відмовитися визнати видиме, — і зверталася до його дядька:

— Де машина? — а тоді, навіть не чекаючи на відповідь, розвернулася та попрямувала назад у прохід, виступаючи з прямою поставою, струнка, з твердо випростаною спиною, яка начебто дивилася на інших, і підбори стукали по бетону — так само як вдома, коли вони з Алеком Сендером, дядько і батько — усі четверо — вважали за краще ходити навшпиньки, нібито їх і нема, — оминула далі рампу, де на алеї стояли тільки порожня шерифова машина та порожня вантажівка, і вже відчиняла автомобільні дверцята, коли вони з дядьком знову опинилися поряд та знову побачили їх: як вони перетинають гирло алеї, неначе на сцені — на легкових автомобілях і вантажівках, обличчя з непереможними профілями, непроникливі, невразливі, не налякані, але одержимі якимсь безповоротним зреченням, стрімко кидаючись через дорогу, щільно і безперервно, і тому багато хто нагадував старшокласників, або, може, мандрівну трупу, яка грала виставу «Битва при Пагорбі Сан-Гуан[35]», і ви не лише не чуєте — вам навіть і не треба вслухатися — приглушеного шуму за лаштунками, так само як і не треба бачити марширування або тренування війська, щойно армія досягла куліс, як зірвалася в божевільному пориві, і люди, спотикаючись, біжать, міняючись мундирами, френчами, головними уборами і бутафорськими пов’язками, і знову повернутися з-під збриженої марлі, на якій намальовано поле битви, героїзм і загибель, опинитись у власному тилу та в нападі героїзму знову продефілювати сценою.

— Спочатку відвезімо додому міс Гебершем, — сказав він.

— Лізь у машину, — відповіла його мати, і після першого повороту ліворуч на вулиці за тюрмою він ще чув звуки натовпу, а після другого на наступному перехресті — ось вони знову біжать на авансцені, безперервні, невпокорені та незламні, обличчя, застиглі у профіль, під несамовиті звуки тертя цементу і гуми, а у нього цього ранку було дві-три хвилини у пікапі, щоб знайти можливість просто втрапити в цю юрбу та пройти тим напрямом, яким хотів, а дядькові треба було хвилин п’ять чи десять, аби вклинитись у проміжок і повернутися до в’язниці.

— Їдьмо, — сказала його мати. — Примусь їх тебе пропустити, — і він збагнув, що до тюрми вони не поїдуть; він почав був:

— Міс Гебершем…

— Як я це зроблю? — сказав дядько. — Просто заплющу очі та щосили натискатиму правою ногою? — і, мабуть, так і зробив; зараз вони їхали у потоці, теж повертаючи за ним до будинку, усе як слід, він і не турбувався, але знову цей безумний вир, навіть не політ — якщо завгодно, краще назвати це евакуацією, — підхопить їх, змете у надвечір’ї, розкидає в останні години та милі високо угору, виснажених, пошарпаних, виб’є з них вихором останні сили, закружлявши, і пожбурить долі біля межі округу, у глушині, яку ледь і на мапі знайдеш і звідки так важко повертатися потемки: він промовив ще раз:

— Міс Гебершем…

— Так у неї ж свій пікап, — сказав дядько. — Хіба не пам’ятаєш? — він нічого не робив, лише невпинно п’ять хвилин поспіль тричі навіть намагався сказати: Міс Гебершем у вантажівці, а її будинок за півмилі звідси, а їй буде важко повертатися, з одного боку — будинок, з іншого — вантажівка, розмежовані цим непробивним бар’єром — бамперами легкових автомобілів і вантажівок, машини блокують рух, і це майже як інтердикт для старої панянки у притертому пікапі з овочевої крамниці, недоступно, наче Монголія чи політ на Місяць: сидить у машині, мотор якої працює, натискає на зчеплення, щоб шестерні крутилися, натискає ногою на педаль газу, незалежна, самотня, покинута, приречена, пряма як струна, тендітна і тоненька, у своєму незаперечно-стародавньому, навіть на межі вимирання, капелюшку, вичікуючи і спостерігаючи, і бажаючи одного: здолати це безладдя, щоб дістатися додому, докінчити штопати одяг, нагодувати курей, повечеряти і трохи відпочити після тридцяти шести годин, які у сімдесят, напевно, гірші, аніж сто — у шістнадцять, вичікуючи та споглядаючи цю запаморочливу розпливчасту пляму в профіль певний час, навіть досить довго, але ж не назавжди, бо вона практична жінка, того вечора у неї не забрало багато часу вирішити: видобути труп з могили — значить поїхати на цю могилу та викопати мертве тіло, і зараз недовго вирішує, шукаючи спосіб оминути труднощі, особливо коли сонце вже сідає за обрій: треба обігнути перешкоду, і тепер її вантажівка їде паралельно перешкодам, назустріч, іще покинута, приречена і самотня, ще більш незалежна і тільки трохи знервована, можливо, просто від усвідомлення, що вже рушила трохи зашвидко, швидше, аніж звикла та любила, насправді швидше, аніж колись їздила, і навіть тоді, на одній лінії машин, але не надто близько, вона знатиме, що як, може, і прорветься, їй забракне вміння, сили, швидкості, гостроти зору або, може, простої нервової чутливості; вона мчить дедалі швидше і так ретельно стежить одним оком, щоб не пропустити прориву, а другим — спостерігає напрям, що до останнього не розуміє: зараз вона скеровує машину не на південь, а на схід, і не лише її будинок нестримно віддаляється у неї за спиною, але й сам Джефферсон, тому що всі вони рухалися з міста не тільки в одному напрямі, але й усіма головними шляхами, які вели від в’язниці та похоронного бюро, і Лукаса Бічема, і праху Вінсона Ґаврі та Монтґомері, неначе безумне розсіювання врозтіч водяних клопів у застійній гладіні ставка, коли туди кинути камінь; так і вона мчала ще відчайдушніше, ніж колись, бо відстань між нею та її будинком дедалі зростає, і ще одна ніч насувається, і вона ладна, нервуючись, зараз прослизнути у будь-яку шпаринку або тріщинку, а пошарпаний пікап ковзає по землі поруч із непроникливою розпливчастою плямою у профіль, і машина підповзає ближче і ближче, опиняється поруч із цією плямою, коли стається неминуче: омана зору, тремтіння у руках або мимовільне кліпання повік від неухильної напруги очей — вона блимнула, може, через те, що попереду просто з’явився якийсь камінь чи грудка на дорозі, недоступні у звинуваченні, як Господь Бог — але все одно занадто близько і запізно: вантажівка смикнулася та завіялась у потоці гуми та додатково купленої аркушевої сталі і метнулася у мішанину, а вона, як і раніше, даремно вп’ялась у кермо, натискаючи на безпорадний акселератор, самотня, покинута, приречена у надвечір’ї, яке мирно повзло геть, у бузковому безвітряному склепінні сутінків, швидше і швидше у бік останнього крещендо, тільки по цей бік межі округу, де вони розтікатимуться, розсіюватимуться врозтіч на кожному перехресті і у кожному провулку, наче кролики або щурі кидаються до своїх нірок, зобачивши їх зблизька; вантажівка гальмує і потім зупиняється поперек дороги, можливо, тому що інерція вивергнула цю машину, бо водійка тепер у безпеці, біля Кроссменської окружної ради, і тепер можна знову повернути на південь, у бік Йокнапатофи, увімкнути фари і вести машину так швидко, як заманеться, уздовж непозначених окружних путівців. Зараз уже справжня ніч, і в окрузі Мотт навіть можна повернути на захід, і слід пильно стежити, коли випаде шанс повернути на північ, стрімко їдучи непозначеними дорогами, тримаючись уявної лінії, за якою здалеку шалено спалахнули фари та метнулися, занурюючись у свої нори та лігвища: скоро — округ Окатоба і, звісно, вона зможе повернути на північ, а потім повернутися до Йокнапатофи, і їхати, самотня, непохитна, в оточенні цвіркунів, деревних рахкавок, світляків, сов, дрімлюг і гончаків, які кидалися з гавкотом з-під хвірток сплячих хатин, і навіть, зрештою, у товаристві якогось чоловіка: він з’явився у нічній сорочці, незашнурованих черевиках, несучи ліхтар:

— Куди ви намагаєтеся проїхати, леді?

— Намагаюся дістатися Джефферсона.

— Джефферсон за вашою спиною.

— Я знаю. Мені довелось об’їхати так далеко через зухвалого, нестерпного старого чорномазого, який всю округу на вуха поставив, намагаючись удати, нібито це він убив білого, — раптом виявивши, що розрегочеться, виявивши це майже вчасно, ледь не проґавивши зрадливої миті, коли втратить владу над сміхом — але того моменту, щоб приборкати його, досить швидко задушивши, насправді відчуваючи більше здивування, ніж щось інше, доки його мати суворо промовляла:

— Та посигналь, натисни на клаксон. Хай тебе пропустять, — і він виявив, що це не було реготом, зовсім не так, або, принаймні, звуки, які він видавав, нагадували сміх, але були чимось більшим, інакшим, тяжчим, і важче було зрозуміти, чим саме вони були, і дедалі тяжче він почувався, і усе менше можна було визначити, чим є ці звуки, що вони нагадують — він міг би, певно, згадати, що це сміх, і обличчя в нього раптом стало мокрим, заллявшись не потоками, а якимись вибухом і струменем води; у будь-якому разі, ось він — незграбний бовдур, вайло, другий на зріст з-поміж них усіх трьох, ще вищий, ніж його мати, ніж його дядько, коли теж наближався до сімнадцятиліття, майже дорослий чоловік, і ще тому, що в машині було так тісно, і ніяк йому неможливо відчути плече жінки навпроти і дотик її вузької руки на своєму коліні — він сидів, наче дитя, якому надавали ляпанців, ніяк не зосередившись, перш ніж збагнути, що треба стримуватися, зупинитися.

— Вони тікали, — сказав він.

— Та штовхай машину, чорт забирай, — сказала мати. — Об’їдь їх, — і його дядько на тому боці вулиці майже те й робив, готувався їхати майже так само швидко, як вів машину сьогодні вранці до церкви, намагаючись не випускати з поля зору автомобіль шерифа, і не тому, що мати раціоналістично пояснила: усі, хто вже в місті, намагаються звідти виїхати, — тож нікого не буде, хто намагався б дістатися Майдану по той бік вулиці, — отже, це була просто ще одна людина у машині поряд із вами, навіть якщо не веде авто, — от і все, що вам треба зробити: він згадав той раз, як раніше було, коли вони отак сиділи у машині і дядько вів її, і тоді дядько так само казав:

— Ну і як я це зроблю? Просто заплющу очі і щосили натискатиму на прискорювач? — а мати у відповідь:

— І скільки ти бачив зіткнень, коли жінки за кермом в обох машинах? — а його дядько тоді сказав:

— Гаразд, тушé[36], може, одна з цих машин іще в магазині, куди вчора якийсь чоловік вломився, — а потім він уже нічого не бачив, але тільки чув довге тертя, зриви, без початку і кінця, без жодної борозни від шин, звуки по дорожньому полотну, начебто рипить шовк-сирець, і, на щастя, будинок був на тому ж боці вулиці, і звуки линуть з ними на подвір’я, і тепер він може подолати цей регіт, ухопивши момент, намацати те, звідки в нього цей сміх почався, витягнути причину на світ Божий і зрозуміти, що взагалі-то не смішно; понад десять тисяч миль від смішного, якщо його мати почала клясти; він сказав:

— Вони тікали, — і одразу збагнув, що змилив, майже запізно, навіть стоячи там, споглядаючи сам себе, швидко прямуючи подвір’ям, доки не спинився та не смикнувся — просто витягнув руку і сказав: — Подивіться: я не вбогий якийсь. Я просто втомився. Я піду до себе у кімнату і приляжу, — а далі до дядька: — Зі мною буде все гаразд. Прийдіть до мене і покличте хвилин за п’ятнадцять, — потім зупинився та знов озирнувся на дядька: — Я буду готовий за п’ятнадцять хвилин, — і нарешті зайшов у будинок, навіть піднявся до себе у кімнату, досі чуючи цей звук за запнутими шторами і відчуваючи, як щось червоне миготить перед очима, доки не звівся на один лікоть під материнською рукою, знову кажучи дядькові, що стояв у ногах постелі:

— П’ятнадцять хвилин. Ви ж не поїдете без мене? Обіцяєте?

— Аякже, — відповів дядько. — Я не поїду без тебе. Я просто…

— Чи заберешся ти, у дідька, звідсіля, Ґевіне? — сказала його мати, а потім до нього: — Лежи, — і він так і зробив, та й досі воно звучало у нього в голові, навіть попри материнську руку, вузьку, тонку, прохолодну долоню, але надто суху, надто шорстку і, можливо, навіть занадто прохолодну, краще відчувати свій сухий, палючий, піщано-шорсткий череп, аніж відчувати її долоню у себе на чолі, бо принаймні він уже звик до цього жару, він відчував це досить довго, навіть струшуючи головою, але мав приблизно стільки ж можливостей уникнути цього відчуття, цієї тендітної, вузької, неминучої долоні, скільки й, струшуючи чолом, позбутися родимки, і тепер перед ним навіть не обличчя, а потилиці багатьох, зілляті в одну потилицю однієї Голови, одне суцільне місиво, цибулина, незахищена, вразлива, схожа на яйце, проте моторошна в своєму одностайному суголоссі, яка мчить не на нього, але геть.

— Вони тікали, — сказав він. — Вони рятували свою совість, заощадили аж десять центів, навіть пачки тютюну йому не купили, щоб показати, що простили йому.

— Так, — сказала мати. — Просто викинь з голови, — але це те ж саме, що сказати людині, яка висить, чіпляючись з останніх сил за край прірви, аби просто трималася: він саме цього й хотів, нічого більше, як мати нагоду відпустити це, викинути з голови, поринути у ніщо, у сон, які б мізерні уривки цього «нічого» йому б не лишалися, ще вчора він хотів спати і заснув би, але часу не мав, а зараз жадав більше, ніж колись, заснути, і весь час на світі, який йому належить, — це найближчі п’ятнадцять хвилин (або найближчі п’ятнадцять днів, або п’ятнадцять років, — та скільки б не було, бо ніхто нічого не вдіє, ніхто ж не сподіватиметься, що Кроуфорд Ґаврі вирішить навідатися власною персоною та розшукати шерифа, і сказати: «Усе гаразд, я це зробив», — тому що у них є Лукас, який сказав, що у Вінсона стріляли не з кольта сорок першого калібру, або принаймні не з Лукасового кольта сорок першого калібру, а Бадді МакКалум скаже чи не скаже: «Так, я виміняв у Кроуфорда Ґаврі німецький пістоль двадцять п’ять років тому»; нема навіть самого Вінсона Ґаврі, задля якого зможе хтось приїхати з мемфіської поліції, щоб оглянути і сказати, яка саме куля його вбила, бо шериф уже дозволив старому Ґаврі відвезти тіло додому, омити від ворушкого піску та знову поховати мерця завтра: цього разу туди зможуть поїхати Гемптон з дядьком, завтра ввечері, та викопати труп), тільки він давно забув як: а може, усе це було, і він не наважився відпустити у ніщо ту дещицю, яка йому залишилася: ні гризоти, яка вкарбується навічно, ні жалю, ні навіть усвідомлення сорому та ганьби, ні підтвердження та виправдання безсмертного прагнення, що передається людиною до людини — через катарсис жалю і сорому, але натомість лише старий чоловік, для якого гризота — навіть не частка його єства, а тільки тимчасове, мінливе явище, як його убитий син: смикнувши незнайомий труп, перевернувши горілиць, і не задля вгамування свого німого звинувачувального ридання, не задля жалості, не задля відомсти, а задля справедливості, щоб запевнитись, що він помилився, скрикнувши веселим, бадьорим, гучним голосом без краплі сорому і не знітившись: «Еге, та це ж той чортів Монтґомері, дідько б його ухопив, коли це не він», — і Обличчя; він, який анітрохи не чекав, що Лукаса винесуть на плечах з його камери у нападі каяття, і у момент доказу зняття провини тріумфально возведуть на пам’ятник Конфедератам (а може, краще на балкон будівлі поштового відділення, під флагштоком, де леліє національний прапор), так само як не очікував нічого подібного ні для самого себе, ні для Алека Сендера, ні для міс Гебершем; він не лише не хотів цього, але й не міг припустити таку можливість, бо тоді буде скасовано і анульовано всю суму зробленого ним, а це зроблене має бути анонімним, інакше весь труд знеціниться: хотілося, звичайно, увічнитися, залишити свій слід для людства, але тільки це, не більше, — якийсь свій слід, відбиток ступні на клаптику землі, але в очікуванні, смиренно бажаючи, навіть ні на що особливо не сподіваючись (це, звісно, і є все), окрім власної анонімної можливості теж зробити щось пристрасне, звитяжне та суворо-самозречене не тільки зараз, але й заради відбиття у нестертій хроніці людства, де буде гідне місце для ще однієї анонімної йоти, побіжної нотатки у хроніці звитяжної пристрасті у подяку за цей дар — наданий йому час, і він бажав тільки цього, навіть не сподіваючись насправді прийняти той факт, що він змарнував цей шанс, тому що не заслуговував на це, але, звісно, він на це й не сподівався — не життя, врятоване від смерті, і навіть не смерть, врятована від ганьби і збезчещення, або навіть відтягування вироку, а лише стримана перерва, упущена можливість зустрічі саме тоді; не безчестя, принижене власною ганебною поразкою, не сублімація, високе очищення і скромна покора зі смиренною та гордою згадкою, не гордість, звитяга і пристрасть, не жаль, не гідність, але суворе самозречення саме по собі, принижені власним набутком звитяга і пристрасть, закаляні при зіткненні; Обличчя, складене у суміш Облич його роду, його кревних, його рідної землі, його народу, чия кров — його кров, будучи з яким він відчував радість і гордість, і сподівання стати єдиним непохитним щитом проти темної нічної безодні, — почварне Обличчя, не всеїдне, мовби стерв’ятник, і навіть не зажерливе до краю, не роздратоване зривом надій і навіть не затято-засмучене, не вичікувальне і навіть не відчуваючи потреби у терпінні, бо від учора, сьогодні й завтра — Ось Воно і Є: Неподільне: Одне (його дядько теж про це казав, передбачивши два, три або чотири роки тому, і те, що його дядько мав цілковиту рацію, ставало йому дедалі зрозумілішим, коли він зростав у мужа і виявляв, що ці слова правда: «Ось тепер ти все бачиш. Учора не скінчиться, доки не настане завтра, а завтра почалося десятки тисячоліть тому. Для кожного хлопця-південця, якому чотирнадцять, не один раз, але щоразу, як йому заманеться, настає та мить, коли ще не було другої години опівдні тоді у липні 1863-го: бригади зайняли позиції за огорожею, зброя напоготові та вичікують у лісі, а згорнуті прапори вже розтріпані, щоб вихопитися та замайоріти, і там власною персоною — Пікетт зі своїми довгими напомадженими локонами, напевно, в одній руці тримає капелюха, а в другій — рапіру, дивиться вгору на пагорб, чекаючи на наказ від Лонґстріта, і все це зараз висить на волосинці, ще нічого не сталося, воно ще навіть не почалося, воно не тільки ще не почалося, але ще є час на те, щоб не починати і не виступати проти цієї позиції й тих обставин, які й примусили стількох людей, як Ґарнетт, Кемпер, Армстід і Вілкокс поставитися серйозно та похмуро до загрози, але все ж таки це почнеться, ми всі це знаємо, що зайшли надто далеко, забагато поставлено на карту, і цієї миті не треба навіть чотирнадцятирічному хлопчику подумати: «Настала пора. Мабуть, настала пора», — попри все це — багато втрат і багато набутого: Пенсильванія, Меріленд, увесь світ, і тоді золоте склепіння Вашингтона увінчає ці неймовірні перемоги у відчайдушній авантюрі, на ривок і докір, зроблені два роки тому; або той, хто колись плавав, хай навіть на човні чи на ялику під вітрилом зі шматяної ковдри, тої миті 1492 року, коли подумав: «Ось воно!» — абсолютний край землі, звідки нема повернення, щоб повернутися назад, поставити свою хату або поплисти безповоротно у нікуди — або знайти землю, або поринути у рикання прірви на краю світу. Слабкий голос, звуки однієї чутливої леді-поетеси днів моєї юності казав: «Розсіяні тичинки чаю знов у листі, і кожний день своє смеркання стріне», — поетова екстравагантність, яка досить часто віддзеркалює істину, але догори дриґом, бо мимовільний маніпулятор з дзеркалом, охоплений зануренням у люстро, забуває, що у скла теж є протилежний бік: тому що вони тільки те й робили, бо вчорашнє смеркання і вчорашній чай нерозривні з цим розсіяним, непорушним, негнучким, розвіяним поривами вітру ґрунтом у нескінченних залах завтра, у взутті, яке нам доведеться носити[37], і навіть простирадла, на яких ми спатимемо (чи намагатимемося спати): тому що ти нічого не уникаєш, ти ні від чого не тікаєш: переслідувач — це той, хто сам змушений тікати, і завтрашня ніч — це нічого, але довга безсонна борня з учорашніми втратами і жалем»): хто зневажив навіть не смерть, навіть не Лукасову смерть, а просто Лукаса, Лукаса у десятку тисяч Самбо-втілень, які метушилися та летіли вперед, недбалі, навіть не підозрюючи про той отвір, наче для миші, яка прослизає крізь щілинку гільйотини, доки одної недбалої миті не впаде невразливий, невблаганний, нечутливий ніж; або зранку, або пізно завтра, але, можливо, це і є та пора, щоб втрутитися в те, чого бояться навіть самі янголи, а не білі або чорні шістнадцятирічні діти і біла стара панна, якій не сьогодні-завтра стукне вісімдесят; ті, хто тікали — кидалися навтьоки навіть не задля того, щоб зректися Лукаса, але тільки щоб утриматися від того, щоб він послав їх до швейцара в аптекарській крамниці[38] купити ув’язненому пачку тютюну, — не те щоб вони всі були засоромлені, але не могли вголос визнати свою помилку: і, відштовхнувшись від скелі, він занурився в один довгий, уповільнений стрибок, уже чуючи його, і зараз — тільки найслабше коливання, вслухаючись у яке, не рухаючись і не розплющуючи очей, навіть коли він затримався на мить, лежачи, слухаючи ці звуки, потім розплющив очі, а дядько теж стояв силуетно проти світла у ногах постелі, у такому бездонному, у такому довершеному, у такому абсолютному мовчанні, в якому зараз нічого не було, окрім подиху мороку і кумкання деревних рахкавок та дзижчання жуків: ні втечі, ні зречення, ні цього моменту — навіть ніде немає такої бездонності, такої довершеності тут у кімнаті або поза її межами, або понад нею, або перед нею, або за нею, у крихітних міріадах тваринних звуків у безмежній систолі та діастолі літньої ночі.

— Усе скінчилося, — сказав він.

— Так, — мовив його дядько. — Вони, напевно, усі у ліжках сплять. Повернулися додому корів доїти і навіть встигли затемна дров нарубати на завтра до сніданку.

Сказано було начистоту, хоча він досі не поворухнувся.

— Вони тікали, — вимовив він.

— Ні, — сказав дядько. — Більше, ніж це.

— Вони тікали, — повторив він. — Вони досягли того моменту, коли їм нічого більше не лишалося, тільки визнати, що вони помилялися. Тому вони тікали додому.

— Принаймні, вони рухалися, — сказав дядько; двічі сказано начистоту: йому навіть не треба було першого знаку, бо це конче необхідно — знову вирядитися туди, точніше, не припиняти рухатися, тої миті чотири, п’ять чи шість годин або скільки б не минуло відтоді, коли він справді вірив, що полежить лише п’ятнадцять хвилин (і він, до речі, знав про ті чверть години, той, хто, певно, спав чи ні), і ця необхідність не повернеться, їй немає звідки повертатися, тому що вона ще залишалася там, будучи там весь час, ані на секунду не звільняючись від тої химерної фантасмагорії, чиї уривки, наче лахміття і рештки ще одурманювали його або яких він даремно намагався позбутися радше п’ятнадцять годин, аніж п’ятнадцять хвилин; вона досі була там, або, принаймні, її незавершена частина, яка не була навіть крихіткою, мінускулом, а скоріше мізерією порівняно з дядьковим і шерифовим таланом у цій неможливій нескінченності з Лукасом Бічемом і Кроуфордом Ґаврі відтоді, відколи він утратив лік часу та подіям, і жодний з них не знав, що вони робитимуть далі, до того, як Гемптон позбувся навіть найменших доказів, віддавши їх, повернувши цьому старому однорукому Ґаврі з пістолетом, звідки навіть двоє дітей і стара жінка тепер не зможуть його видобути, і не треба нічого завершувати — просто рухатися вперед, навіть не лишатися там, де був, а просто підганяти самого себе, керованого необхідністю, іти в ногу, як-от тупцювати на біговій доріжці, виснажуватись одноманітною чорною працею — не тому, що так хочеться, а просто щоб не злетіти у цьому безладді, доки та доріжка їде вперед, доки маховик обертається, і треба судомно рухатися, не випускаючи з очей того, що попереду, і, так і не дочекавшись, коли доріжка стане, повертатися на неї та починати цей нескінченний рух, як нескінченна її стрічка, і ледве дюйму треба вгорі, і бракує повітря у ніздрях та у грудях, а перший повний вдих одразу вихопив би його з доріжки, скинув з орбіти і він лежав би під маховиком, неначе волоцюга чи мандрівний робітник — у пастці залізничних рейок, лежачи під поїздом: людина у безпеці, тільки якщо не рухатиметься.

Тому він зарухався; він сказав:

— Пора, — і, звісивши ноги з ліжка: — Котра година? Я казав: п’ятнадцять хвилин. Ви обіцяли…

— Лише пів на десяту, — сказав дядько. — Часу вагон, аби прийняти душ і повечеряти теж. Вони не поїдуть, доки нас не заберуть.

— Вони? — спитав він: устав, босоногий (він не роздягався, лише зняв черевики і шкарпетки), уже лізучи за капцями. — Ви знову їздили до міста. Доки нас не заберуть? Ми з ними не поїдемо?

— Ні, — сказав його дядько. — Нам доведеться попітніти, аби втримати міс Гебершем. Вона хоче зустрітися з нами в офісі. Отже, вперед; вона, певно, вже зачекалася на нас.

— Так, — сказав він. Але він уже розстебнув сорочку і знімав ремінь зі штаньми, готовий одним порухом роздягнутися. І цього разу він розсміявся. Усе було гаразд. Його навіть не можна було почути. — Так от у чому причина, — мовив він. — Щоб їхні жінки не рубали дрова потемки, доки сонні діти світитимуть ліхтарями.

— Ні, — сказав дядько. — Вони не тікали від Лукаса. Вони забули про нього…

— Так я те саме й кажу, — затявся він. — Вони навіть не чекали, аби послати йому тютюну й сказати, мовляв, усе добре, стариганю, усі помиляються, ми зла на тебе не триматимемо.

— То цього ти хотів? — сказав дядько. — Пачку тютюну? Цього було б досить?.. Звісно, ні. Ось одна з причин, чому Лукас кінець-кінцем примусить їх прислати йому ту пачку тютюну; вони на тому наполягатимуть, їм доведеться. Він отримуватиме чергові внески все життя від цього округу, хоче цього чи ні, бо він не просто Лукас, а Лукас-Самбо, бо ось що вирізняє того, хто кривиться в корчах безсонної ночі в ліжку — не тому, що скривдив чи завдав тілесної шкоди стільком ближнім, а тому, що помилявся; просто кривду чи тілесну шкоду (якщо не може виправдати цього тим, що називає логікою) він може стерти, знищивши потерпілого і свідків, але його помилка — це одна з тих кішок, яких він не просто вб’є, а радше задушить в обіймах, загладить. Тому Лукас отримає свій тютюн. Він цього не хоче, звичайно, і спробує опиратися. Але він його отримає, і тому ми споглядатимемо тут, в окрузі Йокнапатофа, стародавні східні відносини між рятівником і тим, кому врятовано життя, причому з ніг на голову: Лукас Бічем, щойно — раб будь-якого білого, кому лише потрапить у поле зору, а тепер — тиран сумління всіх білих на весь округ. І вони — Перша, Друга, Третя і П’ята дільниці — це теж знали, тому навіщо тепер посилати йому десятицентову пачку тютюну, коли їм судилося до останніх днів своїх це робити? Тому вони тимчасово викинули це з голови. Вони тікали не від нього — вони тікали від Кроуфорда Ґаврі; вони просто відкараскувалися навіть не від жаху, але в абсолютній одностайності від «не будемо» і «не буде», які, без жодного попередження, раптом стали справжнім «не повинні». «Не убий», бачиш — не гарячкове звинувачення, а просто моральна настанова, заповідь; ми запозичили її віддалену анонімність від наших пращурів, які її так давно доглядали, оберігали, плекали, зберегли живою і всі слова без змін, це було так давно, що всі кути в неї вже згладилися, нічого шорсткого, усе відшліфовано, стерто; ми можемо спати прямо в ліжку з нею; ми навіть винайшли власноруч протиотруту для неї, як далекоглядна господиня тримає розчинену гірчицю або збиті яєчні білки на одній полиці зі щурячою отрутою; вона така ж звична, як дідусеве обличчя, і невпізнанна, як дідусеве обличчя під тюрбаном індійського принца, і вона — це щось абстрактне, як дідусеве скупчення газів за сімейною вечерею; навіть коли вона ламається і проливається кров, і бурхає нам в обличчя, у нас досі є ця заповідь, досі недоторканна, досі істинна: ми не вбиватимемо і, мабуть, наступного разу так не вчинимо. Але не убий інше дитя своєї матері. Ось що випливло просто на вулиці, під ногами, і серед білого дня було тобі супутником, як тінь, хіба ні?

— Тому для стількох з роду Ґаврі та Воркіттів убити Лукаса Бічема, спалити і облити бензином за те, чого він не робив, — це одне, але для Ґаврі вбивство його брата — це інше.

— Так, — сказав дядько.

— Ви не можете так казати, — мовив він.

— Так, — сказав дядько. — Не убий — сказано у заповіді, і навіть якщо ти це зробиш, сама заповідь усе одно лишиться бездоганною і незаплямованою: Не убий — і, хтозна, може, у майбутньому ти і не вб’єш. Але Ґаврі не повинен убити брата Ґаврі — тут немає жодних «мабуть», «може», і наступного разу не буде такого, що Ґаврі, може, не вб’є брата Ґаврі, тому що не буде першого разу. І так не лише для Ґаврі, але й для всіх: для Стівенса і Маллінсона, для Едмондса і для МакКасліна теж; якщо ми не віритимемо, що це означає не просто «не слід», але й «не повинні», і не можна, щоб якийсь з Ґаврі чи Інґремів, чи Стівенсів, чи Маллінсонів може пролити кров Ґаврі чи Інґрема, чи Стівенса, чи Маллінсона, і я сподіваюся, колись ми дійдемо до «Ти не повинен убивати взагалі», де життя Лукаса Бічема буде в безпеці не всупереч тому, що він — Лукас Бічем, а тому, що він — це він.

— То вони тікали від того, щоб не лінчувати Кроуфорда Ґаврі, — сказав він.

— Вони не лінчували б Кроуфорда Ґаврі, — відповів дядько. — Там їх було забагато. Хіба не пам’ятаєш, як вони з’юрмилися перед в’язницею і весь Майдан заполонили вранці, вірячи, що це Лукас вистрелив у спину Вінсону Ґаврі, але не думаючи зачіпати Лукаса?

— Вони чекали, що прийдуть оті з Четвертої дільниці та зроблять це.

— Я ж це й кажу — на мить приймемо, що це правда. Ця частина з Четвертої дільниці, звідки Ґаврі та Воркітти, та ще четверо чи п’ятеро інших, які б нікому з Ґаврі чи Воркіттів і плювка тютюну пожувати не дали, і ті, хто прийшов просто побачити кров — цих замало, щоб утворити стадо. Але не те, коли вони всі разом, тому що є проста точка відліку, в якій стадо саме себе знищує та скасовує, тому що воно, мабуть, завелике для мороку в тій печері, де саме себе породило, — у печері не надто великій, щоб сховати юрбу від світла, — і зрештою стаду, до вподоби це йому чи ні, доведеться подивитися на себе, або, може, тому, що в людському тілі вже недостатньо крові, от як арахісовий горішок полоскоче та збудить апетит одного слона, але не у двох і не у десятка. Або, може, тому, що людина перейшла до стада від маси, яка знищує стадо, всмоктує його у метаболізмі, тобто коли стає забагато людей навіть для маси, звідти знову виходить людина, здатна охопити поняття співчуття, правосуддя, справедливості та сумління, навіть якщо це тільки спогад свого тривалого болісного прагнення досягти їх або принаймні досягти ясності, безхмарних небес, всесвітнього світла.

— Отже, людина завжди має рацію, — промовив він.

— Ні, — сказав дядько. — Вона намагається мати рацію, якщо ті, хто використовує цю людину для своєї влади та звеличення, дають їй спокій. Співчуття, правосуддя, справедливість, як і сумління — це більші переконання, ніж божественність окремої індивідуальності (ми в Америці спаплюжили це як національну релігію нутрощів, завдяки якій людина не зобов’язана бути відповідальною перед своєю душею, тому що звільнена від душі, перед якою мала би бути відповідальна, а натомість приречена бути статичним спадкоємцем від народження до неминучого одруження, автомобіля та радіо у власність, і пенсії у старості), але віра у божественність її нескінченності як Людини; поміркуймо, як легко було б для них звернути увагу на Кроуфорда Ґаврі: не стадо, яке швидко рухається у темряві, постійно стежачи з-за плеча, але одна неподільна громадська думка, що мов арахісовий горішок безслідно зникає під узгодженим тупцянням усього стада, і навряд чи бодай один слон знав, що той арахісовий горішок насправді там був, бо головна причина для стада — те, що закривавлена рука окремої індивідуальності, яка, власне, і розірвала зашморг, може зникнути назавжди в одному нерозривному безіменному братстві, де, у цьому разі, немає причин мучитися безсонними ночами, ніби кату, якому заплатили за його обов’язок. Вони не хочуть знищити Кроуфорда Ґаврі. Вони зреклися його. Якби вони його лінчували, то просто позбавили б життя. Те, що вони зробили, насправді ще гірше: вони позбавили його взагалі всіх можливостей, його громадянського права бути людиною.

Він так і не поворухнувся.

— Ви адвокат. — Потім він промовив: — Вони не тікали від Кроуфорда Ґаврі чи Лукаса Бічема. Вони тікали від самих себе. Вони тікали додому, аби з головою сховатися під ковдрою від власної ганьби.

— Чиста правда, — відповів дядько. — Хіба я це весь час не казав? Там їх було забагато. Цього разу їх було досить, аби втекти від власної ганьби, визнати нестерпною єдину альтернативу, яку мало би стадо через те, що таке мале, і через свої (як воно вважає) таємність і щільність, і через те, що воно, знаючи як абсолютну відсутність довіри одне до одного, обрало б швидку і просту альтернативу — викоренити знання про свою ганьбу, знищивши очевидців. Тому це, як ти волієш казати, змусило їх тікати.

— Вас і містера Гемптона лишили прибирати блювотину, чого й пси не роблять[39]. Хоча, звісно, містер Гемптон — цеповий пес, якому платять, і вас, гадаю, теж можна так назвати. Але ж не забувайте і Джефферсон, — додав він. — Вони хутенько забираються геть, так, що й оком не моргнеш. Звісно, декого я не зміг помітити, бо тоді ще не минуло досить часу опівдні, аби позачиняли крамниці та майнули додому — ось він, шанс спродати щось одне одному бодай за нікель.

— Я сказав: Стівенс і Маллінсон теж, — мовив дядько.

— Не Стівенс, — відповів він. — І не Гемптон. Бо треба тут когось, хто міг би це завершити, треба когось з лудженим шлунком, аби витерти підлогу. Шериф має зловити (або намагатися, або сподіватися, що зловить, або що там ви ладнаєтеся зробити) вбивцю, а адвокат має захищати лінчувальників.

— Ніхто нікого не лінчував, нікого не треба захищати, — сказав дядько.

— Ну гаразд, — мовив він. — Тоді простіть їм.

— Ні те, ні інше, — сказав дядько. — Я захищаю Лукаса Бічема. Я захищаю Самбо від Півночі, Сходу і Заходу — чужоземців, які відмітають його на десятиліття назад, не лише у несправедливість і відсутність правосуддя, але й у горе, страждання і насильство, примушуючи нас до законів, побудованих на ідеї, буцімто несправедливість однієї людини до іншої можна одразу скасувати втручанням поліції. Самбо від цього потерпає — а як інакше; його не вистачить на щось іще. І він терпітиме, проковтне це і виживе, тому що він Самбо і має терпіти; він навіть нас переможе у цьому, бо є в нього така здатність — витримувати і виживати, — але його зметуть на десятиліття назад, і якщо він виживе — це, мабуть, гірше, і, може, цього не варте, бо до того часу ми, можливо, утратимо Америку.

— Але ви все одно їм прощаєте.

— Ні, — сказав дядько. — Я тільки кажу, що ці несправедливість і відсутність правосуддя — наші, південні. Ми повинні спокутувати і знищити їх самі, наодинці й навіть без допомоги, навіть без (дякую) поради. Ми зобов’язані так вчинити, хоче Лукас того чи ні (а цей Лукас все одно не захоче) — не через своє минуле, оскільки людина чи раса, якщо в ній є бодай крапля чогось доброго, може пережити своє минуле, навіть не тікаючи від нього, і не через високі словеса, які так часто виголошують, цю пишномовну людинолюбну риторику заради риторики, але й в ім’я безперечних практичних цілей свого майбутнього — цю всесильну здатність вижити, проковтнути і терпіти, а ще — бути стійкими.

— Ну гаразд, — повторив він. — Ви все ж таки адвокат, і все ж таки вони тікали. Може, вони вирішили, що Лукас і сам зможе прибрати, адже він походить з раси, якій на роду написано махати шваброю. Лукас і Гемптон, і ви, бо ж має Гемптон щось робити час до часу, відпрацьовуючи гроші тих, хто його обрав, як і ви — за платню. Чи подумали вони сказати вам, як це зробити? Що використати як приманку, аби заманити Кроуфорда Ґаврі, щоб той прийшов і сказав: «Гаразд, хлопці, я пас. Здавайте карти». Чи вони були надто заклопотані, дотримуючись… дотримуючись…

Дядько стиха мовив:

— Праведності?

Тепер він замовк, але тільки на секунду. А тоді промовив:

— Вони тікали, — спокійним й абсолютно остаточним тоном, навіть без презирства, зриваючи сорочку, яка спадала у нього з плечей, і тої ж миті скинувши штани, наступивши на них голою ногою, лишившись у самому спідньому. — А втім, усе гаразд. Мені просто це примарилося; і вони самі, і те, що вони тікали — примарилося; хай вони лишаються у ліжку чи доять корів за сонця, чи колють дрова дотемна або як стемніє, з ліхтарями чи без ліхтарів. Бо вони не те, що мені наввижалося, я просто переповів вам, що собі науявляв… — він говорив тепер досить швидко і збагнув це, лише коли стало запізно змовчати: — Це було щось… хтось… щось таке, начебто це значно більше, на що можна очікувати від нас, значно більше від таких як ми, яким усього по шістнадцять і вісімдесят, чи під дев’яносто, чи скільки там їй, а потім я одразу відповідав на те, що ви мені розповідали — пам’ятаєте, про тих англійських хлопчиків, не набагато старших, ніж я, які вели загони і літали на розвідувальних аеропланах до Франції 1918-го року? Ви ж казали, що того року здавалося, ніби всі британські офіцери — це або підлеглі, молодші чини років сімнадцяти, або одноокі, однорукі чи одноногі двадцятитрьохрічні полковники? — стримуючи себе чи намагаючись стримати, тому що досить різко отримав попередження, нібито заздалегідь почув слова, які збирався промовити, але несподівано відкрив, щó він щойно промовив, — але куди полинуло сказане, до чого вестимуть мовлені ним слова, щоб примусити його говорити далі, щоб утримати їх і спинити?.. Але вже запізно — начебто, натиснувши педаль гальма на спуску, ви з жахом виявили, що гальма відмовили: — Тільки там було щось іще… я намагався… — і зупинив словесний потік, нарешті, відчувши, як палає кров, як бурхає йому в обличчя, як він пашіє з лиця до шиї і не може сховати очей, і не тому, що стоїть майже голяка, а тому, що ні одяг, ні вираз, ні мовлення нічого не сховають димовою завісою від гострого, блискучого, серйозного, тяжкого дядькового зору.

— Так? — мовив дядько. А тоді сказав: — Так. Є деякі речі, яких ти ніколи не повинен терпіти. Речі, від яких ти ніколи не повинен знати втоми у відмовах нести такий тягар. Несправедливість, сваволя, безчестя і ганьба. І немає значення, наскільки ти юний, скільки тобі років. Не задля компліментів і не задля куку в руку[40]: ні задля твого фото у газеті, ні задля грошей у банку — ні задля чого. Просто відмовитись їх терпіти. Так?

— Хто, я? — сказав він, тепер перетинаючи кімнату, навіть не взувши капці. — Я не скаут-пуцьвірінок, відколи мені дванадцять стукнуло.

— Атож, ні, — відповів дядько. — Але просто пошкодуй за тим; не соромся.